6. Поезії Венглінського. Брошура Дідицького

Іван Франко

Серед галицько-руської інтелігенції в другій половині 1850-их рр. при загальнім застою літературної продукції та критичної думки не хибло, одначе, появ, що віщували пробудження духовного життя і виходили з тісних рамок сірої буденщини. Спеціально щодо язика та правопису йшли досить завзяті спори, що оберталися переважно довкола питань: кирилиця чи гражданка, галицько-руський чи російський язик? Про латинку ніхто з русинів тоді навіть не думав серйозно. Періодичні публікації руські в Відні та у Львові, приватні та урядові, включно до урядових оповіщень, друковано переважно кирилицею, хіба під гражданськими титулами.

Досить несподівану диверсію зробив намісник Галичини гр. Голуховський, який із початком р. 1855, користаючи з фінансових клопотів руського видавництва «Зоря галицька», передав його редакцію молодому русинові Платонові Костецькому. який провадив її несповна рік нібито в народнім дусі та з тенденцією – не давати, ані не пускати нічого противного урядові та нічого противного Польщі й полякам. До спеціальної студії, яку присвятив я сьому часові та письменській діяльності Пл. Костецького в розд. IV і V моєї статті «Стара Русь» («Літературно-науковий вісник», 1906, т. XXXII, ст. 66 – 79 і 236 – 243), можу додати тут іще те, що редактором «Зорі галицької» справді іменував Костецького brevi manu намісник Голуховський, запевнивши йому 25 зр. місячної плати з урядового фонду та полишивши йому весь дохід із пренумерати газети. Ставропігія, фактична властителька газети, не спротивилася сьому, друкарня друкувала число за числом, а інститут покрив усі кошти. Ся проба галицького намісника урядовим розпорядженням зробити зворот у розвою руського письменства не вдалася, бо вже в р. 1856 видавання «Зорі галицької» обняв знов Ставропігійський інститут і провадив її далі кирилицею в церковнослов’янськім напрямі.

В р. 1858 появилася досить поважна щодо свого об’єму проба одного поляка Льва Венглінського збагатити руське письменство трьома збірками віршів, що мали загальний титул: «Nowyi poezyi małoruskii t. j. pisny, dumy, dumki, chory, tanci, ballady etc. w czystom jazyci Czerwono-Rusyniw, wedla zytia zwyczaiw ich i obyczaiw narodnych, utworyw Lew Eug. Węgliński. Tom I, II, III. Lwihorod i Peremyszl. Nakładem Autora 1858». Про Венглінського маємо небагато біографічних відомостей. Знаю тільки, що він довгі літа жив на удержанні гр. Войтіха Дзедушицького в Єзуполі коло Станіславова; чи жиє досі, чи вмер, не знаю. Про час його родження, життя та виховання не знаємо нічого.

Свою письменську діяльність він розпочав іще 1848 р. польськими та руськими віршиками, а в р. 1858 розвинув досить велику плодючість, випустивши окремими книжками три збірки поезій п[ід] з[аголовком] «Łuczy» (в 3-ох частях), «Oman» i «Rusałka», які всі автор уважав одною цілістю, додавши до них спільний словарець менше вживаних руських слів [Бібліографічні описи сих збірок диви[сь]: 1 Іван Ом. Левицький. Галицько-руська бібліографія 19-го століття, т. І. Львів, 1886, ст. 104 – 105, чч. 1063 – 5. Докладніший опис у моїм вступі до «Укр[аїнсько]-р[уського] архіву», т. VII, ст. XII, ч. 68 – 70].

