2. Азбучний спір 1833 – 1835 рр.

Іван Франко

У многих слов’ян західноєвропейського культурного круга, особливо таких, що займалися ширшими питаннями слов’янського письменства, не раз виникала думка, що для слов’янських народів було би ліпше прийняти одну азбуку, а власне латинську, яка ввела би їх безпосередньо в круг європейських культурних народів і влегшила би тим народам знайомитися з письменствами всіх слов’янських племен. Таку думку висловлював Копітар у однім листі до Добровського з лютого 1810 р., пишучи між іншим: «Мій ідеал для всіх слов’ян латинські букви, але деякі слов’янські букви з кирилиці для доповнення – voilà mon idee» (Ягич, op. cit., ст. 191).

Подібну думку стрічаємо також у видавця руських і польських пісень Вацлава з Олеська, який у передмові до своєї цінної збірки писав між іншим ось що:

«Przysłużyć sie w ten sposób ludowi ruskiemu (як згаданий вище серб Вук Стефанович Караджич, що, видавши збірку сербських народних пісень, видав також граматику сербського язика і усталив для того язика новий фонетичний правопис), nie mam ani sił, ani możności po temu, innym to więc zostawić muszę. Chcąc się jednak pewnych trzymać prawideł, położyłem sobie za zasadę, ile możności tak pisać, jak lud wymawia, choć by i oczywiście gramaticzne zachodziły błędy. Żem do tego użył charakterów polskich, nie glagolickich albo kirilickich, każdy mi zapewne pochwali. Przyjdzie zapewne czas, ze wszystkie narody słowiańskie porzucą te stare charaktery, które wcieleniu literatury słowiańskiej do ogólnej masy literatury europejskiej głównie stają na przeszkodzie» [Wacław z Oleska. Pieśni polskie i ruskie ludu galicyjskiego. We Lwowie, 1833, XLIX].

[Я не маю ані сил, ані можливостей для цього і тому повинен залишити це для інших. Бажаючи, однак, дотримуватися певних правил, я поклав собі за основу по можливості так писати, як народ говорить, хоча б і повставали при цьому граматичні помилки, а що я для цього вжив літери польські, а не глаголичні чи кириличні, кожен мене, очевидно, похвалить. Напевне, прийде час, що усі слов’янські народи залишать оті старі літери, які найбільше перешкоджають прилученню слов’янської літератури до загальної маси літератури європейської (польськ.). – Ред]

Збірка Вацлава з Олеська, пізнішого губернатора Галичини Залеського, була на свій час замітною появою не лише в галицькім, але й загалом у австрійськім письменстві. Про неї відізвалися незабаром прихильні голоси в чеській і німецькій пресі, а пізніший видавець «Monumenta Poloniae historica» Август Бельовський помістив про неї досить простору оцінку зараз по її виході в чч. 6 і 7 львівських «Rozmaitości». Ся оцінка, під якою автор підписався Augustyn Bielowski, була написана ще в початку грудня 1833 р. автор, очевидно, вспів познайомитися зі змістом книжки ще перед її виходом на світ. Подаю з сеї оцінки деякі уступи з першої часті в перекладі на нашу мову.

«Збірка людових пісень, від кільканадцяти літ загально пожадана, від многих обіцяна, від декого заповідана, вийшла уперве п[ід] з[аголовком] «Pieśni polskie i ruskie ludu galicyjskiego». Се перша книжка того роду, яка від найдавніших літ аж до нинішніх часів появилася на просторі давньої Польщі, вийнявши невелике число пісень подільського та українського люду, що під назвою «пісень малоросійських» містилися в російських збірках, а часто і в російськім наріччі. В один час, а можна сказати в однім році, кинулися до збирання тих пісень деякі мужі з правдивим запалом, відчуваючи дуже докладно всю важність сього діла і присвячуючи йому свої здібності, які в кождім іншім заводі могли заясніти визначно.

До тих мужів, поминаючи інших, належить, без сумніву, Вук Стефанович Караджич у сербів, Шафарик у словаків, а в нас пок. Зоріан Доленга-Ходаковський. Але великим і різностороннім здібностям та зусиллям не однаково сприяли обставини. Коли Караджич протягом немногих літ видав кілька томів пісень свого народу, а Шафарик при інших своїх трудах доповнює свою початкову збірку, Ходаковський по довголітніх трудах і подорожах, відбутих для сеї мети, вмирає з простуди, а плід його довгих заходів, діставшися в чужі руки, досі лежить укритий. По такій страті не скоро можна було надіятися основного заняття тим предметом, та отсе Вацлав із Олеська, користаючи з приязніших для нас обставин, упереджує наші дожидання своєю збіркою пісень галицького люду.

На початку тої збірки міститься розвідка видавця, в якій він між іншим подає також історію своєї збірки. Одною з найважніших точок, яких доторкнувся видавець у своїй розвідці, треба вважати те, якими буквами і яким правописом друкувати пісні руського люду, який у своїй мові не має, щоправда, досі ані граматики, ані словаря, та якого язик являється не так, як декотрі вчені несправедливо твердять, попсованим язиком або людовим наріччям. Твори, писані тим язиком, появилися досі друковані або латинськими буквами, або т[ак] зв[аним] письмом указовим або гражданським, відповідно до того, чи появлялися із письмах варшавських, чи московських.

Се питання заслугує на ближчий розгляд та безсторонній осуд. Відомо, що різні слов’янські народи не все вживали однакового письма. Маємо певні сліди, що колись поляки так само, як і інші їх побратимці, вживали т[ак) зв[аної] кирилиці. Війшовши в ближчі зносини з сусідньою Європою, Польща прийняла загальноготське письмо, яке згодом мусило уступити гарнішим і догіднішим буквам латинським. Чи ся зміна повстала припадком, чи через примус або загально відчуту потребу та ненастанне змагання до ліпшого, сим разом не буду рішати. Се тільки певне, що від теперішніх латинських букв ані один європейський народ не верне до готського письма, так само як від кирилиці або глаголиці до рунічного письма.

Подібним шляхом, як у поляків, змінялися букви також у чехів, того народу, що своєю освітою випередив поляків. Москва, а пізніше Росія, до половини XVII в. відлучена від Європи а навіть маловідома Європі, задержала найдовше первісні букви вже через сам брак світла, що дуже скупо падало в ту країну. Але з поступом освіти й тут відчуто потребу реформи.

Петро Великий, воскреситель наук і основатель теперішньої сили Росії, надав давнішим буквам зручніші форми, наближаючи їх до характеру латинського, і своїм указом наказав уживати того письма в цілій Росії; так повстало письмо указове або гражданське. Але се не значить, аби реформа, доконана Петром В[еликим], була в Росії вже остатня. Хоч би мати на увазі само зближення пісень нашого люду до решти Європи, вже випадало би прийняти латинські букви; але показуються ще інші приводи, для яких прийняття латинських букв являється неминучим.

Я згадав уже, що руський язик – не людове наріччя, бо того язика вживали не лише прості люди, але також руські князі, а пізніше литовські та польські королі аж до часу Зигмунта Августа. Сей язик списувано тоді кирилицею, якої букви мусили бути докладно примінені до тодішнього виговору. Тих самих знаків уживала тоді також Москва, але поодинокі знаки вже тоді були примінені до відмінного виговору російського язика. Пізніше кілька століть не вживано руського язика в письмі, тому й форми букв, до яких прив’язані були живі в ту пору звуки, помертвіли.

Натомість російський язик, улягши первісно впливам язиків угрів, татар та фіннів і через те значно нарушений у своїй слов’янській будові, виробився тим часом під впливом приязніших обставин на взірцях німецьких і французьких у інший язик, зовсім окремий від того спільного слов’янського джерела, з якого виплив, а змінившися тим способом, примінив до себе ще більше букви, змінені вже в XVI в. То й як же ж вони припадуть до чисто слов’янської рущини, тої рущини, що щасливою долею не підпадала ані впливам диких угрів, що жили колись над Волгою, ані довголітній тяжкій неволі татар?

