Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

1. Латиниця в українському письменстві до початку 19 ст.

Іван Франко

Слов’янське плем’я майже від самого початку свого цивілізаційного розвою послугувалося в писаннях, складаних мовами його різних племен, також різними азбуками. Се було неминучим наслідком його географічного положення, що межувало, з одного боку, зі сферою греко-візантійської, а з другого – романо-германської культури. Обі ті культури здавен-давна в писаннях різних народів, належних до їх кругів, уживали різних букв, а власне, крім орієнтальних, вироблених переважно зі старинного вавілоно-ассірійського клинового письма, буквами грецькими та латинськими, що, повставши з одного кореня, протягом століть розходилися чимраз далі, поки не виробилися в окремі, значно відмінні від себе типи. Додаймо до того ще й ту важну обставину, що оба ті цивілізаційні круги, прийнявши християнство в перших століттях нашої ери, розвивали його досить самостійно, а подекуди навіть суперечно, поки не витворили двох значно відмінних від себе типів, церкви східної, т[ак] зв[аної] православної, і західної, т[ак] зв[аної] римо-католицької. Сей розділ зазначився дуже виразно вже в IX віці нашої ери і допровадив у X в. до формального розриву між обома церквами, що відтоді розвиваються далі кожда окремо.

Власне в початку того розриву припало навернення слов’ян на християнство, яке різними дорогами та в різних часах доходило до різних слов’янських племен, без сумніву, вже в VII і VIII вв. До тої пори, досі дуже мало ще прослідженої, треба, на мою думку, відносити також початки слов’янського письменства, бо християнство, як наука переважно книжна і нерозривно зв’язана з обрядами, що доконче вимагають уміння читати й писати, мусило скрізь зі своїм заведенням витворювати також початки письменства. Се бачимо у різних східних та південних народів, таких, як вірмени, грузини, копти, ефіопи, араби та інші, в яких християнство викликало також початки письменства і від яких із тих початків дійшли до нас у перекладах пам’ятки старохристиянського письменства, між іншими й такі, яких грецькі оригінали затратилися протягом пізніших віків.

Полишаючи на боці значкове письмо, «черты» та «різы», про яких уживання серед давніх слов’ян згадує болгарський письменник монах Храбр, у початках історичного розвою слов’ян бачимо пропаганду християнства між ними на заході та півдні від германських та романських народів, а на східнім півдні та на сході з боку греків. Рівночасно бачимо також пам’ятки письменства, писані латинською мовою та латинськими буквами на заході, і найстарші пам’ятки т[ак] зв[аного] церковнослов’янського письменства, писані двома слов’янськими азбуками, кирилицею та глаголицею.

Завважуємо при тім дуже важний факт, що пропаганда християнства з заходу відбувається головно огнем і мечем, неволенням слов’янських племен германськими, а в церковних організаціях, які повстають на територіях тих поневолених слов’янських племен, духовенство, звичайно чужоплеменне, що нехтує язиками слов’янських тубільців, відправляє богослужіння та святі тайни взаконеною латинською мовою а тільки згодом, змушене силою історичних фактів, уживає мови тих племен у проповідях, молитвах та сповідях.

Навпаки, з грецького боку виходить пропаганда християнства в церковнослов’янській мові. Родовиті греки Константин і Мефодій кладуть початки християнського письменства церковнослов’янською мовою, а Мефодію пощастило стати основником великої слов’янської єпископії та досить численної школи письменників та ширителів церковнослов’янського письменства. І хоч мораво-паннонська єпископія, основана Мефодієм, упала незабаром по його смерті під напором німців і мадяр, та проте вже його безпосередні ученики могли насадити християнство і витворити досить багате письменство не тільки в політично самостійній Болгарії, але також дати початки такого ж письменства в Чехії та Південній Русі.

Більше-менше від X віку нашої ери походить досить велике число писаних пам’яток церковнослов’янської мови, що повстали на територіях, обнятих діяльністю Константина й Мефодія та їх учеників. Окрім пам’яток спеціально мораво-паннонського письменства, таких, як житія Константина та Мефодія, їх похвали та близько споріднені з ними писання Климента, єпископа слов’янського, до нас дійшли дуже цінні пам’ятки старохорватського письменства, а власне євангелія: т[ак] зв[ані] Зографське, Марийське та Ассеманово і т[ак] зв[ана] Болонська Псалтир, усі писані глаголицею, і тою ж самою азбукою писана збірка поучень, відома в науці п[ід] з[аголовком] Glagolita Clozianus. Глаголицею писані також ті нечисленні пам’ятки старочеського письменства, що дійшли до нас; важніші пам’ятки того письменства, такі, як житіє св. Вячеслава та Людмили, дійшли до нас також у болгарських редакціях, писаних кирилицею.

Кирилицею писане також ціле староболгарське і трохи пізніше старосербське письменство. Можна сказати майже напевно, що також староруське письменство, якого початки сягають першої половини X віку, було писане кирилицею. З огляду, що відомі нам автентичні твори Константина Солунського, а власне його Азбучна молитва та Прогласіє (передмова до перекладу Євангелія), писані кирилицею і навіть немислимі без неї, особливо молитва, можемо сказати напевно, що також усе мораво-паннонське письменство було писане кирилицею. Маючи на увазі ігнорований новішими дослідниками факт, що найстарший слід існування кирилиці, і то власне на західнослов’янській території, сягає р. 809, мали би ми можність ствердити те, що вже a priori являється постулатом логічного думання, а власне, що кирилиця, з невеличкими додатками витворена з грецького уставного письма, повстала вже в початках IX віку, а глаголиця, витвір дуже штучний і неорганічний, тяжкий для пам’яті, повстала значно пізніше, власне на території західних слов’ян, і була сплоджена тенденцією відрізнити слов’ян-католиків від православних.

