7. Діяльність урядовців щодо запровадження латиниці

Іван Франко

У Галичині було тихо. Люди жили, працювали, думали дещо, але ніякого руху не було чути. Аж пастирський лист єпископа Литвиновича з д[ня] 25 падолиста 1858 р. трохи розворушив тиху воду, в якій жила тодішня галицько-руська інтелігенція. Д[ня] 9 [21] грудня того ж р[оку] пише Іван Гушалевич, що тоді був парохом у селі Княжівськім Калуського повіту, до Якова Головацького, – подаю його слова в перекладі на нашу мову:

«Здається, Вам відоме окружне послання нашого орденаріату, що відноситься до нашого простонародного письменства і велить берегтися в проповідях та інших поученнях церковного язика. Як грім, поразило нас воно, і кождий питає, яке діло церкві вмішуватися в питання літератури та язика? Думаємо, що як усе, так і тепер ворожа нам польська партія, а може, й яка інша підносить голову і змушує духовну власть забрати голос у язиковій справі [Кореспонденція Якова Головацького в літах 1850 – 62, видав д-р Кирило Студинський. У Львові, 1905, ст. 420].

Автор листу побоюється за свій твір «Роксолана», аби за деякі особливості його язика та правопису не мав клопотів, і просить Головацького поправити, що йому видасться потрібним, або відібрати рукопис із друкарні і прислати йому на його рахунок,

«а я предам огню, ибо не нахожу причины, дабы за плохое дельце имел терпети наш народ и мы все, лучше най огень оное пожрет» (там же).

Таку саму тривогу справив той лист пастирський і в іншім куті благословенної Галицької Русі, бо при кінці грудня ось що писав до Головацького Й. Сокольський:

«Ординаріатський приказ убил нас. Все пали духом, и, кажется, можно бы изречи: «Прощай уже навсегда, Матица да Народ[ный] дом!» Противницы свою штуку хорошо доказали, и нашим начальникам о этой комедии ведомо было, но пред намы утаено» (там же, ст. 424).

З початком 1859 р. Дідицький у Відні розпочав друк своєї брошури «О неудобности латинской азбуки», якого кошти обіцяв покрити М. Качковський із Самбора. В марті писав до Я. Головацького Іполит Криницький із Відня, що Дідицький друкує свою брошуру; вже прилагодив другий аркуш, але видатки покриває сам, бо д. сов. Качковський не прислав обіцяних грошей (там же, ст.434), д[ня] 18 марта сам Дідицький обертається до Я. Гол[овацького] просторим листом, у якім між іншим читаємо:

«Намучившися всю зиму над грекою та латиною, я задумав їхати на великодні ферії до рідні, аби спочити хоч один місяць та набрати сил до дальшої праці. Привезу з собою статтю «О неудобности лат[инской] азбуки», над якою тепер час від часу працюю, і щодо друкування її хотів би порадитися з Вами. Я обіцяв її вже в «Сборнику», та рад би не поміщати там, бо уривкове друкування потягнеться 2 – 3 місяці, а се дуже нудно.

Я вважаю се питання дуже важним, і з причини появи поезій Венглінського на часі тож ліпше було би видати окрему книжечку. Д[обродій] М. Качковський писав мені вчора через д. І. Криницького, що готов друкувати мої твори своїм коштом. Може, він прийняв би на себе й отсю статтю, та я не згодився би посилати її аж до нього, бо діло протяглося би занадто. Радше нехай візьме се на себе Руская матица або фонд вдів і сиріт по свящ[ениках] у Перемишлі – чей не стратяться. Думаю, що не буде більше, як 3 – 4 аркуші.

Перед кількома місяцями я познайомився з д. Іречком, конципістом при Міністерстві просвіти, що має дуже великий вплив на справу руських шкіл. Від кількох місяців учу його руської мови з Вашої граматики. Тут найбільше маю нагоди вказувати на Ваші великі заслуги для науки нашого язика. Він тепер має про Вас ліпше поняття, а почасти й про сам руський язик. З д. Міклошичем розмовляю деколи про деякі неприємності в справі нашого письменства; він усе говорить, аби писати про нього до якої славнішої газети або в окремих брошурах. Та, на жаль, у нас тепер літературний застій, якого від р. 1848 не було ніколи. Ах, якби я лише добився до якого постійного становища! Та се ще від мене дуже далеко.

