3. Здобутки революції 1848 р. і тісні роки (1849 – 1859)

Іван Франко

Десятиліття 1849 – 1859 у пам’яті значної часті нашого народу живе й досі під назвою «тісних років». Се були часи не тільки політичної реакції після бурливого 1848 р., але також часи елементарних нещасть та тяжкого переходу в суспільних відносинах по знесенні панщини. Від р. 1846 почалися щорічні недороди картоплі та інших родів збіжжя, які спричинили значний убиток та зубожіння людності. В р. 1855 була холера, а т[ак] зв[ана] Кримська війна 1854 р., що потягла за собою мобілізацію значної часті австрійської армії в Галичині, ще збільшила тісноту тих часів.

[Дещо про ті часи з народної пам’яті та сучасних урядових актів подав М. Зубрицький у своїй розвідці «Тісні роки. Причинки до історії Галичини 1846 – 1861 рр.» («Записки Наук[ового] товариства] ім. Шевченка», 1899, т. XXVI, ст. 1 – 13). О[тець] Зубрицький обняв у своїй статті тільки малу часть гірської території Старосамбірського повіту, обнятої тими злиднями, хоча ті злидні обіймали тоді майже ціле східногалицьке Підгір’я, пов[іти]: Турківський, Самбірський, Дрогобицький і правдоподібно також і інші, про що досі нема докладного досліду].

Сучасний дослідник культурної історії Галичини пише про те десятиліття ось що:

«Се десятиліття в цілім своїм протязі було для Галичини дуже нещасливе. Гниття картопель у р. 1847 і дальших викликало довгий ряд голодних років і велику смертність людності, яку збільшила ще холера 1855 р. Наслідком сього число людності зменшилося дуже значно. В тім десятилітті стратив округ Ясельський пересічно 26,5 мешканців, Вадовицький – 25, Краківський – 23. Скрізь уживали всякого зілля а навіть смерекової кори для печення хліба та на іншу страву» [Dr. Fr. Bujak. Wirtschaftsgeschichte Galiziens у збірній книжці «Wirtschaftliche Zustände Galiziens in der Gegenwart», Wien und Leipzig, 1913, ст. 15].

Політична реакція, що почалася з кінцем р. 1848, принесла з собою такі тяжкі та хронічні лиха, як забагнення справ індемнізаційної та сервітутової, застій у розвою преси та просвіти народної, а рівночасно з тим витворення під владою губернатора А. Голуховського всемогучої бюрократії, що хоч на позір зразу німецька, в основі чимраз більше ставала польською, і хоч на позір ніби офіціально австрійська, чимраз виразніше починала служити польським національним інтересам.

У те тяжке десятиліття галицькі русини після бурливого 1848 р. війшли не такими-то дуже бідними та темними, як се тепер здається деяким історикам, недокладно обізнаним із тодішніми подіями та відносинами. Докладне розслідження подій 1848 р. кине побагато світла на тодішній стан русинів, та я тут наведу тільки деякі подробиці для показу того стану маєткового в духовнім та політичнім значенні сього слова, з яким галицькі русини війшли в тяжку добу 1850-тих років.

Не згадуючи вже про перші проблиски духовного відродження галицьких русинів від самого початку австрійського панування, досить буде вказати на значний зріст руського людового шкільництва під опікою руських консисторій від р. 1818, на значний розвій язикових та історичних студій серед галицьких русинів, починаючи від Івана Могильницького, на гарні початки красного письменства в людовій мові, зроблені Маркіяном Шашкевичем та його сучасниками, та на скріплення руської церкви в Галичині, що зазначилося такими фактами, як утворення галицько-руської митрополії в р. 1808 та витворення правильних університетських студій для руського духовенства в Відні, Львові та Перемишлі.

Поза сими загальновідомими фактами не завадить пригадати також такі менше відомі, як той, що в р. 1846, у часі кривавих подій у Західній Галичині, що декуди грозили перейти також у Східну Галичину, руські селяни в кількох місцях ставали проти мазурської «черняви» опором не тільки в обороні своїх панів, але також у обороні суспільного порядку. Найдавнішим свідоцтвом про такі події можна вважати оповідання Йосифа Якубовича в збірці «Album Lwowskie wydane przez Henryka Nowakowskiego. Lwów, 1862», ст. 201 – 206, під заголовком «Światło i cienie». Задля своєї белетристичної форми та браку назв головних дійових осіб се оповідання досить підозреної вартості.

В нім оповідається про те, як властитель Бірчі, п. Адам (із іншого джерела знаю, що він називався Ковальський), у р. 1846 на чолі бірчанських міщан відпер навалу мазурських «гайдамаків». Другий факт у тім самім оповіданні, вложений в уста якогось pana Józefa, оповідає про те, як його мазурські хлопи напали в домі, обграбували, ув’язнили разом із його товариством і серед ненастанних побоїв та мук гнали до Сянока, поки їх у дорозі не увільнили міщани з Мриголода, що також оружно виступили проти хлопської черні та розігнали її.

Третій факт оповідає Яків Головацький у своїй статті «Восстание поляков в Западной Галиции», поміщеній у московськім місячнику «Русский вестник» за р. 1873, з підписом «Галичанин», ст. 874 – 875. Сю статтю в вирізці маю в своїй бібліотеці, а автограф Головацького, поміщений на чільній стороні, позволяв понад усякий сумнів ствердити особу автора. Оповівши не зовсім докладно причини та хід мазурського повстання з лютого 1846 р., автор подає при кінці ось яке оповідання, яке подаю тут у перекладі на нашу мову.

«На честь галицько-руського народу треба сказати, що в східній, руській часті Галичини в р. 1846 не було ніякої різні. В пограничнім із мазурами селі Сяницького округу, Бахорі, жила графиня Красицька (не Красинська, як сказано в друку) з роду Гогенгаймів. Коли ватага мазурів наблизилася до її села і хотіла вломатися в панський двір та вимордувати всіх панів, тоді руські селяни з власного почину виступили узброєні кіллям та ціпами і сказали рішуче: «Не допустимо кривдити нашу паню, бо вона в нас мати. А коли хочете йти перебоєм, то ми поб’ємо вас усіх і голови свої положим за свою паню».

Мазури зупинилися і пішли в інше село руйнувати двори та бити поляків. Вдячна своїм селянам графиня Красицька збудувала нову руську церкву, дуже потрібну в тім біднім селі, і зложила фонд для вдержання священика та церковної прислуги. Перемишльський єпископ Григорій Яхимович їздив у р. 1856 посвячати сю церков і гостив у графині, яка не могла досить нахвалитися своїх руських підданих, що морально стоять далеко вище від мазурів».

Найважнішим і найдокладніше написаним свідоцтвом про події тої самої категорії з околиці Динова та Іздебок Сяницького округу, представлений у споминах о. Юрія Гладиловича і поміщений у «Записках Наукового товариства ім. Шевченка», 1896, т. XII, «Miscellanea», ст. 1 – 20, де показано різницю поступування селян-русинів та поляків у тих бурливих днях та добродійний вплив руського священика, свідомого своїх пастирських та горожанських обов’язків. Ті й інші подібні факти, що могли статися в тих часах, міг би дехто покласти на карб більшої чутливості руських селян та більшої привички до гуманного поводження з людьми в тяжких випадках, але можна бачити в них також вищий розвій горожанського почуття законності та обов’язку.