Розуміється, бували також проби вживати для писання церковнослов’янською мовою латинських букв. Найстарші такі проби, що повстали на германській території, суміжній із територією словенців, се т[ак] зв[ані] фрізінгенські пам’ятки, віднайдені в р. 1803 і писані в X або XI віці. Вони являються пробою латинського духовенства німецької народності підійти до слов’ян і податнім у їх мові деякі поучення та вислухати їх сповіді. Розуміється, що такі проби мусило латинське духовенство робити не раз із самої конечності порозумітися зі слов’янською паствою, навіть без огляду на те, що слов’янське богослужіння та слов’янська проповідь Мефодія та його учеників мали в собі велику атракційну силу, що тягла, правдоподібно, також і словенців до християнства в грецькім обряді.

Першу відомість про віднайдення сеї пам’ятки старослов’янського письменства одержав Йосиф Добровський 1811 р. з Монахова і повідомив про неї Копітара, з яким у нього вийшла досить оживлена переписка про питання, хто й як мав би її обробити та видати [И. В. Ягич. История славянской филологии (Энциклопедия слав[янской] филологии, выпуск 1). Спб., 1910, ст. 194]. Копітар остаточно постановив видати її сам, але за іншими роботами не встиг. Він задоволився тим, що опублікував перший уривок 1822 р. в «Jahrbücher der Literatur», т. XVII, ст. 102 – 103, у Відні (пор. Dr. Václav Vondrák, Frisinske památky. V Praze, 1896, ст. 2).

Аж у р. 1826 його затривожила відомість, що в Росії одержали точну копію тої пам’ятки, приготовану Кеппеном, і що її має видати Востоков. Та й сим разом Копітар не занявся фрізінгенськими відривками і допустив до того, що вони справді уперве появилися в Росії в книжці П. Кеппена «Собрание словенских памятников, находящихся вне России. Составлено Петром Кеппеном», Спб., 1827, fol., стор. XXXII + IX + 94. На дев’яти сторонах сього видання міститься факсиміле фрізінгенського рукопису, а на ст. 21 – 86 стаття Востокова «Грамматическия объяснения на три статьи Фрейзингенской рукописи». У вступі до тої статті Востоков зауважив, що поучення фрізінгенських пам’яток сходиться близько з одним поученням слов’янського Пролога на д[ень] св. Марка [И. В. Ягич, op. cit., ст. 220].

Свій намір видання сих пам’яток Копітар сповнив аж 10 літ пізніше, долучивши їх текст разом із іншими до видання глаголицької пам’ятки «Glagolita Clozianus». Се видання після публікації Востокова мало посунуло наперед справу дослідів над сими пам’ятками, хоч у деяких точках Копітарові не можна відмовити надзвичайної бистроумності (пор. И. В. Ягич, op. cit., ст. 202 – 204).

В р. 1865 опублікував ті пам’ятки І. Срезневський у книзі «Филологические наблюдения А. X. Востокова», ст. 75 – 89, додавши до них свою розвідку про язик тих пам’яток, у якій доказує, що текст пам’яток повстав на основі церковнослов’янського язика, писаний кирилицею. Остатнє наукове видання віденського славіста проф. д-ра В. Вондрака, цитоване вище, вийшло в Празі в р. 1896 у публікаціях Чеської Академії наук. Подаю з сього видання пробу язика тих пам’яток, а власне початок першої з них у транскрипції на новочасну фонетику і в перекладі на пашу мову.

Glagolite po nas redka slovesa: Boże, gospodi milostivi, otce boże, tebe ispovede ves moj grech, і svetemu Krestu i svetej Marii, і svetemu Michaelu i vsem krilatcem, і svetemu Petru і vsem selom bogiem, i vsem mućenikom boziem, і vsem vernikom boziem, і vsem devam pravdnim, і vsem pravdnim, i tebe, bozi rabę, chocu biti ispoveden vsech moich grech і veruju, da mi je na sem svete bivs iti że na on svet, paki że vstati na sodni den, imeti mi je zivot po sem, imeti mi je otpustik moich grechov. Boze milostivi, primi moju ispoved moich grechov, eze jezem stvoril zla po t den. Говоріть по нас рідкі (розставні, виразні) слова: боже, господи милостивий, отче боже, тобі оповідаю весь мій гріх, і святому Христу, і святій Марії, і святому Михайлові, і всім крилатим, і святому Петрові, і всім силам божим, і всім мученикам божим, і всім вірним божим, і всім дівам праведним, і всім праведним, і тобі, слуго божий (до священика). Хочу бути висповіданий із усіх моїх гріхів, і вірю, що, бувши на сьому світі, треба мені буде йти на той світ, і знов устати на судний день, і мати життя потім, і одержати відпуст моїх гріхів. Боже милостивий, прийми мою сповідь моїх гріхів, що я вчинив зла по сей день».