Грека, а особливо латина – се мої перешкоди, що не позволяють мені робити для Русі більше, як невеличкий віршик протягом цілого тижня. Говорять тут чимраз голосніше, що митрополитом буде Григорій Шашкевич, і се дуже правдоподібне. Тоді коректою наших учебних книжок займеться, може, д. Іречек, який має вже їх коректу в інших слов’янських язиках. Моя «Читанка» вже друкується. Свою статтю «О неудоб[ности] лат[инской) азб[уки]» пишу по змозі строго науково, не допускаючи особливих уваг на всякі закиди з противного боку. Склад популярний, то, може, й легше знайдеться який видавець, що дав би початок здійснення того плану, який подає вам Міклошич» (ст. 435 – 6).

У цвітні брошура Дідицького була вже готова, і він писав до Я. Головацького:

«Посилаю Вам 100 примірників моєї розвідки і прошу уклінно, розпродайте їх якнайскорше між знайомими, а що грошей зберете за тиждень, пришліть на ім’я д. І. Криницького [Він був завідателем руської часті друкарні о[тців] мехитаристів у Відні] сюди до Відня, бо за друк брошури ще не все заплачено. Хоч друкуючи сю книжечку, я два рази писав до д. М. Качковського, який сам недавно переказував до мене через крил[ошана] Гинилевича, що готов усі мої писання друкувати власним коштом, аби позичив мені на друк тої праці 160 р., та, на жаль, і не знати з якої причини я не одержав від нього й донині ані відповіді, ані грошей. Я ледво заспокоїв тут трохи друкарню, а більша часть кошту лишається на розпродаж.

Щоправда, в попереднім письмі я писав Вам, що згадану працю буду друкувати у Львові, і Ви, ласкавий добродію, донесли мені навіть, що знайдете там гроші на друк, та я, занехавши план їхати до Львова, змінив також план щодо друку. Вже для відомих буквальних потреб я мусив друкувати 2 000 примірників лиш у мехитаристів, а інших причин легко догадаєтеся. Половину доходу призначую на фонд удовиць і надіюся, що брошура через те скорше розійдеться.

Щодо змісту знаю, що будуть у ній деякі недогляди та деякі думки не зовсім розвиті, та я спішив із сим ділом, як іще ні з одним іншим, тим більше, що в часі писання я дізнався, що один наш визначний письменник приготовим уже простору статтю, доказуючи потребу заведення у нас латинської азбуки. На щастя, редактор «Вісника» не захотів помістити її, а для моїх праць у противнім напрямі радо відкриває сторінки свого часопису» (ст. 440 – 441).

А ось іще кілька слів із листа Івана Головацького з Відня до брата Якова з д[ня] 8 (20) цвітня:

«Тому, що Богдан Андрійович (Дідицький) надумався на Великдень лишитися в Відні, розпочав друкувати свою статтю окремою брошурою. Щодо твоєї руської граматики Дідицький був із запитом у Шашкевича, та сей вимовився, що не знає, чи буде вона друкована, чи ні. На його думку, рукопис не відповідний уже програмі, предложеній тепер для подібних праць. Із усього видно, що він противний сьому виданню» (ст. 443).

Із сих листів видно, що ще в цвітні 1859 р. навіть віденські русини не знали нічого про замах на руське письмо, який приготовляло правительство. Найцікавіше те, що Дідицький познайомився і навіть заприязнився з Іречком і давав йому усно деякі відомості про руську мову та літературу, не підозріваючи навіть, що він приготовляє грізний удар на саму основу руського духового життя. Аж у перших днях мая все відкрилося з появою підписаної Іречком брошури про реформу руського правопису. Д[ня] 3 (15) мая Іван Головацький писав до свого брата Якова після інших політичних новин іще ось яку, що доторкала нашого предмета:

«На наш народ приготовлено важкий удар. У Міністерстві просвіти се діло, здається, вже порішено, бо Шашкевич одержав той акт post expeditionem ad videndum. Чехи відбирають у нас кирилицю, а накидають нам свій правопис. Винен усьому секретар Іречек, що написав брошуру «Über den Vorschlag das Ruthenische mit lateinischer Schrift zu schreiben», але її ніде дістати неможна, а роздають її лише приватним довіреним особам.

