5. Справа Головацького та проект Голуховського

Іван Франко

Все те, що може нам видаватися неясним і загадковим у брошурі д. Іречка, виясняється досить незвичайним способом, коли заглянемо трохи глибше в те, що робилося в Галичині протягом 1850-их рр. Поможе нам у тім, окрім того, що наведено вище в розд. III, книжка польського письменника Броніслава Лозинського п[ід] з[аголовком] : Dr. Bronisław Łoziński. Agenor hrabia Gołuchowski w pierwszym okresie rządów swoich (1846 – 1849). We Lwowie, 1901.

Важна для нас особливо друга половина сеї книжки (ст. 158 – 194), де подано немало цікавих подробиць про часи між рр. 1849 – 59, хоч, розуміється, не вичерпано ані в приближенні навіть того актового та документального матеріалу, який був доступний авторові, а діяльність А. Голуховського та його поплічника Є. Черкавського представлено зовсім сторонничо в польськім патріотичнім дусі без проби якої-будь критики. Наведу з сеї книжки важніші дані для зрозуміння тої урядової акції, що знайшла свій найвищий вираз у азбучній війні 1859 р.

Ще від початку 1849 р. існувала на Львівськім університеті кафедра руської мови та літератури, яку тоді обняв визначний галицько-руський учений, священик Яків Головацький, що в своїх «» виявив себе неабияким знавцем руського письменства та руської мови і міг подавати надію на успішне ведення університетської науки.

Австрійське міністерство просвіти рескриптом із 29 вересня 1848 і 8 січня 1848 р. постановило полишити заведення руського язика як викладового в школах Східної Галичини в завішенню аж до поділу краю, а тим часом викладовою мовою мала бути німецька (ст. 159 – 160). Постановою того ж міністерства з дня 12 вересня 1850 усталено, що в гімназіях у Бохні, Тарнові, Санчі та Ряшеві польська мова має бути викладовою, але деяких предметів мають учити по-німецьки.

Наука польської мови та літератури мала бути обов’язковою, так само як німецької, а наука руської мови мала бути допущена як свобідний предмет тільки там, де того зажадають родичі дітей. У Східній Галичині в гімназіях у Самборі, Станіславові, Бучачі, Тернополі, Бережанах та в Академічній у Львові викладовою мовою на разі полишено німецьку, яка мала бути заступлена руською в міру того, як наростуть учительські сили та руські учебники.

Польська мова в тих гімназіях мала бути так само свобідним предметом, як руська в західногалицьких, натомість руська мала бути так само обов’язковим, як німецька. На виємковім становищі полишено другу гімназію у Львові та гімназію в Перемишлі, які мали назавсігди задержати німецький характер (ст. 169 – 170). Рескриптом із дня 21 липня 1856 р. Міністерство освіти знесло в східногалицьких гімназіях для учеників польської народності примус учитися руської мови (ст. 171).

Ще в р. 1848 у часі засідань ради державної в Відні повстала між русинами думка домагатися поділу Галичини на дві часті, польську й руську. Сю думку поперла в тім році одна часть руської суспільності петиціями до ради державної, на які зібрано коло 20 000 підписів. Сю думку підняла також головна політична репрезентація руського народу в Галичині, Руська рада головна у Львові, доказуючи в своїх поданнях до правительства окремішність руського народу від польського і потребу правительственної помочі для русинів супроти гегемонії поляків.

Ставши губернатором Галичини, гр. Агенор Голуховський звернув усі свої зусилля головно на зорганізування польської бюрократії та скріплення польської інтелігентної верстви в Галичині, і тому сепаратистичні змагання русинів були йому справжньою сіллю в оці. Не диво, що він старався душити їх по змозі, виставляючи перед правительством руський елемент, як ворога Австрії і навіть як ворога суспільного порядку, а натомість польський елемент, як одиноку підпору того порядку, не вважаючи на те, що в р. 1848 найбільша часть галицьких поляків проявила аж надто виразно сепаратистичні, протиавстрійські, а почати навіть соціалістичні та анархістичні змагання, що довели навіть до кривавих репресій.

