13.02.1877 р. До М. П. Драгоманова

Дорогий добродію!

Одно, що від Вас письма дожидаючи, а друге, пролежавши кілька день недужий, я не брався до другого листа аж донині. Так отсе й діла деякі буду Вам міг ліпше розказати, як уперед, і нового дечого понаслухувався, – ну, і пишу, Вашого листа, не дожидаючи. Щодо П[авли]ка, то, бачу, я писав Вам про сей факт, що-ді намісник тутешній мав виразитися, що се був лиш безпідставний переполох, котрим його змусили до підписання розказу арештування. З другої сторони, знов поговорюють, що і з міністеріум прийшов наказ арештувати такого-то задля частих жалоб Росії і доносів з краю. Досі не знати, чи і коли буде розправа судова. До П-ка, хоть ніби не кажуть: не вільно, а в самій речі не допускають. Я після першого разу ходив два рази, а другий його товариш три рази, щоби з ним бачитися, так д[обродій] суддя відправив нас, вимовляючись, що часу у нього нема. Ну, а й у мене часу не купити, а ходити день у день годі, та й, наостаток, про що й говорити, коли усе слухають і, запевно, опісля й нотують?

Д[о]р[о]ш[е]вич був, із «Просвіти» не получив нічо, як се, певно, й Ви з його листа знаєте. Я просив го о деякі переводи до бібліотеки переводних романів, що задумав видавати по великодні, і він прирік, що у Києві найдуться руки, що з охіттю приймуться за діло. Я вам згадував уперед про сей намір. Тепер смію Вас спитати о раду зглядом слідуючих точок: чи в доборі й переводженні матеріалів поводитися головно кругом знання нашої «просвіщенної» публіки, значить, подавати романи і повісті, не все приступні для простого народу, як ось, приміром, романи Діккенса та Теккерея, декотрі (як, думаю, І і VI т. «Rougon-Macquart») Еміля Золя, чи старатися передовсім о повісті бодай що-то зрозумілі й для простих людей.

Взагалі, се питання, й сам бачу, дуже хистке. Воно з Діккенса й для наших «образованих» багато речей буде «ein Buch mit sieben Siegeln», а на Золя скажуть, як чув саме недавно (про «Нутро Парижа»), що се дуже «батярська повість», – на «Що діяти?», що не має вартості, бо не має ніякої любовної «інтриги» і др., а другі знов речі, як-от А. Доде, Е. Золя III, IV і V т., порозуміє, бачу, і наш селянин, особливо, де описується так вірно життя попа на селі (другого тому «La curée» я й досі не читав).

Друге питання, котре для Вас буде видаватися, певно, ще смішніше та пустіше, а у нас може статися каменем преткновенія, се язик і правопись. Щодо язика, то, думаю, згодитесь і самі, що будем передовсім старатися переводити галицьким народним язиком, котрий, конечно, і в Україні нікому не зробить великих трудностей при читанні. Но головне діло – правопись! Писати какографією «Слова» й самим не хочеться, а напиши фонетикою, ніхто не читатиме. Остається правопись Осадці і «Просвіти». Крім того, у нас людей до роботи так мало, а й тоті такі ліниві та повільні, що крий, боже! Отсе ледве найшов сімох (гімназистів), що узялися переводити (з польського!) роман Теккерея, – крім того, й книжок у нас нема, а як є, то дорогі такі, що аж сум (отсе за Брет-Гарта «Gabriel Conroy» перед вакаціями я заплатив 6 fl. 50, за Теккерея 4 fl. 80). А попроси котрого з маєтніших: а купи таку або сяку книжку! Ну, говорить, треба буде, куплю, тільки зажди, тепер грошей не маю. І жди на його гроші, певно, зо два літа. А він собі за той час чорт знає по яких кнайпах ходить та грошики розкидає. Ось і наші працівники молоді.

Проте дуже мене утішило приречення Д[орошеви]ча, що там деякі й переводи вистачать, і книжок сюди дещо пришлють, як Гоголя, Достоєвського, Гончарова, Писарєва, Тургенева, «Вестник Европы», «Отечественные записки» (вони й досі не приходять, а я просив, щоби прислали їх під моєю адресою, бо в кружку тепер дуже часто двері отвором, а всередині ні душі живої, хто хоче, ввійде й забере, що му злюбиться. Так уже більш як 10 томів давніших «В[естника] Е[вропы]» пропало). Так само обіцяно ми і з «Січі» достачити деякі переводи. Не знаю, чи й у Вас не найшли б ся охочі, коли часом працею по другим ділам не перетяжені. Особливо, може б, так дещо з братів Goncourt – у нас їх не видати, – та, може, з Уйди, хоч би от «Pascarel» або що друге хороше. Я читав її «Deadley-Dash», і мені подобалось, також «Дві дерев’яночки», ладні картини з фламандського життя, хіба, може, трохи засантиментальні.