Свідоцтвом вище розвиненої свідомості горожанських та національних інтересів галицько-руського селянства в порівнянні з галицько-польським можна вважати також те, що зазначив безіменний автор пропам’ятного письма до міністра Баха, з р. 1850, який між об’явами горожанської свідомості руських селян підніс також той факт, що роковини знесення панщини д[ня] 15 мая 1848 р. зробилися національним празником тільки у русинів, а не в поляків Західної Галичини [«Українсько-руський архів», т. VIII, ст. 134].

Що приніс галицьким русинам 1848 рік?

На се питання відповім показом на такі події та документи. Поперед усього приніс їм розбудження – нехай і так, що лише в верхах суспільності – політичної думки, основаної на почутті національної свідомості та відрубності, поперед усього від поляків. Уважаю потрібним спинитися тут трохи довше над першим проблиском тої думки, бо такі в своїх наслідках необчислимі хвилі бувають для історика дуже трудними до уловлення, і тому він мусить дорожити кождою звісткою сучасника, що помагає йому підхопити та зазначити таку хвилю. Для початку руського політичного руху в р. 1848 я користуюся оповіданням о. Олексія Заклинського, одинокого сучасника тих пам’ятних подій, що полишив про них досить просторе оповідання [Записки Алексея Заклинского, приходника Старых Богородчан. Издание редакции «Черв[оной] Руси». Львов, 1890, ст. 38 – 45]. Подаю його тут у перекладі на нашу мову з деякими скороченнями:

«Було се в цвітні 1848 р. по оголошенні цісарського патенту про знесення панщини та другого патенту про надання конституції. Руські львів’яни, бачачи, як поляки стоять за свою народність, зав’язують комітети та товариства і скликають збори, аби здобути для себе з конституційних прав усе можливе, постановили також злучитися водно політичне тіло, т[ак] зв[ану] Руську раду у Львові, і дбати про здобуття конституційних прав та свобод для свого народу.

Ся думка повстала у великих наших духовних настоятелів та патріотів, єпископа Григорія Яхимовича та крил[оштана] Михайла Куземського, і вони рішили скликати досить численну тоді руську інтелігенцію у Львові на означений день до залу консисторії для зав’язання політичного товариства. Бажаючи притягти до сеї народної акції також руську молодіж, позволили студентам університету та семінаристам прислати на той збір також своїх делегатів. Семінаристи вибрали 6 питомців як делегатів на той збір, а в тім числі й мене.

Коли настав означений час, прийшли ми на той збір і застали на своє диво не лише зал консисторських засідань, але також усі коридори перед тим залом, повні самої інтелігенції. Проходячи поміж зібраних, ми завважили, що майже половина тої інтелігенції були поляки різних станів. Вони стояли громадками, і скрізь ішла завзята суперечка між ними й русинами.

Поляки всякими способами відмовляли наших людей від заснування руського політичного товариства, коли вже буцімто маємо польське. Наші люди, почуваючи відрубність руської нації від польської, не згоджувалися на се. Ті спори перервав голосний дзвінок провізоричного голови М. Куземського, яким запрошено присутніх до залу. Він зараз переповнився не лише нашими людьми, але й поляками.

Голова задзвонив другий раз і заявив, що крил[оштан] Жуковський прочитає програму сьогоднішнього збору та заснування Руської ради і просив присутніх, аби слухали спокійно. Та коли лиш о. Жуковський почав читати про потребу заснування Руської ради, повстав між присутніми поляками ропіт і крик; вони не хотіли допустити до дальшого читання, кричачи раз у раз: «Nie trzeba dwie Rady we Lwowie! Jeden kraj i jeden naród! Rusini, to tylko jeden odłam polskiego narodu, a język ruski, to tylko narzecze języka polskiego! Jeden naród i jedna Rada!»

Бачачи й чуючи все те, я не міг витримати і крикнув голосно: «Панове, маю наглий і важний внесок!» Коли всі затихли, я сказав: «Бачу тут перед собою зібраних не селян, але самих інтелігентів руських і польських. Різниця між вами в тім, чи зав’язувати другу раду у Львові, крім вашої, зав’язаної вже польської. Ми шануємо погляд кождого і бажаємо вислухати ваші причини, задля яких ви противні заснуванню нашої Руської ради, але поводіться не так демонстраційно та неприлично, чим оскорбляєте не лише нашу честь, але й свою, а на се ми не можемо згодитися. Тому вношу: виберіть із-поміж себе речника, до якого маєте найбільше довір’я, а ми виберемо також з-поміж себе, і нехай вони два стануть на поєдинок не на оружжя, а на розум і любов до своєї народності і виложать докази, чи треба закладати окреме політичне товариство, чи ліпше буде нам злучитися з вами».

Сей внесок прийняли поляки і вибрали з-поміж себе адвоката Суського, а наші люди по короткій нараді вибрали мене своїм бесідником. З тривогою я прийняв на себе ту тяжку задачу, бачачи перед собою зручного правника, але зараз же я й позбувся страху. Ми поставали при зеленім столі з двох боків, і по коротких переговорах почав промовляти Суський. Він доказував зайвість Руської ради звичайними і досі ще у польських політиків утертими доказами, «że za królestwa polskiego była między Polakami i Rusinami jedność, unija i braterstwo, jeden był król, jedna władza i jeden sejm; ruski język był tylko narzeczem polskiego; polski język jest wykształcony, a ruski w najgłębszem zapuszczeniu i tylko między chłopami używany; w połączeniu Rusinów z Polakami kraj będzie silny i naród grożący całemu wschodowi; w takiem połączeniu dobędziemy wszystkich praw konstytucyjnych i oprzemy się naporowi Niemców» і т. і.

[В королівстві польському між поляками і українцями були єдність, спільність і братерство, був один король, одна влада і один сейм, українська мова була лише наріччям польської мови; польська мова вироблена, а руська мова дуже запущена і вживана серед селян; союз поляків з українцями зробить країну сильнішою, і народ буде загрожувати сходові; в цьому союзі ми отримаємо конституційні права і дамо відсіч нападові німців (польськ.). – Ред]

Вислухавши сю промову адвоката, я ще більше піднявся духом, бо його докази були не згідні ані з історією, ані з дійсністю, і їх легко було опрокинути. Я представив коротко історію та вікові відносини обох народів і доказав, що під польським пануванням не було ніколи правдивої єдності, згоди та братерства між русинами й поляками, а навпаки, поляки все були не прихильні русинам, як се доказують довголітні війни між ними та їх історичний «Projekt na zniszczenie Rusi». [Сей історичний памфлет, видобутий із актів якимось русином при кінці XVIII в., був у р. 1848 надрукований у Львові для пропаганди руської національної ідеї]

Далі доказував я історією, що наша мова не є й ніколи не була наріччям польського язика, що вона так само, як і наш руський народ, самостійна та відрубна, має своє 1000-літнє письменство і вживалася також в урядових актах та документах за часів руських князів і навіть під пануванням польських королів. Далі сказав я, що такою насильною злукою, якої доконала польська власть, не піднялася ані наша, ані польська сила, але, навпаки, ся злука довела до впадку Польщі. Нарешті я підніс, що ми не боїмося германізації, а боїмося полонізації, що забрала нам наших вельмож, бояр, графів та князів, а від якої спасла наш народ тільки наша руська церков.

По моїй промові заговорив знов мій противник, збиваючи мої докази, але його опроверження було таке слабе, що я по його закінченні в короткій репліці зараз звів його ad absurdum. Мій противник заговорив іще третій раз, але сим разом відступив від речі та перейшов на різні інші теми, нічим не зв’язані з предметом нашого спору. Тоді я перервав його промову і сказав, що коли він відходить від предмета, то я вважаю невідповідним відповідати йому і вважаю дебату скінченою.

