4. Свідоцтво Райхерсдорфера

Іван Франко

Перейду тепер до другої книжки, згаданої вже бібліографічної рідкості. Вона має титул досить просторий, що звичаєм тих часів, коли була друкована, подає досить докладний огляд змісту. «Martini Broniovii de Biezdfedea bis in Tartariam nomine Stephani primi, Poloniae regis, legati Tartariae descriptio, antehac in lucem nunquam edita, cum tabula geographica eiusdem Chersonesus Tauricae. Item Transsylvaniae ac Moldaviae aliarumque vicinarum regionum succincta descriptio Georgii a Reichersdorff, Transsylvani, cum tabulis geographicis tam Moldaviae, quam Transsylvaniae. Praeterea Georgii Werneri de admirandis Hungariae aquis hypomnemation, addita tabella lacus mirabilis ad Cirknitz. Coloniae Agrippinae, in officina Birckmannica, sumptibus Arnoldi Mylii. Anno MDXCV. Cum gratia et privilegio S. Caesareae Maiestatis» [Мартина Броневського з Трансільванії, що двічі був послом польського короля Стефана Першого в Татарії, опис Татарії, досі ще ніколи не виданий, з географічною картою того ж Херсонесу Таврійського. Також короткий опис Трансільванії і Молдавії та інших сусідніх країв, складений Георгом Райхерсдорфом, трансільванцем, із географічними картами як Молдавії, так і Трансільванії. Крім того, короткий нарис Георга Вернера про гідні подиву води Угорщини з додатком карти «Дивне озеро біля Циркніц». У Кельні, в друкарні Біркманна, коштом Арнольда Мюля, року 1695. З дозволу його королівської величності» (лат.). – Ред].

Книжка формату малого folio обіймає на початку 6 ненумерованих карток, із яких перша містить вище поданий титул із символічним рисунком, де в сяєві міститься ім’я Ісуса в відомій цифрі JHS і з написом довкола: «Nomen Domini turris fortissima». Друга й третя картка містять присвяту Мартина Броневського королю Стефану Баторію, датовану «in Tassarlagano pago Tartarico» дня 1 січня 1579 р. На картках 3 і 4 міститься поазбучно впорядкований покажчик змісту цілої книжки, а на картках 5 і 6 на двох середніх сторонах мапа Татарії й Криму зі значною частиною південної України.

За сим іде опис Татарії, написаний Броневським, на ст. 1 – 24. Далі на двох ненумерованих картках на їх середніх сторонах міститься мапа Семигороду, а на сторонах 25 – 26 присвята королеві Фердінандові, написана Георгієм Райхерсдорфером; на ст. 27 – 28 лист того ж автора до королівського канцлера, єпископа Николая Олага, датований Viennae Pannoniae д[ня] остатнього цвітня р. 1550, далі на ст. 29 – 30 Elegia ad lectorem S. Reychersdorfferi, а далі на ст. 31 – 43 його ж Chorographia Transsylvaniae; на ст. 44 – 45 його ж Exhortatio ad Sacram Regiam Maiestatem, далі наст. 46 присвята опису Молдавії королю Фердінандові, на ст. 47 коротка промова Ad lectorem, на ст. 48 вірш Moldaviae descriptio і дві епіграми Yoannis Alexandri Brassicani і на ненумерованих двох картках на внутрішніх сторонах мапа Молдавії, а потім на ст. 48 – 53 опис сього краю.

На ст. 54 знов покладена коротка латинська вірша Ad lectorem, далі наст. 55 – 57 віршована латинська дедикація Георгія Вернера твору De admirandis Hungariae aquis баронові Зигмунтові Герберштайнові, а на ст. 58 вірш Йоанна Людовіка Брассікана до Георгія Вернера. На ст. 59 – 60 міститься лист Герберштайна до Вернера, а на ст. 61 – 75 Вернерів опис De admirandis Hungariae aquis. На дальших двох ненумерованих картках міститься детальна мапа Циркніцького озера.