Саме нині прочитав у «Gaz[ecie] Lwowsk[iej]» про «L’Assommoir» E. Золя. Дуже ганьблять за вибір предмета і об’єктивність, котру якийсь критик «Bohdan» назвав недостачею «wspaniałego stylu i mistrzowskiego penzla». Цікава се річ, що за чудо той новий роман? А отсе Брет-Гарта; «Thankful Blossom» ту[т], може, від місяця, а про ню й не гавкнув ніхто.

Мій «Борислав» вийшов осібним передруком, і досі розійшлось без малого 400 прим. З «Другом» діло круто. Довг досі не сплачений, пренумерата, правда, потроху капає, але і те хто знає, чи печатня схоче нам опісля боргувати, коли б ми, сплативши залеглість, хотіли дальше печатати. А «Правда», бачу, печатається безплатно, і таки, як зачуваєм, і з нею щось дуже круто, бо передплатчиків дуже мало, і колись-то збиралися «старші» народовці до наради, що починати. Взагалі «просвітяни» вельми наполохані арештами і волять сидіти зовсім тихо, не робити нічо, не видавати нічо, не сушити собі голови, щоби лиш поліція не мала на них ніякого підозріння. Навіть давніші річники «Вперед» випродують, щоби, бач, товариство не розв’язали абощо. У кружку біда ще гірша.

Стара, попівсько-обскурантська партія підноситься і стає досить сильно та зухувато на ноги, бо касу й досі держить у руках. Теперішній голова Заклинський багато щось переговорює з поліцайниками, як сам повідає, а перед нами знов крутить світом та плете сухого дуба про всякі «правдоподібності і можливості», що ось-ось, як го ніби хтось там у поліції запевняв, дістанемо касу. А тим часом, видко, й сам не вірить у свої слова, бо тепер знов розпочав пактувати з тамтими і, сам не стоячи сильно, подавати їм руку, хоч бачить очевидячки, що здужай вони вхопити го за руку, так сей час і зовсім стягнуть – і все пропало. І ось, буде тому з тиждень, зійшовся такий приватний зборчик у кружку і вибрано комісію з людей обох сторін, щоби порозумілися зглядом точок, на котрих обі сторони можуть згодитися. На першім засіданні (таки того самого дня) ще йшло яко-тако. На другім комісія з тамтої сторони поставила нам до обради в імені своєї партії ось які точки (я, яко писар тої комісії, занотував їх і відписую Вам з деякими поясненнями):

1) Всі члени, котрих обще собраніє прийняти не хотіло, мають бути прийняті. (Се діло так було. Виділ ще торішній, за порадою председателя Левицького, не прийняв сімох людей старої партії, для забезпечення нашим переваги. На загальнім зборі вони відкликалися до цілого товариства, але більшістю голосів (наших) їх неприйняття затверджено).

2) Прийняття їх має відбутися без дебати, всіх нараз, перед вибором виділу.

3) Цілий виділ, проти арт. 19 нашого уставу вибраний, має включно з предсідателем (вибраним легально!) своє уступлення з власноручними підписами на мающім наступити загальнім зборі заявити.

4) В склад виділу має ввійти з нашої (се значить, їх, площанців) сторони 6, і з противної 5. Голова може бути з партії котрої-будь.

5) В число тих 6 входять: Стебельський (брат ославленого Володимира Бояна), Турянський, Король, Чипчар (бурсак, з котрим диспутуючи про діла товариства або язика та правописі, якраз почуєте слова: «Але ви мені і сто літ говоріть, як хочете доказуйте, то, будьте ласкаві, мене не переконаєте, бо я маю свої вироблені «здання» (zdania!)», Красицький, Мидловський (компетент на голову задля… Бігме, не знаю, задля чого? Може, задля своєї блідості, підв’язаного горла і розпустою винищеного здоров’я, а відти, конечно, лагідного успособлення!).

6) В склад нового виділу не можуть входити члени, засідающі тепер у виділі (значить, за заступниками 13 людей з наших), з винятком Старецького і Бобикевича;

7) Не можуть також входити тоті, що засідали в нім з кінцем минувшого року (значить, 8 наших людей!).

8) Функціонери виділові (касієр, контролер, заступник голови і бібліотекар) мають бути на переміну.

9) Касієр має бути з нашої (площанців) сторони, і то тов. Король.

10) Печатания «Друга» має бути залишене.

Ну, що, правда, гарний крок до згоди! Ми, вислухавши тоті точки, просто баньки повитріщали та роти пороззявлювали. А то вже готові були зовсім увірити, що воно і справді діло йде до згоди, так тут побачили, що їм аби загальний збір, – зберуть свою більшість (книгу, де були повписувані члени, давно украли), понаприймають усяких людей, а тоді нас усіх за комір та за двері з кружка. Проте ми й відповідати їм не відповідали, поки з своєю партією не порозуміємося. Нині отсе відбувся наш Parteitag, наших було з десять (решта або спить, або чортзна-куди пороз’їздилась). Ну, і почали балакати, а вкінці рішились подати їм ось знов яку нашу конституцію:

1) Виділ теперішній цілим товариством має бути узнаний за легальний.

