[Рец.] Ор. Фотинский. Волынский религиозный вольнодумец XVII в.
Іван Франко
Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца,
кн. XVIII, стор. 71 – 102.
Автор отсеї статті знайшов у волинськім єпархіальнім музеї екземпляр Острозької біблії, куплетний 1902 р. у житомирської міщанки Куликової, а на краях тої книги при різних місцях Св[ятого] Письма інтересні приписки та уваги, писані в першій чверті XVII в. якимось не названим властивцем сеї книги. Виписавши і впорядкувавши ті приписки разом з відповідними до них текстами, автор дає характеристику релігійних та потрохи й суспільно-політичних поглядів їх автора.
Він завзятий противник Риму, католицтва, папи, унії та єзуїтів, але рівночасно висловлює досить вільнодумні, протестантські погляди, що зовсім не підходять під православні догми.
I так, він радикальний противник шанування ікон та мощів святих і кількома наворотами глузує з православної Візантії, Болгарії та Москви, яких їх святі, чудотворні ікони та незлічені мощі не спасли від турків, татар та латинників.
Він виступає остро проти обожання святих і відкидає тайну покаяння, вважаючи проклятими всіх тих, що узурпують собі право відпускати гріхи, право, яке має лише безгрішний Бог.
Він виступає завзято не лише проти єзуїтів та уніатських священиків, але також проти православних єрархів, ченців та архімандритів за їх захланність та нетерпимість. І так до тексту прем[удростей] Соломон[ових], гл[ава] II:
«Пріидѣте убо и поживемъ въ сущихъ благихъ; ублажимся зданіем, яко юность скорѣ» –
наш вільнодумець приписує:
«Цнота езуитская власная, безъ мала не такаяжъ руская чернъцовъ, же завше в ненависті в них побожный, а найбарзѣй тотъ, хто бы их незбожности и неправду обличал; так о нем завше рядят, якъ жидовские архиерее о пророкахъ божиихъ, и о самомъ Христѣ Бозѣ такая была мова. И нынѣ род поповский, плебанский, вязуитский и чернечий тож чинит и радит».
А до тексту Матв[ія], XIII: «и блазняху ся о немъ» наш автор додає:
«Лукавые душѣ нечистого сумнѣня и о Христѣ блазнят ся, не толко о добром человѣцѣ; а то все чинять чернцѣ, поки видят лѣпшого над себе, то причины находят й повѣдають: блазнимо ся! а людей простых и панов на него подводят, повѣдаючи на него, бы и найсвятѣйшое дѣло дѣял, a они мовят: соблазнител! Им безецным и Христос соблазном, а не только человѣк добрый».
Автор застановляється над віруваннями сього аноніма і виказує, що вони не підходили вповні ані до лютеранства, ані до протестантизму, ані до соцініанства. Найближче, на думку д. Фотинського, підходять ті погляди до думок тих московських вільнодумців, що при кінці XVI і в початку XVII в. мусили тікати з Московщини на литовську Русь, як ось ігумен Артемій, Феодосій Косой, Матвій Башкін і т. і. В сьому погляді піддержує автора ще й та обставина, що наш анонім у своїх записках дуже часто і з певною симпатією згадує Москву і наводить немало деталів з побуту та сучасної йому історії Московщини.
Що сам він був українець, доказує не лише мова його записок, але часті згадки про «милу Русь», «нашу Малоросію», про польського короля і польські порядки «у нас» і т. і. Свій догад про вплив московських вільнодумців на нашого волинського аноніма подає автор статті як гіпотезу, якою буцімто вияснявся б
«как особенный интерес нашего автора к Москве и более или менее близкое знакомство с нею, так и особенности его религиозных воззрений, характерные именно для московских религиозных вольнодумцев. В противном случае придется считать нашего автора самобытным еретиком, незаметно для себя самого усвоившим некоторые протестантские доктрины и своеобразно их развившим. Последнее предположение, однако, едва ли не более трудно допустимо, так как не находит себе аналогий» (стор. 96).
Проти гіпотези д. Фотинського позволю собі висловити свою власну, та поперед усього виясню, чому його гіпотеза не заспокоює мене. Найважніша річ: автор зупинився на голім твердженні, що протестантські думки волинського аноніма найближче підходять до поглядів московських вільнодумців-емігрантів. Тимчасом про погляди тих емігрантів знаємо дуже мало, а те, що знаємо, власне зводиться до того, що тлом їх поглядів був раціоналізм з домішкою містицизму, якого у нашого аноніма нема ані сліду.
Наш анонім цікавиться Москвою, се так, але хто ж тоді не цікавився нею? Се ж була пора зараз по заколотах Самозванців; у Польщі, Литві і по українських землях скрізь ходили шляхтичі, козаки, лісовчики, мародери та всякі авантюрники, що бували в Московщині; хто знає, чи й сам автор, у якого чернецтво, також гіпотетично прийняте д. Фотинським, мені якось не хочеться вірити, не був у тім краю як чура, вояк або купець?
