2. Сліди русинів у XII – XIV вв.
Іван Франко
Перша з тих публікацій, не визискана, як мені здається, дотеперішніми дослідниками питання про русинів у Семигороді, має заголовок: «Deutsche Sprachdenkmäler aus Siebenbürgen. Aus schriftlichen Quellen des zwölften bis sechszehnten Jahrhunderts gesammelt von Friedrich Müller, Gymnasialdirector in Schaessburg. Herausgegeben vom Verein für Siebenb. Landeskunde. Hermannstadt, 1864», 8°, ст. XXXII + 236. Опубліковано в ній 122 пам’ятки, з яких найбільша часть – реєстри місцевостей та осіб, значна часть виписок із цехових книжок різних ремесел, метрик і реєстрів різних шкіл та бурс, дещо судових актів, купецьких кореспонденцій, а тільки найменша часть, і то найпізніших, має літературне значення (уривки толкування і пояснення недільних євангелій, писані коло р. 1536, і молитва о пчолах, писана коло р. 1570).
Все те пам’ятки писаного місцевого німецького язика, вибирані зі старих писань або з друкованих книжок з метою переважно лінгвістичною і без спеціальної уваги на їх культурно-історичне значення. Легко зрозуміти, що з багатих реєстрів імен і назв, які мав під руками редактор книжки, він вибирав тільки те, що вважав важним для своїх лінгвістичних інтересів, а поминав усе чи то слов’янське, чи мадярське, чи румунське. Коли, одначе, невважаючи на се, книжка дає досить цікавого матеріалу для нашого питання, то се можна вважати доказом елементарної ендозмози руських елементів з німецьким, яких новочасний дослідник не здужав уже розпізнати й вилучити.
І так уже в першій збірці, на ст. 1 – 7, що містить назви місцевостей, країв, народів, осіб, рік, гір і т. ін. до кінця XIII в., стрічаємо кілька разів назву Шибин (Scybin, Zibin), обоє під р. 1202, Sibin під р. 1211, Cibin під р. 1212, Zebin під р. 1223 – усе в збірці «Siebenbürgisches Urkundenbuch von Teutsch und Firnhaber», Wien, 1857. Шибин, очевидно, слов’янська назва, від пня шиб, що заховався досі в чистій формі в польськім слові szyb у значенні правильно викопаної ями з гірничою метою. В руській мові сей пень заховався в назві озера Шибене, можливо, що також у словах шибениця, шибнути і в польськім szybować у значенні літати. Назва нашого гуцульського озера Шибене заховалася досить докладно також у Семигороді в назві місцевості, може, також гірського озера Scybunum, згаданій під р. 1310. Там же згаданий також під рр. 1192 – 96 Gibiniensis praepositus. Мабуть, осередком первісно руської людності було місто Cibinium, якого назва ще в першій половині XVI віку держиться обік німецької назви Германштат.
Під р. 1206 згадано Chrapundorf, де Храпун, очевидно, руське слово, der Schnarcher. Під р. 1285 маємо знов Krapundorf. На першій стороні згадано під р. 1211 Borza aqua, ріка Борза, і там же Borza terra, очевидно, поріччя тої ріки, а під р. 1218 стрічаємо Burza, під р. 1222 Bursza, під р. 1223 Boża, під р. 1225 Borze, під р. 1231 Bortze, під р. 1232 Borcze. Пор. «борзий комони» «Слово о полку Игореве» і галицько-руське «борзо» в значенні «скоро».
Під р. 1208 у тій самій віденській збірці документів стрічаємо місцевість Karako. Під р. 1289 ся місцевість зоветься вже Korokou, під р. 1322 Craccov. Чи маємо тут назву, утворену від міфічної слов’янської постаті Крака, чи від слів крок або кроква, все-таки в формі Korokou маємо приклад характерного українського повноголосу.
Під р. 1219 у тій самій збірці документів стрічаємо Cundrow locus. В скобці біля сеї назви зазначено редактором, може, варіант того самого документу Dumbro і додано, що так називалася також ріка. Думбро – се, очевидно, руська дуброва з характерною для паннонського наріччя носівкою на у. Далі побачимо, що паннонці жили в Семигороді ще в 30-тих роках XVI в.
