5. Праця проф. Кочубинського
Іван Франко
Отся стаття була написана в марті і в значній часті надрукована в вересні м[инулого] р[оку] на основі цитованих у ній джерел. Тоді ще я не познайомився з основною студією проф. А. А. Кочубинського «О русском племени в Дунайском Залесье», що появилася ще 1891 р. в другім томі «Трудов седьмого археологического съезда в Ярославле 1887», ст. 9 – 66. Познайомившися з сею працею російського вченого, опертою в значній часті на тих самих джерелах, якими користувався я (окрім книжки Ф. Міллера), вважаю відповідним подекуди доповнити свої спостереження тими, які зібрав російський учений, а надто вказати на добрі й слабші боки його праці, закроєної на значно ширший розмір, як моя розвідка.
Праця А. А. Кочубинського, що займає не сповна 60 сторін друку великого 4-о, розпадається на 15 (властиво 14, бо ч. 5 нема) розділів неоднакового розміру, переважно філологічного змісту, з яких перший (стор. 9 – 10) нав’язує до давнішої праці автора про Надволжанське Залісся і властиво не належить до речі.
В другім розділі автор, простуючи твердження румунофілів про первісне населення Семигороду румунами або валахами, підносить значне число орографічних, гідрографічних та топографічних назв слов’янського походження, які вказують на дуже давнє заселення Семигороду слов’янським племенем (ст. 10 – 12). Давність того заселення можна означити тим, що в початку XII в. се населення застала на місці німецька колонізація, що прийшла сюди переважно з Фландрії.
Автор вичисляє ось які назви гір слов’янського походження: Бик, Бистричора (Бистрич-гора, гора з якої витікає Бистриця), Волкан, Верх або по-волоськи Верф, Дід, по-мадярськи Det-hegy, de hegy – значить хребет або гора; Діл, по-волоськи Dealu; та сама назва у галицьких русинів, принаймні Дрогобицького пов.; Обрина, від старослов’янського Обр (скорочене з Avarus), по-чеськи й досі obr, obrovsky (велетенський), Прислоп (Priszlop) – автор не поясняє сього слова, бо його пояснення може дати тільки чоловік, знайомий з гірськими відносинами та місцевостями галицько-руських Карпат.
Прислопами давно називали місця, куди ходили медведі і де на них заставляли пастки, звані слопами. Така пастка на медведя – се була колода, завішена досить високо на двох деревах над медвежою стежкою; до колоди при помочі відповідного механізму прикріплювано на самій медвежій стежці живе порося на принаду для медведя, який, ідучи вночі стежкою і хапаючи свою мниму здобич, мусив сіпнути механізм, наслідком чого колода падала згори і вбивала медведя на місці. Малий прилад такої самої конструкції, зроблений із двох дощок, кілків і деревляного язичка, названий слопець, уживався за моєї пам’яті в моїм ріднім селі для ловлення мишей.
Села з назвою Прислоп (по-польськи Przysłup) маємо в Галичині в Ліськім, Горлицькім та Калуськім повітах [К. О. Orzechowski. Skorowidz Galicyi i Bukowiny. Kraków, 1872, ст. 67]; далеко більше стрічаємо в горах верхів та облазів з такою назвою; від сеї назви місцевостей походить також родинна назва Прислопський. Далі наводить автор назву гори Руська, по-нім. Russberg, з якої витікає потік Чорна. Мадярську назву гори Astalko легко вивести від слов’янського столъ. Непевний автор щодо походження назв Batra, Batrina, хоча придаток «ина» йому видається, без сумніву, слов’янським, а самі назви близькі до слова ватра, яке у галицьких гуцулів значить огонь. Назву ватра стрічаємо в буковинських оселях Дорна Ватра і Ватра Молдавиця (Orz., 88).
Щодо рік, то тут стрічаємо поперед усього назви: Бистриця, по-нім. Feistritz, а в давніх документах Beszterche; Думбрава (старосл. думбрава), в дімінутиві Dimbrovitza, доплив Дунаю; автор нагадує багато гір, осель та долин сеї назви в теперішній Румунії і вважає сі назви доказом давнього заселення цілого басейну долішнього Дунаю з лівого боку слов’янами. Назви місцевостей, що походять від слова дуброва, польське dąbrowa, маємо в Галичині та Буковині: Дуброва – 15, Дубровиця – 7, Дубрівка – 28, Дуброви – 2. Се слово колись було навіть іменем власним: відомо, що жінка першого польського короля Мешка була чешка на ім’я Дубравка, по-польськи Dąbrówka.
Старослов’янська також назва Злата, потока, що з лівого боку впадає до Мароша. Мадяри переклали сю назву на своє Aranyos, що значить золотий. Один доплив ріки Самоша називається досі Красна; доплив Мароша називається Лопушник, від руського лопух, ростина, якої назва часто приходить також у назвах галицько-руських сіл; і так маємо Лопухову в Ріпчицькім, Лопушанку в Бірчанськім, Старосамбірськім та Турківськім, Лопушани в Золочівськім, Лопушку в Ланцутськім, Лопушну в 10 місцевостях різних повітів і Лопушницю в Бірчанськім (Orz., 45). Різні назви гірських потоків у Семигороді мають і досі при мадярських назвах приставку patak, слов. потокъ: Sar-patak, Körös-patak і т. і. В різних частях Семигороду стрічаємо потоки з назвою Toplitza, теплиця. Не догадується автор слов’янського походження ріки Aluta або Olta, що в старих документах називається Аlta, пор. назву української ріки Альти, наведену вище.
В третім розділі (ст. 12 – 14) автор переходить ряд назв заселених місць із слідами слов’янського походження, серед яких особливо цікаві назви з носівкою, які я вважаю належністю паннонських слов’ян, що після мадярського погрому з початком X в. схоронилися в значнім числі до Семигороду; жили тут іще в першій половині XVI в. Таких назв наводить наш автор 7: Domb, рум. Dimba, слов, дѫбъ; Dombro, рум. Dumbrava, слов. дѫбрава; Gombacz, слов. гѫба; Golumba, лат. columba, слов. голѫбъ; Gerend, рум. Grind, слов, гряда, руське гряда, гряди (поперечні дві балки в хаті понижче стелі над піччю для складання полін, конопель до сушіння і т. ін.); в Галичині стрічаємо се слово в назвах сіл Grzęda і Гряда Львівського і Камінецького, та Грядка Цішанівського пов. