Вавилон і Новий Завіт

Іван Франко

Незалежно від гомону, якого наробив у Німеччині проф. Деліч своїми відчитами на тему «Bibel und Babel», поступає чимраз далі праця над поглибленням і розширенням нашого знання на полі старинних вірувань та релігійних понять. Для дослідників стає чимраз ясніше, що все життя культурних народів передньої Азії та тих, що жили довкола Середземного моря, від тисячів літ було зв’язане численними нитками і що зрозуміння часткових його явищ неможливе без зрозуміння цілості.

Дуже важним здобутком наукового досліду треба вважати сформульований уперве берлінським асирологом проф. Вінклером факт існування т[ак] зв[аного] орієнтального світогляду, якого не сміє ігнорувати ніхто, що має діло з виплодами орієнтальної літератури, а особливо історіографії. Сей світогляд, як доказує Вінклер, оснований на астрології, себто на вірі в ненастанний зв’язок тіл і явищ небесних із життям поодинокого чоловіка і народів.

Із сеї віри виросла вся вавилоно-асирійська міфологія, та не лише вона одна; можна сказати, що нема міфології, яка б у більшій або меншій мірі не опиралася на тім віруванні, не зображала в собі явищ небесних. Одначе спеціально в Вавилоні витворився цілий ряд астрологічно-міфічних представлень, що розійшлися відси далі на захід – пригадаємо лише 12 образів зодіака в формі 12 фігур та міфологічне представлення бога сонця Мардука як короля, що, перейшовши точку свого найбільшого блиску, гине, щоб потім знову воскреснути і увільнити себе й увесь світ від ворожої переваги.

Отсей образ набирав з часом чимраз більше красок і деталів. З огляду на факт, що д[ня] 25 грудня, в часі зимового пересилення, сонце сходить із знаку Панни, повстала у вавилонян віра, що «король-спаситель» мусить бути сином панни, чистої дівчини. Життя того короля – то ряд чудес, творених для запомоги страждущим людям, та заразом ненастанна боротьба з ворожою силою, князем тьми; нарешті князь тьми перемагає, короля-спасителя висмівають, а потім карають смертю, але в день нового року (у вавилонян рік починався в квітні) він воскресає.

Весь отсей круг вірувань був з давен-давна розповсюджений у над-єфратських краях. Вірено, що народження «короля-спасителя» мусять заповідати чудесні знаки на небі, і так само його смерть мусить зазначуватися незвичайною пертурбацією в природі; перед новим роком обходжено празник, що символізував муки і смерть «короля-спасителя», і ще з римських часів маємо свідоцтво, що в Персії щороку відбувався празник «саккей», під час якого невольника або злочинця, засудженого на смерть, одягано в царську порфиру, саджано на престолі і осміювано, а потім карано смертю.

З того чисто міфологічного круга ідей виростали деякі дуже конкретні факти. Вавилонська віра в «короля-спасителя», себто в сонце, що щороку підіймається з упадку, осягає найбільшу силу, робить добро людям, слабне й занемагає, щоб знов піднятися, породила віру в особистих королів-спасителів, що час від часу являються для підмоги поневоленому людству і зазнають такої самої долі.

Найяркішим виплодом сеї ідеї була віра жидів у прихід Месії, віра, що в зароді жила давно у жидів, так як і у всіх народів, причасних до вавилонської культури (пор. єгипетську віру в Озіріса, сирійську – в Мітру, грецьку – в Діонізоса, Аттіса), але набрала життя і форм, без сумніву, аж на вавилонськім грунті (книга Даниїла і апокрифічна книга Еноха).

Інтересним виплодом тої віри була, приміром, подорож сирійського мага Тірідата з товаришами до Риму в році народження Нерона, в якому ті астрологи на підставі небесних знаків бачили будущого спасителя світу; про сю подорож згадують римські історики Светоній та Діон Кассій; про те, щоб се була копія євангельської звістки про прихід трьох волхвів зі сходу до Дитини-Ісуса, не може бути ані мови.

Сим астрологічним світоглядом просякла наскрізь уся старинна історіографія, яка без його зрозуміння являється не раз абсурдною або дитячо наївною. Проф. Вінклер виказує сліди впливу того світогляду на описах життя Олександра Македонського і інших великих людей старинної історії, на концепціях історичних початків Риму і т. і.

Найяркіше свідчать про вплив тої живої віри деякі написи вавилонських царів. Ітак, Саргон, основатель Вавилону, пише про себе: «Моя мати була панною, мій батько невідомий, а брат мойого батька живе в горах… Іштар (богиня любові) полюбила мене».

Інший, пізніший вавилонський володар Гудеа говорить у гімні до богині Га-тум-дуг: «Я не мав матері – ти моя мати; я не мав батька – ти мій батько; в святім місці ти вродила мене».