Доброю нагодою для гр. Голуховського були об’яви русофільства серед галицьких русинів, що зачали виявляти себе незабаром по р. 1849, коли російська армія для рятування австрійської династії в Угорщині перейшла Галичину туди й назад. У р. 1854 появилася грізна мара Кримської війни, сполучена з мобілізацією австрійської армії проти Росії на території Галичини. Ся грізна мара разом із тягарями, які накладала на край мобілізація армії, збільшила симпатії русинів, особливо руської інтелігенції до Росії, та оживила серед неї надію, що Росія при найближчій нагоді забере Галичину, бодай східну її половину, і прилучить до своїх провінцій. Не диво, що се змагання відбилося також у руськім письменстві, хоч те письменство в 1850-тих рр. було дуже вбоге та маловпливове.

Гр. Голуховський властивим йому інстинктом пронюхав русофільські змагання серед галицьких русинів дуже вчасно і не щадив заходів слідити та переслідувати їх на кождім кроці. Уже в р. 1855 він звернув увагу на те, що проф[есор] руської мови та літератури на Львівськім університеті о. Яків Головацький у своїх книжках, видаваних для шкільного вжитку, чимраз виразніше проявляє змагання заводити російські вислови, звороти та форми, взагалі російську мову замість руської. Рівночасно з краю почали чимраз частіше доходити доноси, що руські священики заводять подібні язикові зміни, не зрозумілі для простого люду. Д-р Євсебій Черкавський при візитації східно-галицьких гімназій завважав також об’яви язикового русофільства серед молодежі.

Гр. Голуховський представив усе те тодішньому міністрові освіти гр. Тунові, який згідно з опінією губернатора признав те змагання шкідливим для інтересів держави. Здобувши таким способом точку опори для дальшої акції, розпочав її гр. Гол[уховський] разом із д-ром Є. Черк[авським] як шкільним інспектором енергійно та з ясно визначеною метою. Поперед усього Головацькому уділено остре упімнення. Та сей, перед Голуховським покірний, лояльний та повільний, у дальшій діяльності ані на волос не змінив свого поступування, але навпаки, в новонаписанім підручнику для вищих гімназій знов дав попуст своїм русофільським симпатіям у обсязі язика.

В дразливу стадію війшла справа Головацького в р. 1857. Гр. Голуховський представив гр. Тунові потребу виступити з явною урядовою інтервенцією, бо можна боятися, що Головацький, вщіплюючи свої погляди та змагання в душі слухачів, кандидатів учительського стану, через них матиме згубний вплив на всі східногалицькі гімназії. Гр[аф] Тун згодився на таку інтервенцію, означаючи при тім як задачу руської кафедри на Львівськім університеті «розвій руського язика до ступня письменної мови».

Гр. Гол[уховський] зажадав тепер від Головацького формального оправдання, а коли воно задля своєї нерішучості будило ще більші сумніви, зажадав предложения скриптів, із яких відбуваються виклади про руську мову та письменство. Ті скрипти та писемне оправдання Головацького гр. Гол[уховський] вручив Черкавському для перегляду. В мандаті з д[ня] 27 січня 1858 р., який притім одержав д-р Черк[авський], гр. Гол[уховський] поручив йому якнайточніше розглянути се діло з огляду на факт, що після візитаційних реляцій про стан гімназій у Східній Галичині «не тільки руське наріччя, якого молодіж учиться в школах, відмінне від уживаного в краю, але декуди також ширяться думки зовсім далекі від консерватизму».

На рефераті того мандату дописав іще гр. Гол[уховський], немов для підчеркнення важності справи, власноручно ось який додаток:

«Від довірених осіб одержав я донесення, що багато гр[еко]-к[атолицьких] катехетів по гімназіях уживає в своїх викладах наріччя, не зрозумілого для гімназіальної молодежі, і тому наука релігії не може мати успіху, потрібного для ублагороднення серця та скріплення релігійного духу молодежі. Коли би ви завважили той дуже небезпечний об’яв, то прошу вказати мені поіменно тих катехетів, що вибрали такий непожаданий напрям і вперто поступають у нім».

