4. Брошура Йосифа Іречека

Іван Франко

У початку мая 1859 р. появилася в Відні брошура п[ід] з[аголовком] «Ueber den Vorschlag das Ruthenische mit lateinischen Schriftzeichen zu schreiben. Im Auftrage des k. k. Ministeriums für Cultus und Unterricht verfasst von Joseph Jirecek». Wien. Aus der kaiserlich königlichen Hof- und Staatsdruckerei 1859, формату великої вісімки, стор. 5 – 60. Тільки зі слів «im Auftrage des k. k. Ministeriums für Cultus und Unterricht» та з того, що брошура вийшла з урядової друкарні, можна догадуватися про її урядовий характер.

У самім тексті нема ані слова про причини, які спонукали її автора зайнятися справою переміни руської азбуки в Галичині, ані тим менше про причини, які спонукали цісарське міністерство віроісповідань та наук поручати се діло чоловікові чеської народності без означеного урядового характеру.

Що такі причини мусили бути, можемо наразі догадуватися; що імпульси до сього кроку міністерства йшли з Галичини від крайового правительства, на се в змісті брошури натякає лиш одна нотка на ст. 139, у якій автор покликається на цісарське рішення з дня 20 жовтня 1852, яких постановлено, що всі подання до галицьких судів, вношені руською мовою, мусять бути писані латинськими буквами. Се була незвичайна, навіть у тих часах, аномалія, бо від самого 1848 р. дуже численні урядові розпорядження та оповіщення, починаючи від цісарських конституційних дипломів у Відні та у Львові, були друковані також руською мовою, виключно кирилицею, лише титули гражданкою, і ніхто з урядових осіб не противився тому.

Брошура Йосифа Іречка розпадається на чотири часті:

1. Gründe, welche dafür sprechen, das Ruthenische mit lateinischen Schriftzeichen zu schreiben (ст. 6 – 18).

2. Uebersicht der Versuche, das Ruthenische mit lateinischen Schriftzeichen zu schreiben, und Würdigung derselben (ст. 19 – 36).

3. Entwurf einer ruthenischen Orthographie mit Anwendung lateinischer Schriftzeichen (ст. 37 – 48).

4. Proben der beantragten Orthographie (ст. 49 – 60).

З огляду на її урядовий характер годиться придивитися ближче поперед усього першій часті, себто мотивам, які склонили австрійське міністерство при помочі одного відпоручника без означеного урядового характеру підіймати в однім короннім краю бучу, що грозила дуже поважними наслідками, далеко не азбучної, але високо політичної натури.

Іречек розпочинає свій виклад короткими афористичними тезами, які подаю тут у дослівнім перекладі.

«1. Про відносини руської мови до інших слов’янських панували аж до найновішого часу найрізніші погляди. Від хибного розуміння не свобідні були навіть русини.

2. Церковнослов’янський язик, а власне парість старослов’янського, вироблена під впливом російського та руського, якою написані церковні книги, вважалася довгий час також авторами руських граматик за властиву руську мову, до якої людовий діалект відноситься лиш як вульгарний, для літератури не придатний говір.

3. Під впливом церковнослов’янської виробилася знов російська письменна мова. Тому, що вона легко зрозуміла русинам, освоєним із церковнослов’янською мовою, вони привикли в руській мові бачити тільки наріччя російської.

4. Нарешті, й поляки іноді вважали руську мову, близько посвячену з їх мовою, наріччям своєї.

5. Ті різні погляди впливали, розуміється, на писання русинів. Одні писали по-церковнослов’янськи, другі – по-російськи, треті – по-польськи. Руська мова була занедбана і виявлялася лише в тім, що русини, пишучи по-церковнослов’янськи, по-російськи або по-польськи, примішували більш або менш рутенізмів.

6. Тільки білоруський язик, у многому змодифікований руським, здобув собі в XIV, XV і XVI вв. самостійне значення, зробившися урядовою мовою в Литовській державі.

7. Властиву руську мову почали аж у початку сього (XIX в.) вводити до літератури деякі письменники в (російській) Малоросії, а за їх прикладом пішли пізніше також австрійські русини.

8. Між слов’янськими лінгвістами був першим Міклошич, що признав руський (малоруський) язик самостійною мовою і в своїй порівняній граматиці (слов’янських язиків) указав їй рівнорядне місце між слов’янськими язиками (ст. 5)».

