Дві вихідні карти

Іван Франко

Старі руські друкарі мали звичай при кінці книжки, особливо коли се було більше та коштовніше видання, містити коротке оповідання, коли і при яких обставинах друкувалася книжка, які перешкоди спиняли її друк або які інші цікаві обставини варті були зазначення. Остатня карта книги з такою увагою від друкаря зветься в бібліографії вихідною картою, а само оповідання – вихідною літописсю.

Не лише для бібліографа, але й загалом для історика літератури такі вихідні літописи являються цінним матеріалом, подаючи не раз такі звістки, яких даремно було би шукати в інших джерелах. Тим-то легко зрозуміти, що одним із дезидератів наукового опису наших старих друків і заразом історії нашої старої літератури мусить бути зібрання і наукове використання всіх таких вихідних літописей не менше, як і передмов та дедикацій наших старих друків.

Тим часом справа се досить нелегка. Досить заглянути до якого-будь каталогу наших церковних і інших старих друків, щоб переконатися, як багато ще тут треба збирати і зробити. Немало наших старих друків через різні пригоди зовсім попропадало, інші заховалися в одному або кількох примірниках або навіть лише в деяких шматочках, у інших усі звісні примірники не мають титулу або кінця.

Загалом титулові та вихідні картки в наших старих друках далеко більша рідкість, ніж самі друки. Найважнішою причиною сього явища було – хто би се подумав! – заведення унії. Особливо від часу Замойського собору серед уніатської ієрархії проявляється сильне змагання – відокремитися від православія.

На церковні книги, друковані перед унією або загалом у православних друкарнях, уніатські ієрархи дивляться криво; виходять розпорядження, що признаки православ’я в тих книгах мають бути поправлювані та замазувані, православні книги по змозі мають бути усувані з уживання. Уніатські єпископи, декани та візитатори, переглядаючи церковні книги по парафіях і маючи накази усувати все, що надто виразно пахне православієм, а не можучи вчинити сього з огляду на брак і дорогітню церковних книг, заспокоюють своє сумління хоч тим, що з православних книг віленського, київського та московського друку видирають титулові та вихідні картки і так «направлену» книгу лишають у церкві до дальшого вжитку.

І не треба думати, що се робилося за якого-небудь Атанасія Шептицького, Рила або Білянського. Ні, се робилося ще і в наших днях; оба митрополити Сембратовичі були – знаю се почасти з власного бачення, а почасти з оповідань наочних свідків – дуже пильними нищителями титулових та вихідних карток у наших старих церковних книгах. Особливо пок[ійний] кардинал Сильвестр посував свою ревність до того, що не пропускав навіть почаївським уніатським друкам, може, тому, що Почаїв будив у ньому асоціацію ідей, в’яжучися зі «схизматицькою» Росією.

В часі одної канонічної візити його в Бобрецькім повіті були ним видерті також отсі дві вихідні картки, які чудом якимось урятувалися від знищення і знайшлися між паперами місцевого пароха. Одержавши їх до рук, я переконався, що вони обі можуть мати деяке значення і досі не були репродуковані, і для того подаю тут їх тексти.

Перша з них – се кінцева картка «Осмогласника», виданого львівським Ставропігійським братством 1639 року. Се видання було описане російськими бібліографами Сопіковим, Сахаровим, Ундольським, Каратаєвим; у каталозі старопечатних книг гр[афа] Толстого під ч. 91 була подана виписка з вихідної літописі; остатній щодо часу опис маємо і в «Описании славяно-русских книг, напечатанных кирилловскими буквами с 1491 по 1652» I. Каратаева (С.-Петербург, 1883, стор. 474 – 475) під числом 494.

Відсилаючи цікавих до сього опису, подаю тут лише передрук тексту, поміщеного на передостанній (352-ій) картці видання. Міститься тут на чільній стороні одна інтересна молитва, а на обороті без окремого титулу – вихідна літопись книги з друкарським знаком унизу. Титул молитви надрукований кіноваром; на обороті кіновару не вжито.

Млтва сія должна христіанину съ блгодареніем творима быти, въпадшему въ скорый недугъ. Твореніе Кур Іоанна Вротопола, Архиврача Керкудска; Преведена от еллинскаго на словенскій языкъ.

