07 – 10.1877 р. До І. М. Белея

Коханий!

Я два дні не писав до тебе нічого, бо-м думав, що тебе вже виправили в божу путь за браму. Дуже сумну вість вичитав нині рано з твоєї грипсанки, що ти ще ту[т]. Чорт би побрав наших ласкавих добродіїв, що вміють чоловіка так зручно напинати на тортуру ожидания! Ще якби не вони на світі, то в наших головах защезла би й пам’ять, що була колись на світі свята інквізиція! І в мене нема нічо нового – візити в неділю не було, а я ще й досі не зовсім здоров. А ще до того твоя коротенька карточка і друга картка від П[авли]ка, котру-м нині одержав, набавили мя смутку на весь день.

Ти, коханий мій, не журися, – того мож було відразу надіятись, що серце вовка не зм’якне, відразу, скоро почув твою бесіду, що-ді збираєшся до шпиталю. Він не з тих, що так напруго м’якнуть, сухотники уміють довго лютитись. Знаєш ти, що? Чи не ліпше би було, якби ми оба день за днем мельдувалися до шпиталю. Там і на життя було би добре, а твоя малпа вистачила би попри шпитальний вікт для нас обох де з на тиждень. Зрештою, як ти гадаєш, – може, хто знає, чи схотять нас узяти. Там і балакати б нам мож, і газету дістати, і в прочім Бригідки місце прецікаве для студій.

П[авли]к пише ми (ще давня карточка), що Федоровичка страх люта на нас обох і на Анну, що ходила на неї скаржитись у поліцію, бо-ді по цілих ночах торкоче машиною, шиючи, – спати не дає. Мене і П-ка узиває галганами, розшибається за тими 10 гульд[енами], що-м винен жидові, – посилала жичити до Ільницького і т. д. Боже мій, що тота клята баба робить! П-к писав свою картку, видно, в нападі лютості – всіх називає стервами і пр. і, як видно, дуже щось злий на мене. Те клонить мене іти до шпиталю, щоби не бути причиною неприятності для нього і його сестри.

Одного ми шкода – кореспонденції, а особливо тому, що тими днями отвирається ми певніша і коротша дорога коресп[ондувати] з П[авли]ком, ліпша від його вірників, котрі держать картку по тижневі. І ще одно паскудство! П-к передав картку, адресовану до С[ель]ського, на 25 до Зак[линськ]ого, і знов, значить, дві неділі дорогого часу пропало, а я не маю відомості в тім згляді! Прошу тебе, зроби ти за мене тоту річ, напиши від себе карточку коротеньку до С[ель]ського і запитай го, чи мій лист, котрий я вислав до нього до Відня, попався в руки поліції, як він його толкував, чи нема в нім чого штемповного і які взагалі його штемпи. Заразом запитай, чи правда се, що правит[ельство] розв’язало «Січ», і як правда, що сталося з її майном, книжками, касою et сеt[era]. Ce речі важні для нас, і варто їх знати.

Якби ти міг С[ель]ський показати деяку певну дорогу коресп[онденції], то донеси мені – буду й я дещо писати. Завтра донесу ти, чи корес[понденція] з П-ком доразу впевнена, а як так, то будеш і ти міг пересилати до П-ка грипсанки через мене. Чи нема чого нового від Зак[линськ]ого? Рушайся, коханий, жий ще пару неділь арештантським життям, оскільки мож, повно, – чень, дасть бог, що і нам колись отвориться брама, та й то без волі і ласки наших «чесних і всевідущих»! Шіллера не можу ти прислати, се власність одного жида, котрий хоть сам го не читає, однако трясеться над ним! Від Анни нічого нового. Не сумуй, коханий, бо наш сум – радість нашим гонителям, котрої щоб не дочекали! Vale.

Примітки

Вперше надруковано: журн. «Культура», 1925, № 1, с. 67 – 68.

Датується орієнтовно на підставі змісту (листа написано в тюрмі 1877 р. між липнем і жовтнем).

Подається за рукописною копією, зробленою невідомою рукою – Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописів, ф. 3, № 905. Без дати і без підпису.

Бригідки – в’язниця у Львові.

Ільницький Василь (1823 – 1895) – український педагог, письменник і публіцист «народовського» напряму.

Заклинський Роман (1852 – 1931) – український літературознавець та історик, автор праці про Лук’яна Кобилицю.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 48, с. 73 – 74.