Природним наслідком відносин, у яких жив той (південноруський) язик аж до недавніх часів, він сьогодні подібніший до язика польського, ніж до російського. Досить придивитися дотеперішнім збіркам пісень того люду, досить переглянути словарець руських слів, поміщений при малоросійських піснях М. Максимовича, аби переконатися про сю правду. О. Могильницький у своїй розвідці про руський язик твердить, що польський язик первісно розвивався на руськім і що тому завдячує значну часть своєї досконалості.

Сяк чи так, певна річ, що ті язики тепер найближчі до себе, а пам’ятаючи, що руським язиком були списані давні права та події значної часті слов’ян, що ним були зложені старинні пісні боянів, яким подібні ще й досі живуть в устах кількамільйонового народу, чи ж не справедливо буде, аби, друкуючи їх, уживати для сього відповідних часові і докладно до людової мови примінених букв?

Ігнат Данилович, звичайний професор Харківського університету, видаючи в р. 1827 найдавніший литовсько-руський літопис, ужив для сього латинських букв, за що хвалили його рецензенти тої праці. Причини до такого кроку і засади, яких держався в тій роботі, ще очевидніші та конечніші при друкуванні живих людових пісень. Тому кладемо Вацлавові з Одеська за велику заслугу те, що в списуванні тих пісень примінився докладно до вимови руського люду, а навіть до поодиноких громад та округів» («Rozmaitości», 1833, ч. 3, ст. 17 – 10).

Як бачимо, піднесену Вацлавом із Олеська думку про порадність видавання руських текстів латинськими буквами Бельовський підняв і мотивував ширше, не вдаючися в міркування ані про язиковий, ані про політичний бік сеї справи. Ту саму думку підняв у слідуючім 1834 р. руський священик Йосиф Лозинський, що помістив у ч. 29 «Rozmaitości» з того року (ст. 228 – 230) невеличку статтю пі[д] з[аголовком] «О wprowadzeniu abecadła polskiego do piśmiennictwa ruskiego». Свою статтю розпочинає Лозинський латинським епіграфом із листа ап[остола] Павла до филипесеїв (І, 21): «Omnia probate, quod bonum est, tenete». Читаємо у вступі сеї статті ось що:

«Маю у себе кілька руських книжок побожного змісту, в яких початок і кінець видерто; вони друковані латинськими буквами i походять, здається, з дуже давніх часів. Читаючи їх, я переконався, що букви польського abecadła дуже здібні для віддання кождого руського звука. Подібне переконання витворили в мене також руські пісні, друковані польськими буквами та помішувані від часу до часу в «Rozmaitościach», «Gazecie Lwowskiej» i «Pielgrzymie Lwowskim» na r. 1832».

Д[обродій] Вацлав із Олеська надрукував багато руських пісень польськими буквами в своїй книжці «Pieśni polskie і ruskie ludu galicyjskiego», a у вступній розвідці тої книги (ст. 49) заявляє, що кирильські букви «wcieleniu literatury słowiańskiej do ogólnej masy literatury europejskiej głównie na przeszkodzie stoją». Незабаром потім прочитав я в часописі «Oesterreichischer Beobachter» із дня 8 грудня 1833 під написом «Literatur» бажання, аби дві заповіджені граматики руського язика взяли собі також і в граматичнім огляді за взір правдиві слова Вацлава з Олеська.

Ті уваги при моїм намірі – по змозі прикладатися до вироблення руського язика – спонукали мене до дослідів і застанови над тим, чи справді не було би добре впровадити польське абецадло до новотвореного руського письменства, а наслідком тих дослідів було переконання, що польські букви надаються найліпше до віддання кождого руського звука і тому в письмі повинні бути вжиті. Се твердження опираю ось на яких увагах. Від хвилі, коли почали писати руською мовою, аж до наших часів не було майже ані одної граматики для тої мови.

Перша граматика руської мови О. Павловського вийшла аж у р. 1818, але з неї небагато можна було користати. Друга, найновіша, написана о. Левицьким, вийшла сього року; значить, можна сказати, що аж до наших часів не було ані одної граматики руської мови. Тому всі руські письменники в своїх писаннях держалися правил старословенського язика, званого тепер церковним наріччям, якнайбільше виробленого між іншими слов’янськими наріччями, а в писанні вживали переважно кирилиці. Про се можна переконатися з виємків старого письменства з різних часів, поміщених у граматиці о. Левицького.

Читаючи ті виємки, трудно сказати, що се чиста рущина, се більше мішанина старослов’янщини, польщини та рущини, і тому можна твердити, що руський язик, яким тепер говорить 8 або й більше мільйонів людей, не мав жодної властивої літератури і досі не був письменним язиком. Із сього виводжу, що руський язик, не бувши ще письменним, має свободу вибрати собі таку азбуку, яка була би найздібніша до віддання його звуків і найкорисніша для його розвою. Таким уважаю абецадло польське – не латинське, бо хоча польське й латинське має однакові букви, то, проте, польське має ще письменні знаки ć, ń, ś, cz, sz, szcz i in., яких не має абецадло латинське.

Тому що дотеперішні руські письменники вживали в писанні більше кирилиці, ніж польського абецадла [Були, одначе, як я сказав напочатку, руські книжки дуже давні, друковані польськими буквами, а се доказує, що в давнійших часах уживано для рущини також польського абецадла, (Увага о. Лозинського.)], порівнюю кирильську азбуку з польським абецадлом, аби показати, оскільки се остатнє придатніше для рущини від першої.

1. Букви – се знаки звуків. Чим коротша їх назва, тим легше перейняти поодинокий звук, який вона означає. З того погляду польське абецадло перевищує руську азбуку. Бо з назв be, de, wu і т. і., які означають букви b, d, w, можна пізнати ті звуки, але не так легко можна пізнати правдивий звук назв: буки, добро, віде (б, д, в), бо в них чути більше різних звуків, а ученик, певно, нелегко пійме, котрий звук означає та назва.

2. Кирилиця має багато букв різних виглядом, а однакових звуком, прим., s і з, о і ω, оу і у, ѩ і ѧ, що утруднює пізнання і множить їх без потреби. Entia sine necessitate non sunt multiplicanda. Сього нема в польськім абецадлі.

3. Деякі кирильські букви мають двояке значення, і відси йде багато неладу в склоненні та спряганні. Адже кождий звук повинен мати свій власний знак, і се знаходимо в польськім абецадлі. До таких букв належать: є, яке часом значить є (тебе), а часом е (єден, моє); и, яке іноді значить і (руки), часом jі (имъ), а часом и (роби); ѧ, яке часом значить ьа (тѧ), часом jа (моѧ); ю, яке часом значить ьу (люди), і часом jу (мою).

4. Деякі кирильські букви мають нестаточну вдачу, означаючи іноді самозвук, а іноді співзвук, що, певно, не можна назвати доброю прикметою азбуки. Так, прим., i значить іноді співзвук j (їама, Ієрусалим, Іона), а іноді самозвук і (низькій, спасеніє). Подібно и значить часом самозвук і (у), прим., милый, де перше и самозвук, а остатнє (й) – співзвук. Від сеї хиби свобідне абецадло польське.

5. Кирилиця має два знаки, один для м’якої, а другий для твердої вимови; се зовсім непотрібне і продовжує слова (czyni pisownię rozwlekłą), коли натомість прийнявши польське абецадло обійдемося одним знаком (‘) для змягчення. Пощо маю писати: гробъ, былъ, конь, коли можу написати коротше hrob, był, koń?

