[Рец.] Юльян Яворский. Громовые стрелки

Іван Франко

Очерк по истории южнорусского фольклора. К., 1897. С. 12 (відбитка з «Киевской старины», 1897, т. LVIII, стор. 227 – 238)

Як можна з великим запасом начитаності не уміти її використати, се показав д. Ю. Яворський у отсій своїй статейці. Більшу половину її забрали ноти, заповнені бібліографією, та хто би думав, що вся та купа книжок, нацитованих автором, або уступів, показаних ним, дає щось для питання про громові стрілки або вірування, зв’язані з ними, той дуже би помилявся.

Д[обродій] Яворський має пристрасть до цитування всякої всячини; напр., згадавши в тексті (за Тейлором), що «в Норвегії в минувшім віці щочетверга вечором стрілку мили, помазували маслом і клали на свіжій соломі» (стор. 229), д. Яворський цитує 6 книг на доказ того, що у многих європейських народів святковано четвер. Чому лиш шість? Адже ж міг д. Яв[орський] процитувати всі 20 книг, наведених у Зібртовім «Seznam’і», і всі вони однаковісінько були би тут не належали до речі.

На стор. 237 процитовано три книги на доказ, що в середніх віках люди вірили, буцімто демони можуть з жінками плодити дітей. Таких доказів міг би д. Яворський набрати тисячі, та для «Історії південноруського фольклору» з них усе-таки нічого не видобудеш. Іноді цитуються довгі ряди книг на доказ такого твердження, якого вони зовсім не доказують; напр., на стор. 233 д. Яворський в тексті пише:

«Мало-помалу зблідло і затратилося грізне ім’я бога-громовика, сама суть його під постійним впливом християнства і внесеного ним світогляду роздробилася на кілька окремих елементарних істот».

До сього речення додана примітка, а в ній процитовано 10 книг і окремих творів на доказ, що вірування в окремих духів або ангелів, що кермують окремими елементарними явищами, зайшло на Русь із Візантії. Та що ж, дві з цитованих книг (Графа і Роскоффа) зовсім про це не говорять, а в покликаних д. Яворським місцях є мова тільки про різні роди і функції чортів, а інші – се твори, перекладені з грецької на старослов’янську мову, твори, котрим сам д. Яворський в іншім місці (стор. 236) відмовляє всякого значення на сформування руських вірувань про грім і громові стрілки.

І як же погодити цитоване вище речення д. Яворського про розщеплення істоти старого бога-громовика на кілька елементарних духів з тим, що він говорить зараз у дальшім реченні, що «головним заступником поганського Перуна і спадкоємцем його прикмет зробився пророк Ілля»? Та й се речення знов не дуже згоджується з тим, що говориться в ноті до сього і до дальшого уступу, де головним християнським громовиком власне у українців являється не Ілля, а св. Михайло (гл[яди] ст. 234 і 235, примітки).

На стор. 231 д. Яворський згадує про якісь «оригінальні» прикмети народного (українського) вірування щодо громових стрілок, а на стор. 228 – 229 виразно говорить, що

«виображення про чудесну істоту (І?) громових стрілок належить не самим тільки руським віруванням, але розповсюджене широко у всіх інших слов’ян і західноєвропейських народів; воно звісне також многим первісним народам Азії, Африки, Америки і Полінезії. Характерні прикмети вірування всюди більше-менше ті самі».

На стор. 232 автор доказує, що на витворення народних (українських) вірувань про громові стрілки не мали ніякого впливу ті книжні традиції, що йшли до нас із заграниці, і що ті наші народні вірування вийшли «из древних основ народной мифологии», а на стор. 234 уже читаємо, що

«влиянию богумильского дуализма следует приписать встречающееся местами представление о том, что управление атмосферическими явлениями перенял от Перуна также дьявол и его служители, колдуны, ведьмы»,

через що й громові стрілки на Україні називаються декуди чортовими пальцями [В Скваряві Жовківського пов[іту] їх називають за те «божими пальцями». До речі, зазначу, що д. Яворський помиляється, вважаючи громові стрілки, себто белемніти, «кусниками розтопленого громовою електричністю каменя або піску». Белемніти – камінці, подібні до наконечників стріли, є останки морського м’якуна, подібного до сепії, що жив у міоценській та пліоценській добі.], або пазурами. Значить, був якийсь вплив заграничної традиції на наші вірування про громові стрілки, тільки що метода автора не позволила йому ясно відділити питомих елементів від напливових і зрозуміти значення одних і других та їх взаємні відносини.

Статейка д. Яворського складається з шістьох розділів. У першім він зводить докупи слов’янські версії оповідань про громові стрілки та заміщує сюди й литовські та норвезькі.