Ті тези австрійського урядника про цілий ряд важних і дуже складних наукових питань викликають деякі поважні сумніви. Лишаю на боці таку суперечність, як твердження в точці 2, що церковнослов’янський язик виробився під впливом російського та руського, і сказане в точці 3, що російська книжна мова виробилася під впливом церковнослов’янської. Лишаю на боці також неясне твердження точки 6 про білоруський язик, вироблений під впливом руського, а також не менше неясне твердження точки 4, на якій основі могли поляки вважати руську мову наріччям свого язика.

Важне те, що автор підхопив справді деякі анормальні явища галицько-руського письменства 1850-их рр., що виринули переважно під впливом політичних подій та бажань, а не були органічним впливом розвою язика. Важне також те, що автор, зазначаючи ті анормальні явища як щось нормальне, вменшує значення явищ нормального літературного розвою галицьких русинів а навіть говорить так, що можна би й зовсім не бачити їх існування.

Далі на ст. 5 – 8 автор подає філологічний доказ самостійності руського язика в порівнянні до церковнослов’янського та інших слов’янських язиків. Пропускаю сей доказ і подаю тут у перекладі тільки загальні висновки автора:

«Руська мова цілою своєю звуковою будовою стоїть у середині між чеською та польською, з одного, старослов’янською та новою словенською й південнослов'янськими – з другого боку. До всіх тих язиків у руськім стрічаємо аналогії, але вони ніде не переходять ту міру, яку можна вказати також у інших слов’янських язиках, про яких самостійність ніхто ніколи не сумнівався.

Се особливе становище надає руському язикові незвичайний інтерес для лінгвіста. В нім криється не одно, що може причинитися і причиниться до розв’язки проблем у інших слов’янських язиках, коли його суть пізнаємо з писань, не заслонену чужими примішками, що досі було майже неможливе.

Де причина, що досі не пізнано значення руського язика, язика великого племені? Значна часть вини паде, без сумніву, на політичні відносини, серед яких русини жили століття і які не допускали до самостійного розвою народної освіти при помочі народного язика. Але властивої, глибшої причини треба шукати не деінде, як лиш у впливі церковнослов’янського язика.

Польський язик, без сумніву, розширився на руській території разом із польським пануванням, і не одно слово, відоме тепер руському селянинові, походить безперечно з польської мови. Але на звучню та форми руської мови польська мова не мала значнішого впливу. Почуття різниці між польською й руською мовою не щезало в народі ніколи, і се свідомо та несвідомо зробило язикову асиміляцію неможливою.

Інакше було з церковнослов’янським язиком. Навернення русинів на християнство сталося в часі, коли переклади церковних книг на старослов’янську мову були вже готові. Разом із християнством одержав новонавернений народ також церковні книги, а з ними язик, вироблений до літературного вжитку, а в тих давніх часах іще не так далекий від народного язика, аби було особливо трудно розуміти його та послугуватися ним навіть для писання творів.

Ся обставина мусила конечно збільшувати природну перевагу церковного язика над народним і спиняти його розвій до ступня книжкової мови. Бачимо також на Заході, що латина, хоч для тих часів не виявляла ніякого посвоячення з германськими та слов’янськими язиками, з заведенням християнства закорінилася так сильно, що людові мови обік неї тільки з трудом виростали.

Та старослов’янський язик, де тільки був заведений у слов’янських народів як церковний язик, підлягав незабаром впливам покревних йому людових язиків; з упливом часу ті впливи кріпшали тим більше, що не було майже ніяких способів навчитися граматики тої мови, якою були писані церковні книги. Також серед русинів писці старослов’янських книг підпускали чимраз більше людових висловів, а автори самостійних писань іще менше могли противитися впливові матірнього язика.

Дійшло до того, що походження церковних книг забуто і загал привик їх язик уважати старшою формою руського язика, яка по-старому звичаю має одиноке право бути книжним язиком. Коли ж досліди славістики прояснили походження церковних книг і стало відомо, що між язиком церковнослов’янським і руським заходить глибока різниця і коли явилися почини вводити людову мову до руського письменства, то деякі письменники не могли виломатися зовсім із-під довголітньої привички та вертали раз по разу більш або менше до церковнослов’янських форм, чужих або суперечних із звуковими та флексійними правилами руської мови.

Не можна заперечити, що те хитання, так шкідливе для розвою руської книжної мови, триває й досі головно тому, що нема граматики, якій би признано загальну повагу і в якій би наука про звуки, відміни та словотвір була виложена по змозі докладно в дусі руської людової мови, а надто були виказані похибки, допущені проти тих правил через примішування чужих форм. Така наукова граматика руської мови не буде правдоподібно написана доти, доки не закинеться дотеперішній принцип руської орфографії.