Мій противник хотів говорити ще далі, але тут йому наслідком двогодинного напруження зробилося недобре, його приятелі вивели його з залу на свіже повітря, а за ним рушила вся юрба поляків, так що лиш самі наші люди лишилися в залі. Збір нагородив мою оборону грімкими оплесками, потім запрошено на збір єпископа Яхимовича, що в палаті ждав на закінчення неприємної сцени; він обняв провід, привітав збір короткою промовою, в якій сказав відому притчу про спізнених женців. Потім почали вписуватися в члени Руської ради, вписалося зараз коло 80 членів із поважної руської інтелігенції та достойників із самого Львова; в члени сього товариства прийнято тут же також мене».

Першим документом того нового політичного життя, що почалося тими інавгураційними зборами, було «Прошение руського народа в Галиции через руки его превосходительства графа Францишка Стадиона, губернатора галицького, его величеству императору и царю Фердинанду поданное». Тому, що на сей документ, опублікований тоді ж без означення місця друку й друкарні, досі не звернено уваги в такій мірі, як на пізніший маніфест Руської ради головної з д[ня] 10 мая, подаю тут із нього дещо найважніше нашою новочасною мовою.

«Ваше величество!

Серед загальної радості всіх людей і народів, що жиють під владою вашого величества, сміємо й ми, мешканці Східної Галичини, зблизитися до вашого престолу і найпокірніше дякувати за конституцію, обіцяну всім народам Австрійської імперії. Великі були добродійства, яких усе дізнавали русини від предків в[ашого] величества від ревіндикації Галичини. Свідчить про се правильніша управа і більший у кождім погляді розцвіт нашої любої вітчини. А що Галичина не піднялася ще більше, була тому та одна причина, що ми, первісні жителі сеї благословенної землі, не були заступлені ані в станах (сеймовій організації), ані супроти уряду.

Далеко більша половина жителів Галичини русини. Вони – галузь великого слов’янського роду. І ми мали колись своїх власних родимих князів із покоління св. Володимира. Коли ті вимерли, стратила наша люба вітчина свою самостійність у другій половині XIV в. Ся страта, а ще більше пізніші політичні бурі, опустошення, переслідування за віру та упослідження, що тяглися майже 400 літ, були причиною, що ми стратили нашу шляхту, того природного заступника народу, мало що не до одного.

Та ядро народу – руський люд у всіх тих політичних та релігійних бурях лишився сильний і непорушний, заховав твердо свою мову й письмо, свої звичаї та обряди проти всіх ворожнеч насилля й часу і передав нам віру батьків і народність як одиноке дороге добро, що спасло його у всіх тих бурях. А наш святий обов’язок ту передану кождому щирому русинові дорогу народність вірно берегти й невщерблену передати її також своїм потомкам.

У тім намірі удаємося до престола в[ашого] в[еличества] з найсильнішою надією і просимо також вас, як і всі інші народи Австрійської монархії, всемилостивіше обняти тою самою любов’ю та вітцівською ласкою, і наші права для охорони нашого обряду та нашої народності, надані нам всемилостивіше від славно-пам’ятних предків в[ашого] в[еличества], потвердити і проти всякої напасти боронити та заступати».

Петенти, підписані на оригіналі сеї просьби, але не підписані під друкованим текстом, просять у цісаря в сімох точках заведення руської мови у всіх сільських і міських школах тих округів Галичини, де русини творять загал або більшість людності, заведення руської мови в вищих школах тих самих округів, публікування всіх державних та крайових законів і цісарських постанов, окрім німецької та польської, також руською мовою, далі того, аби урядники в Східній Галичині знали також руську народну мову, розширення студій руського духовенства в руській мові, зрівняння прав руського духовенства з правами польського та вірменського, а нарешті того, аби всі народні уряди та публічні служби доступні були також русинам.

Отся просьба, датована днем 19 цвітня; значить, збори, про які оповів О. Заклинський, відбулися день або два перед тим. Жадання русинів, висловлені в тій просьбі, дуже скромні, та все-таки відповідали найбільше пекучим потребам руської людності, а коли прирівняти їх до того, що русини в Галичині осягнули досі, то побачимо, що де в яких точках ті жадання не сповнені навіть досі, особливо на полі народного шкільництва, на яке переможною силою досі налягає полонізація. Судячи з тих точок, поданих через руки губернатора до цісарського престолу, мусимо вважати їх авторів людьми практичними, тверезо мислячими і вповні свідомими своєї національної індивідуальності, а при тім далекими від усякої національної ексклюзивності та посягання на чужі права та на чуже добро.

На се подання львівських русинів одержала Руська рада цісарську відповідь, написану в Відні дня 9 мая 1848 р., підписану міністром Піллерсдорфом, якої німецький текст літографований маю перед собою. Відповідь адресована «An die ruthenische Versammlung in Lemberg», подаю з неї також найважніше в перекладі на нашу мову.

«Прислану мені від галицького губернатора, звернену до його величества петицію осілих у Львові та визначних своєю духовою освітою та своїм суспільним становищем русинів передав я його величеству, який із неї з радісною вподобою (mit freudigem Wohlgefallen) переконався про щиру та вірну прихильність руського народу в Галичині до цісарського дому та монархії, про його вдячність за добродійства, уділені йому найвищою ласкою, а нарешті, про похвальні змагання руського збору до матеріального та духового розвою своєї вітчини, в якій цілі він і предложив бажання та потреби своїх земляків у теперішній хвилі до стіп престолу.

Одушевлений бажанням тривко оснувати добро своїх підданих усіх націй і всіх класів і дати їм можність у одній мірі користати з добродійств наданої їм конституції, й[ого] в[еличества] цісар поручив мені запевнити зібраний у Львові руський збір, що заступає погляди та інтереси руської людності Галичини, про його батьківську ласку та старання о добро його руських підданих, а про їх бажання та просьби, висловлені в петиції з дня 19 цвітня 1848 р., зволив й[ого] в[еличеству] по вислуханні відвічальної міністерської ради повзяти ось такі постанови».

Щодо першої точки цісарське рішення позволяє на заведення руської мови у всіх народних школах тих громад, де переважає руська людність, із тим застереженням, аби в громадах, де переважає польська людність, задержано польську викладову мову. Щодо другої точки сказано:

«Тому, що руська мова на теперішнім ступні свого розвою не надається ще вповні до викладання найбільшого числа наукових предметів, висловлене в петиції бажання, аби в округах, заселених русинами, також у вищих школах розширити права руської мови при навчанні відповідно до інтересів руської людності, полагоджується так, що в вищих школах руської часті краю поперед усього основана буде кафедра руської мови, аби дати руським студентам можність навчитися своєї рідної мови і таким способом причинитися до розвою тої мови».

Інші точки переважно полагоджені прихильно наданою конституцією. Відповідь міністра кінчиться ось якими словами:

«Ich erfülle die angenehme Pflicht, der in Lemberg anwesenden ruthenischen Versammlung das allerhöchste Wohlgefallen über die treue und biedere Gesinnung und Haltung des ruthenischen Volkes in Galizien, so wie über die Beweise dankbarer Anhänglichkeit an eine um ihr Wohl besorgte Regierung und die gnädige Aufnahme der Petition jener Versammlung auszudrücken und dieselbe der väterlichen Fürsorge unseres allergeliebten Monarchen zu versichern»

[Я виконую приємним обов’язок висловити українським зборам, що відбуваються у Львові, моє повне задоволення відданим і чесним духом, і ставленням українського народу в Галичині, а також доказом вдячності урядові, що піклується його благом, за милостиве прийняття петиції цих зборів, і гарантувати їм батьківську опіку нашого улюбленого монарха (нім.). – Ред].