Місяць по одержанні сього мандату д-р Черк[авський] предложив просторий, поновний та з урядовою точністю оброблений меморіал, у якім закиди русофільської діяльності Головацького на полі язиковім зовсім стверджено і вияснено понад усякий сумнів. Д-р Черк[авський] підніс і мотивував історично-лінгвістичними-доказами закид, що підмішування людового наріччя висловами та зворотами церковнослов’янськими, як се чинить руське духовенство у проповідях до люду, веде помалу, але нехибно до повної асиміляції того наріччя з російським язиком, що вже явно пропагують руські часописи «Зоря галицька» та «Сімейна бібліотека», а також о. Головацький із кафедри.

На основі сього меморіалу відійшла д[ня] 12 марта 1858 до міністра гр. Туна реляція, яку можна назвати політичним актом оскарження, виміреним проти продовжателів діяльності Руської ради. Закинено їм тут не тільки запропащення даних урядом умов нормального розвою руської народності в дусі питомих потреб та історичних традицій, але надто змагання до звернення цілого руху на шлях, небезпечний для держави до праці pour empereur de Russie! В тій реляції, написаній д-ром Черк[авським], міститься також ось яка характерна дописка, написана власноручно гр. Гол[уховським]:

«Свої побоювання щодо руських проповідників висловив я без викрутів єпископові-суфраганові Литвиновичу і звернув його увагу передовсім на о. Кульчицького та о. Малиновського, що в остатніх часах були іменовані греміальними каноніками. При тім я звернув увагу згаданого єпископа, що небезпечно позволяти на те, аби семінарійна молодіж ходила на виклади проф. Головацького про руську мову та літературу, бо поки він не зійде зі своєї дороги, молодіж, що готовиться до духовного стану, буде присвоювати собі форми та вислови, не доступні для люду, який від неї має одержати науку. В такім разі образования семінарської молодежі пішло би в напрямі, що не міг би принести добрих плодів ані для церкви, ані для держави.

Литвинович признав правду моїх остережень і запевнив мене, що вже подав відповідні вказівки і проповідникам і проф. Головацькому, але я не бачу досі ані зміни, ані поправи в жаднім напрямі».

Далі губернатор досадно остерігає центральне правительство перед толерованням русофільської пропаганди, яка з язикового поля перекидається на політичне і витворює з великою небезпекою для держави елемент сепаристичний, що тягне до Росії.

«Серед слов’янських народів, – так кінчиться сей уступ, – польський елемент досі одинокий запір проти панславізму, отже, сама собою накидається думка, що сей елемент також у Галичині треба висунути наперед проти замахів панславізму» [Dr. Bronisław Łoziński. Agenor hr. Gołuchowski, ст. 180 – 182].

Отсе коротке оповідання польського історика вводить нас у ту урядову кузню, в якій виковувалася система полонізації Галичини ad usum не російського царя і не австрійської династії, а історичної Польщі. Висновки з меморіалу Є. Черкавського відразу відслонили цілий план галицького губернатора. Сей план складався ось із яких точок:

І. Кафедра руського язика та руської літератури на Львівськім університеті, як не відповідна в теперішнім стані надіям, висловленим у міністерськім декреті з д[ня] 31 серпня 1848, має бути опорожнена і не скорше знов обсаджена, аж найдеться кандидат, здібний надати викладам тих предметів напрям, корисніший (для кого ?).

II. Заведення латинської азбуки в руській мові поручається як важний спосіб запомоги супроти поступів русифікації того язика. Латинкою треба друкувати шкільні книжки та дневник законів.

III. Поки руський язик не розвинеться, в нижчих гімназіях мають учити тільки польської мови, а русинів по-руськи тільки в вищих гімназіях. Се відповідає ліпше системі духу едукаційного (recte полонізаційного), аби ученик приймав перші поняття в мові, приступнішій для нього, а се факт, що досі в краю польська мова має ту прикмету також і для руських дітей.