Щодо змісту сих пам’яток, то перша з них містить, як бачимо з поданого тут початку, формулу сповіді, друга коротке поучення про сповідь, де в чому подібне до поучення на день якого-будь апостола або мученика, приписуваного слов’янському єпископові Климентові, а третя формулу відречення від злого духа, вживану також при сповіді. Щодо літературних джерел сих пам’яток дотеперішні досліди виказали наглядно, що відповідно до їх повстання на границі східних і західних впливів також у їх текстах мішаються елементи церковнослов’янської з православного обряду зі старонімецькими та латинськими. Аби вони мали православний характер, як виходить із слів проф. М. Мурка:

«So gelangten in die liturgische Litteratur der slavischen orthodoxen Kirchen Bruchstücke von Beuchtformeln und Bussordnungen, die unbedingt der abendländischen, speziell der deutschen Kirche angehören) [Dr. М. Murko. Geschichte der älteren südslavischen Litteraturen. Leipzig, 1908, 54 – 56]

[Так потрапили до літургічної літератури православної слов’янської церкви деякі уривки формул каяття приписів покути, що, безумовно, належать до західної та, зокрема, німецької церкви (нім.). – Ред]

- на се трудно згодитися. Правдоподібніше буде прийняти, що ті пам’ятки були зложені католицькими духовними для католицької слов’янської пастви, а ремінісценції церковнослов’янських православних пам’яток являються тільки доказом знайомості тих духовних із тими давнішими пам’ятками та заразом трохи пізнішого походження пам’яток, писаних латинкою.

Що фрізінгенські пам’ятки не були одинокою пробою писати церковнослов’янські твори латинськими буквами, на се маю доказ у трьох церковнослов’янських молитвах, писаних латинськими буквами на території словенського народу і захованих до нашого часу в рукописних копіях, зроблених, мабуть, іще в XVII в. з давніших рукописних або друкованих книг. Вони дійшли до мене в рукописній збірці Еміля Коритка, зібраній у Любляні в 30-их рр. минулого [19] віку. Перша з них переписана з неозначеного ближче, правдоподібно, латинського «Missale manuscriptum», друга з «Missale impressum, 1515», третя з «Missale impressum Bonnae, 1631», а четверта, латинська, має заголовок «Feria IV. Cinerum». Ся четверта коротенька пам’ятка писана латинською мовою, а три перші – церковнослов’янською з прикметами словенського наріччя. На жаль, письмо тих пам’яток виблідло від старості так дуже, що хіба декуди можна прочитати одно-друге слово.

І так перша пам’ятка починається словами: «V pervu sredu posta pred Missu blagoslovi popel». На обороті першої сторони можна прочитати перші три рядки ось як: «a on sam sebje poloshi pred Altarem stoeszhi u chori poite a drusi proc molite popjel on. Oblezę… w popel i vo vretiszhe w postja i u plashe pred gospodim jako mnogu Milostu jest otpusti griahi nashe nam Bog nash». Із другої пам’ятки можна прочитати перші три рядки ось як: «V Sredu popelnu pred Missu blagoslavlajut popeli ot vetvija blagoslavlenago lanskago leta, ako ih jest po Sredi Chora pred altarom ovim… Stojeszhu popu pred altarom bes planite pojet se najpervo antifona». Про латино-католицький характер сих пам’яток не може бути ніякого сумніву, бо святкування «popielca» (попелової середи в перший тиждень великого посту) виключна властивість латинського обряду.

Одним із капризів історичного розвою на нашій південно-руській території можна назвати факт, що в XVIII в. в західних частях нашої території полонізація українсько-руської інтелігенції поступила була так далеко, що навіть серёд руського духовенства ледве сотий умів добре читати по-церковнослов’янськи та розуміти те, що відправляв на богослужінні, а про світських людей, дрібну шляхту та міщан, що держалися ще рущини, а особливо про жіноцтво, й говорити ніщо. Маємо на се дуже важне свідоцтво в передмові до церковнослов’янсько-польського словаря, виданого в друкарні Супрасльського монастиря 1722 р. п.з. «Лексиконъ сирѣчъ Словесникъ Славенскій имѣющъ въ себѣ словеса первѣе славенскія азбучныя, по сем же полскія. Благопотребній къ виразумѣнію словесъ славенскихъ, обрѣтающыхъ ся въ книгахъ церковныхъ». Сей словар, виданий у форматі 4-о в об’ємі 32 аркушів друку містить у собі на початку передмову непідписаного автора до читачів, у якій читаємо:

Съ неисчетною болестїю сердца и язвою оутробы неудобъ исцѣлною измерѣли Искусителїе или Екзаминаторове поставляемыхъ въ Іерейство людей, яки сотный Іерей едва славенскій разумѣетъ языкъ, невѣдяй что чтетъ въ Божественной Службѣ, съ погибелію своем и порученныхъ паствѣ его Душъ кровію Господа Бога нашего Іисуса Христа искупленныхъ. Сіе же все искусно бысть текущаго году, и мнозѣ отриновенны отъ рукоположенія на Іерейство сея ради вины изобрѣтошася. Сія вся нераденія да въ Россіи соединенной искорененна будутъ, Азбучный Лексіконъ съ, егоже не токмо до Іерейскаго сану готовящій ся люди, но и самый Іерее въ Славенскомъ изученіі обрящутса языцѣ, Супраслскаго Монастиря типомъ издется съ толкованіемъ словесъ неудобъ разумѣтелныхъ.