2) Загального збору скликати нема часу і потреби.

3) Прийняття членів лишається після статуту до волі виділові.

4) Видавання «Друга» дається комітетові редакційному.

Як бачите, дорогий добродію, – все се тільки бляга, та що ж діяти? Натепер не мож допустити ніяким світом до загального збору, бо коли вони будуть в більшості, то виженуть нас усіх і почнеться знов «доброе старое время», а ні, то розв’яжуть кружок, і Народний дім усе забере, що ще є у ньому. А буде їх меншість, то почнуть, як з початком курсу, нові скандали робити, і знов біда.

Хотів я ще поділитися з Вами одною гадкою, котру чув не від одного з тутешніх русинів зглядом П[авлика], а іменно, чи би не мож описати факт той докладно і умістити в якій німецькій часописі (як ось «Neue Freie Presse») та сміло упімнутися о його кривду та скоре кінчення діла, бо повідають деякі, що можуть го держати й рік, а відтак пустити без суду, кажучи, що слідство не виказало нічо проти нього. Се би П[авли]ка доразу убило; він і так, не знаю, чи се пережне, такий нужденний був, як єм го бачив. Про G[eorge] R[ouge], чи К[оло]дія, довідавсь, що перебрався за границю щасливо, тож простую те, що-м уперед писав.

Чорт ту[т] дійде ладу у тій мішанині повістей та пошептів, що немов з вітром літають по городі. Д[ороше]вич, запевно, писав Вам, що не їхав у Чернівці і що я там маю поїхати. Я прийняв охотно на себе тоту задачу познакомитися з деякими тамошніми людьми, що ми буде тим легше, що деяких, як Вінцковського, Шанковського, знаю особисто, а до громади учеників гімназіальних «українського» напряму дістану письма. Лиш часу хибує і грошей. Від Д[орошеви]ча я получив не сповна 5 фл[оринів] та й тоті видав на потребу, хоч, як прийде їхати, то й те мушу втягнути в рахунок. За «Борислав» і тільки ми досі не прийшло, щоби переплетчикові заплатити, не то печатні. Значить, вибратись годі скорше, яко по великодні. А втім, напишіть, як Ваша воля, так я й зроблю.

Ваш Ів. Фр.

Примітки

Вперше надруковано: Матеріали для культурної й громадської історії Західної України. Т. 1. Листування І. Франка і М. Драгоманова. К., 1928 р., с. 5 – 9.

Подається за автографом – Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописів, ф. 3, № 1308.

Осадця Михайло (1836 – 1865) – український філолог, учень визначного австрійського філолога, професора слов’янської філології Віденського університету, Франтішка Міклошича (1813 – 1891), автор шкільної української граматики з суворим дотриманням етимології (видання – 1862, 1864 і 1876 рр.).

Гонкури, брати Едмон (1822 – 1896) та Жюль (1830 – 1870) – французькі письменники-реалісти; їхня творчість останніх років позначена натуралізмом та імпресіонізмом.

Уйда – псевдонім англійської письменниці Луїзи де ла Раме (1840 – 1903), авторки романів із життя селян.

«Gazeta Lwowska» – польська реакційна газета, виходила у Львові.

Заклинський Леонід (1850 – 1890) – на той час студент факультету класичної філології Львівського університету, активний діяч товариства «Дружній лихвар», пізніше – учитель гімназії в Станіславі (Івано-Франківську).

Стебельський Петро (1857 – 1923) – студент-юрист, пізніше професор карного права у Львівському університеті.

Боян – Володимир Стебельський (1847 – 1891), український письменник, публіцист, у 1860-х роках українофіл, потім москвофіл, видавець газети «Боян» (1867), один із співробітників «Друга». В середині 1870-х років перейшов на службу до польських шляхетських кіл.

Турянський – особа не встановлена.

Король Михайло (1866 – 1925) – студент-юрист, пізніше адвокат у Жовкві, «москвофіл», депутат австрійського парламенту.

Чипчар Дмитро – член «Академического кружка», писав статті з питань музики.

Красицький – особа не встановлена.

Мидловський Сидір – член виділу (комітету) «Академического кружка».

Старецький Броніслав – студент Львівського університету, бібліотекар товариства «Дружній лихвар».

Бобикевич Костянтин (1855 – 1884) – тоді студент філософського факультету Львівського університету, член «Академического кружка».

Головна руська рада – політична організація української інтелігенції та верхівки уніатського духовенства Східної Галичини проавстрійського напряму (1848 – 1881).

«Neue Freie Presse» – австрійська ліберально-буржуазна газета, виходила у Відні з 1864 р. до 1939 р.

Вінцковський Дмитро (1846 – 1917) – маловідомий український письменник. Вчився разом з І. Франком у Дрогобицькій гімназії; видавав брошури і збірники ліберального змісту; співробітник ряду галицьких часописів, член «Общества им. М. Качковского». За фахом – учитель.

Шанковський Петро Львович – студент, згодом священик.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 48, с. 58 – 63.