Се міністеріальне письмо доручене було голові руських зборів єп[ископу] Яхимовичу ось із якою допискою львівського губернатора Фр. Стадіона:

«Маю особливе задоволення заявити вашому преосвященству при тій нагоді моє високе поважання, яке почуваю для руського народу, що визначається вірною прихильністю до цісаря та австрійського правительства, лояльним успособленням і спокійним, законним поведенням, а особливо для гр[еко]-кат[олицького] духовенства, яке добре розуміє своє апостольське призвання і своїми словами та ділами дає повіреним собі громадам образ непохитної вірності, і якому поперед усього завдячуємо спокій і порядок у руських громадах, коли деінде панують забурення»

[Подаю текст сього губернаторського рескрипту в перекладі на нашу мову з брошури Дмитра Вінцковського «Григорий Яхимович и современное русское движение», Львов, 1892, ст. 38. Відповідь міністра Піллерсдорфа на петицію львівських русинів із дня 19 цвітня і рескрипт гр. Стадіона були тоді друковані окремими картками в німецькім і руськім текстах, пор. «Галицько-руська бібліографія» І. О. Левицького, т. І, ч. 462, де обі публікації подано як одну. Примірники обох у моїй бібліотеці].

Політичний рух галицьких русинів, розпочатий так щасливо, розвинувся в р. 1848 над сподівання широко. На основі вищенаведених урядових документів зав’язалося дня 2 мая політичне товариство Руська рада головна, що об’явило свою програму маніфестом із дня 10 мая і рівночасно почало видавати руською мовою перший політичний часопис «Зоря галицька». За прикладом Львова пішли дуже скоро інші важніші міста та місточка Східної Галичини, в яких зав’язалося 34 руських рад філіальних (Д. Вінцковський, op. cit., ст. 40).

З важніших культурних здобутків того року наведу тільки основання просвітного товариства Галицько-руська матиця, доконане дня 1 червня на основі давнішої ухвали Руської ради та затверджених правительством статутів [Я. Головацкий. Исторический очерк основания Галицко-русской матицы, В Львові, 1850, с. VII – VIII]. За почином М. Устияновича, тоді пароха в гірськім селі Славську Стрийського округу, ухвалило, те саме політичне товариство в вересні скликати перший з’їзд руських учених та письменників для спільного познайомлення та організації наукової та літературної праці серед галицьких русинів.

Сей з’їзд відбувся в днях 19 – 26 жовтня під проводом крил[ошана] М. Куземського і був як на свій час маніфестацією зовсім поважною та незвичайно оживленою. При кінці того року уряд утворив кафедру руської мови та літератури на Львівськім університеті; сю кафедру з початком 1849 р. обняв руський священик Яків Головацький, що доти був парохом у гірськім селі Микитинцях Коломийського округу.

Наслідком заходів львівських русинів у часі реакції при кінці 1848 р. цісар у початку 1849 р. дарував русинам міста Львова руїну бомбардованого в падолисті 1848 р. Львівського університету для здвигнення руського Народного дому та другої руської церкви. Обі просвітно-культурні інституції, що почалися в тім часі, а власне Галицько-руська матиця і Народний дім, розвивалися протягом 50-тих років і не пропали й досі, хоч задля політичних напрямів, які з часом запанували в них, не справдили тих надій, які можна було покладати на їх діяльність для розвою галицько-руського народу та з огляду на їх досить значні фонди. Політичне товариство Руська рада головна разом зі своїми філіями пережило настання реакції при кінці 1848 р., але простояло недовго, бо вже п р. 1851 мусило розв’язатися під натиском супротивної течії, що запанувала від р. 1849 в Галицькій губернії.

До національних та культурних здобутків Галицької Русі, які приніс їй 1848 р., треба зачислити видання урядових законів та розпоряджень руською мовою у Відні та у Львові, основання руського урядового політичного часопису, що в р. 1849 виходив у Львові п[ід] з[аголовком] «Галичо-руський вісник» під редакцією Миколи Устияновича, а від р. 1850 виходив у Відні п[ід] з[аголовком] «Вісник» під редакцією Василя Зборовського (Вислобоцького) з різними літературно-науковими додатками.

В Відні засновано також урядове видавництво шкільних книжок, писаних руською мовою для галицько-руських шкіл та заведено окремого референта для справ руської просвіти при Міністерстві просвіти в особі бувшого пароха Угринова в окр[узі] Станіславськім, а потім посла до сейму державного Григорія Шашкевича, брата Маркіянового. Відновлено також у Відні руську духовну семінарію, управильнено досить ліберально вживання руської мови в гімназіях Східної Галичини, а народні школи полишено під опікою руських консисторій, хоч під ненастанним доглядом Уряду.

Як бачимо з сього, культурний доробок галицьких русинів по р. 1848 був зовсім немалий і давав основи тривкового та успішного розвою руської народності, якби не супротивні обставини, що під урядовою фірмою зараз від 1849 р. почали завзято та систематично підгризатися під усі ті здобутки, підкопувати довір’я центрального правительства до русинів, а навіть віру русинів у свої власні сили через ненастанні урядові вмішування в усяку не лише публічну, але й приватну діяльність та через урядові шикани та докучання, що могли затруїти життя навіть найтвердшому характерові і многих талановитих людей та здібних робітників руської народності допровадили до матеріального та духового занепаду або передчасно загнали в могилу.

Всі колісця та пружини тої пекельної адміністраційної машини, що тяжіла над Галичиною від р. 1849 – 1859, іще не розсліджені та не вияснені, але дещо з них помалу виходить на світ. Головним мотором тої машини був галицький губернатор граф Агенор Голуховський, що маючи за собою, як сам був того певний, повне довір’я монарха в часі безконституційного абсолютизму та повної безконтрольності, поклав собі метою перемінити Галичину на польську провінцію з польським зарядом, який би в австрійській уніформі та під повагою австрійської державної ідеї клав основи нового польського державного життя. Для сеї мети галицький губернатор не цурався ніяких способів та заходів, свобідно поводячися з усякими законами, інституціями та з людьми всіх верств, особливо сяк чи так підвладними йому.

Вже 1849 р. губернатор гр. Голуховський дав доказ адміністраційної самоволі, опублікувавши відозву до сільського народу в Галичині, датовану дня 12 липня, в якій у надії на багатий урожай візвав сільські громади, аби помагали дідичам при обробленні їх поля і загрозив таким громадам, які не хотіли би робити для панів, примусовими способами з боку правительства [Текст сеї відозви в статті М. Зубрицького «Тісні роки». – «Записки Наук[ового] тов[ариства] їм. Шевченка», т. XXVI, с 14 – 16].

Руські консисторії, одержавши сю відозву для розсилки руському духовенству, що мало відчитувати її з казальниць, віднеслися до Відня І одержали міністерський рескрипт, що міністр не затверджує остатньої точки відозви, де говориться про урядовий примус до панських жнив. Таких вибриків самоволі та беззаконності допускався сей губернатор досить часто, наказуючи, прим., галицьким судам, аби не приймали руських подань, тільки польські або німецькі, або звертаючися до руської консисторії у Львові з наказом постаратися о переклад Біблії на народну руську мову [«Укр[аїнсько]-р[уський] архів», т. VIII, ст. 44].