Тій самій цілі служила, мабуть, і молитовна книжка, уложена правдоподібно в XVIII в. якимось русином священиком і призначена більше для світських людей, ніж для священиків. У моїм посіданні находиться неповний примірник (ст. 5 – 338), у якім містяться поперед усього «Modlitwy poranne» (ст. 1 – 32), далі «Akafist Panu Jezusowi» (ст. 33 – 65), «Akafist Nayświętszey Pannie Bogarodzicy» (ст. 65 – 108), «Paraklis albo Moleben do Nayświętszey Panny» (ст. 108 – 154), «Akafist świętemu Mikołaju» (ст. 154 – 203), «Modlitwy przy Boskiey służbie» (ст. 204 – 264), «Modlitwy przed przyjęciem Nayświętszego sakramentu» (ст. 264 – 294), «Modlitwy po Komunii świętey» (ст. 294 – 306) i «Modlitwy do spania idącym» (ст. 306 – 338, без кінця). Усе те надруковано латинськими буквами, а власне на паристих сторонах церковнослов’янський текст, а на непаристих – польський переклад. Для проби подаю тут невеличку виписку, як виглядає церковнослов’янський текст і його польський переклад у тій публікації.

Modlitwa I. Modlitwa I.
S. Makaryia Wełykaho. S. Makarego Wielkiego.
К tebi Władyko czełowikolubcze ot sna wostaw prybihaiu, i na diła twoia podwyzaiusia myłoserdiem twoim, molusia tebi, pomozy mni na wsiakoie wremia wo wsiakoy weszczy, i yzbawy mia ot wsiakia myrskia złyia weszczy i diawolskaho pospiszenia, i spasy mnia i wwedy w Carstwo twoie wicznoie. Ty bo iesy moy Sotworytel i wsiakaho błaha promysłennyk у podatel, o Tebi że wse upowanie moie, i Tebi sławu wozsyłaiu nyni i prisno i wo wiky wikow, amyń. Do Ciebie się Panie, miłośniku ludzi, ze snu powstawszy uciekam i do usług twoich z miłosierdzia twego zabieram się. Proszę cię, dopomóż mi każdego czasu w każdey rzeczy, zachoway mię od wszystkiego światowego złego i pokus szatańskich, wyzwól mię i zbaw mię, i do królewstwa twego wiecznego wprowadź, albowiem Ty iesteś móy Stworzyciel i wszystkiego dobra opatrzycie! i podawca, w Tobie wszystka moia nadzieja, i Tobie chwałę oddaję teraz i zawsze i na wieki wieków. A.

А ось іще перший кондак із «Akaftysta sładczayszemu Hospodu naszemu Jysusu Chrystu»:

Kondakt I. Antyfona I.
Wzbrannyy Woiewodo i Hospody, ada pobidytelu, iako Izbawl sia ot wicznyia smerty pochwalnaia wospysuiu, tebi, sozdanyie у rab twoy; no iako ymiiay myłoserdyie neyzreczennoie, ot wsiakich mia bid swobody zowuszcza: «Jysuse Syne Boży pomyłuy mia!» Naywaiecznieyszy Hetmanie i Panie, piekła zwycięzco, będąc ia wybawiony od wieczney śmierci, pochwałęć przypisuję, stworzenie i niewolnik twóy. A ty jako maiący miłosierdzie niewypowiedziane, od wszelakich mię ucisków wyswobodź wołającego: «Jezu, Synu Boży, zmiłuy się nade mną!»

Не можна сказати, аби польський переклад був лихий, хоч декуди він досить свобідний. У всякім разі ся книжечка важна також для філолога, як свідоцтво про те, як читали та вимовляли у нас у XVIII в., та ще й досі церковнослов’янські тексти.

Потреба, що викликала появу сеї молитовної книжки в XVIII в., не минула в Галицькій Русі ще до половини XIX в. Тому й не диво, що запотребилися нові її видання. Докладно відоме мені в повнім примірнику, який я 1912 р. одержав від д. Василя Рогульського в Голобутові коло Стрия видання, що вийшло в Перемишлі в єпископській друкарні 1842 р. п[ід] з[аголовком] «Różne nabożeństwo od świętych ojców złożone na polski jeżyk przetlómaczone i przedrukowane». Се остатнє слово свідчить про те, що перемишльське видання було не першим виданням сеї книжки. Воно зазначене в бібліографії Івана Ом. Левицького (т. І, ст. 22), під ч. 259. Мабуть,, те саме видання недокладно згадано на тій самій ст. 252 п[ід] з[аголовком] «Молитвослов русскій с переводом польским. В Перемышли в тип[ографии] еписк[опского] собора крылошан, 1842, 16°». В обох разах наш бібліограф зазначує при тім виданні формат 16-ки, коли натомість книжка під сим заголовком має формат малої 8-ки, а книжка без початку та кінця, наведена мною вище, має формат 12-ки.