Гди Ісе Хе, едино спсеніе живыхъ и вѣчная жизни мертвых, твоей стѣй воли самаго себе примѣтаю: аще ти оугодно есть оставити сію душу в семъ телеси, обителище коснѣйшее, да поработает тебѣ; или отити от настоящаго вѣка; иже телесныя болѣзни исцѣляяй, прибѣгающим под твое блгоутробіе, оуслыши мя внимая милостивным си окомъ: оустави бурю плотских недугованій, оуспи болѣзнь; душа въ стенаніих и духъ оунываяй возываетъ к тебѣ, огради душу противу всяких искушеній сатаниныхъ и обстояній всесилною блгдтію твоею; облеци ю оружіемъ млсти твоея, такоже древле своя мчники въ трепетных томленіих и суровѣйших смертехъ непобѣдимы ихъ сохранилъ еси.

Да побѣдит множество щедротъ твоих моихъ согрѣшеній лукавое собраніе: ничтоже бо блго соиѣде в себѣ содѣявшее ся, злая же тмы, оусумнѣніе и отчаяніе многое обдержит мя.

Тѣмже во правдѣ твоей надѣяхся сочетати мя ликом стмъ: ты бо единъ еси праведенъ, мы же неправедны. И яко всяка правда члчка такоже рубы поверженыя, по Исаіи.

Сего бо ради Бгъ сый безстрастенъ, мене ради члкъ бывъ, мене ради возалка ся, мене ради научаше, пости ся, поношаемъ, заушаемъ, бием, мене ради на кртѣ чтную свою дшу смерти предасть.

Тѣмъ оубо да побѣдит неисчетная твоя млть множество грѣхов моихъ, да побѣдитъ бездна твоего блгоутробія множество беззаконій моихъ. Кровъ твоя чтная да отмыетъ скверны грѣхов моих, правда твоя да покрыет мою неправду, твоя почести и достоинства вышнему да вручат мя тебѣ судіи; преодолѣемѣй страсти твою блгдть возрасти, да негли отимет ся въ мнѣ вѣра ниже сопоколѣблет ся надежда, да не низложитъ чловеческую ннѣ немощъ.

Но егда смерть телесная очи помрачитъ, душевныя от тебе да не отлучитъ; и егда обычно глніе языка заключеннѣ отниметъ, душа напрасно к тебѣ предстати имущая да возываетъ: Ги, въ руцѣ твои предаю духъ мой. И Ги, Ісе Хе, прійми духъ мой.

Яко подобаетъ ти всяка слава, чтъ и поклоненіе съ безначалным ти отцемъ, и съ престымъ, блгимъ и животворящимъ ти Дхомъ ннѣ и присно и въ безконечныя вѣки вѣковъ, Аминь.

Чи назва «архиврача» Вротопола, виставлена в титулі сеї молитви, – апокриф, чи, може, й справді був такий лікар, що в разі наглої недуги найвідповіднішим для свого пацієнта вважав просити швидкої смерті, – се для нас байдуже. Інтересно те, що видавці «Осмогласника» вважали потрібним перекласти і помістити сю молитву при тексті загальновживаної церковної книги.

Варто би було порівняти давніші видання «Октоїха» і сконстатувати, чи ся Вротополова молитва була перекладена давніше і друкована в попередніх виданнях, чи показалася уперве в сьому ставропігійському виданні з 1639 р. Сам зміст молитви, зрештою, досить безбарвний і держиться утертих стежок правовірного молитовного стилю; якогось спеціально лікарського способу думання не видно в ній ані сліду.

На обороті сеї картки читаємо без ніякого окремого титулу (замість сього перший рядок надруковано більшими буквами) ось що:

Въ конецъ же книги осмогласника сего доспѣвше, и достодолжно содѣтелю твари пѣніе и хвалу воздавше, яко сподобилъ есть начаток напечатаніа и въ началѣ лѣта от созданія міра ЗРМS, от воплощенія же Гня АХЛΘ, індіктіон З. мца Іаннуаріа В. видѣти, и совершенія тогожде лѣта, мца сентемвріа ДІ. на всемірное Воздвиженіе животворящаго крта Гня достигнути: съ оумиленіемъ всѣх вѣрных строителей церкви молимъ, чтущихъ блолюбезно книгу сію, да не возмнятъ въ оумѣ что неполезнѣ почудивше ся, яко мірская здѣ по члчкому разуму мудрствующе и ищущу славы земныя, а не истинною пред Бгомъ оправдити ся имуще, премѣняема словеса на нѣкіих пѣснехъ въ Осмогласнику семъ расчиниша: свѣдѣтел Бгъ, не буди тако: но да испытаетъ кождо ихъ по дарованію от семъ от Бга, и испытно оувѣсть, яко нужда велія сего церкви бысть, порок от многих носящи от неисправленію прежднего изданія.