З кінцем сього, або в початку будучого місяця Іречек їде до Львова, де під його проводом збереться комісія для сього питання, і діло скінчиться тим, що в жовтні наші руські діти почнуть учитися вже з чеських букварів, а кирилиця піде до коша. Шашкевич і Вислобоцький (редактор урядового тоді «Вісника») ходять, мов опарені, бо все те зроблено без їх відома, поза їх плечима. Шашкевича ніколи не бачили таким лютим. Він предложив міністрові своє pro memoria, в якім висловив усю гірку правду і навіть загрозив, що покине своє тутешнє становище. Risum teneatis amici! Чи ж буде він потрібний тут, коли перестануть видавати кирильські учебники? Самі чехи вишлють його на відпуск як чоловіка, що сповнив свою задачу, т. є. копав яму під іншими, а нарешті впав у неї. Ось яку штуку показав чех! І полякам дулю, і нам дулю, а собі все» (ст. 445).

Розуміється, Іван Головацький не тратив надії і зараз подумав про ту реакцію, яка повинна початися серед русинів проти плану правительства.

«Головна річ, що скажуть наші єпископи, наш новий митрополит Тома Полянський, наше священство і наша освічена верства? Чи їх уже нема на світі? Чи будуть допитувати одних лише Черкавських, Устияновичів, Лозинських, а духу нашого народу і нашу віру признають нічим? Я певний, що д. Іречек почує такий страшний шум при тій комісії, що не буде й знати, куди тікати. А в тім, може, я й помиляюся, і тоді можна буде справді сказати: «Finis Rutheniae!» Вислобоцький надіється, що ся буря тепер іще прошумить над нами, тому що міністри Бах та Кемпен іще по нашій стороні. Мала надія.

Слава богу, що наш Дідицький заздалегідь із вітхнення св. духа встиг своєю брошурою випередити замах Іречка. Не підозріваючи нічого, він передав йому свою брошуру в ту пору, коли той уже друкував свій Bericht. Іречек страшенно обурився і почав нарікати, чому Богдан не сказав йому нічого. Ось який хитрець! Він докінчив друк свого памфлета, але здається, що задля конфлікту з Богданом не пускає його в продаж» (ст. 446).

Із сього листа дізнаємося, що брошура Іречка вийшла з друку в перших днях мая 1859 р. і не пішла в книжкову продаж, а була трактована як довірена урядова публікація. Розуміється, правительство подбало про те, аби в пресі не було про се ніяких згадок. Д[ня] 18 (30) мая пише Б. Дідицький до Якова Гол[овацького] ось що:

«Минулого тижня передав я д. Вислободському залучене тут «Освѣдченіе рускои азбуки дотычащое» для поміщення в його «Сбоpнику»; та, на жаль, д. В[ислободський] не міг помістити сеї статті в своїй газеті мимо своєї найліпшої волі, бо д. Ір[ечек] візвав його листовно нібито іменем самого міністра, аби в своїй газеті ані одним словом не згадував про мою брошуру, поки се діло не буде рішене в офіціальній дорозі. Тому й многоважна заява проф. Міклошича залежалася в теці редакції, і коли я тепер посилаю Вам її, може, буде вже запізно. Та, проте, покористуйтеся хоч рукописом і оголосіть усім, кому на тім буде залежати [Заяву Міклошича, наведену в тім листі, подаю у вступі до «Архіву», т. VIII, ст. XVI – XX].