Та сама книжка була видана в Перемишлі ще раз у р. 1835; се видання зазначено в бібліографії Левицького (т. І, ст. 13), під ч. 149, причім подано, що книжка обіймає 431 сторін формату 12-ки. До сього бібліограф додав увагу, що се видання передруковане з Почаївського видання о[тців] василіан із р. 1817, а перше видання тої книжки, оскільки йому відомо, вийшло в Почаєві в р. 1800 накладом тамошнього василіанського монастиря. В моїй бібліотеці знайшлося ще одно видання сеї книжечки в малім форматі 16-ки без початку та кінця (ст. 11 – 262) з кирильським текстом на паристих а польським перекладом на непаристих сторонах. Можливо, що се буде перше видання перемишльське з р. 1836. Можливо також, що видання старше, описане вище, буде перше почаївське видання з р. 1800. Не маючи ніякої відомості про зміст, ані формат другого почаївського видання зр. 1817, неможна рішити, в котрім виданні замість первісного церковнослов’янського тексту, транскрибованого на латинку, поміщено той сам текст кирилицею. Правдоподібно, зроблено се аж у перемишльських виданнях.

У Перемишлі для запобіження тій самій потребі занедбання та забуття кирильського письма передруковано в р. 1812 також другу давнішу василіанську публікацію, а власне книжечку «Ecphonemata liturgii greckiej, albo tego wszystkiego, co przy liturgii, to jest mszy św. kapłan, dyakon i chór śpiewają. Wykłady ze mszy św. Bazylego Wiel, i ś. Jana Chryzostoma wyjęte, a językiem słowiańskim, a charakterem polskim z nowem na język polski przełożeniem dla informacyi przytomnych dawno przez WW. OO. Bazylianów sporządzone. W drukarni biskupiej w Przemyślu 1842, ст. 50, у 16-ку». Про сю публікацію згадав Йосиф Левицький у своїй репліці Лозинському в р. 1834, подаючи при тім, що се була найдавніша руська книжка, друкована латинськими буквами, видана василіанами в Вільні коло 1760 р., а автором її був о. Огилевич.

Та сама потреба – занедбання та забуття церковнослов’янського письма та язика в Галичині – викликала ще одну літературну появу, на яку досі не звернено уваги. Се було нове, перероблене видання Супрасльського «Лексикона» зр. 1722. Потребу такого видання, що поясняло би менше зрозумілі церковнослов’янські слова польською мовою, загальновживаною серед руської інтелігенції ще в цілій першій половині XIX в., відчув один із визначних представників тої інтелігенції священик Йосиф Левицький, вихованець Віденської духовної семінарії, що зазначив своє ім’я в історії нашого письменства двома граматиками, рядом віршованих творів оригінальних і перекладаних на руську мову та рядом критично-полемічних статей, писаних по-польськи та по-руськи. Йому приписати треба також авторство невеличкої публікації «Приручный словаръ славено-польскій, или собраніе реченій славенскихъ неудобъ разумѣтельныхъ, обрѣтающихся въ книгахъ, церковныхъ, на языкъ польскій толкованыхъ. Лвигородъ, 1830. Типомъ и иждивеніемъ Інститута Ставропигіанскаго. Słownik słowianskopolski, zawierający w sobie mniej teraz zrozumiałe, w księgach cerkiewnych i do nabożeństwa służących znayduiące się słowa, dla użytku Duchowieństwa, wyznawców obrządku grecko-katolickiego, miłośników starożytnego ięzyka słowiańskiego. Lwów, 1830. Drukiem i nakładem Instytutu Stauropigialnego».

Книжечка обіймає, крім перших 8 непагінованих, іще 147 пагінованих сторін, задрукованих словарцем у два стовпці. На 6 непагінованих сторонах міститься «Предисловие», написане в Перемишлі в день св. апостола Андрія Первозванного 30-го падолиста 1828 р. і підписане буквами «…ій». Подаю найважніше з сеї передмови в перекладі на нашу літературну мову:

«Язик слов’янський, що міститься в книгах церковних, із яким сходяться язики: російський (московський, русский), іллірійський (сербський, болгарський, босняцкий, далматинський і словенський), кроатський, віндський або країнський, лузацький (вищої та нижчої Лузації), чеський (моравський), словацький, польський (шльонзацький), має много слів не східних із діалектом, уживаним тепер у краях, належних до нинішніх галичан і до східної церкви і трудних до зрозуміння.

Причину сеї сумної появи в нашім освіченім віці можна знайти почасти в погорді до власного язика і відданню його зовсім чужостороннім язикам, але ж «ізвергом естества» треба вважати того, хто стидається язика дідів своїх, почасти в недостатку заснованих нате шкіл, у яких би руській молодежі можна правильно подавати руський язик і поясняти деякі слова, що в простій бесіді мають інше значення, – прим., брак у церковних книгах значить małżeństwo, а в простій мові niedostatek; оброк у церковних книгах знач. żołd, zapłata, в простій бесіді obrok dla koni; подібне село знач. pole, час – godzina, добродетель – cnota i т. і. або вживаються не у всіх сторонах Галичини, – прим., прислівник паки, який так часто приходить у єктеніях, уживається коло місточка Ліська і в горах, де не раз траплялося мені чути: «я пак додому поверну», – і багато інших чи то таких, що слова для високих понять не приходять у простій бесіді, так що русин, хотячи висловити високе поняття і не знаючи, чи є на нього вираз у руськім язиці, чи нема, бере для його означення слова латинські, німецькі або польські і, так не почуваючи потреби навчитися тих трудніших речень руських, занедбує їх і наслідком того робить їх незрозумілими; почасти ж хоч і знайшлись би охочі навчитися тих трудніших слів, не мають для того потрібних способів, граматик і словарів.