Сего ради sѣлным тщаніемъ пресловутых Ктиторовъ во бгоспасаемом градѣ Лвовѣ опасно съ еллинскими зводы, времены сими разсужденна и исправленна по чину церковном вторицею изданна сутъ: яко да право единомудрствующе съ сими, от них же крещеніемъ просвѣтихом ся, и предани вся от стхъ отецъ и оуставленная сія писмена, а на словенскій язык преведена пріяхом.

Тѣхъ и млтвами единогласно, единѣми оусты и словесы купно славословенію и чтенію бгодухновенных сихъ книгъ соприобщающе ся, свѣта онаго невечерняго причастію да сподобим ся.

Всемогущему же Вседержителю, вся строящему и въ конецъ дѣло блго совершающему и славы своея вселенную исполняющему, въ вышних непостижимому, трисіятелному, трисвѣтлому единому Бжству, Црю вмком слава и хвала, велелѣпіе и дръжава, честь и поклонъ въ неисчетныя вѣки вѣкомъ, Аминь. Іоаннъ Кунотовичъ Друкаръ.

Внизу під сим дереворит: на гербовій табличці друкарський герб Івана Федорова – відворотний латинський S зі стрілою вгорі, а по обох боках його літери І. Е. Се послісловіє зазначує інтересний факт, що давніші видання «Осмогласника» були в многому хибні, а отсе з р. 1639 було якоюсь колегією з кількох людей із Ставропігійського братства справлене відповідно до нових грецьких видань. Варто б, аби хтось зайнявся сконтролюванням сього твердження: се докинуло би дещо світла до історії направи церковних книг у нас.

Друга вихідна картка належала до «Ірмологіона», виданого в р. 1700 у друкарні святоюрській у Львові, яку заснував був єпископ Йосиф Шумлянський для конкуренції з православною ще тоді Ставропігією. Се був перший нотний друк кирильського типу не лише у нас, але і взагалі, і для того заслугує особливої уваги. А що видавцеві приходилося всі напіви перекладати з давнього крюкового (гачкового) письма на італійські ноти, то й особа видавця набирає тим самим значення. Власне вихідна картка «Ірмологіона» з р. 1700 дає нам ближче пізнати сю особу, інтересну й задля інших причин.

На послісловіє до «Ірмологіона» з р. 1700 звернув увагу о[тець] А. Петрушевич у своїй «Сводній літописі з 1700 – 1772», стор. 19, але не передрукував його. В «Житті і слові» (т. III, 1895, стор. 175 – 176) подав я його переклад на нашу мову, але не з церковнослов’янського оригіналу, а з латинського перекладу, доконаного Модестом Гриневецьким для гр[афа] Оссолінського в р. 1813. Думаю, що подання оригіналу буде не зайве.

Бгомудрый рачителю кніги сея!

Вѣмъ яко вземши в руцѣ свои книгу сію и оувидѣвши, яко ест новое в цркви Російской и новымъ художествомъ изданное дѣло, восхощеши оувѣдати художника или здателя дѣла сего, оугаждаю желанію твоему.

Азъ многогрѣшньі іером. Іосифъ Городецкій, пелгримъ іерлимскій, егда доспѣх въ ЕІ. Лѣтъ от рожденія моего, идох в монастыр и бых мних, и начах прилежати рукодѣлію типографскому, и тѣм оупражняя ся, от рукоположившаго мя Блолюбиваго еппа Лвовского Іосифа Шумлянского по прошенію своему получивші блвеніе и свидѣтелства грамоты, идох обѣти моя воздати Гдви яже изрекох.

Дошедше же до стго великаго Бжія Іерлима и тамо Гробу Гдню поклоних ся и въ водахъ Іорданскихъ оумыти сподобих ся. Пути великаго моря, Египтъ, Александрію и прочая пресловутыя грады Палестинскія южны обшедше, такожде и заходныя, Гишпанию, Италію, Римъ, Венецію и прочая, руководством же Вышняго десници въ свое отчество здраво возвратих ся.

И не медля должнѣ пришед дая блгодреніе [sic!] блгословенію его Млти Гдну выш реченномоу еппу Лвовскому, яко толико путшествіе блсвеніемъ его сотворыхъ. И моленъ быхъ от началствующихъ инокъ в катедрѣ Лвовской ст. великомч Хрва Георгія, да о рукодѣлія моего Гисерскаго сотвору типографію въ напечатаніе Ірмолоя.