Як бачимо, зміст книжки досить різнорідний, у якім звичаєм того часу наукові трактати не обходилися без поетичних прикрас. Не вдаючися в розбір, змісту сеї книги, зазначу тільки, що Мартин Броневський два рази як посол короля Стефана Баторія їздив до кримського хана і мав нагоду досить докладно оглянути всі важніші місцевості Криму. Щодо другого автора, Георгія Райхерсдорфера, довідуємося з його листа до єпископа Николая Олага, що він з поручения короля Фердінанда двічі їздив у посольстві до молдавського воєводи і з нагоди того посольства вже перед тим вручив королеві короткий опис Молдавії. В елегії до читача на ст. 29 оповідається се ось якими віршами:

At ne multa diu narrando tempora perdam,

Officii referam munera pauca mei.

Regia legati perfunctus munere iussa

Bis per Moldaviae barbara regna tuli.

Perque Getas vexi patriae mandata Dacosque,

Qui modo de sylvae nomine nomen habent.

Intimaque Eoi lustravi littora ponti,

Unde vehit roseo Phoebus ab axe diem.

[Щоб не витрачати багато часу на розповідь, я подам відомості про скромні обов’язки моєї посади. Я за наказом короля був його послом у чужих краях Молдавії. Гетам і дакам я привіз накази моєї вітчизни в їхню країну, що має назву від слова silva (ліс). Я відвідав береги Східного моря, звідки Феб із рожевого неба привозить день (лат.). – Ред.]

В короткій промові до читача на ст. 47 він знов ось якими словами оповідає про свій кількаразовий побут у Молдавії:

«Минулих літ маючи різнорідні і прикрі поручения від його королівської милості до молдавської держави, я відбував туди посольства і оглянув досить пильно всю ту країну аж до остатніх границь її окраїн, і пізнав, наскільки позволяла моя здібність трудності часу та обставин, положення та окружения сього краю, який положив собі тут описати географічним способом у короткім нарисі».

Цитована вище публікація Ф. Міллера «Deutsche Sprachdenkmäler aus Siebenbürgen» дає нам можність трохи ближче вглянути в життя й відносини сього письменника. На ст. 180 – 181 сеї публікації міститься його лист до міської ради Кронштату, в якім він упоминається за кривду двох горожан, що була сполучена також із його власною кривдою, і підписується Secretarius und Orator etc., що позволяв догадуватися, що вже в тім часі (лист датований у неділю перед святом трьох королів р. 1529) він займав досить визначне і впливове місце в своїй рідній громаді Кронштаті.

Свою хорографію Семигороду автор розпочинає історичним оповіданням про початки римської провінції Дакії, про побіду Траяна над Декебалем, будову кам’яного моста на Дунаї, який Траян збудував для влегшення собі доступу до задунайської Дакії, а його наступник Адріан велів розібрати аж до поверхні води зі страху перед улегшенням варварам доступу до римських провінцій на південь від Дунаю.

Далі йде характеристика чотирьох головних народностей, що а першій половині XVI віку замешкували Семигород. Се поперед усього саксонці, потім народність звана Ciculi, далі мадяри (Hungari) і волохи (Valachi). Подаю тут те, що на ст. 33 говориться про цікулів.

«Цікулія, кут Дакії, суміжний із молдавською землею, а мешканці того краю зовуться цікулями. Говорять, що вони походять від скіфів. Вони живуть на основі своїх законів і обичаїв, а свої уряди розділяють жеребом. Ніхто між ними не вважається нешляхетним, навіть коли власноручно оре або займається пасенням череди. Проте се народ загартований і жорстокий (durum et asperum), немов уроджений для війни, який, як здається, мовою, обичаями й одежею не много різниться від мадяр».

Далі йде досить неясне речення, яке тут подаю дослівно: «Ні sunt Hunnorum antiquissimi, quos’ Ciculos appellare malunt quidam, quod e Scytis originem trahunt». Видно, що дехто з необізнаних ближче зачисляв цікулів до мадяр, а інші воліли бачити в них потомків скіфів, т[ак] зв[аних] русинів.