Шановний професор розмовляв зо мною зі справедливим огірченням у голосі і заявив рішуче, що вже більше як 4 роки міністерство не покликає його ні на які наради, і йому здається, що він від того часу стратив там ласку й довір’я. На жаль, воно справді так, і я знаю про се. З другого боку, донесу Вам іще, що й сам П. Й.Шафарик, тесть д. Ір[ечка],дуже незадоволений зі свого зятя, що той задалеко пішов не на своє поле. Про се писав недавно молодий Шафарик-син одному з моїх професорів (А. Людвігові), а той, знаючи наше діло, повідомив мене про се приватно.

Оттак два мужі, первостепенні авторитети, протестують проти робленого нам насильства, а нам хіба не протестувати? Ми тут, русини у Відні, щодо сього всі одного духу, дивимося на вас, львівських русинів, з великим зацікавленням, бажаючи знати, як там собі поступите і що зробите далі? Адже мусять бути й вищі інстанції, де можна бодай пожалуватися, яке зло творять нам, бідним. Завтра д. Висл[ободський] піде до міністра Баха просити інструкції, як має поступити собі супроти тої незгоди, яка виявилася в двох офіціальних органах «Gazecie Lwowskiej» і «Віснику» про один і той сам предмет (руську азбуку).

Ми раді знати, що скаже йому міністр. Та все-таки все залежить від вас, галицьких русинів, бо остаточно лиш на Вас покличуться. Мою брошуру, коли її мало купують, роздавайте, кому можете навіть дармо. Перекладати свою розвідку на польське та на німецьке не маю наміру, раз тому, що не маю ані часу, ані грошей, а по-друге, тому, що й руський оригінал при летаргії русинів не знаходить покупу» (ст. 447 – 449).

Коли й як відгукнулася відомість про те, що робилося в Відні, в різних кутах Галичини, маємо деякі свідоцтва в листах до Я. Головацького. Ось що писав до нього д[ня] 3 червня 1859 р. I. Гушалевич:

«Ужасна весть об неслыханном, даже в варварски времена, насилию на наши священныя письмена молниею пронеслась помеж наше духовенство и народ еще 6 (8) мая. Всех серце запеклося кровью».

Наводжу далі нашою мовою:

«По кількох днях повторилася та сама вість із додатками, що наші радо гнуть свої плечі під чуже ярмо. Сьогодні, почувши (писав д[обродій] міністеріальний радник до Станіславова), що проект заведення чужих букв походить від чехів, ми почули полегшу: що буде, най буде, аби лиш наші не брали участі в тім святотатстві. Ми в своїх відлюдних кутах толкуємо, як можемо, сей нечестивий наїзд віддуху злоби так, що вороги Австрії та бунтівники бажають на користь своїх бунтівничих мрій під маскою австрійського патріотизму сим насиллям відіпхнути серця вірних русинів від Австрії, або думають відвернути нашу увагу від подій у Південній Слов’янщині на іншу, дразливішу для нас точку, аби розширити свою літературу коштом нашої.

В такий їх рахунок входять і поляки, на яких вони навівають надію відзискати страчене. Ми не можемо ні в якім разі байдужно придивлятися сьому насиленню, і то в хвилі, коли наші земляки ллють свою кров за Австрію в Італії. Тому кожний із нас готов, коли не втихне ся єретична завірюха, запротестувати до самого цісаря. Мушу завважити, що наші священики полюбили єпископа Спиридона за те, що він, від’їхавши д[ня] 30 мая на село, дав пізнати Іречкові та його заходам, що руський архієрей осуджує сей гріх брата-слов’янина проти братів слов’ян. Долаю отсей галицько-руський вірш, що ходить між нами:

Най швець держиться свойого копита,

Аби підошва гладонько пришита;

Коваль най держить кріпко за кліщі,

А кравець сидить при своїй іглі!

Кождий най буде майстром на своїм!

Як кого зловлять на ділі чужім,

Скажуть всі люди: «Дивіться, дурак,

Замість заліза верг в огонь ходак;

Замість кліщами брав огонь шилом!»

Така-то біда зо свинським рилом.