Азъ же не щадя себе по толиких путнихъ трудех, ях ся дѣла и поспѣшеством дарованія Бжія произвед въ совершеніе, роду Россійскому оудивителное ірмолоія напечатаніе. Егда же совершихъ, зѣло возрадових ся и рекохъ: Гди Іс Хе Сне единородньі безначалнаго отца, рекій пречтыма оусты, яко без мене не можете творыти ничтоже, Гди мой Гди, вѣрою об’емъ въ дши мое и въ срдци тобою реченная, припадаю твое блгдти, яже сподобил еси недостоинаго раба твоего сію книгу Ірмолои наченши и совершити.

Буди Имя твое стое блвено о ннѣ и до вѣка. Аминь.

Блгородію Вашему временных и вѣчных блгъ присножелателньі рачытел о Хртѣ и недостоньі Блмолца іером: Іосифъ Городецкій, Хадзѣй іерлимскій, гисер и типографъ.

Було б пожадано видобути зі святоюрського архіву деякі ближчі дані про сього цікавого монаха, «хадзія [Слово «хадзій» походить не від нашого «ходити», як би се здавалося з тої форми, яку йому надано тут, а є се турецьке «хаджі» – паломник, а властиво чоловік, який був у Мецці. – Іван Франко] єрусалимського», а також про те, як було доведене до пуття видання «Ірмолоя» 1700 р., хто транскрибував ноти, робив рисунки для гісера і т. і.

Завважу тут, що всі рукописні «Ірмологіони» з нотами, які часто стрічаються в наших церквах і яких значні колекції зібрано в наших бібліотеках у Народнім домі, в Ставропігії, в Науковому тов[аристві] ім. Шевченка і в приватних збірках, – се все копії з видання Городецького, а давнішого типу «Ірмологіона», уживаного в Галичині перед сим виданням, лишилося дуже мало екземплярів. Було б цікаво зайнятися ближче й текстом, і музикою сеї книги власне з огляду на місцеві, українсько-руські вставки, внесені туди «київські» напіви і т. і.

Примітки

Вперше надруковано у вид.: ЗНТШ. – 1905. – Т. 63. – Кн. 1. – С. 1 – 6 (Misc.), за підп.: Іван Франко.

Подається за першодруком.

…заведення унії. – Йдеться про Берестейську церковну унію 1596 р.

Замойський собор – скликаний у серпні – вересні 1720 р. в місті Замостя провінційний собор греко-католицького єпископату і священства для впорядкування церковного й обрядового життя української і білоруської католицької церкви. Ухвалив важливі постанови з церковної й обрядової дисципліни, статус церковної ієрархії. Ухвали синоду залишалися незмінними до Львівського синоду 1891 р.

Шептицький Атанасій (світське ім’я – Антоній; 1686 – 1746) – львівський єпископ (1715 – 1728), київський греко-католицький митрополит. Розпочав будівництво собору Св. Юра у Львові, заснував братство при соборі. Боровся проти переходу із східного обряду на латинський.

Рилло (Рило) Максиміліан (1715 – 1793) – український церковний діяч, письменник; холмський епископ. Автор праць з історії церкви, а також щоденника (від 1742 р.).

…кардинал Сильвестр… – Йдеться про Сильвестра Сембратовича, кардинала з 1895 р.

…почаївським уніатським друкам… – Почаївський монастир 1713 р. став греко-католицьким, а з 1833 р. – знову православним і був перейменований у лавру.

Сопіков Василь Степанович (1765 – 1818) – російський бібліограф. Автор праці «Опыт русской библиографии» (ч. 1 – 5, 1813 – 1821).

Сахаров Іван Петрович (1807 – 1863) – російський фольклорист, етнограф і палеограф. Автор «Сказания русского народа о семейной жизни своих предков» (т. 1 – 3, 1885).

Федоров Іван – Іван Федорович Москвитин (? – 1583), засновник книгодрукування в Московії. Працював у Львові, Острозі. Видав друковані книги: «Апостол», «Буквар» (1574). Мав свій друкарський герб.

«Ірмологіон» («Ірмолой») – збірник нотних церковних друків.

Шумлянський Йосиф – церковний діяч XVII ст., львівський православний єпископ.

Гриневецький Модест (чернече ім’я; при хрещенні його назвали Михайлом) Васильович (1758 – 1823) – церковний діяч, богослов, історик, джерелознавець, професор і ректор Львівського університету (з 1822 р.).

Андрій Франко

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 616 – 622.