21.04.1877 р. До О. М. Рошкевич

Кохана Ольдзю!

Годі мені залишити нинішню спосібність, щоби не написати до тебе кілька слів. Не знаю, чи дійде моє письмо до твоїх рук, – та, впрочім, все одно – не дійде, так не дійде, а я все-таки напишу. Моя дорога сюди (до Дрогобича я не їздив задля поганої погоди) була от-от, оскільки се мож сказати о дні, під час котрого я майже й слова не говорив ні до кого. Ту[т] застав я П[авли]ка, а він дотепер пробував у мене. Хоче ся женити, та не знає, як би деяку українку розлабудати. Черепахіна і Ястремського вчора повезли у Швейцарію.

З Росії понадходили деякі нові книжки, з котрих кілька при спосібності пришлю й тобі. Завтра (у неділю), бачиться, буду робити колоквія з руського, у понеділок запишуся, а відтак спокійно засяду до писання роману. Згадка про тебе, моя сердечна, додає мені всегда сили, хоть два-три дні після приїзду я чувся дуже слабим і нездоровим. З Славком я й досі не говорив і слова, у школі він стоїть добре, з чиряком нічого, принаймі того він і слова не згадує.

Нині був у мене Мандичевський і говорив багато о тім, що нас усіх гостро слідять і хотять як мож скомпрометувати. Не досить того, що нас тут окружили шпіонами, але навіть раз у раз шлють письма до російської амбасади у Відні (до Новикова), де описують каждого яко соціаліста і чорт знає що, – а се в тій цілі, щоби, скоро котрий із нас появиться у Росію, сей час із ним туди, де козам роги простують. Ми тут заперестали усякої переписки з заграницею, а що й до нас не доходить нічого; впрочім, знаєм допевно, що всі письма і посилки до нас і від нас на границі розпечатуються.

Я чим далі, тим сильніше приходжу до переконання, що конечно треба добитися певного сильнішого становища, поважнішого імені, щоби, як що до чого, не так легко смів який-небудь хлистик чіпатися. І тобі, моя дорога Ольдзю, конечно подумати о якім-будь занятті, котре би не тільки робило тебе ближчою мені, збуджуючи для тебе поважання і узнання і тим самим скріпляючи нашу любов, але в разі конечної потреби, могло яко-тако запевнити тобі удержання – не тепер, але пізніше. Впрочім, ти ж і сама знаєш, що приятніше і свобідніше живеться, хоть і вкупі з другим, але знаючи, що не з твоїх рук я їм, і маю власну волю в усьому.

Єдина не заперта і доступна для тебе дорога се писательство. На тій дорозі ти ще не пробувала своєї сили, тож і сказати годі, чи і що ти можеш на ній удіяти. Але подумай і те, що, виступаючи перша у нас на тім полі, ти можеш зробити велике вліяння на других женщин, що твоє образування, вправді не спеціальне, але більше загальне, дає тобі перед поперед усіма майже женщинами у нас, і вкінці, що й моя рука, оскільки се в перших починах потрібне, не відкажеться ніколи від помочі для тебе. Такі мої гадки зглядом того предмета. Впрочім, переспитай себе саму і не в’яжися нітрохи моєю радою, коли вона тобі не по волі. Впрочім, я ще раз говорю, що женщин і у нас тепер легко осягнути в літературі поважне місце, раз, тому, що вона виступить перша, а по-друге й тому, що у нас ще занадто глибоко вкорінений звичай «преклонятися перед женщиною».

Посилаю ти тепер VI т. Золя, на котрий, певно, будеш цікава. Словаря Белей буде потребувати аж на вакації для переводу «L’Assommoir». Не знаю, чи ти зможеш зладити до вакацій «La curée», – впрочім, можеш, читаючи, повиписувати собі незнані слова. З переводом ніщо квапитися, волиш пробувати своїх сил в оригінальних шкіцах. Дуже би ми було приятно, якби-м міг яким способом дістати перші плоди твоєї праці.

Знаєш, що? Я, може, на зелені свята буду у Вас. Тре буде виїхати додому, а відтак на деньок і до Лолина заїхати.