Потребу зібрання трудніших слів слов’янських почував уже ієромонах Памво Беринда, протосингел трону єрусалимського. Він видав «Лексіконъ Славенорусскій і именъ толкованїе. Первое тіпомъ изобразися въ Кіновїи С. Вел. Чудотворныя Лауры Печерскїя Кіевскїя лѣта со Рождества 1627, Кіріо пасха, їндикта 10, Августа 11, в 4-ці 121 карток. Друге видання сього лексикона вийшло в р. 1653 в Кутеїнськім монастирі. Але сей лексикон, що пояснює слов’янські слова руським язиком, уживаним у тих сторонах, виданий друком іще 1627 р., тепер дуже рідкий, а подекуди недостаточний, бо за 200 літ із вищенаведених причин іще більше слів зробилося не зрозумілим для галичан.

«Теодор Полікарпов видав „Лексиконъ треязычный сирѣчъ реченый славенскихъ, елиногреческихъ и латинскихъ сокровище, изъ различныхъ древных и новыхъ книгъ собранное и по славенскому алфавіту въ чинъ расположенное года 1704", в 4-ку 225 карток. Та й сей лексикон у нас рідкий, недостаточний і дорогий, а для таких, що не знають грецького або латинського язика, безкорисний».

Згадавши далі про Супрасльський лексикон із р. 1722 і подавши з нього вищенаведену передмову, наш автор завважує:

«Видавець сього не дуже повного і почасти з Беринди передрукованого лексикона бажає в передмові, аби занедбання слов’янського язика було викорінене, але надармо. Друкарня Почаївського монастиря передрукувала сей лексикон у р. 1804 у 8-ці на 88 картках. Бажаючи зробити своїм землякам деяку прислугу, я взяв на себе зібрати щонайтрудніші слова, які стрічаються в церковних книгах і без яких розуміння, особливо священики, ніяким способом не можуть свідомо (словесно) віддавати честь і приносити молитви богу.

Маючи певність, що багато руських галичан розуміє польський язик, я подав толкування слов’янських слів на польську мову, думаючи, що також поляки, які бажали би навчитися сього давнього язика, можуть користуватися ним. Ті, що приготовляються до стану священичого, в якім вони обов’язані найліпше розуміти слов’янський або церковноруський язик, знайдуть на сих немногих картках підмогу для ліпшого зрозуміння книг церковних. Пояснення деяких речень, узятих із грецької мови, я написав по-руськи тому, що на ті слова нема відповідних польських, а надто тому, аби читачам дати можність вправлятися також у руськім язиці».

Не вдаючися в оцінку самого словаря, зложеного в прикрих для нашої народності обставинах, я задовольняюся зазначенням самого факту його появи та його авторства як причинком до історії духового розвою нашого народу в Галичині в першій половині XIX віку. Польський титул сього словника, наведений вище, а не наведений у «Бібліографії» І. О. Левицького, свідчить про почуття любові та пошани до церковнослов’янського язика, якою пройнятий був його автор.

Зазначене тут явище вживання латинських букв для передання церковнослов’янської мови мусило тим більше й тим частіше стрічатися при переписуванні пам’яток руської народної мови людьми, належними до польської або інших західнослов’янських народностей, які іноді не знали навіть про існування слов’янської азбуки та слов’янського письменства. Такі приклади стрічаються нам досить давно.

Ще коло р. 1550 чеський учений Ян Благослав записав німецькими буквами угро-руську народну пісню про Стефана-воєводу. В р. 1619 львівський латинський священик Якуб Гаватович, друкуючи свою польську трагедію про смерть Івана Хрестителя, вставив до неї дві інтермедії, зложені українсько-руською мовою, розуміється, латинськими буквами. В р. 1625 краківський міщанин Дзвоновський видав у своїй польській книжечці «Sejm walny domowy» руську пісню про козака й Кулину латинськими буквами. Ся пісня, як подає проф. А. Брюкнер, була вже перед тим друкована в брошурі «Mięsopust albo tragikomedya na dni mięsopustne z r. 1622» і пізніше в брошурі «Prażonki albo nawary z r. 1640» (A. Brückner, Pieśni polsko-ruskie, в журналі «Pamiętnik Literacki», Lwów, 1911, кн. 1).

В році 1650 руський шляхтич Йоаким Єрлич, пишучи польською мовою свій «Latopisiec», вставив у його текст три руські вірші про події першого року Хмельниччини [К. Wójcicki. Latopisiec Joachima Jerlicza. Warszawa, 1853, t. I, ст. 115 – 116]. Багато руських пісень переписувано в співаниках XVII та XVIII вв. латинськими буквами; деякі друковано також чи то в польських кантичках, чи на окремих картках для продажі вірним русинам, особливо на ярмарках та відпустах.