А тепер прочитаймо, що писали малоазійські міста на вість про смерть Августа на каменях, присвячених його пам’яті:

«Провидіння, що кермує все в нашому житті, розбудило завзяття і змагання і надало найкращу оздобу нашому життю через те, що зіслало нам Августа, якого наповнило чеснотами для людської уподоби (въ человѣцѣхъ благоволеніе!) і послало його нам і нашим потомкам як спасителя, що має усунути всяку війну і все привести до ладу. День уродин сього бога стався початком радісного посольства (έυαγγέλιον) для всього світу».

Отсі і тим подібні факти дали привід кільком німецьким ученим до цікавих розвідок [Hugo Winkler, Die Weltanschauung des Alten Orients. Leipzig, E. Pfeiffer, 1904; Zimmern und Winkler, Die Keilinschriften und das Alte Testament, Berlin, 1903; Gunkel, Zum religionsgeschichtlischen Verständnis des Neuen Testaments, Göttingen, 1903; A.Jeremias, Babylonisches im Neuen Testament, Leipzig, 1905; P. Fiebig, Babel und das Neuen Testament, Tübingen, 1905.], у яких, особливо в трьох остатніх із цитованих нижче, ставиться питання, наскільки наше Святе Письмо Нового Заповіту стоїть під впливом свого староорієнтального астрологічного світогляду, або, іншими словами, наскільки факти, оповідані про Ісуса Христа і аналогічні з представленими вище деталями вавилонської міфології, можна вважати історією, а наскільки справді міфологією.

Єреміяс, по званню протестантський пастор, силкується вибрести з трудного положення таким твердженням, що ті деталі вавилонської міфології в житті Ісуса зробилися справді фактами і що подібність між євангельськими оповіданнями і міфологічними деталями тільки формальна.

На се вірно завважує Фібіх, що раз ся подібність доходила до того, що справді сталася фактом, то вже ж вона не формальна, а зовсім есенціональна. Та чи справді вавилонські міфологічні деталі сталися фактами на особі Ісуса?

Бодай щодо одного, а власне, щодо затьміння сонця при його смерті, ми можемо сказати напевно, що се не був факт, а легенда. Сполучення Ісусової особи з сонцем у сьому випадку вказує напрям, у якім треба шукати далі. Уставлення Різдва Ісусового на д[ень] 25 грудня, не основане на Євангеліях, але прийняте старою церквою, показує, що тоді ще живо відчувано зв’язок Ісуса з міфологічним «сонячним королем».

Потожсамлення Ісуса з «агнцем» у Апокаліпсі вказує на те ж саме: в часі Ісусового життя сонце стояло в знаку Барана. Число 12 апостолів відповідає числу 12 знаків зодіака; щобільше, майже кожного апостола не важко зідентфікувати з одним із тих знаків. Особливо інтересна тут фігура «князя апостолів» св. Петра, який відповідає першому з 12-ти римських богів – Янусові, якого емблемами були ключі і півень. Св. Тома зоветься в Євангелії «близнець» – знак Близнят у зодіаку по-вавилонськи зоветься tuâmu.

Іван і Яков по Євангеліям були сини Зеведея, а Зеведей, по-вавилонськи Zatbatanu, значив планету Юпітера. Отже ж, ті сини Зеведея в Євангеліях зовуться Βοάνηρες, δ δ έστιν υίοί Βροντής – сини громові; неясне прозвище Βοάνηρες відповідає жидівському bnê Nerig, сини вавилонського бога Нергаля. Яков – син Альфея, а Альфей, по-вавилонськи alpu, знач[ить] бик, знак Бика в зодіаку, і назва Мардука-Зевеса. Навіть число 70 або 72 учеників відповідає вавилонському числу 72 тижнів, із яких складався рік (по 5 день кожний), а також поняттю заселеного світу, в якім жиє 70 народів.

Особливо багато слідів вавилонського чи орієнтального астрологічного світогляду бачимо в листах апостола Павла та в Апокаліпсі, але не можна сказати, щоб їх не було і в самій стилізації Євангелій, і в самих висловах Ісусових. Коли він називає себе «сином чоловічим», коли говорить про «врата адова», які не переможуть його, або про 12 легіонів ангелів, або про 12 престолів, на яких засядуть його апостоли; коли каже: «нечистий дух блукає сухими місцями» або «я бачив Сатану, що падав униз, як блискавка», – то все те вислови, утерті в жидівських апокаліпсах, які черпали повними пригорщами з вавилонської ритуальної та магічної літератури. Сих кілька прикладів нехай послужить вказівкою, на які цікаві шляхи наводять дослідників нові відкриття на старих культурних кладовищах.

Примітки

Вперше надруковано в журн.: ЛНВ. – 1905. – Т. 32. – Кн. 11. – С. 114 – 118, за підп.: Ів. Франко.

Подається за першодруком.

Вавилон – стародавнє місто в Месопотамії, з 732 р. до н. е. входив до складу Асирії, 539 р. до н. е. його завоювали війська перського царя Кіра II, а 331 р. до н. е. – військо Александра Македонського.