Руський язик пишуть орфографією, не виведеною з природи його звуків, але позиченою від церковнослов’янської а зближеною до російської. В письмі означають звуки не так, як їх чується в поправній людові вимові, але буквами, вживаними у відповідних випадках у церковнослов’янськім письмі. Наслідком сього принципу стало неможливо, невважаючи на всякі приписи та пояснення, представити руську мову граматично так, як сього вимагає її внутрішня вдача.

Що з сього випливають великі недогоди, легко зрозуміти. Піднесемо лиш один факт. Хоч досі видано немало руських граматик, проте досі неможливо навчитися з них чогось певного. Одна представляє руську мову з примішками російських, а друга – церковнослов’янських форм. Від сеї остатньої хиби не свобідна також граматика Головацького, хоч найліпша з дотеперішніх.

Як між граматиками виступають різниці, так само й між руськими книжками. Та всі ті різниці прикриваються правописом. Чи напишуть яке слово по-церковнослов’янськи, чи по-російськи, являється правило, що в руськім воно вимовляється так і так. Се застереження доводить до чимраз більших язикових вибриків. Не тільки звуки в руських словах означають чужими буквами, але беруть на поміч також чужі слова й форми і спускаються на те, що руський читач буде вимовляти їх по-своєму.

Оттак письменний язик помалу та несвідомо відчужується від народу, і люди привикають уважати се зовсім природним, коли пишеться переважно по-церковнослов’янськи або по-російськи. Чи ж може така література піднести освіту народу, до якого власне тому, що йому не стає ще початків освіти, треба одиноко говорити та писати його власною мовою.

Для нерусинів попросту неможливо навчитися по-руськи з дотеперішніх граматик, не набираючися при тім багатьох помилок. Від них не міг устерегтися навіть Міклошич, про якого чей же треба допустити, що совісно затискав доступний йому матеріал. Вина за такі помилки спадає тільки на нераціональність руського правопису.

Тій біді можна зарадити тільки тим, щоб або кирильську азбуку спеціально приноровити до руської мови, або прийняти латинський альфабет із відповідними змінами.

Кирильська азбука була первісно уложена для старослов’янського язика, і для того язика не можна було винайти відповіднішого альфабету. Всі звуки старослов’янської мови мають для себе відповідні букви. Та хоч як знаменитою треба назвати азбуку з сього погляду, для живих слов’янських язиків вона не вистарчає. Вона має букви для всіх старослов’янських звуків, але живі слов’янські язики мають деякі звуки, яких не можна передати первісним числом кирильських букв. І коли тільки писано живі слов’янські мови кирилицею, без додатків та змін у тій азбуці, писання виходило таке, що людові звуки радше масковано, ніж передавано виразно».

Далі автор показує трудність із кирильською буквою г, для якої в руській мові потрібно двох букв г і ґ, і завважував далі:

«Звукова система російської мови ще й тепер тяжка до зрозуміння, а то тому, що російський письменний язик сильно підмішаний церковнослов’янськими елементами, а кирилиця не вистарчає для передачі всіх звуків тої мови, для якої усталено цілий ряд правил читання».

Згадавши далі Вукову реформу сербського правопису, автор відкидає думку про можність аналогічної реформи кирилиці для руської мови і рішає справу коротко:

«Далеко простіше буде покинути кирилицю і спробувати латинки. Латинку при помочі діакритичних знаків можна буде добре приноровити до слов’янських язиків, не видумуючи нових букв. Найкращий доказ бачимо на правописах чехів, хорватів, словенців, а почасти також поляків. Приймаючи елементи чеського, хорватського, словенського та польського способу писання, можна для руської мови зложити правопис, уповні відповідний усім науковим та практичним вимогам».

Щодо наукових вимог автор задовольняється наведенням погляду Міклошича, який у своїй «Vergleichende Grammatik der slavischen Sprachen» (т. 1, ст. X) написав:

«Ich habe die Ueberzeugung gewonnen, dass das entsprechend vermehrte lateinische Alphabet zur Bezeichnung der Laute des Bulgarischen und Ruthenischen angemessener ist, als das cyrillische».