Значно пізніше, бо аж у р. 1885 той сам автор видав у Кракові своїм власним накладом іще дві збірки своїх поезій, писаних руською мовою та друкованих латинськими буквами, а власне двотомову збірку «Zwuki ód nazych seł i nyv. Pińja Lirnyka Nad-Nistrańskoho» в двох томах, i «Horkij śmich, skazki i obrazki z żytia w Hałyczyni. Spysav L. Kost’ Prawdolubec z Jezupola». Перша з тих збірок попереджена досить просторою передмовою автора (ст. І – XXIV), в якій він іще раз, зовсім по невчасі оправдує вживання латинських букв у руськім письменстві [Обі ті публікації зазначені також у бібліографії Івана Ом. Левицького, т. II, ст. 513, чч. 2983 – 4, і ст, 524, ч, 3033. В тих описах не подано ніде змісту збірок].

Майже десять літ пізніше, здається в р. 1896, мав я нагоду особисто познайомитися з тим письменником, який відвідав мене в моїм помешканні і вручив мені примірники обох сих остатніх його збірок. Від нього я довідався, що він віддавна живе при дворі властителя Єзуполя гр. Войтіха Дзедушицького, не маючи там ніякого особливого заняття і маючи досить вільного часу для літературної праці. На той ласкавий хліб прийняв його ще, мабуть, у 1850-их рр. отець гр. Войтіха, а син лишив його на тім становищі до своєї смерті.

Руські поезії Венглінського, видані латинкою 1858 р., не пройшли безслідно в тодішнім руськім письменстві. На них звернув увагу незвичайний тоді між галицькими русинами чоловік Богдан Дідицький, що в ту пору жив у Відні, кінчаючи університет, і досить ярко записав своє ім’я в історії тодішнього письменства не тільки віршами, не позбавленими дотепу, але також популяризацією різнорідних відомостей та здобутків науки в тогочасних часописах. Він присвятив поезіям Венглінського досить простору критичну розвідку п[ід] з[аголовком] «Новые поэзии малорусские в чистом языце червоно-русинов», що була поміщена в чч. 3 – 8 «Сборника», додатку до «Вісника», видаваного в Відні В. Зборовським (Вислобоцьким). Із тої розвідки Дідицького виймаю деякі уступи, важні для моєї теми або цікаві з інших оглядів, і подаю їх у перекладі на теперішню нашу літературну мову:

«Хоч не згоджуємося з уживанням латинських букв у руськім письменстві, як не згоджувалися з тим наші добросовісні предки, то проте ми зважилися прочитати їх пильно, думаючи, що знайдемо в них щось уроді Тимка Падури, який у деякій часті своїх українських думок виявив гарний поетичний дар. Ми зважилися прочитати ті три томи поезій тим більше тому, що автор утворив їх, як сам каже, «в чистім язиці червоно-русинів», і думали, що від нього навчимося чогось чистого, що й він має чисті наміри – чисте чисто зберегти, а нечисте очистити.

Та, на жаль, ми розчарувалися. Прочитавши ті поезії д. В[енглінського], ми переконалися, що він навіть не знає добре нашої народної мови, не має поняття ні про правопис, ні про граматичні правила нашого язика а, нарешті, в зверхній формі віршів не держиться ніякого ладу, а у внутрішній грішить часто проти всякого естетичного почуття, яке повинно бути хоч би і в найпростішій пісеньці» («Сборник», ч. 3, ст. 19 – 20).

Рецензент викладає далі основи просодії та її історичного розвою, а переходячи до руської поезії, пише:

«Полишаючи собі поговорити колись ширше про зверхню форму староруських поем таких, як «Слово о полку Игореве», «Мамаево побоище» та інші пісенні твори старої Русі, згадаю тут лише, що в тих давніх творах бачимо правильний лад, що полягає в двох головних ударах або тактах і в постійнім дактилічнім закінченні майже кождого вірша» («Сборник», ч. 3, ст. 22).

«В тих старих творах зовсім нема риму, який появився у нас аж у XVI в., а ширше розвився в XVII. В тім часі розвинулася також римована народна пісня, що свої рими завдячує, без сумніву, львівським та київським ученикам (бурсакам), які складали та співали т[ак] зв[ані] тоді вірші. Народ, підхопивши приємну для нього новину, приложив її до своєї бесіди і скоро перевищив своїх учителів. Те, чого не постигли вчені, відповідне приложення просодичних правил до природи руського язика, зробив собі сам народ, із грудей якого залунали пісні дуже правильно зложені, як ось, прим.:

А хоть шаблі заржавіли,

Мушкети без курків,

А ще серце козацькоє

Не боїться турків.