6. Руський язик має звуки, уживані в польськім язиці, а невідомі Слов’янщині; тому кирилиця немає навіть знаків, якими можна б означити ті звуки. І так не має кирилиця знака на g, а проте русин говорить: grunt, gospodar, grys, gdy raty, nigdy і т. і.; не має початкового звука е, бо, приміром, коли захочу написати кирилицею оклик ej, то вийде єй (jej). А чистого є потребуємо щонайменше для чужих слів. Не має також кирилиця знаків на звуки dz, dź, прим., dzwin, jędza, dziub, dziura, бо в церковнім наріччі вживалося тільки звонъ, звукъ і т. і. Так само нема знака на di, прим., sidżu, wydżu, бо в церковнім наріччі писано сѣжду, вижду. Нема також знака для складу jo, бо говорено і писано в старослов’янщині: злодієм, краєм, що ми вимовляємо: złodijom, krajom. Се дало о. Левицькому привід писати ё. Щоправда, польський язик також не має в уживанні деяких знаків, пр., ль, ть, рь і т. і., але чи тяжко ж нам писати d’, t’, r’, коли в польській азбуці маємо ć, ś, ń і т. і.? Для наголосу, якого польське письмо не означує, може нам послужити горизонтальна лінія ( – ), покладена над самозвуком, яка вже в латинській мові означала місце тону [Властиво означала тільки довготу самозвука. – I. Ф]. Отже, можемо писати: muka (męka) i muka (mąka); płaczu (płaczę) i płaczu (płacę).

7. Приймаючи кирильську азбуку, потрібно для є і о, що стиснені звучать як і (у), нових знаків, коли натомість у польськім абецадлі маємо такі стиснені знаки ё і ó (ser, chleb, wół, wór). Легко, отже, буде нам писати: med (читай мід), pek (чит. пік), nes (чит. ніс), bóh (чит. біг), kóń (чит. кінь), rów (чит. рів ) і т. і.

8. Прийнявши польську азбуку, одержимо упрощения форми при відмінах іменників та дієслів. При іменниках мужських кирилиця має дві форми відміни, одна для твердих укінчень, а друга для м’яких, що веде за собою букви я і ю, пр., голуб, голуба, голубу; риль, риля, рилю. Коли прийму польське абецадло, то лишиться лиш одна форма: hołub-a-u, ryl-a-u. Так само й для іменників середнього роду з двох форм зробиться одна: дерево-а-у, зѣлье-я-ю, коли натомість польськими буквами напишу: derewo-a-u, zile-a-u. Так само й для дієслів із двох форм буде лиш одна, пр., лапаю-єш-є, пєру-еш-е: при вживанні польських букв вийде одно закінчення для обох форм: łapaju-esz-e, beru-esz-e.

9. Нарешті з прийняттям польського абецадла випливають великі користі для руського язика. Всі поляки, що живуть із русинами, розуміють а навіть говорять добре по-руськи, але мало хто захоче вчитися кирильської азбуки, аби читати руські книжки. Надто латинське письмо розширене по всім світі, так що польська азбука послужила би для розповсюдження рущини між іншими слов’янськими племенами і влегшила би науку руської мови іншоязичним народам. Уживаючи кирилиці ми, мов егоїсти, замикаємо себе в черепашиній шкаралющі перед чужими народами. Надто в способі писання живих язиків ожив би та виробив би ся найскорше також руський язик, а в скелеті мертвого язика, кирилиці, коли не замре, то щонайменше не так легко і не так скоро здужає виробитися.

Сю тільки одну прикмету має кирилиця перед латинською азбукою, що для звуків cz, sz, szcz має поєдинчі знаки ч, ш, щ; та чи ж ся одна користь може переважити так багато інших згаданих досі?

Але ж у сільських школах скрізь уже заведено кирилицю! Але в кождій сільській школі вчать також і польського Elementarza, то й чи трудно ж би було приложити його абецадло до рущини? Руські букварі, друковані латинськими буквами, швидше й легше навчили би дітей читання як кирильські, а навіть улегшили би їм науку польського язика. Кирилиця повинна лишитися в сільських школах як предмет надпорядковий, обов’язковий лише для тих, яким доконче потрібна знайомість церковнослов’янського язика, пр., для таких, що намірені йти на священиків, учителів сільських шкіл, дяків і т. і. На сих увагах опираю своє твердження, що ми, русини, в писанні повинні вживати польської, а не кирильської азбуки. Візьмемо собі за взірець поляків і чехів, що зовсім покинули давні готицькі письмена, а вподобали собі латинське письмо» («Rozmaitości», ч. 29, ст. 228 – 230).

Тижневник «Rozmaitości», видаваний як додаток до урядової «Gazety Lwowskiej», мав як одинокий орган для середньої інтелігенції в Галичині в тих часах багато читачів також серед руської інтелігенції, а особливо духовенства. Тому й не диво, що порушене в тім органі питання про заведення польських букв для руського письменства мусило викликати значне зацікавлення в руських кругах і остаточно також прилюдну реакцію. Першим виразом такої реакції була стаття Йосифа Левицького, тоді руського пароха у Шклі, Яворівського повіту, поміщена в додатку до річника «Rozmaitości», з 1834 р.п[ід] з[аголовком] «Odpowiedź na zdanie o zaprowadzeniu abecadła polskiego do piśmiennictwa ruskiego», з датою: «Szkło, 1 października 1834». Подаю сю статтю в перекладі на нашу мову.

«Книжки без кінця й початку не доказують, що в дуже давніх часах писано польськими буквами по-руськи; а коли би ті книжки справді не мали означеного року друкування, то при помочі бібліографічної критики та порівняння букв автор повинен був означити час їх виходу. Тому заявляю, що книжки, які мав у руках автор, – се плоди пізніших часів, друковані між рр. 1760 і 1801. Найдавніша руська книжка, друкована руськими буквами, – се були «Ecphonemata liturgii greckiej X Ohilewicza w Wilnie u XX. Bazylianów» [O[тець]. Левицький не подає року, в якім вийшла та книжка, але з уваги, що книжка «Różne nabożeństwa» не згадана ним, вийшла уперве в Почаєві в р. 1800, можна прийняти першу його цифру 1760 приблизно за рік видання книжечки Огилевича. – I. Ф].

Друкарні, не посідаючи дорогих друків руських, а бажаючи дати в руки товар крамарям, що їздили по відпустах, випускали такі наклади, товар оплачувався, люд побожний, але не ознайомлений із руським письменством, залюбки купував руські побожні пісні та молитви, – се була причина вживання польських букв до руського письменства, а не більша досконалість їх над кирилицею.

Навпаки, від найдавніших часів руський язик і руська азбука в колишніх польських провінціях були в уживанні не лише в книгах та обрядах релігійних, але також у законодавстві, судівництві, двірській та приватній кореспонденції, в більше як двох третинах тої держави аж до половини XVII в. і навіть пізніше. Октоїх, перша староруська книжка, що вийшла на польській території в Кракові 1491 р., друкована кирилицею у Швайпольта Фіоля; так само Статут литовський, друкований у р. 1588 у Мамоничів у Вільні також руським язиком і руськими буквами.

Всі справи в судах воєводств Волинського, Брацлавського, Чернігівського, Подільського, Київського, а навіть подекуди Руського та Белзького, а також на трибуналах у Люблині ведено руською мовою і руським письмом, про що легко наочно переконатися з актів у бернардинськім архіві у Львові, у отців василіан там же і в архіві ставропігійськім. У тім самім архіві можна читати оригінали кореспонденції князів Острозьких, Вишневецьких, Ружинських, Сапегів, Соломирецьких, графів Ходкевичів, Тишкевичів, а також митрополитів та єпископів руською мовою й руським письмом.

І чому ж ті мужі не хапалися латинського або польського абецадла? І чи могли чинити се, коли самі поляки в пору, коли їх література до половини XVII в. була в розцвіті, в своїх друкарнях уживали т[ак] зв[аного] швабаха або готських букв? Немало світлих мужів у XVI в. думало та радило над тим, як би можна до польського письма запровадити інші, не латинські і не швабські букви, що відповідали би ліпше звукам і потребі польської мови [Пор.: Karaktery i ortografia polska Jana Kochanowskiego, Łukasza Górnickiego, Jana Januszewskiego 1594, in 4-to. – O. Левицький].