В другім він приводить сліди вірувань в надприродну, силу громових стрілок, які знаходяться в старім руськім письменстві. Таких слідів він найшов усього два: один в перекладеній з грецького статті «Правила Афанасія мниха іерусалимскаго о наоузѣх и о стрелѣ громнѣй», а другий у творі, званім «Люцидарій», занесенім до нас із Західної Європи.

Говорячи про Афанасієві правила, д. Яворський по дорозі робить помилку, зачисляючи «Палею» до збірників вроді старого «Алфавита». «Палея» – про се міг д. Яворський переконатися хоч би з моєї передмови до «Старозавітних апокрифів» – є твором зовсім іншого характеру, а правила Афанасієві не мають з нею нічого спільного.

Третій розділ – се міркування самого автора про те, що народні вірування про громові стрілки не зайшли до нас нівідки, не постали під впливом книжної традиції, а належать до тих

«культурних мотивів, що постають усюди самостійно і безпосередньо з спільної скарбниці людського духу і, значить, спільні всьому людському роду».

Автор не доказує сього нічим, йому здається, що зведені в попередніх розділах деталі самі переконають про се кожного наглядно. На жаль, нас се зіставлення зовсім ні про що не переконало, і ми сумніваємося, чи взагалі може переконати кого-небудь, тим більше, що сам автор навіть не пробував піддати зведених ним подробиць якомусь основнішому розборові.

Замість такого розбору д. Яворський у четвертім розділі своєї праці подає нам короткий та баламутний міфологічний шкіц про Перуна і його християнського заступника, говорить в п’ятім про боротьбу громовика Перуна – незвісно з ким – і його наступника Іллі чи Михайла з Сатанаїлом і злими духами і договорюється в шостім розділі ось до якої поетичної тиради:

«Но громовые стрелки обязаны понятию о боге-громовике не только одним своим происхождением и внешним видом, они основываются не на одной только воинственной и темной стороне его существа. На них, как на отпрыске существа бога плодородия и защитника правды и добра на земле, отразился также отблеск светлых и благотворных черт его характера; так они сделались благодатным амулетом, приносящим счастье и богатство в дом и защищающим его от несправедливого (!) удара грома или от колдовства и разной нечистой силы»!

Значить – зверхня форма громових стрілок не є впливом такої, а не іншої будови м’якуна-белемніта, а, по думці д. Яворського, таких чи інших понять наших предків про бога-громовика. Авансувавши сього бога відразу не тільки на «бога плодючості», але навіть на «оборонця правди і добра», д. Яворський уділяє частину тої суті і громовим стрілкам, що, мовляв, служать також як амулети.

Якби д. Яворський трохи докладніше роздивився в літературі про амулети і їх символіку, то міг би переконатися, що зв’язок понять тут не такий простий, як він його скомпонував собі; амулетами служать у нашого і у різних інших народів найрізнородніші речі з найрізніших, звичайно досить темних причин, починаючи з рукописів звісного апокрифа «Лист небесний», а кінчаючи сирівцевим полотном, пов’язаним попід коліно, жаб’ячою кісткою, кусником засушеного вовчого горла і т. і.

Д[обродій] Яворський не дав ніякогісінького доказу на те, що вживання белемнітів як амулетів основане власне на такім зв’язку виображень, який подає він. В усякім разі його стаття має хіба ту ціну, що, звівши докупи досить значний матеріал, може спонукати когось обережнішого до його перероблення, а поперед усього до його доповнення новими шуканнями серед простого народу.

Примітки

Вперше надруковано в ЗНТШ, 1898, т. 21, кн. 1, с. 38 – 40.

Подається за першодруком.

Яворський Юліан (1873 – 1937) – український історик літератури, етнограф, публіцист «москвофільського» напряму, видавець реакційного журналу в Галичині «Живое слово».

Тейлор Едвард-Бернетт (1832 – 1917) – англійський етнограф, представник еволюційної школи в етнографії; дослідник історії культури і релігії.

Зібрт Ченек (1864 – 1937) – чеський історик культури, бібліограф. Франко згадує його працю «Seznam pověr a zvyklostí pohanskych z VIII věku». Praha, 1894.

Граф Артуро (1848 – 1913) – італійський поет і історик літератури; йдеться про його працю «Naturgeschichte des Teufels». Iena, 1870 – 1883.

Роскофф Георг-Густав (1814 – 1889) – німецький вчений-богослов, професор Віденського університету; ім’я Роскоффа згадується в тексті у зв’язку з його книгою «Geschichte des Teufels». Leipzig, 1869.

Міоценська та пліоценська доби – певні періоди історії розвитку Землі.

«Люцидарій» – апокрифічний збірник XVI ст., перекладений з німецької мови, в якому висвітлено різні богословські питання.

«Алфавит» – І. Франко має на увазі середньовічний збірник «Алфавит духовный».

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 31, с. 123 – 126.