Зрештою, його знання про Московщину, як видно з наведених д. Фотинським цитатів, зовсім не таке широке і глибоке, як би здавалося: він знає деякі звичаї москалів, їх забобонність, пристрасть до ікон та святих власної продукції, цитує казку (не московського, а власне польського схоластичного походження) про Мосоха – предка москалів, цитує витворені в Польщі легенди про отруєння польським королем царів Шуйських, узятих у неволю поляками, про жінку Бориса Годунова, що буцімто під’юдила свого мужа на замордування царевича Димитрія, – все те речі, які тоді кожний повторяв у Польщі.
Чи, відкинувши гіпотезу про вплив московських емігрантів на волинського аноніма, його погляди православно-протестантські лишаться без аналогії? Мені здається, що ні. Серед українського міщанства, особливо у Львові, ще в кінці XVI в. бачимо подібні появи, які для нас кристалізуються (задля писаних свідоцтв) у особі Юрка Рогатинця.
Його «цидула», писана до константинопольського патріарха, його листи, ним писана частина «Братского устава» Ставропігії, його «Пересторога» і взагалі все, що знаємо про нього, характеризують його як гарячого прихильника православ’я, але з досить замітними протестантськими домішками.
Він противник ікон і аж до патріарха скаржиться на єп[ископа] Балабана за те, що сей велів у Рогатині поставити в церкві ікону «Ветхого деньми».
Він противник власти духовенства і остро критикує як латинських, так і руських попів.
Він прихильник світської науки, бачить причину упадку руської держави в тім, що князі руські будували пишні церкви, наділяли їх скарбами та книгами, оправленими в золото, що лише приваблювали грабівників, «а школъ посполитыхъ не фундовали».
Ми знаємо, що він був центром більшого кружка людей, вільнодумців міщан, про яких іще коло 1620 року Касіян Сакович говорить з заїлостю як про «sektę Rohatyńców». Ся духова течія серед нашого міщанства в початку XVII в. досі мало просліджена, та мені здається, що схарактеризований д. Фотинським волинський анонім далеко краще вкладається в рамки власне сього руху, ніж під впливи московських вільнодумців.
Примітки
Вперше надруковано у вид.: ЗНТШ. – 1905. – Т. 68. – Кн. 6. – С. 25 – 27, за підп.: Ів. Франко.
Подається за першодруком.
Фотинський Орест (1863 – 1919) – український історик, співробітник «Общества исследователей Волыни», завідувач церковного музею у Житомирі. Автор монографії «Из семейной хроники дворян Загоровских во второй половине XVI в.». Друкував статті з історії та археології Волині в журналі «Киевская старина» та інших виданнях.
Острозька біблія – перше повне видання Біблії в перекладі східнослов’янським пізнім варіантом церковнослов’янської мови. Надрукував І. Федоров у м. Острозі 1581 р. (звідси ЇЇ назва), визначна пам’ятка книгодрукування в Україні.
Артемій (? – ?) – російський церковний діяч XVI ст., противник йосифлянської офіційної ідеології, ігумен Троїце-Сергієвого монастиря (з 1551 р., шість місяців). Засуджував монастирське землеволодіння і багатство церкви. Собор 1554 р. засудив його як вільнодумця-нестяжателя і заслав у Соловецький монастир, звідки Артемій утік у Литву, де и помер. Автор 14 послань, переважно богословського характеру, спрямованих на захист православ’я проти лютеранства.
Феодосій Косой (Косий) (? – ?) – сучасник Зиновія Отенського (? – 1568 або 1571, 1572), монаха новгородського Отенського монастиря, учня Максима Грека. Праці Зиновія Отенського були спрямовані проти єресі Феодосія Косого, твори якого не збереглись.
Башкін Матвій Гаврилович (середина XVI ст.) – російський вільнодумець, мислитель і суспільний діяч, з боярського роду, виступав проти кріпацтва, дав волю своїм селянам. Був пов’язаний з нестяжателями і повстав проти основних догматів православної церкви. 1553 р. засуджений церковним собором як єретик і засланий у Волоколамський монастир.
Самозванці – Лжедмитрій І (? – 1606), російський цар у 1605 – 1606 рр., і Лжедмитрій II (? – 1610) – політичні авантюристи-самозванці, які видавали себе за російського царевича Дмитрія Івановича.
Годунов Борис (бл. 1552 – 1605) – російський цар (з 1598 р.), прийняв владу після Федора І, за царювання якого фактично правив Росією; продовжив зміцнення царської влади.
Димитрій (Дмитрій) Іванович (1582 – 1591) – син царя Івана IV Грозного, якого по смерті батька (1584) Борис Годунов вислав разом з матір’ю Марією Нагою з Москви до Углича, де царевич загадково загинув. Серед народу ширилися чутки, що його вбили за наказом Годунова.
Сакович Касіян (бл. 1578 – 1647) – український поет, перекладач, філософ, богослов. Був ректором Київської братської школи, однак згодом перейшов у греко-католицизм (1625), а з 1641 р. став римо-католиком. Автор трактату польською мовою «Арістотелеві проблеми» (1625), збірника весільних і похоронних промов, «Вірші на жалосний погреб Петра Конашевича Сагайдачного» (1622).
Олена Луцишин
Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 633.