До сього треба додати оречення мужа аж надто заслуженого в слов’янській літературі, о. Йосифа Добровського, який у своїй книзі «Institutiones linguae Slavicae. Vindobonae», 1822, pag. 1, § 1» мовить ось що: «Soni linguae Slavicae (russicae) omnes et singuli neque latinis, neque graecis characteribus exprimi possunt».

Се оречення опрокидає всі мрії нашого реформатора. Нарешті також усі метрики по парафіях аж до ревіндикації Галичини ведені були руською мовою та руським письмом, та й тепер у Галичині по парафіяльних школах того язика й письма вчаться діти руських родичів. Значить, і до сьогодні руське письмо, скоропис і друк не перестали бути в уживанні. Русини відколи почали писати по-руськи, мали також граматики. Перша від заведення друку відома граматика греко-руська з 1591, Зизанієва з р. 1596, Мелетія Смотрицького з р. 1618 і т. і.

Та прийнявши навіть за правдиву думку автора (що русини до XIX в. не мали граматик), не виходить із того ще ані те, що руська мова не здібна до літератури задля браку граматики, ані те, що русинів треба відсудити від їх питомої власності, кирильської азбуки. Адже ж і поляки вперед мали красномовців, поетів та істориків у своїй мові, ніж граматиків. Граматику Копчинського попередили Гурницький, Скарга, Вуек, Кохановський, Бельський і багато інших письменників т[ак] зв[аного) золотого віку польської літератури.

Зовсім природно взірцеві письменники мусять попереджати граматиків, бо їх твори дають приклади та правила складні та плавності язика. Те правило, що практика попереджає теорію, служить також для інших наук: уперед були народи, держави та правительства, ніж письменники про штуку панування, адміністрацію, політику та право народів. Уперед були суди та вимір справедливості, ніж писані статути та судові процедури. Опираючися на тім, що сказано досі, бажаємо, аби наш реформатор, ідучи за своїм святим покликанням, зробився руським Скаргою, а беручи його за взірець для своїх будучих писань, може бути певний, що пізніше знайдеться також руський Копчинський.

Його порівняння кирильської азбуки (з латинкою) дуже упереджене. (Перейду його точка за точкою):

1. Назва букви не перешкоджає звукові; наука букв – се не те саме, що наука складання [Пор.: Methodenbuch für Lehre in Trivial und Hauptschulen, Wien, 1832, s. 57, 74, – O. Л], а в читанні ніхто ще не читав букв по їх назвах. І чи назви польських букв справді найкоротші? Be, ka, еі, cie, gie, jod, wu, iks, ypsylon, zet, ziet, iet, es-zet-cezet, cezet, cena, es-zet, ez kreską o z kreską і т. і. Грецька та арабська мови, обі високорозвинені, чи мають також прийняти польський альфабет тому, що греки називають свої букви: альфа, бета, гамма, дельта, а араби: алеф, бет, джім, лям і т. і. Також і жиди мають берегтися, аби й у них не заведено реформи, бо й їх азбука вродилася також у тім самім первороднім грісі. Зрештою руське б, д, м, с і т. і. звучать у складанні як b, d, і, s, а не як be, de, żet, es.

2. Закид, що кирилиця має багато букв різних формою а однакових звуком, пр., s і з, о і ω, оу і у, ѩ і ѧ мусимо попросту назвати нестійним. Кожда з тих букв має свій звук, хоч подібний, але де в чім відмінний, на що давніші граматики дуже вважали. Адже й німецька мова має букви ä, ö, e, eh; хто би думав, що всі ті букви вимовляються так само як польське є, той помилявся би сильно, бо, пр., зовсім відмінно вимовляються Aehre, Ehre, er, Oehr. Той сам німецький язик має також букви і, j, ü, у (в яких чути звук і, але в кождій відмінно) і букви s, ss, sz, в яких також не однаково чути звук s. Навпаки, і в польськім абецадлі маємо букви різних форм, а однакового звука (вже хоч би взяти різницю між великими й малими буквами) Ergo entia sine necessitate multiplicata.

3. Букви и (iźe) має тільки один звук такий, як латинське і (tibi). В початку складу ніщо не стоїть на перешкоді звукові ї, та по твердім співзвуці не чути його так добре, бо твердий співзвук змінявся би на м’який, пр., йти, gehen, бити, schlagen, быти, seyn; отже, в тих словах, писаних польськими буквами u мало би двояке значення раз як і, другий раз як у, вимовляти u як ji зовсім фальшиво. Ми, русини, вимовляємо: «дай им воды» як «day im wody». Є у нас у середині слова, значить і вимовляється як є, а на початку додається йому для більшої звучності в вимові м’яке j, яке давніше зазначувано буквою к. Бо се властивість руського слуху, що є на початку складу звучить йому неприємно. Коли ж у чужих словах або іменах власних доконче треба вжити на початку звука є, пишемо (властиво пишуть росіяни. – I. Ф.) відвернене э.

Одним словом, кирильська азбука може задоволити всяке бажання і передати докладно звуки кождого язика. Щодо букви є, то поляки вимовляють її двояко. В слові ciele на кінці є, вимовляється як звичайне є, але пишучи «z tem cielęciem» буква ё вимовляється в слові tem як у, а не як є; надто мають поляки ще букву ę для вираження носівки, отже, ся одна буква має у поляків не двояке значення, як у русинів, а трояке. Якби я хотів нудити читача такими елементарними спорами, то навів би подібні виводи також щодо букв а і ю, та, на думку нашого, автора, все те, що знавці наводять як добру прикмету руської азбуки, треба вважати наганним.

4. Кирильські букви статочніші від латинських. Адже читаємо Їерусалимь (Ijerusałym), Їона (Iona), але не пишеться їама, тільки яма. Й різниться від u півмісяцем наверсі, що називається «слитная». А коли різниться зверхнім виглядом, то різниться також звуком. Яка ж тут хиба? Польське j, якого дехто вживає на початку складу, різниться звуком від кінцевого j або у, що відповідає руському й. Навпаки, в польській азбуці деякі букви зовсім нестатечні. І так буква і значить самозвук, співзвук і знак змягчення (ь), буква у значить самозвук і співзвук. Прим., у словах «bielizna moia» перше і означає змягчення (ь), друге – самозвук, а третє відповідає букві j. У слові «rossyyskiey» перше у самозвук, друге й третє – співзвук (j’), – бодай так пишуть многі польські письменники в тім числі й сам Копчинський.

5. Кирилиця має знаки для м’якої й твердої вимови (ь і ъ), дуже потрібні, бо вимова співзвуків буває значно відмінна в міру того, чи при котрім стоїть ь або ъ, або нема жадного з тих знаків. Добровський уважав зайвим тільки ъ. Та припустім, що й справді русини викинули би ті два знаки, хоч я сумніваюся в тім, знаючи їх нехіть до всяких новинок, а надто маючи в своїй графіці єрчик і паерчик (“), – чи ж випливає з того, що треба закинути й усе кирильське письменство?

6. Руський язик має свої знаки на всі звуки, які наукою признано в письмі. Має також м’яке г – тверде г, відповідне польському g, і то тільки в чужих словах, які поляки перейняли від німців і уділили тутешнім русинам. Слово нігди польське, а не руське; русин толкує його: никогда, ніколи. Про букву є була вже мова вище під 3. Знаків на dz, dź, dż не мають поляки, так само як і русини, і ніколи ще не відчули їх потреби. Ті звуки мають по дві букви також і в інших язиках. Слова: jędza, dzwon, dziób (не dżub), dziura (не dźura, як пише автор), усі польські, а не руські. Русин каже звонъ або у діалекті звін, далі зьобъ від зьобати або зьоб, дира і т. і.

