Народне повір’я з українських апокрифів
Іван Франко
Спочатку апокрифами називали релігійні книжки, які трималися в таємниці і читання яких було дозволене лише втаємниченим. У біблійній літературі під цією назвою числиться кілька старо- і новозавітних книг, які первісно не зараховувалися до канонічних і вважалися сумнівними, але пізніше все ж таки були прийняті в канон.
Тепер апокрифами називають велику кількість творів як старо-, так і новозавітного змісту, які почасти хоч і спираються на давніх переказах, але, як це доведено, виникли досить пізно, між другим століттям до початку нашої ери і п’ятим століттям н[ашої] е[ри], містять велику кількість вигаданих подробиць і єретичних учень, складені або відкрито з метою єретичної пропаганди, або сяк-так перероблені і «підчищені» в дусі церковної ортодоксальності, були пристосовані щойно в пізніших обробках до вимог набожних повчань.
Деякі з цих творів були написані первісно арамейською, а більшість з них грецькою мовою, а потім у середньовіччі обійшли весь цивілізований світ у латинських, церковнослов’янських, коптійських, арабських, вірменських, грузинських та інших перекладах і переробках. Вони зробили великий, хоч досі належно ще не оцінений вплив на уми багатьох поколінь. Звичайно, можна побачити і зворотний процес, коли в різних народів незалежно від апокрифів навколо отого єврейсько-грецького ядра групувалися, кристалізуючись, розвинені народні елементи, і таким чином утворювалися нові апокрифи, яких ніколи не було в грецькій мові, або складалися нові епізоди та екскурси, відсутні у текстах, перекладених з грецької мови.
І якщо ми, хай по-шкільному обмежено, а інколи схоластично і догматично змушені розглядати взагалі всі апокрифи випливом усної народної історико-розповідної творчості і визнати, що вивчення цих творів є необхідним і дуже корисним для кожного дослідника, який, так сказати, не хоче тупцювати на місці і плутатися у дрібницях, а має бажання охопити широкі культурно-історичні горизонти, то ці новіші переробки і вставки подвійно цікаві, оскільки вони вказують на живі зв’язки тогочасної народної фантазії і народних повір’їв з згаданими давніми творами.
У минулому [1897] році я опублікував у видавництві Наукового товариства ім. Шевченка перший том об’ємистої збірки апокрифів з українських рукописів, який охоплює старозавітні апокрифи. Його можна вважати в деякому відношенні додатком до давніших подібних збірок російських учених Пипіна, Тихонравова, Порфир’єва, Попова. Вибравши деякі місця з цієї книги, хочу зробити їх доступними в німецькому перекладі ширшим колам спеціалістів. Починаю з найцікавішого, а саме з матеріалу до української демонології, який включено до одного українського рукопису з Північної Угорщини в апокрифічне оповідання про бунт і падіння ангелів.
Додержуючись досить близько грецької легенди, автор української переробки розповів про те, як Люцифер з пихи збунтувався проти бога, підбуривши до заколоту безліч ангелів, як бог приборкав і прокляв заколотників (тут уже є дещо, чого немає у грецьких апокрифах, наприклад, прокляття, щоб Люцифер став чорним і гидким, а інші чорти – крилатими), як вони, немов злива, летіли вниз протягом сорока днів і сорока ночей. А далі читаємо:
«І це нам треба знати, мої наймиліші християни, що не всі оті прокляті ангели попадали в глибочінь, тобто в пекло, але будьте ласкаві уважно вислухати лишень, куди інші поділися. Одні, передні, провалились зі своїм гордим паном крізь землю у безодню, у пекло, і сидітимуть там вічно як вигнанці і злочинці, що виступили проти бога, адже вони вже навіки втратили божу ласку, бо пиха накоїла їм лиха. Ті є найлютішими дияволами, що під землею, щоби люди не бачили їх обличчя.
А інші, середні, впали на землю. Вони появляються інколи людям лицем до лиця і чинять їм лихо, призводять людей до різних гріхів і спокус, деякі зваблюють і зводять людей, інші оволодівають людьми, вселяються в них, цькують, ганяють і мучать їх, вселяються у звірят, у птахів, псів, свиней, у худобу і пакості чинять.