Та найліпшою ілюстрацією тої політики, яку протягом 10 літ провадив у Галичині гр. Голуховський, можна вважати письмо п[ід] з[аголовком] «Bericht des galiz. Statthalterei-Präsidiums vom 27 April 1859 an die oberste Polizeibehörde in Wien», якого автором був колишній учитель гімназіальний, а тодішній інспектор для гімназій усієї Галичини Євсебій Черкавський, син руського священика і права рука гр. Голуховського у його полонізаційних та русиножерних змаганнях. Із того звіту, який можна вважати генеральним оскарженням руської народності в Галичині перед довіреним органом центрального правительства, бароном Кемпеном, подаю тут деякі уступи в перекладі на нашу мову.

«Поляки й русини – се два головні племена галицької людності – і аж до нової організації стояли під однопільною крайовою управою. Відома річ, що перед р. 1848 польська народність супроти руської мала остільки переважне значення щодо польської народності, крім селян і духовенства, належала найбільша часть властителів великої посілості, себто галицької шляхти, і найбільша часть інтелігенції краю.

Натомість руська людність складалася тільки з селян і духовенства, і тільки сю остатню верству можна було вважати виключною представницею руської інтелігенції, бо селянство як руське, так і польське не мало ніяких особливих національних тенденцій. Фактично відносини в тім краю були такі, що до р. 1848 руської мови ніхто не вживав ані в публічнім, ані в товариськім житті, бо польська мова, яка щодо свого розвою стоїть нарівні з європейськими мовами і майже для всіх галузей людського знання має багате письменство, була пануючою мовою всеї інтелігенції краю, коли натомість руська мова не мала навіть граматичних правил, а тим менше літературного вироблення.

Навіть серед руської інтелігенції, себто серед гр[еко]-кат[олицького] духовенства, товариською мовою була польська, а не руська, а руської мови навіть руські духовні вживали тільки в відносинах із руськими селянами, аби порозуміватися з ними, так що вироблення руської мови лежало зовсім облогом. У людових школах аж до р. 1848 була допущена як матірня мова тільки польська мова, а руської вчилися тільки кандидати на руських духовних остільки, оскільки їм треба було, аби орієнтуватися в літургічних книжках.

Проби вироблювання руської мови в давніших часах були ледво замітні і дуже скупі, і обмежалися тільки на компіляцію людових пісень із уст народу, або на молитовні, обрядові та церковні книжки, потрібні для духовенства. В перших уживано людового наріччя, а в других церковнослов’янського. Становище гр[еко]-кат[олицького] духовенства в духовній ієрархії перед р. 1848 було підрядне, бо латинський костьол був пануючий і по канонічним уставам вищий та передовий у церковних та публічних відносинах, а латинське духовенство займало також вище становище і мало загалом ліпші дотації, що йшли переважно з давніших фундацій та приватних надань.

Ті відносини спричинили між латинським і руським духовенством щось немов завидливу емуляцію, причім із боку руського духовенства не доходило до явних та загальних об’явів, але були безсумнівні знаки незадоволення, так що деякі гр[еко]-кат[олицькі] духовні виявляли навіть нахил до розриву унії з римською церквою і рішуче замилування до східної церкви – такої, яка панує в Росії і допустила до успішного згноблення католиків через царя Николая.

І так у р. 1843 в варшавськім часописі «Денница» появилася стаття одного галицького духовного, в якім помершому львівському гр[еко]-кат[олицькому] митрополитові Левицькому, що задля своєї щирої прихильності до католицизму та до голови католицької церкви тішився загальним поважанням, серед огидної лайки зроблено закид прислужництва «римському єпископові» за те, що не занедбав по відпаденні уніатів у Росії до т[ак] зв[аної] православної церкви остерегти духовенство своєї єпархії перед подібною апостазією».

Як бачимо, історична характеристика відносин обох галицьких народностей у головному неправдива, бо автор доносу або не знає, або навмисно ігнорує не тільки давне державне життя русинів та їх відносини під Польщею, але також усе те, що робилося в Австрії s руських справах, і просто без сорому твердить, буцімто канонічне право признає якусь вищість латинського духовенства над греко-католицьким.

Не маючи змоги дістати другу часть статті Йосифа Левицького, поміщеної в «Денниці» 1843 р. (перша часть у перекладі на нашу мову поміщена в «Укр[аїнсько]-русь[кому] архіві», т. VIII, ст. XXII – XXIX), я завважу лише те, що автором її був чоловік на свій час учений і ніким не запідозрений у своїм католицизмі, який перед смертю за свої заслуги одержав ордер від австрійського уряду. Варто завважити, що митрополит М. Левицький фактично тішився загальною нелюбов’ю руського духовенства задля свого нелюдяного поводження та задля польської мови, якої вживав навіть у церкві при доконуванні релігійних обрядів. Ще цікавіше те, що галицький урядовець, який так живо обстав за честь недавно помершого митрополита, буцімто нарушеною перед більш як 25 роками, забув чи не хотів сказати, що той митрополит від р. 1856 до своєї смерті був кардиналом римського престолу.

«Щодо політичного життя, – читаємо далі в звіті Гал[ицької] губернії – перед р. 1848 то в Галичині були революційні змагання польської національної партії, яка від упадку Польщі щораз новими зусиллями для відзискання втраченої самостійності не раз накликала великі нещастя на край. Русини стояли оддалік від тих рухів. Та вдивляючися глибше в відносини краю кождий неупереджений мусив зрозуміти, що властивою причиною сього явища не було основне переконання для австрійського правительственного принципу (nicht eine etwaige grundsätzliche Überzeugung für das österr. Regierungsprinzip) та про потребу оборони проти всіх рухів небезпечних для інтересів ц[ісарсь]к[ого] правління, але з огляду на давніше історичне пожиття обох національностей лежало в острім антагонізмі руських націоналів проти поляків, бо під сподіваним польським правлінням русини не могли надіятися рівноправності своєї народності та свого обряду з польським, але, навпаки, мусили боятися свого повного упослідження. Тому руські націонали не хилилися до польських революційних змагань і остільки їх становище було лояльне та відповідне інтересам ц[ісарсь]к[ого] правительства».

Скільки нещирості в кождім реченні сього уступу! Автор, очевидно, ненавидить німців і австрійську державу, та йому хочеться за всяку ціну подати в сумнів лояльність русинів супроти тої держави, і він зовсім скрутним та неприродним зворотом зазначує, буцімто самолюбність тої лояльності, а далі мимо своєї волі висловлює признання, що русини в польській державі могли справді надіятися нерівноправності та упослідження на кождім полі.

«Ще перед р. 1848, – читаємо далі в губерніальнім звіті, – показувалися деякі знаки, що серед руських націоналів проявлялися пориви противні інтересам ц[iсарсь]-к[ого] правительства, викликані особливо поступом та розвоєм рідної мови й літератури в сусідній Росії, а особливо також ширеними з Росії тенденціями панславізму.

Ті пориви, особливо у деяких членів руського духовенства, були предметом тутешнього звіту з дня 16 вересня 1842 р., ч. 1066, по якому на основі зізнань одного питомця в карнім слідстві за політичні агітації серед гр[еко]-кат[олицьких] питомців духовної семінарії та на основі зізнань інших інквізитів вправді не можна було сконстатувати існування зорганізованого зв’язку між русинами для панславістичних змагань, ширених під прапором Росії, для ослаблення між русинами унії з Римом, але з зібраного матеріалу не можна було усунути підозріння, що в достережених поривах криються політичні тенденції і тому признано потрібним піддати поступування дотичних осіб, а особливо плоди руської та загальнослов’янської преси, чуйному та бачному надзорові. Се було положення перед р. 1848».