Признає сам автор, що польський язик не має в уживанні деяких звуків властивих руському, як ось: дь, ть, рь; тому радить означати їх апострофами d’, t’, r’. І чи не буде се натяганням польського абецадла, аби ним конче писати по-руськи? І як буде читати поляк, не маючи в своїм язиці відповідного звука і не знаючи, чи при такім значку треба голос зм’якшити або заострити, скоротити або продовжити? І що сказати про лінійку ( – ) над буквою, яку поляк і кождий необізнаний із латинським язиком признає за дивогляд, бо не стрічав її ніколи в своїх книжках?

Польський язик, а властиво польська графіка не має букв також на інші звуки: sz, szcz, cz, eh i мусить там уживати двох, трьох або й чотирьох букв, де русин уживає тільки одної. Вже муж незрівнянно заслужений у Слов’янщині Й. Добровський відчув сю хибу в своїй книзі «Institutiones linguae slavicae, Vindobonae, 1822»; кілька разів приходило йому писати імена власні, в яких трапляються ті звуки, він між латинські букви мусив класти також руські, бо в латинських не ставало йому знаків. Склад jo, що приходить тільки в простій мові, можна означити знаком ё, а як би хто вперся доконче й хотів писати так, як говориться в декотрих сторонах, то йдучи за прикладом сербів можна в складі jo для відрізнення від ю писати латинське j (злодѣjомъ).

7. Русини перед 9-ма віками прийняли кирильську азбуку [Що язик і правопис у богослужебних книгах у давніх часах названо не слов’янським, але руським, доказує угода між Швайпольтом Фіолем і Рудольфом Борсдорфом із р. 1491 на різання руських букв для напечатання Октоїха, заключена німецькою мовою перед краківською міською радою і поміщена в книзі: Н. S. Bandtkie. Historya drukarń krakowskich, с. 135. Ті букви названо там rewssische Schrift. У старих писаннях скрізь уживається прикметників rewssisch, reussisch, rossisch або russisch, що все на одно виходить, а форми ruthenisch, rusnakisch, język rutheński – се плоди фантазії пізніших часів. – О. Л], то й як же можна думати й писати: «приймаючи для ё стисненого Ь, а о (on)”, яке в деяких словах малоруської мови звучить як німецьке ü або французьке и. Сей звук легко означити двома точками над о, прим., ровъ, гробъ кöнь, що не робить ніякої трудності великорусові також зрозуміти ті слова, але котрий поляк або русин може написане латинськими буквами med відчитати як мѣдъ (mid) або boh як бöгъ (bih)?

8. Прийнявши латинський альфабет, не здобудемо упрощения форми при відмінах іменників та дієслів, бо ж буде все-таки, прим., zwon-a-u, kon-ia-iu, ziat’-ia-iu. Пощастило авторові навести слово м’якої форми з укінченням на l (ryl), по якім у польськім не пишеться і, але інакше виходить при словах, що кінчаться іншими співзвуками, як п, t. Так само при іменниках середнього роду з двох форм не зробиться одна, прим., derewo-a-u, iminie-ia-iu, żytie-ia-iu. Про дієслова сказано вже вище під 3, де була мова про е.

9. Нарешті, приймаючи польський альфабет, доходимо в руській мові до великих недокладностей. Хто потрапить розрізнити ось які слова: im (ѣмъ, ich esse), im (имъ, ihnen), kiń (кинь, wirf), kiń (конь, Pferd), nis (нѣсъ, er trug), nis (носъ, Nase), rik (рѣкъ, er sprach), rik (рокъ, das Jahr), rik (рѣкъ, der Flüsse), koły (коли, wann), koły (колы, die Pfähle), koły (коли, steche), braty (брати, nehmen), braty (браты, Brüder) і т. і.? І хто зможе передрукувати всі руські книжки латинськими буквами, аби й поляки могли їх читати?

Нехай не боїться шановний автор, що кирилицею ми замкнулися від Європи, як черепаха в шкаралущі. Нехай тільки дасть нам якесь визначне діло (бо самими граматиками ще не виробився ні один язик), то ручу йому свято, що його перекладуть на всі важніші язики Європи. Нема вже тепер і між ученими й світлими поляками ані одного, котрий би більш або менше добре не вмів читати по-руськи.

Та й німці, вживаючи для друкування своїх книжок швабаху або скоропису, відмінного від латинського, чи замкнулися в шкаралущі? І чи більше читають твори угорські, чеські, польські, іллірійські, словенські та хорватські в Європі тому, що ті народи пишуть латинськими буквами? Так само язик волохів (румунів) чи зробився літературним тому, що вони від якогось часу замість кирилиці почали вживати латинського письма? Що ж до чехів, то й їх старше письменство все було друковане швабахом, а тільки в остатніх часах переходить на латинку.

Тому що деякі поляки, живучи на Русі, привикли до руської мови і говорять нею, небагато зискала би Русь, якби вони й читати вміли по-руськи, але стратила би далеко більше, вирікаючися азбуки відповідної до природи руського язика і кидаючися безоглядно в пропасть виру, яким являється латинський альфабет.

Адже ж німці говорять, що z треба читати як с (ц), поляки як з, а французи на кінцях слів не читають ані г, ані s, пишуть parlez vous, а читають парлє ву. Поляки читають eh як х, іллірійці як ч, італійці як к, а французи як ш. Далматинці читають як ж, поляки як ks [Ось що пише про се Копітар у передмові до своєї граматики словенського язика з р. 1808: «Diese unselige, in der Isolirtheit der ersten Schreibmeister gegründete Discordanz ist jedem Slavenfreunde ein Aergerniss, sie schreckt den lernbegierigen Ausländer ab, sie ist das grösste, so unglücklicher Weise selbsgeschaffene Hinderniss vereinigter Fortschritte bei der lateinischen Hälfte des Slavenstammes». (Vorrede, S. XXVII). – Увага О. Левицького].

[Ця лихозвісна, заснована на ізольованості перших вчителів грамоти розбіжність дратує кожного приятеля слов’ян, вона лякає цікавого до знання чужоземця, вона в найбільшою, так нещасливо утвореною самими творцями, перешкодою для спільного прогресу латинської половини слов’янства (лат.), – Ред]

Хто ж здужає погодити се все? Кирилиця ще не змінила свого голосу. Пишучи польськими буквами по-руськи, хоч би наш язик і надався до того, чи ж зможуть два мільйони галицьких русинів удержатися далі зі своїм письменством? Отсе й уся користь подробити руське письменство ще на дрібніші шматки.

З тих, отже, причин ми, русини, повинні й далі писати так, як писали наші прадіди. А коли кому ходить о те, аби його руські книжки крамарі по відпустах скоро розпродували, то може піти утертою дорогою, але в такім разі раджу йому писати зовсім на польський лад, бо коли самозвуки понатягає паузами, а співзвуки понаїжує крисками, то може бути певний, що заробить так, як Заблоцький на милі.

Шкло, дня 1-ого жовтня 1834».

В тій самій справі забрав голос також найвизначніший чоловік із молодшого покоління, тоді ще питомець гр[еко]-к[атолицької] духовної семинарії у Львові, Маркіян Шашкевич, який на початку р. 1835 видав накладом гуртка питомців невеличку брошурку п[ід] з[аголовком] «Азбука і Abecadło» як відповідь на вищенаведну статтю Лозинського. Писання Шашкевича починається приказкою «Що вік, інший світ», до якої автор нав’язує ось які уваги:

«Се глибока правда руського ума, підхоплена з досвіду. Перед кількадесятьма роками не прийшло би нікому зі слов’ян на думку основувати правдиво народню літературу, а що найменше було би се святотатством, як се й тепер іще деякі називають, – а нині маємо збірки пісень, приказок і оповідань людових, описи звичаїв та обичаїв і т. і. Почали уважніше роздивлятися в народі, почали порівнювати наріччя слов’ян, що існували від віків, виказувати їх відносини одних до одних як щодо внутрішнього духу, так і щодо зверхніх знаків, почали глибше вдивлятися в язик, підносити його до письменного, із сього висновувати внески.