Справу практичності сеї реформи автор представляє ось як:

«Здоровий розвій руської літератури знайде в ужитті латинського письма найсильнішу підпору. Доки русини пишуть і друкують кирилицею, буде в них усе виявлятися нахил до церковнослов’янщини а посередньо також до російщини, і само існування руської літератури буде попросту питанням. Огляньте тільки розвій руського письменства рр. 1840 – 1852 – 541 Твори тодішньої літератури по мові та ідеям переважно людові. Та ледво минуло кілька літ, бачимо вже поворот на іншу дорогу. Церковнослов’янські та російські впливи виступають так сильно, що грозять зовсім витиснути людову мову та людове письменство».

На думку автора,

«доки основна різниця між руською та церковнослов’янською мовою не ввійде в загальне почуття, доти даремні будуть усі зусилля підняти руську мову на відповідний для неї ступінь. Спільна орфографія викликає помилки та мішанину і в руській, і в церковнослов’янській мові. Усунувши причину тих помилок, запевнимо розвій студій обох язиків. Закине дехто, що вводячи латинку, відлучимо будуще письменство від минулого. Якби у русинів було старше людове письменство, сей доказ у всякім разі був би важний. Але дотеперішні проби сотворения руської літератури чи ж не були тільки пробами перериваними впливами то церковнослов’янщини, то російщини?»

Переходячи до потреб практичного життя, автор підносить, що в Галичині тільки мале число людей уміє читати кирилицю; ще недавно се знання обмежалося майже лише на духовенство та письменників.

«Руський люд у цілості треба ще вчити читати й писати. Сю науку, яку, очевидно, мусить одержати в рідній мові, треба йому влегшити, а не утрудняти. Для потреб публічного життя кождий русин мусить знати польську, а по змозі також німецьку мову. В сільських школах, навіть у руських, діти одержують початки науки обох тих язиків. Даючи їм у руки книжки, друковані тільки латинкою, скоротимо значно час початкового обучения. Навчившися латинського письма при руській мові, дитина тим легше навчиться польської та німецької мови, а се для кождого чоловіка в Галичині дуже важна річ».

Одна увага попсувала логічну конструкцію віденського реформатора. Кирилиця – письмо, вживане в церковних книгах, а руський люд має інтерес знати її як одну з головних приналежностей своєї церкви. Д[обродій] Іречек не важився відкинути сього інтересу.

«Людова школа не повинна бути вирвана зі свого тісного зв’язку з церквою; навпаки, вона мусить дати своїм ученикам можність ліпше зрозуміти молитви та службу божу».

Автор зупиняється над сею дразливою точкою досить довго (ст. 15 – 16), та в кінці мусить допустити, що в людовій школі таки треба полишити науку кирилиці, значить, усе те, що говорено про влегшення науки в руській школі через усунення кирилиці, лишається майже безпредметовим.

Нарешті доходить автор (ст. 16 – 18) до найважнішої точки.

«Кирилиця, – каже дехто, – се палладіум руської літератури. Вона стоїть на ній, а усунення кирилиці грозить небезпекою, що руське письменство втопиться в польськім».

На сей дуже важний закид автор відповідає дуже делікатним питанням:

«Чи русини можуть повірити, що австрійський уряд допустить, аби руський народ був утисканий на користь польського, що було би рівнозначне з загладою руської літератури? За чиєю підмогою і під чиєю охороною підіймається так гарно розцвітаюче руське людове шкільництво? Хто піддержує плекання руської мови в гімназіях та на університеті в Галичині? Відколи почався зріст руського письменства?»

На всі ті питання автор уважає зайвим давати відповідь, хоч на всі ті питання безсторонній історик мусить відповісти, що австрійське правительство в першій половині XIX ст. у всіх тих проявах не мало ніякої заслуги, ніякої ініціативи і, де тільки могло, ставило найрізніші перешкоди розвоєві руської мови та народності. Дуже наївно виглядає те, що говорить автор зараз далі: «А поляки зі своєю багатою літературою, якій відносини запевняють широкий круг читачів також між русинами, якої користі можуть вони ждати від того, аби русини покинули розвивати свою рідну мову? Часи, коли були причини боятися таких змагань, очевидно, минули і не вернуть більше ніколи». Очевидно, автор тих слів не мав поняття про те, що робилося в тім часі в Галичині для пригноблення рущини і піднесення польщини.