Необхідно нам також знати й таке: де тільки який-небудь з тих злих духів впаде на землю, а на цьому місці довелось би людині заснути, то там вселиться у нього злий дух. Або якщо на цьому місці збудувати дім, стодолу, стайню, завести сад, або город, або якесь подвір’я, то вже там не буде щастя і добра тій людині. Навіть якби на цьому місці збудувати церкву, монастир чи кріпость, то будуть вони (тобто злі духи) зло чинити, тому що це їх місце навіки.
А інші повисли в повітрі, у хмарах, на яких літають усюди, позастрявавши в них то ногами, то крилами, або руками, дехто боком або сторч головою. Одні повісилися самі за божим велінням аж до страшного суду божого. Також і ті чорти чинять людям пакості бурею, негодою, градом, вихором, і ті чорти звуться лунатиками. Також і той є лунатиком, кого називають місячником, хто один місяць ходить жінкою, а другий – мужчиною.
А хто народжується під такою планетою і якщо він хлопчик, то, коли виросте, буде така людина лунатиком, а коли це дівчинка, то буде лунатичкою. В таких людях житиме смертельний диявол і буде їх мучити, і аж до смерті вони не зможуть вилікуватися. Це люті чортяки, лунатики, вони ще й тепер шугають у повітрі, а коли такий відірветься, то летить він крізь хмару або вогнем, або іскрою, або зіркою, і ці чорти падають на землю.
Необхідно також нам ще знати те про тих злих духів, які відриваються і зірками летять на землю. Тепер нехай кожний уважно послухає і затямить собі! Є між нами такі люди: побачивши, що з неба на землю летить зірка, говорять, що вона відірвалася.
Це, однак, простацька небилиця, бо ж знай, нещасний чоловіче, якби тільки одна зірка впала з неба на землю, то знищила б увесь цей видимий світ. Але ніяка зірка не може відхилитися від свого руху, де її поставив господь, аж до страшного суду божого.
І нехай це кожний знає і навчиться від сьогоднішньої проповіді з святого премудрого богословія; це ті дияволи, які відриваються і відриватимуться аж до страшного суду божого. Він з’являється зіркою, бо диявол може перетворюватися, в що захоче. Якщо захоче, то перетвориться в зірку або в вогонь, у птаха, звіра, домашню тварину, людину чи дитину і навіть в ангела, про що дізнаємося з різних писань та різних місць.
Бо і дияволи не мають на собі ані тіла, ані костей, ані крові, а тільки дух, і називаються злі духи, порочні ангели, звабливі небезпечні зірки. Але нас, браття, вчить святе письмо: коли ти, віруюча людино, побачивши зірку, що летить з неба, чи іскри в повітрі, то, зупинившись, перехрестися і сплюнь на мару, бо це змій, і тоді він пропаде і щезне. А де впаде оцей летючий змій, там буде недобре, огидне місце, що приносить нещастя людям і худобі» [Д-р І. Франко. Апокрифи і легенди з українських рукописів, т. 1, стор. 326 – 328.].
При перекладі я старався зберегти незграбність старої мови. Рукопис, з якого взято це оповідання, походить з початку XVIII ст., і цікаво, що наше оповідання було частиною дійсно виголошеної проповіді. Отже, бачимо, що уявлення і образи народних повір’їв проповідувались з амвонів серед українців ще у XVIII ст. неосвіченим духовенством, яке, само перебуваючи в полоні забобонів, поширювало і утверджувало їх у наївній ошатності ортодоксального богословія.
Примітки
Вперше надруковано німецькою мовою під назвою «Volkstümliches aus ruthenischen Apokryphen» в журналі «Urquelle. Eine Monatsschrift für Volkskunde», 1898, т. XI, с. 82 – 85.
Подається за першодруком в українському перекладі.
перший том об’ємистої збірки апокрифів… – Йдеться про книжку: Апокрифи і легенди з українських рукописів. Зібрав, упорядкував і пояснив д-р Ів. Франко, т. 1. Львів, 1896.
Тихонравов Микола Савич (1832 – 1893) – російський вчений, історик літератури. Академік Петербурзької Академії наук (з 1890 р.). Йдеться про його працю «Памятники отреченной русской литературы» (1863).
Попов Андрій Миколайович (1841 – 1881) – російський вчений, дослідник давньої літератури. Очевидно, йдеться про його праці: «Историко-литературный обзор древнерусских сочинений против латинян XI – XV вв.» (1875) та «Книга бытия небеси и земли (Палея историческая) с приложением сокращенной Палеи русской редакции» (1881).
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 31, с. 313 – 316.