Се спонукало також о. Лозинського, мужа доброї волі, оголосити свою думку та пораду про введення польського абецадла до руського письменства. Ся думка знайшла прихильників одних, що бояться кількагодинного труду, аби пізнати руську азбуку, а інших, що виходять із іншого, не чисто літературного становища. Нехай буде вільно й мені навести про се кілька уваг, хоч, може, й менше влучних.

Шановний о. Лозинський дійшов до свого погляду з кількох руських книжок, друкованих польськими буквами, які, на його думку, походять ta дуже давніх часів. Та ті книжки не належать до давнішого часу, як вік XVII або початок XVIII, і походять із часу завзятого зусилля ширити унію на Русі під польським пануванням. Ті часи не такі дуже давні, а в тім ждемо на докладніші відомості про ті пам’ятки нашої мови. Друга основа погляду автора – се пісні, видані Вацлавом із Олеська та друковані в «Pielgrzymie Lw[owskim]» i «Rozmaitościach» польськими буквами. Але кілько ж там із-за сього недокладностей та сумнівів, із яких необізнаний із руською мовою може набрати дуже хибного поняття про ту мову.

В дальшім уступі розвідки автор підносить проти кирилиці закид, що вона головно стає перешкодою втіленню слов’янської літератури до загальної маси європейських літератур. Поперед усього рад би я знати, що треба розуміти над втіленням слов’янської літератури до загальної маси слов’янських літератур? Чи введення чужих зворотів та висловів до окремої слов’янщини, чи, може, те, аби західний європеєць міг читати слов’янські писання?

Щодо першого, то література кождого народу – се образ його життя, його способу думання, його душі; тому вона повинна виклюнутися, вирости з власного народу і зацвісти на його ниві, аби не була подібна до того райського птаха, про якого оповідають, що не має ніг і тому раз у раз висить у повітрі. Література – неминуча потреба цілого народу. Вона змагає і має на меті головно між усіма, навіть поодинокими членами цілого народу ширити просвіту.

Коли, отже, до слов’янської літератури будемо вводити чужі звороти та вислови (до чого автор розвідки, здається, й змагає), то будемо в одушевлене тіло впихати іншу, чужу душу, яка не прийметься до народу; через те література зробиться власністю лиш деяких т[ак] зв[аних] європейських літератів, а тим самим минеться зі своєю головною метою. А коли під втіленням слов’янської літератури до загальної маси європейських літератур розуміти те, аби західний європеєць міг від першого погляду читати слов’янські писання, то рад би я знати, котрого народу література з-поміж так многих європейських може вважатися європейською літературою?

Адже ж скільки народів, стільки відрубних літератур і окремих способів писання, а один і той сам знак латинського альфабету у різних народів має різне значення. З того виходить, що кождий народ буде читати руські писання після своєї графіки і творити з руських слів дивогляди, не зрозумілі та страшні для уха слов’янина, а відси й суд про руську мову вийде не дуже корисний.

Допустимо нарешті, що ми захотіли би за посередництвом латинського абецадла приступити до т[ак] зв[аної] загальної маси європейської літератури, то котрого ж із європейських, а бодай із слов’янських язиків правопис виберемо для наших звуків? Вибравши польський (а сей, уже позичений і прикроєний, треба би нам знов позичати й прикроювати для своєї потреби), вчинимо нашу літературу трохи приступнішою для поляків, але що скажуть чехи та південні слов’яни? Як будуть читати наші знаки зовсім чужі їх язикам?

А коли, навпаки, приймемо правопис котрого південнослов’янського народу, то знов чех і поляк скаже, що загал слов’ян не виграв на тім нічого, а європеєць зі свого боку зробить нам такий самий закид. Так само, коли приймемо французьку, або італійську, або німецьку графіку, яким також недостає поєдинчості та постійності знаків, то один із тих народів зможе читати наші писання (розуміється, не розуміючи їх мови. – I. Ф.), але не читатимуть слов’яни, і ми зі своєю словесністю зблизимося трохи до Заходу, але віддалимося від слов’ян, до яких належимо душею й тілом. І так станемо не зрозумілими та чужими собі самим і слов’янам у загалі.

Отже, невідомо, куди йти. Треба – сказав би хтось – видумати нову графіку і усталити, аби всі слов’яни або й ціла Європа, прийняли її. Се було би дуже корисне, але чи можливе? Скільки часу та труду треба, аби така графіка була згідна з духом і властивостями всіх слов’янських язиків, не говорячи вже про європейські. А так чужоземець і свій земляк однаково мусив би мучитися, аби затямити форми нового правопису, як і вбиваючи собі в тямку знаки кирилиці, яка може повеличатися незвичайною простотою та приємністю для ока в заокругленій гражданці, вживаній росіянами та сербами, і яка має окремі знаки не лише на всі поодинокі звуки, але також на деякі групи звуків. Але се власне має бути хибою кирилиці!

Та се не хиба, бо недостаток таких знаків дає себе чути не лише слов’янам у латинськім альфабеті. Тому-то всі слов’янські народи, що вживають латинського письма, ще й досі шукають знаків на деякі звуки, що звучать одиноко в устах слов’янина, котрі слов’янин полюбив так сильно, а про котрі не подумав римлянин, а щонайменше був так мало уважний, що не підхопив їх із окружаючої природи. Ся обставина викликала у бистроумного Копітара гаряче бажання, яке він висловив ось як:

«Wenn uns der Himmel einen zweiten römischen Kyrill sendete, der jenen ersten griechischen als denkender Römer nachahmend, zu den untadelhaften 20 römischen Buchstaben uns neue den römischen der Figur nach analoge Buchstaben erfände» [Якби небо послало нам другого римського Кирила, який би, наслідуючи, як мислячий римлянин той перший грецький, винайшов для нас новий алфавіт, додавши до бездоганних 20 римських букв ще кілька, схожих за формою на римські букви (нім.). – Ред]… через що саме признав першенство кирилиці.

Послухаймо, що каже про се Шафарик, той глибокий дослідник слов’янщини:

«Ist es einem wärmeren Slavisten gestattet, fromme Wünsche unmassgeblich auszusprechen, so gestehe ich, dass nach meiner innigen Überzeugung das kyrillische Alphabet sich mehr zu einer Pasigraphie der Slaven eigne, als das lateinische, und dass demnach jenem in dieser Hinsicht der Vorzug gebühre» [Якщо дозволено палкому славістові висловлювати скромні побажання, то я сказав би, що, за моїм щирим переконанням, кирилівський алфавіт більше підходить до слов’янської пасиграфії (спільного для всіх письма), ніж латинський, і що йому слід надати перевагу в цьому розумінні перед латинським (нім.). – Ред].

А далі в ноті: «Es ist sonderbar, dass während Grotefend das kyrillische Alphabet zur Bezeichnung der mannigfaltigen Laute in den orientalischen Sprachen vorschlägt, und Klaproth in seiner «Asia polyglotte» zu diesem Zwecke das ою, ш, und ч wirklich aufnimmt, einige slav. Philologen für die slav. Laute ж; ш und ч noch immer Zeichen suchen» [Дуже дивно, що тоді, як Гротефенд кирилівський алфавіт запропонував для передачі різноманітних звуків східних мов, а Клапрот у своїй «Asia polyglotte» для цієї мети справді використовує ж, ш і ч, деякі філологіі-славісти все ще шукають знаки для слов’янських ж, ш і ч (нім.). – Ред].