[Сей чотиростих надрукований був первісно як епіграф у книжечці О. Бодянського «Наські українські казки». Чи не звідти взяв його Дідицький? Правдоподібно, се не народна пісня, а строфка, зложена самим Бодянським]

Аж коли серед народу було вже багато пісень правильного складу та правильно римованих, виступив при кінці мин(улого) віку Іван Котляревський, що перший до книжного письменства впровадив стихи, зложені на підставі простонародних, що лучили в собі загальноєвропейську версифікацію з природними правилами руського наголосу (там же, ст. 23 – 4). Пропускаючи дальші уваги рецензент про розмір і рими в творах руського письменства, переходжу до тих уваг, які він подає спеціально про поезії Венглінського.

«Д[обродій] В[енглінський], – читаємо там (ст. 36 і д.), – пише свої малоруські поезії латинськими буквами на взір польського правопису. Не осуджую його за се, бо ж вільно писати руські слова навіть китайськими буквами, коли хто хоче познайомити з нами китайців. Та не можу похвалити тої самоволі та непостійності, з якою поступає д. В[енглінський]. Адже кождий письменник дбає про те, аби в своїм правописі держатися якихось правил, і хоча з часом потроху зміняє ті правила, то все-таки не допуститься такої самоволі, аби в одній і тій самій книжці, ба навіть на одній і тій самій стороні, писав одно й те саме слово різно.

Чи ж може д. В[енглінський] причислити себе до совісних письменників, коли він у одній і тій самій книжці пише: bad’ko, bat’ko і batko; blizny, blyżne i blyżny; kużdyj i kożdyj; roż, riż i róż; błyski i błyzkij; charny і harny; fała i chwała; chudko i chutko; miachki, łechki i łebki; szo, czo i szczo; höd, hid i hód; cnit i cnöt; sedyt i sidyt; neni i nyni; myni i meni; Nistr i Dnistr; sercie i serce; morie i more; moij, moje i moi; burie i buri; żyta i żytia; żer i żyr; szczastie, szczes’tie i szczistie; pohlidaje, hliadaje i hledaje; kedaje i kidaje; tajna i tajnia; łesz i łysz; wyższe i wyssze; mia i m’a; drymyt i dremyt; myr i mir; czeres i czerez – і ще багато інших таких самовільностей, де одно й те саме слово не тільки вимовляється різно, але має дві або й три різні форми, немовби походило від різних коренів.

Друга хиба правопису д. В[енглінського] в тім, що рівнозвучні слова, але різні значенням пишуться у нього однаково, прим., слово myr значить у нього спокій і світ, а обік того mir має значіння світ, спокій і міряй, як ось у віршу «Mir giletkow mid i roji». Надто має д. В[енглінський] трояке ту (мені, ми і мої), двояке та (мя і моя), двояке nis (ніс, Nase і ніс, er trug), двояке wije (віє вітер і віє, – польське wije – вінок), двояке wid (від і вод, gen. plur. від вода), двояке mist (міст і замісь), трояке ty (ти, тобі і навіть ті), також іноді wił (віл, вів – er führte і повів – er sagte), sztuk (стук і штук) і т. і. («Сборник», ч. 5, ст. 36 – 37).

Взагалі з цілого складу правопису д. В[енглінського] видно, що в словах, ближчих до польського, він сяк так заховує польський правопис, але зі словами, що звучать значно відмінно від польського, він мав немалу біду. Так особливо трудно йому було дібрати букви для нашого 5, і він брав на переміну то , то о, то о, яку букву він читає, з польська як у, бо римує слово róż (рож) зі словом муж. Так само різниця між и і ы робить йому немало трудності, бо він пише раз ту, другий раз ті (мені), раз mohyła, другий раз mohiła, раз sizyj, то знов syźyj (сизий). Думаю, що вже з сього переконалися читачі, що д. В[енглінський] не має ясного поняття про правопис і що його самовільний спосіб писання не відповідає вимогам і природі нашого язика» («Сборник», ч. 6, ст. 41).