Мох приходить до Славка досить часто. Зразу, приїхавши зі свят, вони оба немало п’янствували, тепер дали спокій: Славко остав здоров, Мох відлежав своє. Славко купив собі новий капелюх і вже 4 дні не знає, де ся з ним діти, – так ся ним тішить; брати го ще не брав ані раз, хіба в хаті, а на вулицю в нім не показується.

«Друг» вийде нині, – може, сконфіскують, бо є дещо П[авли]кового, та й то такого, що хто знає, чи знесе наша цісарсько-королівська прокураторія. Василовичів лист я нині дістав – зовсім чого іншого надіявся. Ну, нехай і те! Що інше пізніше буде, правда? Та й до того надіюся, що необавці! Твоя фо[тографія] стала для мене правдивим джерелом потіхи і радості. Щовечора, коли уже всі сплять, я з півгодини задивлююся на неї і забуваюся зовсім: я такий тоді щасливий – чую, як нові сили будяться, нові мислі напливають! А за се все лиш тобі, тобі одній дякувати! Я пригадую собі твої слова, що твоє «окончательне» образування, розширення своїх понятій і т. д. – се моє діло. То був для мене завеликий і незаслужений комплімент – так воно зовсім не є, – впрочім, не о тім бесіда. Я лиш подумав собі тоді, що дійсно се би була немаловажна річ для мене зважити, скільки понятій і вражень я завдячую тобі, скільки нового елемента ввійшло в моє життя через знакомство з тобою. Над тим я ще подумаю.

П[авлик] кланяється тобі і Михайлині. Він остався таким, як був перше: найзвичайніші речі пересаджує, все своє. Я на першому плані, тож ні про що з ним і бесідувати, хіба про нього. Славко, бачу, в тобі закоханий і заздрісний та лютий на всякого, хто тебе любить. А як згадати, що ти можеш кого любити, то готов очі видерти. П-к не раз го тим лютить.

Був-єм у Дольницького, він приїхав аж у неділю. Там-єм трохи посидів, побалакав, – ну, а особлившого нічого.

Вже кілька разів хотів я кінчити се письмо, та, знаєш, так не хочеться розставати[ся] з тобою, хоть би й через такого посередника, як от, тямиш, вечорами нам не хотілося розставати[ся]! Щасливі хвилі, глибоко ви врилися в мойому серці, і не раз аж сумно мені стане, коли навернеться гадка: ні, се надто хороше для мене! Хто знає, чи в своїм житті я діжду коли таких других вечорів!

Але, впрочім, що ж се такого великого? Мені тепер приходить на гадку, що я сказав до тебе: при щирій любові щастя повинно рости, не зменшуватися! Нічого тужити за минувшим! Ми молоді, світ нам ще усміхається – жити хороше, любити хороше!..

Прощай, моє серце! Цілую тя щирою душею.

Твій Іван.

Примітки

Вперше надруковано: Іван Франко. Статті і матеріали, зб. 5, с. 37 – 40.

Датується на підставі змісту. В листі зазначається: «Завтра (у неділю), бачиться, буду робити колоквія з руського», а колоквіум І. Франко склав 22 квітня 1877 р. [див.: І. Франко. Документи і матеріали, с. 38]. Крім того, Франко зазначає, що О. Черепахіна і С. Ястремського «вчора повезли у Швейцарію», а вони обидва «мали сидіти до 20 квітня» [див.: Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876 – 1895). Зладив і видав Михайло Павлик. – Чернівці, 1910 р., т. 2, с. 198]. До того ж лист писаний у суботу (а субота була 21).

Подається за автографом – Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописів, ф. 3, № 1188.

…засяду до писання роману. – Очевидно, йдеться про повість «Boa constrictor» (надруковано в «Громадському друзі», 1878, кн. 2).

Славко – брат О. Рошкевич Ярослав.

«La Curée» («Здобич») – роман Е. Золя (1871).

Мох Іван – тоді студент Львівського університету, пізніше – секретар товариства «Січ» у Відні.

Василович Лев (1858 – 1883) – народний учитель у Сапогові, під псевдонімом Лев Сапогівський писав оповідання й статті.

Дольницький Антон (1853 – кінець 1940-х) – на той час студент юридичного факультету Львівського університету, секретар «Общества им. Качковского». член редколегії журналу «Друг», пізніше – голова «Академического кружка».

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 48, с. 68 – 71.