Дивно також і те, що знаходяться ще такі, що заперечують вищість кирилиці над латинськими буквами, коли безсмертної пам’яті Й. Добровський у своїм найкращім ділі «Institutiones linguae Slavicae dialecti veteris», а також Метельно, Даїнко та Берчич у граматиках південнослов’янських нарічій уживають ж, ш, щ, ц, ч замість різної та непостійної складанини латинських букв для віддання тих звуків. Сильно до розуму й до серця промовляє I.A. Берчич:

«Und wozu sollte endlich dieses Alphabet führen? Wir werden dadurch das allgemeine (lateinische) Alphabet durch Einflickung fremdartiger Figuren verunstalten, und dennoch kein National – Alphabeth gewinnen. Wie lange werden wir uns doch eigensinnig unser Eigenthum selbst vorenthalten? Haben wir nicht ein eigenes (cyrillisches) Alphabet? Kann mit diesem Alphabet ausser Lateinern und Griechen in Europa nur eine Schreibart, welcher immer noch so gut ausgebildeten Sprache sie gehören mag, einen Vergleich aushalten? Führen nicht beinahe alle im XVII Jhdt mit lateinischen Lettern zu Rom, Ankona u. s. w. gedruckten illyrischen Bücher eine Entschuldigung in der Vorrede, dass sie nur darum mit lateinischen Buchstaben gedruckt sind, weil keine cyrillischen Typen vorhanden waren? (also nicht aus Neuerungssucht, sondern aus wahrer Noth).

[І до чого, нарешті, мусить довести нас цей алфавіт? Ми через нього, запровадивши деякі чужорідні знаки, спотворимо загальновизнаний латинський алфавіт, і все ж таки не матимемо національного алфавіту. До яких пір ми вперто ховатимемо нашу власність? Хіба в нас нема нашого власного (кирилівського) алфавіту? Чи не може, крім латинян і греків, це письмо витримати порівняння з якимось іншим, яке належало б до будь-якої добре розвиненої мови? Хіба нема майже в усіх в XVII ст. надрукованих латинськими літерами в Римі, в Анконі тощо іллірійських (тобто сербо-хорвато-словенських) книгах, у передмовах до них, вибачення, що вони лише тому надруковані латинським шрифтом, бо не було кирилівських букв? (отже, не через нахил до новозаведення, а лише через справжню необхідність) (нім.). – Ред].

Наведені тут погляди тим важніші, що се переконання мужів із племен слов’янських, що в своїх книжках уживають загально не кирилиці, але латинки, що се голоси повних посвячення, невтомимих та заслужених жерців у великім храмі слов’янщини.

Далі автор статті твердить, що руська мова досі не була літературною. Годі й на се згодитися, бо, порівнюючи «Слово о полку Игореве», літопис Нестора, «Правду руську», Статут литовський, «Вопрошание Кириково» та інші стародавні твори, нарешті, грамоти князів та митрополитів руських аж до кінця XVI в., – порівнюючи, кажу, ті старинні пам’ятки з язиком церковнослов’янським та людовим руським, бачимо, що язик у тих пам’ятках своїм духом і складнею хилиться в одних більше, а в других менше до людового, який маємо в оповіданнях та приказках нашого люду, ніж до церковного, накрученого на грецький лад. Віки XVII і XVIII, із яких маємо дуже багато писань, особливо хронік, були часом зіпсуття руського язика під впливом попсованої польщини.

Щодо недостатку граматики, то чи ж вона доконче мусить бути першиною письменства? Адже ж граматика має бути не законодавцем язика, лише його найвірнішим образом. Не з граматики треба вчитися свого язика, але на основі язика та його письменства треба виказувати всі прикмети та різнорідні його зміни, а також закони, після яких по мірі обставин та різних впливів той язик перемінявся та переміняється. Такої граматики ждемо нетерпливо» [Цитую в передруку М. Возняка в його книжці «Писання Маркіяна Шашкевича» («Збірник філологічної секції Наукового товариства імені Шевченка», т. XIV). У Львові, 1912, ст. 202 – 207].

Пропускаю закінчення сеї статті, де автор розбирає досить спеціально граматичні докази Лозинського, і відсилаю цікавих на такі спеціальності до книжки д. М. Возняка.

Подавши тут майже в повнім тексті нашою мовою всі важніші акти того першого спору за руську азбуку в нашім письменстві, на який досі майже зовсім не звернено уваги, вважаю потрібним подати тут також оцінку доказів pro і contra , виведених у тих актах. Ініціаторами спору були поляки Вацлав із Олеська та Август Бельовський, які, мало ознайомлені з життям, потребами та історичними традиціями руського народу, висловили свої погляди про корисність заведення польських букв до руського письменства як pium desideriuim людей, змалку привиклих до своєї польщини.

До сього треба додати, що руководив ними також деякий науковий інтерес, подиктований тим почуттям, що все писане або друковане латинкою тим самим ближче до освіченої Європи та її наукових інтересів. Ані Вацлавові з Олеська, ані Бельовському в їх виступах у р. 1833 не можна закинути навіть тіні політичного, зглядно полонізаційного наміру.

Трохи інакше прийдеться осудити виступ Йосифа Лозинського. Він був родовитий русин, а надто руський священик, якого становище обов’язувало до відбуття деяких хоч би елементарних студій церковнослов’янського язика, яких не проходили поляки. З його розвідки можна бачити, що обсяг тих студій у нього був дуже невеликий, коли натомість оба його противники, старший віком Йосиф Левицький і молодший Маркіян Шашкевич виявляють студії далеко глибші й обсяг знання далеко більший.

Можна почасти виправдати виступ Лозинського польським домашнім вихованням, що тоді було загальним явищем у священичих родинах галицько-руських. Але не забуваймо, що таке саме виховання перейшли також оба його противники, а проте зберегли в своїх душах пошану для своєї народної традиції та почуття потреби ставати в її обороні.

І з самого річевого становища, беручи виступ Лозинського, треба назвати легкомисним та слабо обдуманим. Він не назвав ані одної книжки, друкованої церковнослов’янською мовою латинськими буквами, хоч першим мотивом свого виступу сам признає існування таких книжок від дуже давніх часів. Таких книжок не вказали ані Левицький, ані Шашкевич, але оба зазначили згідно, що коли й були такі книжки, то вони служили інтересам не руської народності, а постороннім.

Знайшовши деякі пам’ятки такого роду, я можу почасти спростувати думки, висловлені нашими письменниками в 1830-их рр. Властиво можна вказати докладно тільки на одну книжку п[ід] з[аголовком] «Różne nabożeństwa», друковану перший раз у Почаєві в р. 1800 так, що в ній подано на паристих сторонах церковнослов’янські тексти молитов та акафістів у транскрипції на латинські букви, а на непаристих сторонах ті самі тексти в перекладі на польську мову.

Ту саму книжку передруковано потім кілька разів у Перемишлі з тою відміною, що на паристих сторонах подавано церковнослов’янські тексти кирилицею, а на непаристих ті самі тексти в перекладі на польську мову; отже, в перемишльських виданнях пропущено транскрипцію церковнослов’янських текстів на латинські букви. Що метою такого видання не могла бути ніяка пропаганда ані православія, ані унії, се показує сам її зміст. Між молитвами, поміщеними в тім молитвослові, нема «Вірую», в якім видно би було камінь преткновенія між православієм і унією в реченні про с[вятого] духа: «иже от Отца и Сына исходящего».

Одинокою метою як почаївського, так і перемишльських видань треба признати почуття потреби, дати в руки грамотним людям світського й духовного стану потрібні для них пам’ятки церковного письменства в доступній для них формі. А що в XVIII в., як показано було вище, навіть серед руського духовенства мало хто знав добре читати кирилицю, явилася потреба видання кирильських текстів латинкою.

В азбучнім спорі 1833 – 5 рр. занадто загально говориться про кирилицю як якусь одностайну і скрізь обов’язкову, а для ока неприємну азбуку. Супроти сього не треба забувати, що найдавніші пам’ятки староруського письменства з князівських і пізніших часів були писані переважно дуже гарними та приємними для ока буквами, а руські букви, подібні до пізнішої гражданки, являються ще в XVI в. в венецьких друках Божидара Вуковича та в малочисленних римських друках хорватських пам’яток.