В тім уступі автор навмисно чи несвідомо мішає об’яви здорового націоналізму серед галицьких русинів, що змагалися почасти під впливом щораз то нових появ українського письменства в Росії від кінця XVIII в, з об’явами того русофільства, яке зовсім невластиво охрещено тоді назвою панславізму, страшною в цілій Західній Європі, під якою розуміли змагання, принагідно висловлене Пушкіном у образовій формі, аби всі слов’янські народи зіллялися в одну Російську державу.

Натяк на слідство в справі панславістичних агітацій у руській духовній семінарії у Львові в рр. 1841 – 42 відноситься до зізнань Дмитра Мохнацького, опублікованих М. Тершаківцем у «Русько-укр[аїнському] архіві», т. III, ст. 146 – 194. Мохнацький у своїх зізнаннях так само безпідставно, як і автор губерніального звіту з р. 1859, мішав об’яви природного національного розвою серед галицьких русинів із об’явами русофільської пропаганди, і без вагання висловив погляд, що Маркіян Шашкевич був платним агентом російського уряду (op. cit., ст. 155). До слідства втягнено тоді 14 осіб, у тім числі також І. Вагилевича, К. Скоморовського, М. Устияновича, Л. Трещаківського, але ніяких доказів русофільства у жодного з них не знайдено. Цитування сеї передавненої справи, та й то ще в неясній формі, свідчить про нечистий намір автора кинути погане підозріння там, де не було явно доказаного факту.

Дальші уступи губерніального звіту говорять про рухи 1848 р. Автор держиться загальників і оминає дійсні факти, а хоч мусить признати, що навіть після його власної обсервації «руська людність у р. 1848 під час політичних розрухів підпирала сильно правительство», то й тут для нього «steht die Tatsache fest», що до сього склоняло русинів змагання до осягнення свобідного розвою руської народності і до усунення сподіваних перешкод із боку польської революційної партії (по термінології автора Bewegungspartei).

Невідомо, якої іншої важної причини міг сподіватися автор від змагань русинів. Адже обов’язок кождого свідомого горожанина наказує йому поперед усього дбати про забезпечення власної свободи та свободи своєї національності і про усунення тих перешкод, які може ставити якась партія тій свободі. Не вияснивши ближче, яке зло могло бути в змаганнях тодішніх русинів, автор зараз же кидає на них тяжким каменем, пишучи: «Дальший розвій руської народності дав незабаром аж надто яркі докази правди сього погляду, бо той розвій у слідуючих роках дійшов до страшних проступків (in dem jene Entwicklung in der Zeitfolge zu argen Ausschreitungen ausgeartet ist)».

Першим злом, яке після сього речення зазначує автор, було те, що уряд на основі законно признаної рівноправності народностей признав руській мові характер другої крайової мови в Галичині, рівнорядний з польською і допустив її до шкіл у Східній Галичині, невважаючи на те, що, на його погляд, «та мова не мала ані граматичних правил, ані літературних засобів, отже, не мала тих основ, без яких неможливе було її вживання до письма й науки». Розуміється, сей погляд неправдивий, бо руська мова здавен-давна мала вироблені шкільною та письменською практикою граматичні правила, мала букварі та граматики і достаточний запас літературних творів, що могли вистарчити для початкової а навіть для середньої освіти.

На думку автора губерніального звіту, повинен був розвій руської мови в Галичині йти тільки на основі людової мови того краю, і сього напряму держалася зразу якась часть руських письменників. Та іншим ся дорога видалася повільною та важкою, і вони чи то з невідомості, чи в нечистих намірах признали вигіднішим замість плекання та розвивання домашньої мови брати готову, хоч чужу, деякі церковнослов’янську, а інші особливо російську письменну. Сей напрям у остатніх часах зміцнів так, що голоси немногих защитників повільної та важкої дороги, природного розвою руської крайової мови помалу замовкли, а се, що пишеться або друкується по-руськи, набирає забарвлення великоруської мови, причім прийнято також російське гражданське письмо.

Те, що говорить далі автор про повстання т[ак] зв[аного] церковнослов’янського язика, в значній мірі неправдиве та баламутне і доводить його до того висновку, що галицько-руська мова під пануванням церковнослов’янської мусила би, розвиваючися, дійти до повного зілляння з великоруською. До того зілляння, на його думку, змагають тепер проводирі галицьких русинів.

Ті змагання пробиваються скрізь у руській пресі, в публічнім і приватнім житті русинів і навіть у церкві та в школі. Особливо замітні вони в пастирських листах перемишльського єпископа (Яхимовича). Автор покликається на свій звіт із дня 18 лютого 1857, у якім він денунціював галицько-руські часописи «Зорю галицьку» та «Сімейну бібліотеку» як заступниць змагання зілляти руську мову з російською.

Розуміється, в тім доносі був також додаток, як признає сам автор, що за тим літературним змаганням криється також політичне змагання до зближення з сусідньою російською нацією. На доказ сього твердження автор наводить із «Зорі галицької», 1849, ч. 53, уступ, у якім описано об’єм і чисельну силу Росії, великої матері галицьких русинів. Переглянувши зміст наведеного числа «Зорі гал[ицької]», я не знайшов у нім нічого подібного [Ось для всякої певності зміст того числа: 1) Слово Ради руської головної до чесних руських громад (ст. 313 – 4), 2) 25-ое засіданіє Гол[овної] р[уської] ради дня 17 (29) червня 1849 (ст. 413 – 6), 3) Допис ради жолковської (ст. 316), 4) Внесеніє ч. Трещаковського о средствах до созданія Дому народного (ст. 316 – 8), 5) Допис зі Львова 8 дня 3 липня про перехід російського війська, а спеціально про черкесів, і уривок із листа з-над Крампни в Ясельськім пов. про перехід російського війська, без жадних цифр, ані патріотичних фраз, 6) Вірш «Голос з Галича» (спомини про стан русинів під галицько-руськими князями) (ст. 319 – 20), 7) Сьомий спис даров Головній раді і спростування помилки (ст. 320)].

Для певності я переглянув іще зміст чисел 50 – 60 і не знайшов ніде нічого такого, що нагадувало би слова губерніального звіту. Зате в ч. 3, на ст. 307, я знайшов допис «З Петрограда», якого зміст справді міг будити русофільські та некатолицькі почуття. Подаю його тут у повній основі, тільки нашою сучасною мовою:

«Його імператорське величество Николай Павлович, цар Росії, перед своїм виїздом покликав руських і польських єпископів до Петрограда. З Польщі були єпископи Головінський, Боровський і Зелінський. Перший із них дякував іменем усіх за всі ласки і сказав, що будуть дорогою віри, сумління, любові та пересвідчення провадити народ до спокою та послуху і надіються сим задоволити бажання його величества. Цар, узявши його за руку, сказав між іншим:

«Мені не треба нової віри. На Заході винайшли якусь нову католицьку віру, та ту віру я не дав заводити у себе, бо ті новатори самі бурителі. Без віри нема добра. Що буває з людей, коли виречуться віри, се бачимо на Заході, які дурниці вони там роблять. Коли я вернув із Рима, я все те проповів. Віра на Заході зовсім щезла; се показує, як тепер поводяться з папою. Лише в святій Росії держиться свята праведна віра, і я надіюся (тут цар перехрестився), що та св. віра вдержиться. Я ще небіжчикові папі Григорію XVI сказав таке, чого він не чув ні від кого. Теперішній папа чесний чоловік і має добру волю, але з самого початку піддався дуже духові часу. Король Неаполя добрий католик, але його перед папою оклеветано, а тепер папа мусить просити в нього оборони».