Під р. 1222 стрічаємо Clus, а побіч нього в скобках Kolos monostor. Коли Clus i Kolos (воно жиє досі в назві города Kolosvar) для нас досі загадкове, то долучене до нього monostor – се, очевидно, монастир, і то в безперечно руській і церковно-слов’янській формі. Коли ж пригадаємо, що назва города Kolosvar відповідає німецькій Klausenburg, то для нас не буде ніякого сумніву, що clus значить стільки, що латинське clausa – заперта келія, помешкання монаха. Під р. 1225 згадано вже виразніше Clausiense monasterium, під р. 1232 коротко Clusa, а під р. 1245 Culus. В р. 1275 на тім місці стоїть уже Kulusvar.
Під р. 1233 стрічаємо уперве назву Bistritz. Се, очевидно, назва ріки Бистриці, але також назва положеного над тою рікою міста, якого опис із початку XVI в. подам далі. Під р. 1264 стрічаємо сю назву в формах Bistriche i Bystrice. Під р. 1290 цитований Urkundenbuch подає назви Byztyrche, Byztwerche, а під р. 1309 бачимо знов Bistrice.
Під р. 1265 названо ще вірно місцевість Wolków; трохи вчасніше, в р. 1251, її назва записана Walko, в р. 1242 Volku, в р. 1275 Volko. Маємо тут, без сумніву, руську назву села Вовків, тотожну з назвою села, положеного недалеко Львова, в безпосереднім сусідстві Зубрі. Згадана під р. 1268 місцевість Rodna нагадує нам українську Родню, але може також нагадувати наше Рудно – від руди або бути формою слова рідний. Ся місцевість у тій самій формі згадана ще раз під р. 1310; чи має що спільного з нею згадана під р. 1312 місцевість Rodnold або Radnoth, не беруся рішати.
Під р. 1315 згадується місцевість Mosna – руське слово мошна, здрібніле мошонка. Та сама місцевість згадується під р. 1317 у попсованій формі Moszna. Місто Мошна відоме також на Вкраїні. Під р. 1359 згадано ту саму місцевість під назвою Muschna, пор. галицьке село Мушина. Під р. 1318 згадано місцевість Zalatna, яка 1336 і 1361 р. стрічається в формі Zalathna з додатком «in medio Saxonum Cibiniensium adiacens». Очевидно, маємо тут церковнослов’янське Златна.
Того ж самого р. 1318 згадана також місцевість Olchina, що треба читати по нашому Ольшина. Ся місцевість стрічається 1361 р. вже в попсованій формі Olzna sedes, а в топографії з першої половини XVI віку бачимо її центром саксонської околиці, до якої належить 12 сіл (Olczna sedes, pagos habet duodecim). Нотую ще під р. 1349 назву тої місцевості в формі Alczina. Що згадану під р. 1332 місцевість Bwzd треба читати Будз і бачити в ній назву від руського будз, свіжо витисненого овечого сиру, се видається мені досить правдоподібним. Так само не беруся рішати, чи згадану під р. 1324 назву Sytne, яка під р. 1343 виглядає Zytne, не треба читати Житнє. Безпосередньо руське походження вказує згадана під р. 1309 Rosz, а також згадана під р. 1330 місцевість Ruzmark, яка ще вчасніше, під р. 1330, згадується в формі Ruhemark; ще раз стрічаємо сю назву під р. 1349 у формі Ruzmargc, а під р. 1377 Reiszmarkt.
Слов’янське походження має, очевидно, також назва Wrbow, згадана під р. 1291, хоча форма з півголосним р вказує радше на чесько-паннонське, ніж на руське походження.
Не зайвим буде зазначити, що й назва другого обік Германштату головного міста в Семигороді, Кронштату, первісно звучить Korona. Невважаючи на латинське походження сеї назви, вона все-таки супроти німецького Krone має, без сумніву, слов’янський, хоч не спеціально руський повноголос. Треба зазначити, що назва Korona для сього міста появляється пізніше від первісної назви Brasum, пізнішої Brassovia, правдоподібно мадярської. Назва Brasum стрічається під р. 1288 у формі Brassou під р. 1331, а в формі Corona під р. 1336, 1355 і пізніше.
В другій половині XIV віку стрічаємо пару разів місцевість Богач, і то під р. 1359 у формі Bogacs, під р. 1366 у формі Bagach.
В першій половині XIV віку стрічаємо кілька разів назву місцевості, що з часом зробилася також одним із головних міст Семигороду. Під р. 1315 вона являється в фермі Aiedgys, під р. 1318 Medyes, а під р. 1402 знаходимо форму, здається, ближчу до первісної руської назви Medwisch, що відповідає руському Медвіж, т[о] зн[ачить] медвежий город. Порів. назву галицько-руського села Медвежа.