Також із XIX в. маємо досить довгий ряд публікацій, зложених руською мовою, а писаних і друкованих латинськими буквами переважно в польській транскрипції. Думаю, що не зайвим буде подати по змозі повний реєстр тих русько-польських публікацій, виданих на території Галицької Русі та поза її межами до р. 1859 включно. Першу пробу такого реєстру зробив іще в р. 1859 Йосиф Іречек у своїй книжці «Ueber den Vorschlag das Ruthenische mit lateinischen Schriftzeich en zu schreiben», на ст. 27 – 36, але ся проба далеко не повна, хоч і подає дещо таке, що лишилося невідомим пізнішому бібліографові галицько-руського письменства Іванові Ом. Левицькому. Зазначу тут, що цінна «Бібліографія галицько-руська» пок[ійного] Ів. Ом. Левицького послужила мені основою для уложення нового реєстру, який, одначе, все-таки далеко не вичерпує всього числа публікацій того роду.

Аби не збільшати об’єм отсеї статті, я помістив той бібліографічний перегляд руських писань, друкованих латинкою в роках 1821 – 1859, у вступі до восьмого тому «Українсько-руського архіву», ст. IV – XIII, між причинками до історії азбучної війни в Галичині 1859 р. Реєстр тих писань обіймає 76 чисел, та він іще не може вважатися повним, хоч подає 15 чисел більше, ніж виказує «Бібліографія» І. О. Левицького. Зазначу тут принагідно ще один причинок, що не увійшов у мій реєстр, хоч має деяке історично-літературне значення. В р. 1832 вийшла в Парижі невеличка книжка «Powstanie na Wołyniu, czyli Pamiętnik pułku jazdy wołyńskiej, uformowanego w czasie wojny narodowej polskiej przeciw despotyzmowi tronu rosyjskiego 1831 roku, pisany przez dowódcę tegoż pułku Karola Różyckiego. Bourges, drukarnia P. Souchois et Cie. Ulica Jacques Coeur N. 10, 8-ка, ст. 33. В додатку до тої брошури надрукована була «Pieśń pułkowa», що починається строфою:

Hej kozacze, w imia Boha!

Wże hołosyt w cerkwi dzwin!

Komu miły dim, neboha,

Za proklatym nawzdohin.

Razom, razom na wraha!

Hurra-ha, hurra-ha!

Ся пісня в тім виданні і в передруку в книжці «Feliksa Wrotnowskiego, Powstanie na Wołyniu, Podolu i Ukrainie w roku 1831. Lipsk, F. A. Brockhaus, 1875», ст. 320 – 321, має 12 строф. Своїм початком вона зближена до пісні Т. Падури п[ід] з[аголовком] «Ruchawka, pieśń kozacka», написаної в Тетієві 1825 р., що починається строфою:

Wże hołosyt w cerkwi dzwin;

Komu wilnist’ myła z was,

Za worohom nazdohin!

Hej! Kozacze na wraha!

Hurra-ha! Hurra-ha!

[Pysma Tymka Padurry. Wydanie posmertne z awtohrafiw. Lwiw. Nakładom knyharni K. Wylda, 1874, ст. 11 – 13]

Пісня Падури числить тільки 11 строф, які загалом далеко відбігають від «Полкової пісні» К. Ружицького, яка з літературного та язикового погляду стоїть далеко вище від Падуриної. Хто був її автором, не вмію сказати; пригадую тільки, що вона була передрукована в Галичині в однім із численних співаників, може, в перемишльськім, виданім іще в половині 1830-их рр., і послужила, мабуть, М. Шашкевичеві взірцем до його прегарної патріотичної пісні п[ід] з[аголовком] «Болеслав Кривоустий під Галичем».


Примітки

…копти, ефіопи… – Коптами стародавні арабські письменники називали єгиптян-християн, а з XVII ст. ця назва вживається і в європейській літературі. Ефіопи – самоназва населення однієї з північно-африканських країн – Ефіопії (Абіссінії), відома ще з античної літератури. Релігія більшості народів Ефіопії християнська.

…болгарський письменник монах Храбр… – Чорноризець Храбр жив у кінці IX – на початку X ст. Йому належить найдавніше свідчення про виникнення слов’янської азбуки та про походження писемності у слов’ян, він є автором видатної пам’ятки старої болгарської літератури «Сказание, како состави святый Кирил Философ азбуку по языку словенську и книги преведе от греческих на словеньский язык». «Сказание», на думку новітніх дослідників, було створено в кінці IX ст.

…двома слов’янськими азбуками: кирилицею та глаголицею. – Це найдавніші слов’янські азбуки. Питання про їх походження й досі не вияснене наукою. За легендарними переказами, обидві азбуки приписуються слов’янському просвітителю IX ст. Константину (Кирилу). Алфавітно-буквенний склад обох однаковий, але кирилиця відрізняється від глаголиці простішою і чіткішою формою букв. З X ст. кирилиця стає основною азбукою в Давній Русі і поширюється в більшості слов’янських країн. Глаголиця збереглася в Хорватії і Далмації. Графеми більшості кирилівських букв в основному залишились в нинішніх слов’янських алфавітах, в алфавітах багатьох народів СРСР.