IV. Треба всіма способами ставляти сильні запори пропаганді панславізму в Галичині. В тій цілі уряд повинен змагати до зрівняння календарів, пожаданого також і з практичних оглядів. Хибний і зовсім не так нерозривно злучений із обрядом юліанський календар спричинює роздвоєння між поляками й русинами, а рівночасно має силу притягання між галицько-руськими панславістами та Росією. Pro foro interno дописано на акті замітку, що в разі усунення Головацького з кафедри руського язика треба би на те становище заздалегідь приготовити іншого кандидата. В тій хвилі Черк[авський] і гр. Гол[уховський] мали вже готового, хоч не приготованого кандидата Зигмунта Савчинського [op. cit., 182 – 3], родовитого поляка, що пізніше зробився досить видним діячем у напрямі полонізації наших шкіл.

Отсей план, опублікований майже півстоліття по його уложенні, являється неоціненним документом традиційної польської політики супроти Русі і повторяє ті самі точки та ту саму методу в поборюванні руського елементу, якої держалася Польща в часі свого довговікового панування і якої не позбулася й досі.

Для пояснення одного з постулатів галицького намісника про друкування урядового дневника законів латинськими буквами треба сказати, що від р. 1848 війшло в практику друкувати дуже велику часть державних законів та урядових розпоряджень, крім німецької та польської, також руською мовою, причім треба завважити, що акти, друковані в Відні, крім кирилиці, уживали в титулах також гражданки, коли натомість акти, друковані в Галичині, під боком губернії уживали тільки кирилиці. Побачимо далі, як гаряче бажав гр. Гол[уховський] бачити ті акти, друковані латинкою, і зарядив таке друкування ще перед осягненням дозволу від центрального правительства.

Дальші події, що підготовили азбучну війну 1859 р., оповідає Бр. Лозинський ось як:

«Міністр просвіти гр. Лев Тун у відповіді на внески гр. Гол[уховського] заявив д[ня] 18 липня 1858, що вповні годиться на його погляди щодо надання руській мові фальшивого та при тім згубного напряму розвою. Підніс, одначе, потребу вести се діло обережно, бо при вразливості русинів на справи обрядові та народні «австрійський уряд не хотів би попасти в блуди, які сповнювано в Польщі в трактуванні уніатів». Треба числитися з тим, що русини привикли вважати питання чисто язикові нерозривно злученими з ділами церкви, і в тім лежить джерело всякого недовір’я. Особливо треба боятися того недовір’я в разі злуки календарів, невважаючи на велику практичну користь такої реформи.

При тім гр. Тун покликався на свіжий факт, що в Палестині греко-уніатський патріарх мельхітів запровадив григоріанський календар, і за те зараз відступили від нього його суфрагани та всі дієцезани. Факт був правдивий, але гр. Тун поминув або не добачив тої важної обставини, що в проекті гр. Гол[уховського] ходило тільки о таке зрівняння або спростування календаря, аби сходилися з собою дати в кождім місяці, а тим самим і всі (автор каже «niektóre», очевидно, не розуміючи гаразд властивостей календаря) недвижні свята (прим., різдво), не затираючи різниці щодо подвижних свят (великодня).

Власне щодо сього остатнього патріарх мельхітів у своїй реформі календаря посунувся занадто далеко аж до повного зрівняння свят подвижних і сим стягнув на себе закид відступства від обрядової окремішності. В тій хиткості гр. Туна щодо реформи календаря та в її мотивах видно вплив о. Шашкевича, що тоді був радником у Міністерстві освіти і, очевидно, мав голос поперед усього в галицьких справах обрядових. Натомість більшу над сподівання рішучість оказав гр. Тун у справі заведення латинки до руського письменства.

Без сумніву, і тут о. Шашкевич не занедбав настроювати гр. Туна проти проекту гр. Гол[уховського], але, мабуть, міністр принципіально згоджувався зовсім на саму думку, а її здійснення не боявся тому, бо з меморіалу д-ра Черк[авського] дізнався, що подібна думка вже давно перед тим вийшла була з руських кругів, а власне, від о. Йосифа Лозинського, який пропагував її в окремих статтях (властиво тільки в одній) і практично виконав у своїй книжці «Russkoje wesile».