Отсим, на мою думку, вичерпано топографічний матеріал із XII до початку XIV віків, який дає нам книжка Ф. Міллера. Поміщені в ній реєстри особових імен і прозвищ дають значно менше матеріалу, та все-таки й тут знайдеться дещо не позбавлене інтересу. Слов’янське походження нагадують такі прозвища, як Petrus Smerstozil або Smerstoczil, згаданий у метриці германштатської парафіяльної церкви перед р. 1400, якого назва нагадує радше руське Смертожил утікни назад, ніж яке-будь німецьке слово.
Так само згаданий у тій же метриці Petrus Czopp нагадує радше руське слово чіп, у старій формі чоп, ніж яке-будь німецьке слово. Згаданий під р. 1367 у реєстрі германштатських кожум’як Jacobus Hentmannisse найприродніше відповідає руському гетьманище з паннонською носівкою. А вже, без сумніву, руськими назвами треба вважати такі, як згаданий під р. 1372 Nicolas Baran та згадані під рр. 1412 – 13 Andreas dictus Rymer і Petrus Ywan. Під р. 1465 поміщено коротенький реестр осіб, списаний германштатським бурмістром, що називається Nikolaus Rwsse – безсумнівний слід його руського походження, хоч його визначне становище в німецькому місті свідчить про те, що він зачисляв себе до німців.
Безсумнівну руську форму має назва Vgrinus (Угрин), згадана під р. 1291. Можна бачити русина під назвою Georgius Leynczyk, згаданою під р. 1389, пор. руську назву Лейчак, як називався руський посол до віденської державної ради з р. 1848. Так само назва Petrus Sculak, згадана під тим самим роком, може значити руське слово шуляк, пор. шуліка (Sperber), шульок (Kolben у ростин). Не менше правдоподібно треба бачити русина під назвою Paulus dictus Chlisth, пор. українське хлист, хлистати. Треба додати, що в документах із р. 1210 – 1223 кілька разів згадується Vgrinus Colocensis archiepiscopus.
Варто зазначити руське походження таких титулатур для означення суспільного становища, як Vayvoda (воєвода), Bladicz oder Bischof (владика), undvarniki (посідачі хліборобських дворів), pristaldus (пристав). Цікава з многих поглядів грамота короля Андрія II з р. 1219, а власне письмо до Йоанна – архієпископа стригонського (Strigoniensis), у якім король жалується на те, що многі nobilium regni, satellites Satanae, pacem per turbantes, Hungaros hostiliter affligunt (op. cit, ст. 13).
Се доказ на те, що згадана тут шляхта була місцевого, не мадярського походження, і ще в початку XIII в. вороже ставилася до зайшлих мадяр. Тим самим письмом король надає канонікам землю Вінч cum uduarnicis nostris et eorum haeredibus in perpetuum possidendam. Тих удварників вичислено 26, між ними стрічаємо два рази прозвище Cuzma (Кузьма). Воєвода Leuke (може Левко?) має ввести каноніків у посідання сеї маєтності. Під р. 1223 згадана terra Borotnik, пор. назву галицького села Бортники, а під р. 1228 mons Csuzberez – Чужбереж. Під р. 1219 згадано обік locus Bundrow, пор. галицько-руське село Бандрів, (var. Dombro – дуброва) також locus Paztuh – пастух. Декілька географічних назв має закінчення potac або patac, пор. наше потік, прим., Egwerpotac (ст. 24).
На сьому обмежую свої уваги до матеріалу, поміщеного в збірці Ф. Міллера, не маючи претензії вичерпати з неї всього цікавого з культурно-історичного погляду. Зверну увагу особливо на лист Самійла, семигородського єпископа, очевидно, родовитого семигородця, може, навіть русина, який 6 серпня 1453 р. з Константинополя, обертається іменем своїм і ще одного «владики або єпископа» (Bladicz oder Bischoff) до германштатської міської ради німецькою мовою з поздоровленням і досить просторим оповіданням про здобуття Константинополя турками (ст. 62 – 65). Лишаючи се оповідання для пізнішої публікації, подаю тут у перекладі першу точку статуту кронштатських кушнірів із р. 1328, в якім сказано:
«Перш усього постановляємо, щоб нікого чужого не допускати до цеху, хто не має письменного посвідчення, що він здібний до праці і не ошуканець (validus et non spurcus); кождий, хто вступає до цеху, має дати чотири золоті угорські і два камені (talenta) воску».
Примітки
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 519 – 525.