3. Хрестоносці в краю Борза в рр. 1211 – 1227
Іван Франко
Мавши нагоду на короткий час використати згадану вище книжку «Urkundenbuch zur Geschichte Siebenbürgens», що творить XV том другого відділу «Fontes rerum Austriacarum» (вид[аний] у Відні 1857 р.), подаю з неї інтересний історичний епізод із панування короля Андрія II, який підписувався також королем Саlliciae Lodomeriaeque. Сей король в р. 1211 надав монахам-хрестоносцям із шпиталю св. Марії в Єрусалимі, німецької народності, маєтність «terram Borza nomine ultra sylvas versus Cumanos, licet desertam et inhabitatam». Король надає їм сю землю «pacifice inhabitandam et in perpetuum libere possidendam» для розширення границь держави. Він позволяє їм із золота й срібла, яке знаходиться в тім краю, часть (не означену ближче) давати до королівського скарбу, а решту лишати собі. Позволяє їм вільні торги й доходи з торгів, позволяє будувати деревляні замки й деревляні городи для оборони від куманів. Жоден воєвода не має над ними власті, крім короля. Вони самі вибирають собі судію, а король від себе додає: «Nos vero praemissos cruciferos in possessionem supra dictae terrae Borza per pristaldum (пристав) nostrum Jura nomine iussimus introduci». Він має об’їхати сю землю відповідно до границь, означених воєводою Михайлом і детально описаних у документі. Між тими границями названо ріки Alt (пор. укр. Альта) і Борзу (ст. 8 – 9).
Німецькі хрестоносці, що стояли під спеціальною протекцією римської курії і мали від неї признану незалежність від усіх духовних властей Семигороду та Угорщини, поспішили зайняти надану їм королем посілість. В р. 1212 король потверджує зверхність брата Теодорика, якого вибрали собі самі монахи, і застерігає, що вони повинні з нової срібної монети, вибиваної з місцевого срібла, віддавати до королівської каси стільки, «quod sufficiat populo ibi conversanti»; упоминає їх, «ne populus ibi habitans ab eis in aliquo gravetur – отже, видно, що земля зовсім не була пуста, але досить густо залюднена, – і пригадує їм, що вони, як вояки й монахи, супроти ненастанних нападів куманів кождого дня повинні бути готові на смерть в обороні краю (ст. 10 – 11).
Семигородська єрархія, певно, не без впливу римської курії, зразу поставила себе досить прихильно до німецьких монахів-хрестоносців. В р. 1213 семигородський єпископ Вільгельм, признаючи, що вони свою землю «а quotidianis paganorum incursibus defendunt, se omnibus periculis subicientes»– Ред], надає їм право побирання десятини від усіх мешканців з виємком тих мадяр або цікулів, які би з часом оселилися в тім краю (ст. 11).
Се надання на просьбу монахів потвердив папа Григорій у Римі письмом із 19 цвітня 1218 р. Чому так пізно, не можемо сказати. Очевидно, досі хрестоносці сиділи на своїй землі зовсім безпечно і ніхто не чіпав їх. Здається, що відносини їх до короля протягом сих десяти літ Сули хоч, може, не зовсім добрі, та все-таки зносні, коли король у р. 1222 потверджує їх знов у їх посілості на Борзі, та вважає потрібним докладніше означити їх повинності. Він постановляє, що з золота й срібла, здобуваного в їх посілості, мають давати половину до королівського скарбу, а для оборони проти куманів мають будувати кам’яні замки та городи. Король надає їм нову посілість, у яку впровадив їх «pristaldus noster Fataletus»; між границями тої посілості названо «terminos brodnicorum» . Надто монахи одержали від короля право на ріках Альті та Мароші держати по 6 кораблів для перевозу солі, яку одержували задармо з королівських копалень, «quae Ocana (Окна) vocantur». Се надання потвердив папа Гонорій письмом із 19 грудня 1222 р., згадуючи при тім, що монахи за Сніговими горами відбудували наново замок, названий Cuteburc, для оборони від куманів (ст. 19 – 21).
В р. 1223 зайшла невеличка зміна в організації монахів. Вони одержали право вибирати з-поміж себе архіпресвітера або декана, якого за порученням ягерського єпископа мав затвердити папа. Першим таким деканом був брат Герман (ст. 21 – 2). В р. 1223 відносини між монахами-хрестоносцями й семигородською ерархією починають псуватися. В листі до семигородського єпископа з 12 грудня 1223 р. папа Гонорій дорікає йому, що присвоює собі безправно судівництво над німецькими хрестоносцями в Борзі, кличе їх священиків та кліриків на свій синод і силує монахів та їх світських підданих до плачення десятин і інших данин. Рівночасно папа поручає остригомському архієпископові в разі непослуху семигородського єпископа уневажнювати його присуди (ст. 22 – 23).
Рівночасно почали псуватися також відносини між хрестоносцями й королем. В р. 1224 монахи жалуються королеві на свою бідність, через яку не могли досі зложити йому довжних повинностей (nullum majestati regiae servitium poterant impetrari). Король знов розширяє їх посілість і визначує їм річно 500 марок сріблом данини для королівського скарбу з обов’язком удержувати трьох поборців і 500 королівських вояків у часі збирання данини. Коли би в часі війни король сам ішов у похід, монахи мають поставити від себе 100 вояків, а коли шле когось іншого в похід за границю, то лиш 50. Надто надає їм право вживання лісу Blacorum et Bissenorum спільно з тими ж волохами й печенігами, далі право побирати по старому звичаю від дня св. Юрія, св. Стефана і св. Мартина по 8 день сировицю (соляну воду) без оплати. Побирати лісовий матеріал із королівських лісів можуть свобідно багаті й бідні (ст. 29 – 30).