Тому в своїй відповіді (губернаторові) гр. Тун заявив рішуче, що в тій справі уряд може взяти почин і що реформа повинна розпочатися від шкільних книжок, а тільки потім прийшла би черга на «Дневник законів». На проект занехання науки руської мови в нижчих гімназіях і заведення її аж у вищих класах гр. Тун не згодився з причин дидактичних, заявляючи при тім готовість прихилитися до такої реформи, аби науку руського язика уділяли в гімназіях порівняним способом разом із наукою польського язика, при чім піднесено би відповідно свояцтво обох язиків як запору проти русифікаційних змагань, а надто задоволено би також практичні потреби життя.

Щодо русифікаційних змагань на язиковім полі рескрипт гр. Туна був дуже рішучий. О[тець] Головацький одержав просто з міністерства остре упімнення, а гр. Гол[уховський] одержав уповажнення вишукати відповідного кандидата до руської кафедри в разі, як би Головацький, навіть невважаючи на міністеріальне упімнення, не полишив на будуще русофільської пропаганда язикової ex cathedra. Також руські єпископи Литвинович у Львові і Яхимович у Перемишлі одержали просто з міністерства візвання, аби запобігали приміткам висловів, форм та зворотів церковнослов’янського язика до проповідей руського духовенства та взагалі в його зносинах із сільським людом» (Br. Łoziński, op. cit., 183 – 5).

Се оповідання пояснює нам появу таких урядових актів, як пастирське письмо єп[ископа] Литвиновича до руського духовенства. Сей пастирський лист, опублікований німецькою мовою, а потім перекладений на польську і в тім перекладі разом із увагами Є. Черкавського (не підписаними) передрукований у часописі «Dodatek tygodniowy przy Gazecie Lwowskiej», 1859, ч. 21, виданім д[ня] 28 мая 1859 р. і відси передрукований мною в «Архіві», т. VIII, ст. 96 – 105, передаю тут лиш у головних точках нашою мовою:

«Зроблено сумне спостереження, що в останніх роках у галицько-руськім письменстві виявилося змагання ввести наріччя не зрозуміле для люду. Се новаторство не обмежилося на самі плоди преси, яких число маліє тепер чимраз більше, але знайшло відголос також у многих руських проповідників та катехетів, що одурені початим у непрактичних головах зовсім хибним поняттям про відносини богослужебного язика до людового, в проповідях, екзортах та шкільних викладах уживають церковнослов’янських форм, занедбуючи людові.

Таке поступування, якби розширилося загально, грозило би не тільки дуже розвоєві руського язика, якому високий цісарський уряд у найновіших часах дав великодушну запомогу, але зробило би навіть неможливим його розвій, залежний тепер майже одиноко від старань кліру, а надто принесло би велику шкоду образованию люду в церкві та в школі і потягло би за собою ще й інші немалі небезпеки.

Тутешній орденаріат метрополітальний не занедбав пильно остерігати перед тим надужиттям і напоминав особливо найближче себе поставлені органи, від яких виходять безпосередні впливи дидактичні та літературні, до точного заховання галицько-руських форм язикових. З задоволенням побачили ми, що здоровий погляд на природу нашого людового язика та його права на полі освіти здобув давню перевагу».

Се остатнє речення, не поперте ніякими фактами, треба вважати невеличкою Schönfärberei для закриття сумного та невідрадного стану язикових та інших поглядів, що панував власне в лоні орденаріату.

Навівши деякі цитати з письма св[ятого] та церковних установ про потребу вживання людового язика при обученні простого люду, лист пастирський заявляє:

«Звідси можна пізнати, як сильно виступають проти основ католицького звання всі ті проповідники та катехети, що свої церковні виклади до люду та молодежі стараються вдягати в церковнослов’янські форми. Ся мова ніяк не може серед тутешньої малоруської людності вважатися за lingua vulgaris et vernacula, і ніхто ніколи не вважав її такою, ані не називав таким іменем».