Так само скоропис із давніх часів вироблявся незалежно від кирилиці під впливом грецьких та латинських букв і осягнув у прописних взірцях («форшрифтах», як називано їх тоді з німецької) руського письма, публікованих за австрійських часів, дуже гарні й каліграфічні форми. Все те значно змінює питання про практичність і потребу заведення кирилиці до руського письменства, поминаючи вже те, що в 1830-их рр. руським письменникам не снилася ще можливість заведення фонетичного правопису до руського письменства, яка зробила руське письмо здібним до віддання всіх звуків руської мови і навіть усіх діалектичних відтінків, а з другого боку, поклала виразні межі всім заходам полонізаційним та об’єдинительно-русифікаційним, які при помочі азбуки хотіли фальшувати руську мову на користь вимріяного единства «малоруського» та «великоруського» нарічій.

Так само не почували ще тодішні наші письменники всього багатства та різнорідності нашого старого письменства, того досі ще не вичерпаного скарбу, якого не заступить нам ніяке чуже письменство і яке сміло можемо вважати тривкою основою культурного та духовного розвою нашого народу.

Примітки

Рунічне письмо – руни і рунічні надписи, знаки стародавнього германського алфавіту (з 111 ст. до пізнього середньовіччя), які висікали або вирізували на камені, металі, дереві, кості, поширені в Скандінавії, Ісландії, Гренландії, Англії, Північній Європі, Північному Причорномор’ї, в Старій Ладозі і Новгороді. Збереглося також кілька рукописних книжок XII – XIV ст., написаних рунічним письмом.

О[тець] Могильницький у своїй розвідці про руський язик… – Трактат І. Могильницького «Ведомость о русском языцѣ» (1829) був складений як передмова до його «Грамматики языка словено-русского». В цій передмові обстоювалась думка про рівноправність української мови в групі слов’янських мов.

Лозинський Йосип Іванович (1807 – 1889) – прогресивний український етнограф, мовознавець і публіцист, автор «Граматики руської мови», надрукованої польською] мовою 1846 р. у Перемишлі. Один з перших у Галичині порушив питання про використання народної мови в українській літературі. З 1860-х років активний «москвофіл».

…листа ап[остола] Павла до филипесеїв… – Йдеться про лист апостола Павла до філіппійців, жителів стародавнього міста Філіппи в Фракії, де апостолом Павлом була заснована християнська община.

«Gazeta Lwowska» – офіціальний друкований орган габсбурзьких властей у Львові (1811 – 1915). Містив урядові оголошення і літературні матеріали, здебільшого на основі інформацій віденської преси.

Фіоль Швайпольт (р. н. невід. – між 7.V. 1525 і 16.V. 1526) – засновник першої слов’янської друкарні в Кракові, яка видала кілька церковних книг, друкованих кирилицею (1483 – 1491), серед них «Октоїх» («Осьмогласник»). За пропаганду в цих книгах догматів православ’я Фіоль був притягнутий до суду польською шляхетсько-католицькою владою, а друкарня і велика частина її продукції знищені.

Мамоничі – Кузьма Іванович (роки нар. і см. невідомі) і Лука Іванович (? – 1606) – брати-купці, які 1575 р. разом з П. Т. Мстиславцем заснували у Вільнюсі друкарню, що видавала церковні книги, навчальні посібники і юридичну літературу староруською мовою. Діяльність друкарні допомагала українському і білоруському населенню Великого князівства Литовського зберігати свою національну культуру, мову, зміцнювала почуття єдності і братерства з російським народом.

…Статут литовський, друкований 1588 р. У Мамоничів у Вільні… – кодекс феодального права Великого князівства Литовського, що діяв і на українських землях, зокрема у Київській, Подільській та Волинській губерніях до- 1840 р.

Зизаній Лаврентій (Тустановський; ? – помер не пізніше 1634) – український педагог, церковний діяч, перекладач. 1596 р. у Вільні надруковано його перший на Україні і в Білорусії буквар із словником, а також підручник граматики старослов’янської мови.

Смотрицький Мелетій Герасимович (бл. 1572 – 1633) – український філолог і церковний діяч, автор кількох полемічних трактатів проти католицизму і уніатства, але після 1627 р. сам став уніатом і почав писати трактати на захист уніатства. В історію вітчизняної культури увійшов як автор популярного в свій час підручника граматики староруської мови, який, починаючи з 1618 р., кілька разів видавався в Києві і Москві.

Копчинський Онуфрій (1735 – 1817) – польський філолог і педагог. Викладав мови в католицьких колегіумах в різних містах Польщі. За дорученням державної освітньої комісії склав граматику польської мови для народних шкіл у трьох частинах, яка вперше надрукована в 1778 – 1783 рр., пізніше перевидавалася багато разів.

Гурницький Лукаш (1527 – 1603) – польський публіцист, письменник-гуманіст, перекладач творів письменників Стародавнього Риму.

Скарга (Павенський) Петро (1536 – 1612) – політичний діяч шляхетської Польщі, релігійний письменник, фанатичний проповідник католицизму, один з ініціаторів Брестської унії 1596 р.

Вуек Якуб (1541 – 1597) – релігійний письменник і церковний діяч шляхетської Польщі, перекладач Біблії польською мовою, автор полемічних творів, написаних на захист католицизму.

Кохановський Ян (1530 – 1584) – польський поет, у творчості якого поєднані впливи античної літератури, гуманістичні ідеї західноєвропейського Відродження і традиції польської народної поезії.

Бельський Мартин (1495 – 1575) – польський шляхетський історик і філософ, автор праць «Життєпис філософів» (1535), «Всесвітня хроніка» (1551) та ін.

Бельський Йоахим (1540 – 1599) – польський шляхетський історик, автор «Хроніки Польщі» (1597), в якій широко висвітлені події історії українського народу.

«Pielgrzym Lwowski» («Der Pilger von Lemberg») – польський календар, який у 1822 – 1823 рр. виходив польською та німецькою мовами у Львові. В ньому друкувалися, зокрема, статті про фольклор, тексти українських і польських пісень в оригіналі і в перекладі.

Метелько Франц (1789 – 1860) – словенський лінгвіст. Автор «Граматики» (1825), в якій на основі чеської граматики провів реформу рідного правопису.

Даїнко Петар (1787 – 1873) – словенський філолог і письменник. В своїй «Граматиці» (1824) провів реформу правопису, що зветься «дайниця». Підтримував дружні наукові зв’язки з Копітаром, Добровським та іншими видатними філологами.

Берчич Іван (1824 – 1870) – хорватський вчений-філолог, спеціаліст старослов’янської мови, автор «Хрестоматії старослов’янських пам’яток, писаних глаголицьким алфавітом» (1859) та інших праць з старослов’янської мови. Вивчав пам’ятки, написані глаголицею, зокрема глаголицький алфавіт.

«Вопрошание Кириково» – пам’ятник давньоруської літератури XII ст., який містить канонічні питання Кірика і відповіді на них новгородського єпископа Нифонта. «Вопрошання» вводять в письмову мову ряд побутових виразів, термінів і понять та відображають риси побуту новгородців XII ст.

Возняк Михайло Степанович (1881 – 1954) – український радянський літературознавець, академік АН УРСР, автор праць з історії української літератури.

Вукович Божидар (? – 1540) – сербський друкар, який видав у Венеції «Служебник» (1519), «Псалтырь» (1519 – 1520) і «Молитвенник с Часословцем». Після довгої перерви ним було видано «Молитвослов» и «Молитвенник» (1536), «Октоих пятигласник» (1537), «Минея праздничная» (1538). Його видання неодноразово передруковувались і широко розповсюджувались у землях південних слов’ян, а також у Великому князівстві Литовському і Московській державі.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 563 – 586.