…євангелія: т[ак] зв[ані] Зографське, Маріїнське та Ассеманово… – Євангеліє Зографське (Зографський кодекс) – старослов’янська пам’ятка кінця XI ст., названа за місцем колишнього знаходження рукопису в Зографському монастирі на Афоні. Видана В. Ягичем 1879 р. у Берліні. Євангеліє Маріїнське (Марийський кодекс) – старослов’янська пам’ятка. Видана В. Ягичем 1883 р. у Петербурзі з великою статтею про мову цієї пам’ятки і повним словником. Євангеліє Ассеманово (Ассеманійовий кодекс) – старослов’янська пам’ятка, названа по імені Ассемані, який вивіз її зі Сходу в кінці XVIII ст., інша назва – Ватіканське євангеліє, за місцем збереження в бібліотеці Ватікану. За життя І. Франка видана двічі: 1865 р. у Загребі та 1878 р. у Римі.

Добровський Йозеф (1753 – 1829) – чеський філолог-славіст, автор праці «Кирило і Мефодій – слов’янські апостоли» (1823).

Копітар Варфоломій (1780 – 1844) – словенський філолог-славіст, збирач давньослов’янських пам’яток, автор «Граматики слов’янської мови Крайни, Карінтії та Штірії» (1808), видавець давньослов’янської пам’ятки, написаної глаголицею, «Клоців збірник» (1836).

Кеппен Петро Іванович (1793 – 1864) – російський вчений, статистик, етнограф, географ. Збирав статистичні дані про національний склад населення Росії, склав «Етнографічну карту Європейської Росії», активний учасник створення і видання «Списків населених пунктів Російської імперії» (т. 1 – 65)

Востоков Олександр Христофорович (1781 – 1864) – російський філолог, один з основоположників слов’янського мовознавства.

Срезневський Ізмаїл Іванович (1812 – 1880) – російський та український славіст, академік Петербурзької Академії наук (з 1851 р.), видав шість випусків фольклорно-історичної збірки «Запорожская старина» (1833 – 1838).

Вондрак Вацлав (1859 – 1915) – чеський філолог-славіст

Коритко Емілій (на поч. XIX ст. – 1839) – польський етнограф. Після 1831 р. жив у Іллірії, де збирав пам’ятки народної творчості. Видав збірник «Slovenske pesni krainskago naroda».

…держалися ще рушини… – тобто дотримувалися руської (української) мови, культури і звичаїв.

Левицький Іван Омелянович (1850 – 1913) – український ліберально-буржуазний журналіст і бібліограф. В Науковому товаристві імені Шевченка у Львові очолював бібліографічну комісію, склав і видав ряд фундаментальних праць з української бібліографії, прорецензованих І. Я Франком у періодичній польській, українській і російській пресі.

Про сю публікацію згадав Йосиф Левицький у своїй репліці Лозинському в р. 1834… – В 1834 р. на сторінках журналу «Rozmaitości» з’являється стаття Й. Лозинського, в якій ставиться вимога замінити кирилицю, що вживалась в українській писемності, латинським письмом. Проект Лозинського викликав рішуче заперечення серед галицької передової інтелігенції. З цього приводу виступили із статтями Й. Левицький та М. Шашкевич Одним із найважливіших аргументів на користь кирилиці вони назвали прагнення українців письмом і культурою взагалі «не відділятися від східних слов’ян».

Беринда Памво (між 50 – 70-ми роками XVI ст. – 1632) – діяч української культури, лексикограф та письменник. Його найвидатніший твір «Лексіконъ славеноросскій и именъ тлькованіе» (К., 1627) – перший друкований український словник, який відіграв значну роль у розвитку не лише української, а й російської, білоруської, польської, румунської лексикографії.

Благослав Ян (1523 – 1571) – чеський церковний і освітній діяч. Автор «Чеської граматики», написаної 1571 р., виданої 1857 р.

Гаватовнч Якуб (1598 – 1679) – польський письменник. У 1619 р. в м. Кам’янці Струмилівській (тепер Кам’янка Бузька Львівської області) поставив (того ж року і видав) у Львові містерію «Трагедія, або Образ смерті пресвятого Івана Хрестителя, посланця божого», до якої входили й дві найраніші анонімні українські інтермедії. Цими інтермедіями починається історія української комедії.

Брюкнер Александр (1856 – 1939) – польський і німецький філолог-славіст, історик культури, автор праць з польської мови, польської, російської та української літератур. Професор Берлінського університету, член-кореспондент Польської (з 1888 р.) і Петербурзької (з 1890 р.) Академій наук.

Єрлич Йоахим (1598 – після 1673) – польський шляхетський історик, автор хроніки, що охоплює події на Україні і в Польщі від 1620 до 1673 р. (під назвою «Літописець, або Хроніка різних справ і подій». Вперше видана польською мовою у Варшаві 1853 р.) Виступав активним захисником колонізаторської політики шляхетсько-магнатської Польщі на Україні, засуджував та паплюжив соціальну і національно-визвольну боротьбу українського народу. Проте поряд з тенденційними твердженнями в хроніці Єрлича зустрічаються й записи, які зберігають певне довідково-інформаційне значення для науки і в наш час.

Іречек Йозеф (1825 – 1888) – чеський філолог і публіцист, видавець пам’яток давньої писемності.

Падура Тимко (1801 – 1871) – український і польський поет. Писав українською мовою, але латинськими літерами. Почав друкуватися з 1823 р.. на його творчість великий вплив мав український фольклор.

«Rozmaitości» – літературний додаток до львівської монархічно-клерикальної газети «Gazeta Lwowska», виходив у 1817 – 1859 рр.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 549 – 562.