Деліч Фрідріх (1850 – ?) – німецький асиролог, працював у Лейпцигу; син Франца Деліча (1813 – 1890) – професора богослов’я у Ростоку, Ерлангені та Лейпцигу. Видавав разом з Гауптом «Асирологічну бібліотеку». Автор асирійського словника, асирійської граматики, багатьох досліджень з асснрології.

Вінклер Гуго (1863 – 1913) – німецький сходознавець, історик-орієнталіст, археолог, прихильник панвавилонізму, автор праці «Geschichte Israels in Eizeldarstellungen» (т. 1 – 2, 1895, 1900) та ряду досліджень з історії давньосхідних країн. У 1906 – 1907 рр. очолював археологічну експедицію в Богазкеой, де знайшов архів хетських царів.

Мардук – верховне божество давньовавилонської міфології, син Енкі (Еа) і богині прісних вод Апсу (Світового океану), втілення плодючої сили води, що запліднює землю і вирощує на ній корисні для людей рослини. Вшановували його як бога-покровителя м. Вавилон, пізніше – як головного бога вавилонської держави. Християнська релігія запозичила чимало рис культу Мардука.

…сонце сходить із знаку Панни… – Йдеться про сузір’я Діви.

Персія – стародавня назва Ірану.

Озіріс (Осіріс) – у давньоєгипетській міфології бог рослинності, виноробства, місяця, вологи, володар потойбічного світу. Син богині неба Нут і бога землі Геба, брат і чоловік Ісіди, брат Сета (бога темряви). Чимало елементів з культу Осіріса (бога, який вмирає і воскресає) запозичила християнська релігія.

Діонізос (Діоніс, Вакх) – у грецькій міфології в найдавніші часи бог рослинності й плодючості, пізніше – виноградарства й виноробства. Син Зевса й фіванської царівни Семели. На честь Діоніса у Стародавній Греції влаштовували свята – діонісії.

Аттіс – у міфології фрігійців (Мала Азія) бог природи. Красень-юнак, коханий «матері богів» Кібели, чудом народжений «непорочною дівою». Фрігійці відзначали смерть і воскресіння Аттіса. З культу Аттіса християнство запозичило багато обрядів.

Книга Еноха (Єноха) – «Книга о тайнах Єнохових», пам’ятка апокрифічної апокаліптичної літератури.

Нерон – Тіберій Клавдій Нерон (42 до н. е. – 37 н. е.) – римський імператор (14 – 37 н. е.).

Светоній Транквілл Гай (бл. 70 – 160) – римський історик, автор «Життєпису дванадцяти цезарів».

Діон Кассій (Кассій Діон Коккеян; II – III ст., між 155 і 164 – після 229, бл. 235) – давньогрецький історик, автор «Римської історії» у 80 книгах, що охоплює історію Риму від найдавніших часів до 229 р.

Саргон – аккадський владар Шаррукін (Шаркунні) І, або Саргон І (грецька назва), жив у XXV ст. до н. е.

Іштар – головне жіноче божество в асиро-вавилонській міфології, богиня плодючості, любові, материнства тощо; згодом стала богинею війни, покровителькою царів. Вважається уособленням планети Венери.

Гудеа (Гудія) – цар (бл. 33 – 31 ст. до н. е.) з династії Сіргуллі з міста Ур.

Август (до 44 до н. е. – Гай Октавій, з 44 до н. е. – Гай Юлій Цезар Октавіан, з 27 до н. е. – Гай Юлій Цезар Октавіан Август) – римський імператор з 27 до н. е.

Єреміяс Альфред (1864 – ?) – німецький вчений, асиролог, історик релігії, протестантський пастор, професор у Лейпцигу (з 1926 р.), дослідник Біблії, видавець «Vorderasiatische Bibliothek» (з 1900 р.), автор праць «Babylonisches Neuen Testament» (Лейпциг, 1905), «Allgemeine Religionsgeschichte» (1917) та ін.

Святий Петро – «князь апостолів», один з 12 апостолів Ісуса Христа.

Янус – один з найдавніших римських богів. Спочатку був богом світла і сонця; уранці відчиняв небесну браму й випускав на землю день, а ввечері ту браму зачиняв. Згодом став богом входів і виходів, тому його зображували з ключем у руках. Янус також був богом початку й кінця та всякої діяльності. Його трактували як світ, як первісний хаос, з якого виник упорядкований космос, а сам він перетворився на бога, що стежить за порядком.

Тома (Хома, Фома) – святий, біблійний і апокрифічний персонаж, апостол Ісуса Христа, званий близнюком, не повірив одразу у воскресіння Ісуса Христа (звідси походить вираз «Хома невіруючий»).

Нергаль – бог війни й полювання у вавилонян та асирійців. Зображався у вигляді великого крилатого лева з людською головою.

Мардук-Зевес (Зевс, Дій) – син Кроноса й Реї, верховний бог греків, цар і батько богів і людей. Його постійне місце перебування – гора Олімп.

Олена Луцишин

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 641 – 645.