Пропускаючи дальші уваги критика над язиком та змістом поезій В[енглінського) наводжу тут кінцеві уступи його статті.

«Виказавши многі та великі прогріхи автора щодо язика і щодо змісту його поезій, мушу признати, що в його піснях знайдеться декуди дещо добре, хоч і дуже скупе. Се добре міститься в декотрих строфах т[ак] зв[аних) щебетливих пісень, у яких деколи мов відголос із темної далечини відізветься відгук русько-народної пісні. В тій дрібній часті і вся світліша сторона поезій д. В[енглінського]. Коли б я хотів оцінити всю його поезію математично, то зі 150 його поезій вибрав би ледво 15 добрих, а з трьох томів вийшла би маленька книжечка, що дала би, може, підставу для іншого осуду.

Друга увага, що випливає з отсеї розвідки, ось яка. Нема в світі для спольщеного русина [Критик, очевидно, не знав, що д. В[енглінський] не русин, а поляк] легшої роботи, як складати польсько-руські вірші. Кождий здібний школяр, скоро лише навчиться якого польського віршика, може зложити пісню на лад д. В[енглінського]. Се легка робота, бо тут не треба ані певного ладу, ані певних язикових правил, ані навіть певного естетичного чуття та приличності, а вся робота робиться без напруження ума, без ніякої науки і без ніякого розбору.

Робота йде легко, і я не дивуюся, що д. В[енглінський], видавши 3 досить великі томи, заповідає видати й четвертий. Не здивуюся, коли він протягом одного року напише й 10 томів, а при помочі своїх прихильників навалить із таких діл цілу бібліотеку. Та що скаже на се наш народ та його просвічена часть? Чи в своїй словесній бідності ми, русини, вхопимо той багатий літературний дарунок, що сплине на нас із такої легкої роботи?

Відповідь на се дає огляд нашої літературної діяльності від часу нашого відродження. Від того часу освіченіші люди нашої вітчини з признанням і при помочі правительства почали працювати чимраз пильніше на полі руського письменства і, почуваючи своє високе призвання, злучили вивчення живого нині народного язика з глибшими дослідами пам’яток святої старовини. На основі тих наук доходили ми до пізнання відвічних правил нашого язика та його відносин до інших слов’янських мов. Десять літ минуло від того часу, і хоч наше письменство в порівнянні з іншими дуже ще вбоге, та ми з чистим сумлінням скажемо всьому світу:

«Ми вчилися і навчилися немало. Ми пізнали, що всяка наука, всяке правильне знання вимагає праці й поту в довгих днях і в безсонних ночах. Ми навчилися розрізняти чистий звук від фальшивого, а здорове зерно від полови, розпізнавати, що витворено доброю волею й основною науковою працею, а що зліплено сяк так, без знання та без добросовісної пильності. При тім ми пізнали й ту правду, що користь і слава літератури не лежить у великім числі, але в доброті творів, і що добрий робітник трудиться на тім полі не лише для нинішнього дня, але також для будущини» («Сборник», ч. 8, ст. 63 – 64).

Не маю потреби додавати нічого більше до тих слів Б. Дідицького і зазначу ще лише, що вже в ч. 5 «Сборника», ст. 36, у нотці він заповів, що в дальших числах того самого часопису подасть просторіші уваги на тему вживання латинських букв у руськім письменстві п[ід] з[аголовком] «О неудобности латинской азбуки в письменности русской». Далі буде сказано, чому ся дальша розвідка не могла появитися на сторінках «Сборника», а тут скажу лише, що, починаючи займатися сим питанням, Б. Дідицький дав доказ незвичайно бистрого прочуття небезпеки, яка грозила руському загалові з боку правительства, хоч дійсно не знав іще тоді, чи справді й відки вона загрожує.