«Цікулі жиють розділені на сім околиць, які самі називають оселями (sedes), яких назви ось які: Sepsi, Orboi, Kysdi, Czijk, Gyrgio, Markus Zeek, Aranyas Zeek, так названі мадярською мовою, найвизначніші між іншими цікульськими містами. Czijk – місто з північного боку, a Kysdi – наліво, положене у самих стіп Карпат. З ним сусідує Gyrgio на захід під тими ж стопами Карпат, земля гориста і мало управна (aspera) в крайнім північнім куті Семигороду. До Gyrgio притикає Marcus Zeek на південь унутрі семигородської провінції, над долішнім бігом ріки Марош [Ані одної з сих назв я не можу пояснити при помочі мадярського словаря; в усякім разі вони ані слов’янські, ані румунські. – I. Ф].

Головним містом сеї околиці єсть Zeckelwasserhel, по-саксонськи Neumarkt (Новий Торг), місто дуже просторе, де часто відбуваються многолюдні сходини цікулів. Мадяри і шляхта в тих околицях подекуди змішані з саксонами, зближаються потроху до цікулів мовою, одежею та уоруженням. Сі три народності (німці, цікулі й мадяри) злученими силами та військом, підготованим для воєнної акції, як загально приймається, достарчають 90 000 або й більше узброєння. І не тайна се, що ся країна протягом так многих століть зазнала дуже багато ворожих нападів, але не було такого часу, в якім би вороги не мусили уходити з неї з великою своєю стратою.

Жиють у тім краю також волохи, але в розсипці і без певних постійних осідків. Вони, як свідчить їх язик, походять від італійців і свою провінцію (Молдавію) називають Флякцією, від якогось Флякка Римлянина, що припровадив сюди значну колонію для оборони Мезії від даків».

Далі автор описує головні міста Семигороду, починаючи від Вараждина, в якому згадує єпископа Георгія, що був заразом скарбником семигородського королівства; там же містилася мармурова гробниця угорського короля Владислава. В околиці міста Колошвару (Klausenburg) згадує багаті копальні солі, що достарчали її головно для угорської столиці Буди. Головним містом Семигороду автор називає Шибин, Cibinium, по-німецьки «Hermannstadt, quae civitas huins regni metrepolis est et munitissima, aurique et argenti, rerumque omniuin longe abundantissima» (ст. 35). Автор оповідає про семилітню геройську самооборону Шибина в часі безкоролів’я по смерті короля Владислава, коли то мешканці сього міста власними силами й коштами не тільки самі остоялися проти різних ворогів, але піддержали також іще інші міста, щоб не підпасти під чужу залежність.

Довкола Шибина міститься сім околиць саксонських, між якими стрічаємо Reussmarkt (Руський Торг) з десятьма селами і Olczna (Ольшина) з 12 селами. Церковна організація Семигороду складалася з 8 парафіяльних капітул, між якими бачимо капітулу в Бистриці з 23 парафіями, капітулу в Короні з 30 королівськими парафіями і 2 капітули в Шибині, з яких до одної належить 23, а до другої – 22 парафії. Недалеко Шибина міститься давня копальня солі в місточку Вижагна (від слов’янського выжьгати, яке саксонці прозвали Salzburg (ст. 36).

Корона, по-мадярськи Брашов, а по-німецьки Kronstadt, славна ярмарками, на які приїздять турки. До неї належить три передмістя, з яких одно заселяють болгари, друге – мадяри, а третє – саксонські рільники. В тім місті недавно повстала бібліотека, найбагатша на всю угорську державу після розсипки славної бібліотеки короля Матвія Корвіна в Буді. В досить неясних висловах автор згадує про грецьку назву міста Stephanopolis, напівварварську Cronopolis, мадярську Brassovia, паннонську Burczą, яку «nostri autem Burciam vocant vel ab amne cognomine, qui id loci interluit, vel a radice, quasi dicas nostrate lingua Wurczia». В околиці живуть німці всуміш із цікулями, але до міста не приймають нікого, крім німця (ст. 38).