На се сказав єп[ископ] Головінський: «Ваше величество, святішого папу змусили обставини, а духові часу годі було противитися». Цар: «І се може бути. Але всі ті неспокої походять із того, що віри нема. Я не фанатик, але вірю твердо. На Заході може бути двояке – або фанатизм, або повна невіра».

Тут він обернувся до польських єпископів і сказав: «Ви сусіди тих беззаконників. Ваш приклад нехай буде їм наукою. Якби вам, мої панове, насунулися які противності, дуфайте на мене. Вжию всеї своєї сили (тут він підняв руку догори), аби здержати ту повінь невіри та неспокою, що шириться щораз далі і силкується втиснутися до моїх границь. Дух бунту через недовірство бере верх. На Заході нема віри, і я присягаю, що там буде ще гірше». Сказавши се, цар обернувся до митрополита, поцілував його руку і сказав: «Досі були ми з собою в добрій згоді, і я надіюся, що так буде й надалі».

Не можу уявити собі драстичнішого прикладу для русофільської пропаганди в Галичині, і я певний, що автор губерніального звіту був би не проминув покористуватися сим дописом для обвинувачення русинів перед центральним правительством, якби той допис не був перекладом із «Gazety Polskiej».

Спеціальний звіт, датований днем 15 марта 1854 р., ч. 2173, присвятив той сам автор статті «Зорі галицької», мабуть, із того самого року (числа, ані сторони не зазначено), в якій буцімто в часі орієнтальної війни взивано русинів «до будущого діла, аби колись мати Росія могла обняти їх, та не послала їм іще в гріб прокляття за їх безчинність, що вони були байдужні до своєї святої вітчини».

Яке значення міг мати такий поклик і до кого він міг відноситися, сього не можна зрозуміти зі слів урядового звіту. Нічого іншого, крім злої волі, не можна добачити також у закидах, буцімто в календарі «Перемышлянин» невідомо котрого року російські школи названо «нашими школами», а в розвідці про заведення унії згадано про переслідування православної віри (автор тут же називає її схизматицькою) через католицизм.

Так само глупим треба назвати закид проти «Зорі галицької» з р. 1857, де в статті про Петра Конашевича Сагайдачного піднесено «in ergreifender Weise» його заслуги в обороні православ’я проти унії. Таку саму вартість має також закид проти історії галицько-руського княжества, написаної Денисом Зубрицьким, у якій буцімто «mit Wehmut und Sehnsucht gedacht wird» про зміну відносин у Галичині, а росіянам віддається великі похвали за їх побожність.

Автор виявляє елементарне нерозуміння історичного представлення та історичної критики і притім бажає відгадати думки там, де нема виразних слів. Тут же він закидає Ставропігійському інститутові, що прийняв на себе розпродаж тої книжки, і зазначує з задоволенням, що губернія відмовила їй на те дозволу.

Пропускаю те, що пише автор звіту про угорського русина Івана Раковського, який справді одверто пропагував русофільство в Угорській Русі, і зупинюся ще на закидах, які підносить автор проти Руської ради головної, в якій він не без підстави бачив головного ворога колонізаційних заходів у Східній Галичині.

Ся інституція, якої діяльність не була спинена виємковим станом, заведеним у Галичині при кінці 1848 р., займалася так само, як бувша польська «Rada Narodowa», обговорюванням усіх біжучих політичних та адміністраційних справ по словам автора звіту, не без пристрасних висловів (nicht ohne leidenschaftliche Expectorationen, що мало значити більш або менш остру критику без якої не обходиться ніяка дискусія), в зв’язку зі своїми філіями вмішувалася в адміністрацію краю і бажала явно зайняти пануюче становище супроти властей.

Вона давала своїм людям хибне поняття про діяльність урядових властей та компетенцію різних інстанцій, стараючися усунути безпосереднє відношення сторін до властей. Вона збирала в краю зажалення селян на місцеві власті і з поминенням тих властей пересилала їх міністерствам, списувала в своїх поміщеннях протоколи, зажалення та донесення сторін і почувала себе немов покликаною до контролю над властями.

Про її діяльність Львівська губернія вислала звіт до Міністерства внутрішніх справ дня 22 марта 1850, а тим часом поробила всі можливі заходи, аби стіснити ту діяльність, так що, нарешті, ся перша руська політична інституція признала відповіднішим у червні 1851 р. розв’язатися сама добровільно, не дожидаючи примусового розв’язання. Се свідоцтво польського урядовця не потребує ніякої поправки; воно найліпше свідчить про те, що діяльність Руської ради головної була справді подиктована свідомістю пекучих потреб руської людності в Галичині та правдивим патріотичним і горожанським почуттям.

Автором сього губерніального звіту був інспектор галицьких гімназій. Варто придивитися, як він відносився до гімназіальної молодежі та до гімназіальних учителів. Заявило кілька учеників Академічної гімназії у Львові в р. 1849 свою нехіть до науки німецької мови та німецької літератури, зараз про се написано звіт до Міністерства просвіти з тим додатком, що ученики русини виявили свою нехіть до німців «in ärgerlicher Weise».

Що в р. 1848 і пізніше польська публіка дуже часто зневажала словно й чинно німців, не раз навіть високих урядників, – се для автора звіту було, мабуть, зовсім природним явищем. Знайшлося між учениками гімназії кілька примірників повісті чеського письменника Хохолоушка п[ід] з[аголовком] «Змій Нотяйскій», основаної на подіях сербського повстання проти турків у початку XIX в., зараз про се пишеться до центральної власті, що в тій повісті представлено «glühendste sinnliche Liebe», що вона «in sittlicher und politischer Beziehung anstössig», що перекладена не на руську, але на російську мову і що захвалює ідеї політичної свободи у сербів, що, власне, в тім часі, в початку Кримської війни, в Галичині могло бути небезпечним через будження подібних ідей у русинів.

Написав ученик Самбірської гімназії Михайло Товарницький стишок «Туга за отчиною», в якім представлено козака, що тужить за своєю рідною Україною, сидячи в неволі в Криму, зараз про се пишеться окремий звіт до міністерства дня 28 лютого 1855, у якім говориться, що той козак-росіянин і що руський катехет Самбірської гімназії Е. Гарасимович заохотив ученика до написання того стишка, який був надрукований у «Зорі галицькій», 1848 р., ч. 49.

Написав у Тернопільській гімназії ученик VI кл. Еміль Саєвич на задану тему опис Поділля і згадав у нім, що сей край колись був під пануванням руських князів, а тепер по втраті руської шляхти жиє під ярмом чужинців, зараз із сього приводу робиться слідство, в якім в ученика вмовляється, що під чужинцями він розумів австрійський уряд, а вчителеві руської мови Кл. Меруновичеві робиться урядовий закид, що він не зганив «die sittliche Verworfenheit der geäusserten Gesinnung» того ученика, а тільки сказав, що се було не на місці. І, розуміється, все те рапортується до Відня.

