7. Тимчасове закінчення
Іван Франко
Для доповнення сього нарису про сліди русинів у Заліссі згадаю коротку книжку І. Філевича «История древней Руси», т. 1, Варшава, 1896, який присвятив сьому питанню декілька уступів, особливо на ст. 1 – 13 і 160 – 180, і зупиняється головно на топографічних назвах краю. Не буду зупинятися при його дослідах, які не довели його далі від його попередників, а зупинюся трохи довше на питанні, що таке секлери.
Сучасна наука не лише в Росії, але також у значній часті в Західній Європі ідентифікує семигородських секлерів із тим племенем, яке в давніших джерелах XII – XVI вв. зоветься Ciculi, а в пізніших Siculi. В німецькім лексиконі Майєра [Meyers grosses Konversations-Lexikon, Bd. XIX. Wien und Leipzig, 1908, ст. 261 – 2] читаємо про них ось що:
«Секлери – се мадярське плем’я, що живе в трьох східних комітатах Семигороду (Удваргель, Еші і Фаромшек) і в мові та обичаях заховало багато старовини. Їх число виносить 450 000, але се число меншає наслідком їх еміграції до Румунії. Національна традиція бачить у них безпідставно (в нім. fälschlich) потомків гуннів Аттіли; правдоподібно вони мадярського або хозарського походження і були королем Владиславом І та його наступниками переселені в східні околиці Семигороду як гранична сторожа. До р. 1848 вони вважалися шляхтою і мали багато привілеїв, підлягали тільки своєму власному старості (span) і суддям, а їх край аж до р. 1874 був поділений на 5 т[ак] зв[аних] столиць (szek). Хоч добрі пограничні вояки вони довго опиралися правильній військовій службі і аж по подавленні повстання генералом Букковом були змушені ставити три полки. В рр. 1848 – 9 вони допомогли Бемові до кількох побід».
Для доповнення сих відомостей не зайвим буде подати те, що пишуть про секлерів деякі старші історики. Німецький єзуїт Юрій Прай, що в XVIII в. написав декілька важних праць про Угорщину та Семигород, у своїй книзі «Annales veteres Hunnorum, Avarum et Hungarorum», вид[аній] у Відні 1741 р., на ст. 386, виводить цікулів від давніх скіфів, яких він через помилку ідентифікує з пацинакітами, т. є. печенігами, яких мішали вже візантійські історики XII в. Він оповідає, що вже Константин Порфирогенет згадав про 8 племен пацинакітів, які пізніше від угрів були виперті з Дакії. З них плем’я Гіля заняло теперішню Дакію, плем’я Гіязічопон зайняло Молдавію та Волощину. Плем’я Гіля під проводом свого князя Стефана перейшло під власть угрів і назвалося потім від свого положення між лісами трансільванцями. Як одинокий доказ свого оповідання наводить Прай оповідання візантійського історика Никити Акоміната про війну цісаря Іоанна Комнена зі скіфами в р. 1121, подане вище на ст. 145 – 146.
Той сам історик на ст. 179 наводить свідоцтво мадярського літописця Туроція, по якому Чаба, син Аттіли, опинившися в безвихіднім положенні, піддався цісареві Гонорієві, від якого прийнятий був дуже гуманно. Але гунни на диво затужили за рідним краєм і вернулися до Скіфії, а тільки 3 000 з них лишилися в границях Трансільванії і, боячися, аби їх не називали гуннами, прозвали себе цікулями. Прай називає се твердження смішним і неправдивим. Додам іще, що назва секлерів по-мадярськи пишеться Szekely, а се слово найближче стоїть до слова zekel, що значить сидіти або садити, так що назва секлерів відповідає нашому «осадники» або поселенці. Се було би свідоцтво про досить пізнє оселення секлерів у Семигороді.
Не зайвим буде зазначити тут іще про православний монастир Сікул і про інші цікульські монастирі в Молдавії в другій половині XVIII в., згадані в книжці «Житие и писания молдавского старца Паисия Величковского», Москва, 1847, ст. 50 – 52, і ін. Не менше важною може бути також відомість, що австрійський географ Людвіг Гайфлер у р. 1855 подає ось яке число мешканців Семигороду з огляду на їх віроісповідання: католиків 867 000, в тім числі 648 000 грецького обряду або уніатів, 219 000 латинського і 7 000 вірменського обряду, далі 637 000 православних, 295 000 кальвіністів, 198 000 лютеран, 46 000 унітаріїв і 15 000 жидів. Румуни всі або уніати, або православні, німці переважно лютерани, а мадяри почасти католики, а почасти кальвіністи [Ludwig Ritter von Heufler. Oesterreich, Ein geographischer Versuch, Bd. III. Die Karpathenländer von Oesterreich. Wien, 1855, ст. 118]. Тому що румуни всі належать до православного віроісповідання, чи не найпростіша річ буде бачити в семигородських уніатах людей того самого племені, яке в північній Угорщині та Галичині називає себе русинами?
Про секлерів у тій статистиці не згадано нічого. Коли допустити, що автор зачислив їх до мадяр, а мадяр-кальвіністів подає число 295 000, а надто всіх римо-католиків 219 000, то побачимо, що навіть приймаючи всіх секлерів за католиків, що не зовсім правдоподібне, бо є католики також між мадярами, а секлери всі належать до римо-католицької церкви, число секлерів у 1855 р. не було більше як 200 000, а можливо, що й значно менше. Що давня назва цікулі могла означати людей руського племені, се можна догадуватися на основі сеї самої назви, що відповідає руському цикало, чоловік, який замість «чи» говорить «ци». Так говорять скрізь на галицько-руськім Підгір’ї. В селі Нагуєвичах одного чоловіка, який замість загальновживаного в тім селі «ци» говорив «чи», прозвали Чиправдою. Від уживання форми «чи» замість «ци» пішли назви Чикало, Чикаленко, Чикалюк. Вкажу на аналогічні назви хорватських діалектів: кайкавщина, чакавщина і штокавщина, взяті від різних форм слова «що».
Примітки
Філевич Іван Порфирович (1856 – ?) – російський історик, закінчив історико-філологічний факультет Петербурзького університету, був професором кафедри російської історії Варшавського університету.
Майєр Йосиф (1796 – 1856) – німецький книговидавець, засновник Бібліографічного інституту (з 1828 р. у місті Гільдбургаузені). З його видань особливого поширення набув «Meyer’s Konversations – Lexikon für die gebildeten Stände» (т. 43, 1839 – 1855 рр.).
Аттіла (? – 453) – вождь гунів. Очолюючи союз різних племен, Аттіла, резиденція якого була в Паннонії (сучасна західна Угорщина), поширив свою владу на сході до Волги, на заході – до Рейну, на півночі – до датських островів, на півдні – за Дунай.
Владислав І (Владислав І Локетек; між 1260 і 1261 – 1333) – король Польщі з 1320 р., прагнув до об’єднання польських земель і ліквідації феодальної роздрібленості.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 544 – 546.