Як критику на поезії В[енглінського], надруковану аж у початку 1859 р., автор написав у р. 1858, так само розпочав він у тім році свою розвідку про непригідність латинської азбуки до руського письменства [О неудобности латинской азбуки в письменности русской. Рассуждение Богдана А. Д. Відень, 1859. В книгопечатне о[тцов] мехитаристов, 8-ка, ст. 1 – 46, друковані кирилицею + 2 ст. непагіновані, а на першій із них «Содержание» гражданкою]. Се бачимо з передмови до тої розвідки, де він, згадуючи про вихід книжки В[енглінського] «сього года», бере її, і тільки її, за вихідну точку своєї нової розвідки. Ся розвідка складається з короткої передмови (ст. 3 – 6) і з трьох частей, із яких перша доказує «Преимущества кирилицы» (ст. 7 – 21), друга – «Неудобность азбуки латинской» (ст. 21 – 37), а третя – «Голосы противные кирилице» (ст. 37 – 46).

У передмові автор згадує коротко про пробу «деяких із наших братів перед 1848 р. писати руське слово латинськими буквами», додаючи, що вони від того року навернулися до слов’янської азбуки. В появі руської книжки, друкованої латинськими буквами, автор бачить «непризнання або заперечення того, що прийнято та взаконено у нас всесторонньо і всенародно, що від давніх часів творить зверхню подобу нашого життя літературного та громадського» (ст. 6). Він підносить свій голос у обороні нашого законно признаного добра, «не дивлячися на те, чи зневаження його вийшло для непевної цілі, чи з доброї волі, або з незнання» (ст. 5).

Автор бажає доказати потребу та відповідність слов’янської азбуки для руського письменства строго науково, не обмежуючися поговіркою: «Ми того не приймаємся, бо в нас так не бувало», хоч та поговірка має своє велике значення. Автор волить збити закиди противників кирилиці науковими доказами, аби її заховання не видалося противникам «закоренілим упором у заховуванні перестарілих форм і, так сказати, китайським муром проти всякого поступу». Відкидаючи таке підозріння, автор удається о поміч і під захист науки, «бо храм науки стоїть для всіх отвором, а кождий, хто підносить голос у її імені, знайде послух у світі» (ст. 5 – 6).

В першім розділі автор на основі свіжих тоді дослідів Шафарика та Міклошича, які він у рр. 1857 і 58 популяризував у «Сборнику», показує, що первісним слов’янським письмом, яке винайшов св. Кирил, була глаголиця, з якої пізніше його ученик Климент виробив письмо легше для вживання, прозване кирилицею, уживши для нього 24 букв грецьких і 14 узятих, а властиво перероблених із глаголиці. Не буду вдаватися ані в зміст, ані в критичний розбір сього розділу, зазначу тільки, що, на мій погляд, повстання слов’янського письма виглядало інакше, і завважу також, що автор уважає Остромирове євангеліє найстаршою пам’яткою церковнослов’янського язика (ст. 13) і вважає найважнішою прикметою кирилиці те, що вона лучить у собі «настоящоє словопроизношеніє и оразъ историческое словопроисхожденіє со всевозможною точностію» (ст. 13).

У другім розділі автор коротко оповідає історію повстання латинської азбуки, що була витворена з грецької з деяким приміненням та з переробкою грецьких букв відповідно до виговору латинської мови. І коли та латинська азбука ще сяк-так вистарчала для старої латинської мови і могла прикладатися до неї по правилу: «Пиши, як говориш, а говори, як пишеш» (ст. 25), то в новіших західно- та південноєвропейських язиках, що прийняли ту азбуку, вона викликала правдиву безодню між писаним словом і його виговором. Новочасна Європа має звиш 20 правописів, приладжених для різних язиків, усі з латинськими буквами.