Не пощаджено також у тім звіті домашніх відносин руської родини. В р. 1858 у Тернопільськім окрузі мала жінка одного руського пароха перед екзекуторами, що прийшли стягати залеглий податок, виразитися зневажливо про цісаря і висловити надію, що незабаром прийде до нас Росія і візьме нас під свою опіку. Про се доноситься найвищій поліційній власті у Відні з тим додатком, що жінка руського пароха бажає при помочі Росії «alle Mitglieder der k. k. österr. Regierung ausrotten».

Навівши ті докази – останній, зрештою, без подання назв місцевості ані осіб, отже, формально не більше злобної сплетні, автор звіту вважає се як повний доказ, що руський народний рух зовсім неморальний, що змагання до відродження руської мови та письменства зовсім схиблені, що між русинами існує сильне сторонництво, яке, удаючи прихильність до австрійського уряду, багато нагрішило своїм змаганням до повного зілляння з Росією не тільки в язиковім та літературнім, але також у релігійнім а навіть у політичнім відношенні. Супроти сього автор упоминає центральний уряд, аби пильно слідив за всіми об’явами національного руху русинів і незалежно від усіх партійних зглядів остро карав усякі проступки.

Сей урядовий звіт був писаний як відповідь на цісарський рескрипт до галицького намісника з 12 марта 1859, з яким йому прислано копію зажалення якогось русина Левицького, внесеного до особи цісаря, в якім сей неозначений ближче петент жалується на утиски, яких дізнають русини в Галичині від поляків, і специфікує 12 точок, між якими варто зазначити, 2) що в жоднім публічнім уряді в Галичині не приймають руських подань, 3) що польські, за границею друковані, не раз бунтівничі книжки та часописи ширяться по краю без перешкоди, навіть доходять до рук руського духовенства і що тим ширенням займаються навіть ц[ісарсь]к[і] урядники.

Звіт досить многословно, але не дуже основно опрокидає всі ті точки, головно показом на те, що те й те урядові невідомо, але зате губернатор при кінці звіту уживає всяких способів намови до центральної власті, аби помогла йому вислідити автора зажалення. Здається, що центральна власть полишила те жадання Галицької губернії без відповіді, як і взагалі не реагувала на найбільшу часть піднесених у тім звіті клевет та доносів, тим більше, що настав дуже бурливий час, у якім автократизм австрійський мав закінчити свою остатню пробу повною невдачею.

Примітки

Зубрицький Михайло (1856 – 1919) – український етнограф та історик, член Наукового товариства імені Шевченка. Більшість праць Зубрицького присвячено опису звичаїв, побуту, житла і одягу українського населення Галичини.

…справ індемнізаційної та сервітутової… – Йдеться про індемнізацію, тобто про компенсацію втрат поміщиків за скасовані феодальні повинності, а також про сервітути – право селянських громад користуватися лісами і пасовиськами, що перебували у власності поміщиків.

…значний зріст руського людового шкільництва під опікою руських консисторій від р. 1818… – Справді число українських парафіяльних шкіл (нижчої ланки народної освіти) після того, як австрійський уряд зняв з себе зовсім піклування про них, зросло, але уніатські консисторії турбувалися не станом народної освіти, а посиленням релігійного впливу на українське населення Східної Галичини.

«Восстание поляков в Западной Галиции»… – Згадана праця зберігається в особистій бібліотеці І. Франка, ІЛ, № 921.

«Русский вестник» – російський політичний і літературний журнал, заснований 1856 р. М. Н. Катковим у Москві. До 1861 р. дотримувався помірковано-ліберального напряму, а згодом перетворився на реакційний орган. Виходив до 1906 р.

Бах Александр (1813 – 1884) – міністр внутрішніх справ австрійського уряду, імперський намісник Чехії, з ім’ям якого пов’язаний період так званої «бахівської реакції» (1851 – 1861).

Яхимович Григорій (1792 – 1863) – український церковний і громадсько-політичний діяч реакційного напряму, очолював Головну руську раду, уніатський єпископ у Перемишлі (1849 – 1854), уніатський митрополит у Львові (1860 – 1863).

Куземський Михайло (1809 – 1879) – український громадсько-політичний діяч, один з керівників Головної руської ради, засновник провінційної Руської ради та загону української національної гвардії в м. Яворів.

«Галицько-руська бібліографія» І. О. Левицького… – Згадана праця зберігається в особистій бібліотеці І. Франка, ІЛ, № 1682, 1505.

Я. Головацкий. Исторический очерк основания Галицко-русской матицы… – Згадана праця зберігається в особистій бібліотеці І. Франка, ІЛ, № 1214.

Черкавський Євсебій (1822 – 1896) – реакційний політичний діяч Галичини і вчений-філолог, професор Львівського університету.

«Денница» – літературна газета, яка видавалася відомим славістом П. Дубровськнм у Варшаві в 1842 – 1843 рр. російською і польською мовами, пропагувала ідею об’єднання слов’янства. В газеті друкувалися В. Танка, Й. Шафарик, Й. Левицький, І. Срезневський та ін.

Скоморовський Келестин (1820 – 1866) – український перекладач.

Трещаківський Лев (1810 – 1874) – український публіцист «народовського» напряму.

Григорій XVI (1765 – 1846) – римський папа, для правління якого характерний консерватизм в економічній політиці й відкритий терор у внутрішній політиці. В 1832 р. засудив усякий лібералізм. За його правління були жорстоко придушені народні рухи в Болоньї та Романьї.

«Gazeta Polska» – польська ліберально-буржуазна газета, виходила в 1883 – 1900 рр. у Чернівцях. З приводу смерті Ю. Федьковича надрукувала статтю «Юрій Гординський – Федькович – знаменитий руський поет, редактор «Буковини».

…в часі орієнтальної війни… – Мається на увазі Східна або Кримська війна Росії проти Франції, Англії, Туреччини в 1854 – 1856 р.

…називає її схизматицькою… – тобто відступницькою від канонічної релігії (від лат. схизма – розрив, розкол).

Сагайдачний (Конашевич-Сагайдачний) Петро Кононович (? – 1622) – гетьман українського реєстрового козацтва. Під його керівництвом були здійснені походи проти султанської Туреччини і Кримського ханства.

Зубрицький Денис Іванович (1777 – 1862) – український історик, автор чотиритомної праці «Історія древнього Галицько-Волинського князівства» (Львів, т. 1 – 4, 1852 – 1855), в якій з позицій «москвофільства» спростовував твердження польсько-шляхетської історіографії про Східну Галичину і Західну Волинь як нібито одвічно польські землі.

Ставропігійський інститут. – Мається на увазі клерикально-освітня установа, створена 1790 р. на кошти Успенської церкви у Львові. Збирала писемні і речові музейні пам’ятки, влаштовувала мистецькі, археологічні та етнографічні виставки, видавала книги. Провідну роль в Ставропігійському інституті відіграли консервативно-клерикальні діячі москвофільського напряму.

Раковськнй Іван Іванович (1815 – 1855) – український громадсько-культурний діяч, ідеолог «москвофільства» на Закарпатті, видавав російською мовою «Церковную газету», згодом перейменовану на «Церковный вестник», а також шкільні підручники, зокрема граматику російської мови. Виступав за поширення російської мови як літературної, а українську мову вважав лише наріччям російської мови, придатним для «зносин з простими людьми»

«Rada Narodowa» – тобто Національна рада, польська буржуазно-шляхетська політична організація. Створена і діяла у Львові під час революції 1848 р., домагалася буржуазних реформ в економічному житті і перетворення Галичини в польську автономну провінцію Австрійської монархії, займала ворожу позицію щодо українського національного руху.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 586 – 609.