Пісня про Євшан-зілля
Іван Франко
Українська література – то новочасне викопалисько, так само як і вся українська нація, попри те що тут йдеться аж ніяк не про мумію, не про труп, а про великий живий організм. І достоту як національне життя України зовсім не є сучасним – не кажучи вже якимось штучним – новотвором, так само й українська література не є нічим новим, що з’явилося із вчора на сьогодні; її виникнення не датується ні 1848 роком, ані «Енеїдою» Котляревського (1798), а має майже тисячолітню традицію, якої анітрохи нема підстав соромитися.
Проте неприхильні часи страхітливо полютували над цією літературою, так само, як і над цілим національним життям України; час від часу вони спустошували її нищівним градом, так що тепер давніші і найдавніші фази її розвитку дослівно доводиться викопувати із звалищ століть, витлумачувати для розуміння теперішніх поколінь, причому на перешкоді цьому ще й досі стоять такі упередження, як, приміром, про цілковиту безживність, брак оригінальності, візантійську шаблонність цих стародавніх уламків.
І все-таки: у цих уламках, найвизначнішим серед яких є загальновідоме «Слово про Ігорів похід», маємо правдиві перли непідробної поезії, що все ще голосно і виразно промовляє до наших сердець крізь віддаль сторіч, як, скажімо, Ярославнин плач за своїм мужем у «Слові».
«Слово» це долинає до нас, немов приглушене відлуння столітньої боротьби українського населення з диким степом і його кочівниками. Либонь, ця боротьба дуже інтенсивно переймала фантазію давніх українців, а «Слово про Ігорів похід» з певністю не було єдиним літературним виразом цієї цікавості. У київських літописах XIII – XIV сторіч знаходимо кілька поетичних зображень, що здаються подекуди розсіяними цитатами зі старих пісень, як, наприклад, зворушливе зображення способу життя українських бранців у таборі кочівників у «Київському Патерику» – подаю її в ритмізованій формі, зате майже дослівно:
Мучені холодом,
Потерпали від голоду і спеки,
Закуті в кайдани,
Лиця змарнілі від скрути,
Тіла почорнілі,
Голі-босі йдучи
Незнайомими стежками
Зі спраглими язиками,
Стопи сколені терном –
Зі слізьми на очах
Говорили вони один одному:
«Я був з цього міста», –
Сказав один;
«А я із того села», –
Проказує інший.
Отак розпитували вони
Один одного в сльозах,
Називаючи свій рід,
Зводячи очі до неба.
В цьому просоченому слізьми і оточеному ратями середовищі виникла і пісня, фрагмент якої доніс до нас рукопис одного літопису (так званого Іпатіївського), прегарна перла правдивої поезії і свідчення високого людського наставления його невідомого автора. Він починається радше риторичною, ніж поетичною, похвалою галицькому князеві Романові, який
на поганів накинувся, наче той лев,
і грізний був, як рись,
і розбив їх, ніби крокодил,
пройшовшись їх землею, ніби орел.
Бо був він відважний, яко буй-тур,
Змагаючись у звитязі зі своїм предком Мономахом,
котрий стер з лиця землі поган-ізмаїлів,
так званих половців.
Як бачимо, автор цієї похвали не зміг утримати високий поетичний тон і під кінець перейшов на сувору прозу. Отож далі – вочевидь пошкоджений на початку фрагмент пісні з часів Володимира Мономаха:
Хана Отрока він вигнав до обезів
[Маються на увазі абаназійці в Кавказьких горах. – Іван Франко]
За залізну браму,
Хан Порезан залишився на Дону,
Живучи з рибальства.
А Володимир, а Мономах
Зачерпнув тоді води з Дону золотим шоломом
І звоював усю їхню землю,
І вигнав осоружних агаренців.
Однак, коли Володимир помер,
У Порезана залишився витія Ор,
якого він послав до обезів з такими-от словами:
«Помер Володимир, о брате!
Повертай, вертайся до свого краю!»
«Перекажи йому мої слова
і заспівай йому половецьких пісень;
а коли ж не захоче тебе слухати,
дай йому понюхати євшану-зілля».
І коли той не схотів повертатися,
ані слухати тих слів,
він дав йому понюхати того зілля.
Понюхавши зілля,
той заплакав і проказав:
«Ліпше лежати мертвим у своєму краю,
Ніж жити в чужому знаменитим».
І далі коротко розповідається прозою, як отой хан Отрок повернувся у свої степи і мав сина, що став знаменитим героєм і завдав Україні багато страждань,
…спустошував урожаї,
йдучи босо,
несучи на плечах свій казан –
вочевидь, знову фрагмент якоїсь забутої пісні.
Те, що найдужче вражає нас у цьому фрагменті, – то цілком симпатичне зображення любові до вітчизни, навіть якщо вона виявляється у непримиренного ворога України. Мимоволі пригадується відома Шевченкова строфа в поемі «Кавказ», де автор звертається до черкесів, що жорстоко замордували його приятеля, який перебував на службі в російському війську, Якова де Бальмена :
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!
Чи не вільний степовий вітер навіяв обидвом українським співцям, попри столітню часову відстань, незважаючи на те, що пізніший з певністю не знав пісні свого попередника, такі схожі настрої, таке незатьмарене розуміння любові до вітчизни навіть у політичного ворога? І чи не слід тут дійсно повірити в якусь національну єдність і предиспозицію!
Примітки
Вперше надруковано німецькою мовою у газ.: Tschernowizer Tageblatt. – 1905. – 11. VI. – Nr. 709. – S. 9 – 10, під назвою і за підп.: «Das Lied vom Steppenkraut. Von Dr. Iwan Franko (Lemberg)».
Подається за першодруком у перекладі Ю. Прохаська.
…Ярославнин плач за своїм мужем у «Слові». – Йдеться про «Плач Ярославни», завершальну частину «Слова о полку Ігоревім».
…«Київському Патерику»… – Йдеться про «Києво-Печерський Патерик», пам’ятку давньоукраїнської агіографічної літератури, формування основного тексту якої відносять до другої половини XI – першої половини XIII ст.
…галицькому князеві Романові… – Роман Мстиславович (бл. 1150 – 1205) – князь новгородський (1168 – 1170), волинський (із 1170 р.) та галицький (з 1199 р.), батько Данила Галицького, родоначальник династії Романовичів. 1199 р. об’єднав Галицьке та Волинське князівства.
Володимир Мономах (1053 – 1125) – князь чернігівський (1078 – 1094), переяславський (1094 – 1113), з 1113 р. – великий князь київський. Організовував спільні походи князів проти половців і відкинув їх від кордонів Київської Русі.
Бальмен Яків Петрович (1813 – 1845) – український художник, офіцер. Загинув на Кавказі. Т. Шевченко присвятив йому поему «Кавказ».
Наталія Тихолоз
Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 624 – 628.