«Придивляючися тим різним правописам, найдемо дивне диво. Глядиш на кожду з них і бачиш у кождій ті самі латинські букви. Коли вмієш читати по-латині, то тобі здається, що потрапиш читати також по-італійськи, по-англійськи і т. і. Та де там! Без попередньої кількамісячної науки читання, без проводу тямучого вчителя, якому особливо для вивчення англійської мови мусиш прислухуватися рік або й два, без пильних та трудних вправ не прочитаєш ані 5 слів чистою, природною вимовою. І яка ж користь із твого знання латини, коли для вивчення англійського правопису, зложеного латинськими буквами, потребуєш року або двох літ? А кілько ж часу треба ще, аби навчитися читати добре ще й усі інші згадані латинські правописи?» (ст. 27).

В дальшім ході сього розділу автор ближче придивляється правописам польському, чеському та мадярському і виказує нездібність латинської азбуки для передачі особливо таких букв, як и, ы, ѣ, о, я, і кінчить ось якими увагами: «Латинська азбука приложена до руського письменства в якім-будь західноєвропейськім правописі, доведе не тільки до великого замішання, але також до незгоди та роздвоєння одноплеменних братів. І хоч би ми вибрали найліпший із латинських правописів, яким, без сумніву, треба вважати чеський і хоч би ми, еклектично добираючи букви з інших азбук, доповнили його хиби, то все-таки ніяким правописом не заступимо наших питомих ѣ, и, ы, о так докладно, аби вони разом передавали малоруський звук у письмі і не вводили роздвоєння в малоруські говори (ст. 36).

У третім розділі автор починає згадкою про римлян, які, підбивши під свою власть греків і переробивши їх азбуку на свою, не подумали навіть силувати їх покинути свою азбуку та перейняти латинську, а навпаки, «не лінувалися пізнавати ближче грецьку азбуку, а через неї також значення та користь грецького письменства» (ст. 37). Певна річ, між грецьким і малоруським письменством величезна різниця, та наші найближчі сусіди також не римляни, і вони «підносять свій голос проти нашого письма скрізь, де лише зійдуться зі своїми братами-земляками» (ст. 38).

Лишаючи на боці голоси сусідів і такі явища, як поезії Венглінського, автор заявляє, що з боку самих русинів «змагання завести у нас замість слов’яно-руської латинську азбуку протинародне, бо розриває теперішнє життя нашого народу з минулим, майже 1000-літнім, викликає неминуче роздвоєння та занедбання нашого давнього письменства, що лише на підставі руської азбуки являється спільним та одностайним для русинів галицьких і угорських (і, розуміється, також для російських українців)».

Далі наводить автор головні докази нібито непрактичності кирилиці і вищості латинки.

«Уживання латинської азбуки буде доказом європейського поступу, бо весь освічений Захід Європи пише тільки виключно нею, а навіть німці, що донедавна друкували свої книжки німецько-латинськими буквами, друкують тепер наукові праці латинськими. Відповідаємо на се: європейський поступ, так як узагалі поступ усеї людськості, ми не розуміємо як сліпе наслідування та охоту бігти за модою, але як змагання до ліпшого пізнання правди.

Вчені німці приймають латинські букви, та вони у них не новість, бо ж німецько-латинська азбука в своїй суті таки латинська і не міняє німецького правопису, лише зверхню форму букв досить подібних до себе. У нас натомість зовсім не те. Приймаючи латинську азбуку, введемо до себе новість, не відому в руськім письменстві досі більше як 900 літ, а надто руйнуємо весь склад правопису, зложений та хоронений віками. Се для нашого письменства не поступ, але загибель.

Кажуть нам: зі знанням латинської азбуки відкривається нам доступ до всіх західноєвропейських літератур, що вживають лише латинського письма. Відповідь на се дає порівняна табличка західноєвропейських правописів, яка виявить відразу всю безосновність сього твердження. Автор от сих рядків навчився читати єврейське письмо, писане зовсім не відомими для нього буквами, протягом одного тижня, а англійські книжки, друковані латинкою, вчився читати більше як два роки і – не гріх признати – не вміє й досі читати добре по-англійськи.

Кажуть далі ось що: якби русини прийняли латинське письмо, то була би се велика користь для їх сусідів-соплеменників, що вживають такого письма, бо вони, хоч легко розуміють бесіду русинів, але, не знаючи їх азбуки, не можуть читати їх писань. Відповісти на се дуже прикро, але треба. З болем мусимо признати, що коли наші руські письменники в своїх писаннях так часто згадують про розвій та успіхи письменства своїх сусідів, ті сусіди майже ніколи ані одним словом не згадують наших заслужених мужів, а про наше письменство заховують уперту, майже згідну мовчанку, так якби його зовсім не було. І чи так трудно присвоїти собі наше письмо? Адже якби вони вчилися його, ми бачили би в тім доказ тої взаємності, якої вони домагаються від нас.

Кажуть іще далі: латинськими буквами писали вже деякі відомі русини, як Тимко Падура, Вацлав із Олеська, Й. Лозинський, Й. Левицький [Знаємо лиш один вірш Й. Левицького, друкований п[ід] з[аголовком] «Car duhöw iz Getoho» в польських «Rozmaitościach» (автор, на жаль, не навів року, ані числа того часопису). Докладніше про се див.: «Арх[ів]», т. VII], вступна стаття, ст. VI – VII], Вагилевич, а тепер Венглінський, а до того найвизначніший тепер слов’янський язико-слов проф. Міклошич писав недавно в своїй порівняній граматиці малоруські слова латинськими буквами. Подвиги тих мужів повинні служити прикладом для русинів.

Відповідаємо на се: Тимко Падура і В[ацлав] із Олеська писали одиноко на користь своїх земляків поляків, а другий із них хотів познайомити їх із народними піснями русинів. Як ті два, так і два наші заслужені язикослови, Й. Левицький і Й. Лозинський, писали кілька менших своїх творів латинкою ще перед р. 1848. Від того пам’ятного року оба остатні пишуть лише руською азбукою. І. Вагилевич писав, як відомо, в самім р. 1848 руськими буквами, а тільки передруковував те саме для польських читачів латинським письмом і польським правописом; зрештою, його підприємство (Ruskij Dnewnyk) простояло ледве місяць. І він, скільки знаємо, писав пізніше свої руські праці тільки руською азбукою.

Що ж до д. Венглінського, письменника мало ще відомого, що вже по р. 1848 надрукував свій руський твір латинськими буквами, то можу донести читачам, що він через одного русина прислав кілька своїх поезій до редакції «Вісника» для поміщення їх у «Сборнику», що друкується слов’яно-руськими буквами. Що ж до проф. Міклошича, то друкування малоруських слів латинськими буквами в його граматиці мало би для нас більше значення, якби ми не знали, в якій цілі се було роблено. Але ся ціль відома нам. Се було бажання познайомити інших слов’ян, що займаються славістикою, з правдивим виголошуванням малоруських слів, яке значно різниться від наводжених у тім ділі подібних слів старослов’янських та російських. У тім дуже розумнім намірі шановний професор мусив друкувати наші слова латинськими буквами, чеським, а не польським правописом.

Інші голоси, що хвалять кращу форму латинських букв супроти наших, не гідні навіть уваги, бо нас не чарує зверхня форма на некористь вищої внутрішньої вартості, що містяться в нашій греко-слов’янській азбуці та орфографії. Знаємо також, що як латинська азбука, перейнята з грецької, через довге вживання у різних народів набрала кращих форм, так само украситься колись і наша руська, коли довший час із любов’ю будемо плекати її у себе. Тепер можна лишити се діло формалістам та друкарям. Зате уявім собі, як виглядало би руське письменство, якби русини покинули свою азбуку і прийняли латинку. Насамперед було би у нас те, що бувало у інших народів при подібних змінах: загальний заколот і безконечна сварня за азбуку.

Пригадаємо тільки довголітні спори, що велися у південно-західних слов’ян за правопис, і то тільки за зміну правопису, а не азбуки. Що ж могло би бути у нас, якби ми змінили не лише правопис, але й азбуку? Було би те, що було у інших, а може, й ще гірше. А те гірше, то був би сумний розпад нашого письменства (в границях самої лише Австро-Угорщини) на дві окремі половини: русько-галицьку з польським правописом і русько-угорську з мадярським. Чеський правопис, що потроху злучив південно-західних слов’ян, не міг би у нас наразі прийнятися, бо його мало хто знає, а до того він відділений від нас двома іншими, ближчими по сусідству, а своїм складом аж надто відмінними від чеського.

А ті два сусідські правописи, з яких один відомий Русі Галицькій, а другий – Закарпатській, оба враз не відомі ні тут, ні там. І коли би ми мусили знайомитися з літературними творами одноплеменних із нами закарпатських братів і потребували для того вчитися так трудного та непривичного для нас мадярського правопису, то довелось би навіть у нижчих наших школах учити відразу аж чотирьох правописів: слов’яно-руського як минулого, польського та мадярського як теперішнього і, нарешті, чеського як будучого.

Крім того сумного роздвоєння нашого письменства, грозить нам заведення латинської азбуки ще одною, на мій погляд, найтяжчою і найстрашнішою бідою. Маю тут на думці глибокий розрив, який при переміні письма мусив би відірвати теперішнє письменство від письменства минулих звиш 9 віків. Розрив духового життя цілого народу – се найтяжче горе, яке було коли на світі. Адже ні один народ не наводив на себе самовільно такого горя, ні один не зривав зі своїм минулим життям. Адже поверхові зміни, які віднедавна заводяться в письмах учених німців і які заведено в південно-західних слов’ян, не перемінили самої суті їх азбуки, не довели їх до тої крайності, аби німець або південний слов’янин не вмів прочитати свою стару німецьку або слов’янську книжку.

Ся неможливість мала би дістатися тільки нам, австрійським русинам, які, відкинувши греко-слов’янське письмо, одні на всю Європу забули би з часом читати свої старі книги. Чи ті, що радять нам перемінити своє стародавнє письмо, думають, що лиш ми одні з усіх племен такі вироди, що самовільно вимажемо з пам’яті все, що з волі божої було в нашій минувщині? Чи думають вони, що ми так мало прив’язані до свого, що кинемо його за першою появою нової моди? Чи думають, що ми одні такі слабоумні, що не зуміємо пізнати, що для нас добре, а що недобре? Чи думають, нарешті, що лиш ми одні такі неблагородні, що не встоїмо сильно при тім, що весь наш народ признав добрим для себе?» (ст. 39 – 46).

Отсими смілими та справді мужніми й патріотичними словами кінчить Б. Дідицький свою розвідку, що запевняє йому визначне місце в історії нашого духового самопізнання. Вона доказує, що кращі одиниці між русинами вже в тих тяжких та темних роках добре відчували потреби та шляхи розвою нашого народу, потребу ненастанної, смілої та впертої боротьби за поправу його долі і не цуралися й самі виступати в ряд борців та наражувати себе тим супроти всевладних, як здавалося, суспільних та політичних верховодів.

Примітки

Костецький Платон Іванович (1832 – 1908) – український та польський письменник і журналіст. В 1854 – 1855 рр. був редактором «Зорі галицької», з 1855 р. співробітничав у польських періодичних виданнях Львова.

«Oman» i «Rusałka»… – Згадані книжки зберігаються в особистій бібліотеці І. Франка, ІЛ, № 4969, 1089.

Дідицький Богдан Андрійович (1827 – 1909) – український поет і журналіст, один з ідеологів «москвофілів». Протягом 1861 – 1871 рр. редагував газету «Слово» (Львів). Писав так званим «язичієм».

«О неудобности латинской азбуки в письменности русской… – Згадана праця Б. А. Дідицького зберігається в особистій бібліотеці І. Франка, ІЛ, № 5768.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 630 – 642.