Важне те, що говорить лист пастирський про церковнослов’янський язик («Архів», VIII, ст. 101 – 102):

«Сей язик безперечно належить до пережитих язиків; відживлений насильно як основа галицько-руської народної літератури і накинений духовому життю народу, мусив би гальмувати лише всякий рух і духовний розвій, а потім під впливом неминучого розкладу духового життя народу мусив би або випасти з нього зовсім, або, вдержуваний силою на полі літератури, довести до існуючого вже в дійсності і тим самим шляхом розвиненого плоду – до російського наріччя.

Сей наслідок супроти переконання, яке завсігди так рішуче держиться у русинів, про окремішність їх народу, був би повною їх загладою, а рівночасно грозив би також утратою спасенія їх душ та віри цісарському домові, вводячи галицько-руський народ у безпосередню духову спільність із народом, явно ворожим католицькій релігії та чужим від усяких зв’язків нашої великої вітчини.

Ті, що підносять спільність язика кількох племен Австрії з іншими поза межами католицької релігії та нашої вітчини, мусять опиратися таким тяжким закидам, що заходить безмежна різниця між спільністю, яка була від найдавніших часів, і тою спільністю, яку треба би тільки тепер творити неприродним способом і, очевидно, користаючи з духовних плодів чужого нам племені, і неминуче стикаючися з елементами ворожими церкві та державі».

Таким не дуже ясним і навіть історично не дуже правдивим способом остерігає митрополичий орденаріат руське духовенство перед русофільством. Осторога була не зовсім ясна і не зовсім щира і тому не диво, що на духовенство та на ширшу публіку не могла мати більшого впливу. Далеко ясніше поставив орденаріат права та значення церковнослов’янського язика.

«Жадається рішуче, аби слуги церкви знали докладно язик, яким відправляється богослужіння, і аби язикові форми, якими за дозволом найвищої церковної власті правиться літургія та всяка служба божа, без відома й затвердження апостольської столиці не дізнавали ні в чім ані найменшої зміни а загалом аби оберігати церковнослов’янський язик від усяких змінних впливів живої людової мови.

Натомість церков кладе обов’язок священикам виясняти всі обряди та інші часті служби божої в легко зрозумілій формі людовою мовою (forma facili, lingua vernacula, vulgari, як каже постанова Трідентського собору), до чого, власне, треба якнайдокладнішої знайомості церковнослов’янського язика. Треба піднести тут і ту важну обставину, що галицько-руський народ у своїх щоденних молитвах уживає молитов церковнослов’янських. У тій побожній практиці не повинна зайти ніяка зміна, але, власне, тому треба поясняти їх докладно та зрозуміло людовою мовою.

Тому що в духовних семінаріях віддавна, а завдяки прихильності цісарського уряду віднедавна також у вищих наукових закладах учать церковнослов’янського язика, стоїмо незмінно в церковній установі, щодо посвячення на священика не можна допустити нікого без докладної знайомості церковного язика. Не може й не буде уходити, аби задля невідомості того язика у кліру замкнено для нашого люду невичерпні скарби науки та душевної потіхи, зложені в наших численних та великих церковних книгах, які зібрали святі отці в перших богом вітхненних віках, і аби найважніший об’яв церковного життя, зверхня служба божа знизився до незрозумілої формальності» («Архів», VIII, ст. 104 – 5).

Як бачимо, духовна власть тільки в часті відповіла інтенціям правительства, а особливо бажанням галицького губернатора, який у своїй завзятості обіцював правительству скоре та успішне переведення своїх планів, не надіючися ніякого опору з боку русинів, а властиво, певний утім, що всякий опір здушить чи то намовами, погрозами, обіцянками, чи то брутальною силою та адміністраційними карами. Розуміється, що він перечислився в своїх спекуляціях на руську недогадливість та на бюрократичну всевладність.

Примітки

Лозинськнй Броніслав (1848 – 1911) – польський буржуазний історик, автор праць з історії Галичини.

Григоріанський календар – новий стиль – система літочислення, запроваджена 1 серпня 1582 р. за римського папи Григорія XIII.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 619 – 629.