Най же Іречек в своє чеське пиво,

А не в наш медок пхає своє рило;

Бо його рило приберем в ходак;

Скажуть слов’яни: «Іречек – дурак!»

(ст. 450 – 51).

Із сього листа мимоходом довідуємося, що Іречек при кінці мая прибув уже до Львова і що його з боку єпископи Литвиновича зустріла немила несподіванка, що той від’їхав на село, не прийнявши його у себе.

Про події з кінця мая 1859 р., що попередили вибір та зібрання комісії для азбучної справи у Львові, не зайвим буде тут додати ще те, що оповідає про них Бр. Лозинський на основі актів Львівського намісництва, на жаль, не подаючи докладних дат.

«Настали тепер часи дуже оживленої акції урядової та позаурядової, а обі сторони бралися до неї зі свідомістю, що остаточний вихід тої акції може мати епохальне значення для будущого розвою руської справи на найважнішім для неї полі язиковім. В урядовій кореспонденції між гр. Голуховським і гр. Туном зникає сухий бюрократичний тон, а пробивається майже науково-полемічний. Д-р Черкавський у основнім меморіалі розвиває просторо проект подрібної інструкції про науку та розвивання руського язика на основі латинського альфабету, причім повстають плани нових шкільних книжок та руського словаря, який мала б обробити окрема комісія і т. і.

На реляцію гр. Гол[уховського], оперту на тім меморіалі, приходить відповідь гр. Туна, основана, здається, на меморіалі Й. Іречка. Піднесено тут питання, яку дорогу треба вибрати при заведенні латинського альфабету: чи кирильські букви попросту заступити латинськими, чи окремо латинською графікою означити руські звуки без огляду на кирилицю? Гр. Тун висловив погляд, що поперед усього треба уникати всього, що могло би серед русинів збудити нагле підозріння, що ходить тут попросту о витисненні руського язика на користь польського. Значить, перша дорога, не порадна вже з лінгвістичних оглядів, гірша також із політичного становища.

У відповіді на се д-р Черк[авський] обробив просторий лінгвістичний трактат, у якім, лишаючи на боці політичні мотиви, обговорює річ предметово і доходить до висновків на користь фонетичного правопису, отже, в основі згідних із поглядами гр. Туна, хоч і відмінних у подробицях виконання. Стало на тім, що все те буде обговорене на окремій комісії, яка збереться в намісництві при участі міністеріального делегата Іречка, і за підклад для своїх нарад візьме так самовиріб д-ра Черк[авського], як і проект міністеріальний» (Br. Łoziński, op. cit., ст. 185).

Згадані тут урядові акти переписки між галицьким намісником та Міністерством освіти у Відні не доступні для нас, та се мало впливає на представлення дальшого ходу сеї справи, бо свої лінгвістичні докази та політичні міркування д-р Черк[авський] виложив досить просторо в своїх увагах до пастирського листа еп[ископа] Литвиновича («Lemberger Zeitung», 1859, ч. 21, і по-польськи в «Dodatku tygodniowym przy Gazecie Lwowskiej», также ч. 21, що вийшло д[ня] 20 мая) та в своїх полемічних увагах на брошуру Б. Дідицького, що німецьким і польським язиками були опубліковані у Львові на сторінках урядових часописів «Lemberger Zeitung» і «Gazeta Lwowska» із д[ня] 21 мая до 10 червня в числах 120 – 122, 1859 р. Обі публікації, першу польською, а другу німецькою мовою, передрукував я в т. VIII «Укр[аїнсько]-р[уського] архіву» в додатку до не друкованих досі матеріалів, ст. 83 – 105 і 106 – 129.

Примітки

Студинський Кирило Йосипович (1868 – 1941) – український літературознавець, академік АН УРСР, досліджував давню українську літературу.

Качковський Михайло (1802 – 1872) – громадсько-культурний діяч на Галичині, «москвофіл».

Головацькнй Іван Федорович (1814 – 1899) – український громадський діяч і журналіст, брат Я. Ф. Головацького.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 642 – 650.