Не зупиняюся тут довше над дальшими розділами праці д. Іречка; зазначу тільки, що в своїм огляді проб писати руські тексти латинськими буквами він наводить видання літопису Нестора, доконане Шлецером у р. 1802, далі бібліографію Бакмайстера, який латинкою передавав титули руських книжок; далі проект чеха Пуркине з р. 1851 про розширення латинки в обсягу слов’янського письменства, «Latopisiec Litwy i kronika ruska wyd. staraniem Ign. Daniłowicza, Wilno 1827, Zbiór praw litewskich wyd. A. T. hr. Działyńskiego. Poznań 1821. Pomniki do dziejów litewskich, Wilno, 1846», та деякі переклади частин Короледворського рукопису, доконані М. Шашкевичем та І. Вагилевичем і поміщені в «Časopise Českeho Museum», 1838. Повніший реєстр галицько-руських друків, опублікованих латинкою від р. 1822 – 1859, подаю у вступі до «Архіву», т. VIII, ст. IV – XIV.

Не завадить зазначити, що між пробами писання руських слів латинкою автор зазначив також на ст. 23 руську пісню про Стефана-воєводу, поміщену коло р. 1550 чеським ученим Яном Благославом у його граматиці, хоч руський текст писано там не латинкою, а німецьким скорописом [Текст сеї пісні латинськими буквами передруковано на ст. 32 8 друкованого видання Благославової граматики з р. 1857]. Там же (ст. 22) подає д. Іречек пробу руських викладів проф. Гриневецького, що викладав на Львівськім університеті догматичну теологію язиком, близьким до церковнослов’янського. З тих викладів, досі не друкованих, яких рукопис має міститися в бібліотеці Львівського василіанського монастиря, він подає ось яку виписку:

«Wydichom doseli, jako Isus Nazarey biasze ystynny Xt Messyia; wydichom, jako On po proreczeniu Proroków biasze ystynny Boh; wydichom, jako takożde biasze у ystynny у sowerszeny po tymże proreczeniam czełowik Ottudu uże jawi posliduiet, jako wo Xti biachu dwa nesmiszenyia jestestwa, Bozkoie у czełowiczeskoie, Syia Tayna iest wełyia kaftołyczeskaia, jaże Judeom iest Sobłaznyiu, Jełynom buystwom, a nynisznym Socynianom weszczeiu newożmoznoiu ymat sia byty, etc.»

Як курйоз зазначу ще, що на ст. 36 сеї брошури передруковано першу строфу «Енеїди» Котляревського з видання 1808 р. кирилицею, хоч те видання було друковане гражданкою.

Оглядаючи сей матеріал, зібраний у брошурі віденського урядника, мається враження, що зібрав його чоловік досить фаховий і притім такий, що бував у Львові і займався там науковими дослідами навіть у таких нелегко доступним місцях, як бібліотека василіанського монастиря. Так само наукове мотивування проекту переміни кирилиці на латинку, хоч і не стояло на висоті тодішньої науки, все-таки свідчить про досить глибоку знайомість слов’янських язиків, а особливо галицько-руських та польсько-руських відносин. Усе те насуває думку, що поза фірмою Йосиф Іречек криється якась таємна та значна сила, що вважала потрібним не виступати явно.

Властиво найважніша в брошурі часть третя, проба руського правопису з ужиттям латинки. Автор просторо мотивує свій проект лінгвістичними доказами та порівняннями, але остаточно основує його не на польськім, тільки на чеськім правописі. Сей правопис, якого творцем можна назвати Яна Гуса, справді має високі прикмети науковості і вживається тепер загальноєвропейськими лінгвістами та іншими вченими для транскрипції слов’янських слів. Яке значення міг мати сей проект для Галичини і спеціально для русинів у ту пору, побачимо далі.

Примітки

Шлецер Август Людвіг (1735 – 1809) – німецький дворянський історик, з 1765 р. академік Петербурзької Академії наук, автор великого дослідження, опублікованого німецькою мовою, про «Повість временних літ» (помилково вважав цю пам’ятку не літописним зводом, а твором лише одного літописця Нестора).

Бакмайстер Іван Григорович (Йосиф Вольрат; ? – бл. 1794) – бібліотекар Петербурзької Академії наук (з 1756 р.).

…частим Короледворського рукопису… – Під такою назвою (від м. Кролов Дворець, де нібито було знайдено рукопис), надруковано 1819 р. збірку чеських героїко-епічних та ліричних поезій, які видавались за народні, складені в XIII ст. Насправді збірка була підроблена чеськими філологами В. Ганкою та Й. Ліндою під стародавні пам’ятки.

Гус Ян (1371 – 1415) – чеський мислитель, ідейний натхненник антифеодального, національно-визвольного руху в Чехії, названого за його іменем гуситським.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 610 – 619.