Але вже 1225 р. прийшло до катастрофи. В початку червня папа одержав від монахів на Борзі зажалення на короля та його погрози і повідомлення, що вони вагаються, чи не покинути їм сей край. Тексту сього зажалення нема, є тільки лист папи до монахів із 10 червня, в якім він згадує про їх жалобу та поручає їм не піддаватися ніяким погрозам і не покидати краю без дозволу папи та їх магістра, обіцяючи при тім заспокоїти короля (ст. 31).
Зараз 12 червня папа повідомляє про сю пригоду свого легата в Буді, посилаючи йому копію зажалення монахів (ст. 32). Рівночасно шле до короля просторий лист, із якого довідуємося докладніше про те, що сталося в першій половині 1225 р. Папа пише між іншим: «Frequenter ipsorum fratrum recepimus querimonias, quod ipsos super terra eadetn inquietas et frequenter tibi super hoc direximus scripta nostra». Очевидно, непорозуміння між королем і хрестоносцями тяглися вже довший час, тільки писані свідоцтва про них не заховалися.
Далі оповідає папа, що недавно одержав від монахів відомість, буцімто король з великою юрбою кінних наїхав землю братчиків, обтяжив їх великими поборами вартості 1 000 марок і значно спустошив саму землю. Надто він зайняв замок, вибудуваний монахами за Сніжними горами, викинув із нього братську залогу, причім деяких братчиків і їх людей королівські вояки повбивали, інших поранили, а деяких ув’язнили. Просьби братів, аби король дав їм сатисфакцію і випустив ув’язнених, він не услухав, але жалувався на них папі, що вдираються на землю, не даровану їм королем. Монахи заперечили сьому, а тоді король, як твердить папа, зажадав від них, аби вступилися з дарованої їм землі, і додав тяжкі погрози (ст. 33).
Папа ужив усяких засобів, аби вплинути на поступування короля. Одним із найстрашніших способів, якого в тих і в інших часах залюбки вживали церковні єрархи, було внесення незгоди й роздору в королівську сім’ю. Зараз 18 червня папа обертається з листом до королевича Бели, сина короля Андрія, упоминаючи його, аби в тій часті краю, що підлягає його зверхності з волі вітця, не допускався таких надужить, за які грозить церковна кара (ст. 35).
Король жалувався папі через нунція на те, що хоч дав хрестоносцям землю й значні привілеї, але вони не задоволені сим, armata manu забрали далеко більше і загрозили королеві, що радше згинуть усі в бою, ніж звернуть забране. Не задоволені тим, що не сповняють обов’язків, вложених на них королем, вони переловлюють його підданих та обтяжають їх не належними їм зовсім тягарами та вимушеннями і загалом самі зробилися тяжким тягарем краю (homines eius capiunt, indebitis eos exactionibus aggravantes, et aliis ipsi modis innumeris iniuriosi existentes pluriinum et molesti). Між іншим, вони не додержали також умови щодо плачення грошей до королівського скарбу. Король висловлює своє обурення на їх поступування терпкими словами: «Sunt tanquam ignis in sinu, mus in pera et serpens in gramine». (ст. 36.)
Папа листом із 1 вересня поручив двом угорським єпископам розслідити се діло. Чи вони піднялися сеї місії, невідомо. З листа папи до короля з 27 жовтня довідуємося, що король таки викинув хрестоносців із свого краю, а папа впоминає його покликати їх назад і вернути їм землю над Борзою (ст. 37 – 38). Король, очевидно, не послухав його, бо з листа папи до короля з дня 17 лютого 1228 довідуємося, що хрестоносці зимою вернули до Рима. Папа знов упоминає короля, аби покликав їх на їх давнє місце, і того самого дня пише також до королевої і до вешпрімського єпископа листи, аби вплинули на короля в тій справі. Та король, очевидно, мав досить причин і досить сили волі остоятися при своїм рішенні.
Тим часом умер папа Гонорій, а його наступник Григорій ще й 1231 р. не покидає справи хрестоносців. У своїм листі до короля Андрія з 30 цвітня 1231 р. він пригадує королеві, що хрестоносці за свого побуту на Борзі не тільки заселили і управили сю землю, але надто збудували укріплений замок для оборони краю, а коли проти них виступили кумани з великою силою, вони розбили їх і многих із них навернули на християнство. Невважаючи на те, король напав на даровану їм землю, вигнав їх із неї та не послухав пізніших упімнень папи Гонорія, і не хотів навіть прийняти магістра хрестоносців Германа, щоб вислухати його оправдання (ст. 46 – 48).
Ще в жовтні 1234 р. папа Григорій у листі до патріарха аквілейського грозить угорському королеві інтердиктом або екскомунікою, коли не поклює назад хрестоносців (ст. 58). Ся погроза правдоподібно не була сповнена, ба король Андрій умер при кінці 1234 р. Від р. 1235 йдуть документи з підписом короля Бели, і того ж року папа Григорій адресує один свій лист venerabili fratri episcopo Cumanorum (ст. 60).
Примітки
Папа Григорій. – Зважаючи на те, що мова йде про 1218 р., мається на увазі папа Григорій VIII, натхненник хрестових походів.
Папа Гонорій – Йдеться про 1222 р., тому мається на увазі папа, що коронував імператора Фрідріха II, провадив політику хрестових походів серед європейських народів, тобто Гонорій III (? – 1227).
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 525 – 530.