Чотири милі від Корони лежить твердиня Фогараш, із якої в р. 1541 підступом упроваджено семигородського воєводу Стефана Майлата, якого турки за справою молдавського воєводи Петра завезли до Константинополя і там держать досі в тяжкій в’язниці.

Подано далі опис Бистриці. Вона лежить на широкій рівнині, з обох боків має горби, покриті виноградниками. Серединою міста тече ріка того ж імені, а чотири милі від Бистриці віддалена оселя Родна з багатою копальнею золота. Медіяш – місто, положене в осередку Семигороду, також багате вином і всякими живностями, вславилося авантюрою губернатора Людовика Грітті, що 1527 р., звабивши до себе вараждинського єпископа Емерика Чибацького, вбив його і за се обложений у своїм місті волохами та саксонами був узятий насильно, виведений на поле і вбитий прилюдно разом зі своїми спільниками, а його два сини, хоч не винні, були покарані смертю молдавським воєводою.

В Колошварі, згадує автор (ст. 39), між мешканцями, окрім саксонців та мадяр, також паннонців, що користуються спеціальною автономією, яку автор характеризує ось якими словами: «Eam (civitatem) Saxones mixti Pannonibus incolunt, iudicem et consules alternis vicibus quotannis concordibus suffragiis, nes dispari numero eligunt, hi Hungarum, illi Saxonem, suos quisque senatores salutant». Очевидно, були в місті дві, мабуть, в основі віроісповідні громади, з яких одна складалася з німців і паннонців, а друга – з мадяр.

При описі міста Білгорода, Alba Julia, що повстало з римської колонії і має тепер німецьку назву Weissenburg, автор згадує, що тут колись жили готи, яких сліди до його часу видні були в численних написах (ст. 40). На захід від того міста серед гір лежить оселя Абругбаня, якої кінцева назва вказує на її руське походження; ся місцевість незвичайно багата золотом і іншими металічними рудами. Недалеко від неї лежить друга стара копальня золота Златна (Zalathna), яку за часів автора займали волохи. Друга подібна оселя Керешбаня за часів автора замешкана була всуміш саксонами й волохами (ст. 42).

Автор кінчить свій опис ось якою гарячою похвалою свого рідного краю:

«Est itaque haec nobilissima et opulentissima regio et provincia, pluribus aucta nationibus et incolis, omniumque rerum, quae ad humanuni spectant usum, longe refertissima, auro et argento saliumque fodinis, ex quibus quotannis ingens thesaurus hauritur, cum viniferis montibus et iumentorum et pecorum ingenti multitudine undiquaque referta. Neque suspicetur quispiam, in tota Europa huic provinciae Transsylvaniae opulentia et amoenitate esse parem, aut usufructu praestantiorem» (ст. 43).

По-нашому сказати:

«Се найкраща і найбагатша країна, заселена многими народами та мешканцями і щедро наділена всім, що йде на пожиток людям, золотом і сріблом і копальнями солі, з яких щороку черпаються величезні скарби, з багатими виноградниками, скрізь благословенна незліченим множеством усякого скота та худоби. І здається мені, що в цілій Європі не знайдете провінції, що рівнялась би багатством та приємністю і пожиточністю з отсим нашим Семигородом».

Примітки

Martini Broniovii – більше про М. Броневського та його книгу – у .

Стефан Баторій (1533 – 1586) – семиградський (трансільванський) князь (1571 – 1576), польський король (з 1576 р.). За правління Баторія посилився феодальний гніт на українських землях, що входили до складу Польщі.

…бачити в них потомків скіфів, т[ак] зв[аних] русинів. – Іраномовні скіфи не могли бути предками русинів чи українців.

…угорського короля Владислава. – Владислав або Ладислав – ім’я кількох угорських королів.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 530 – 536.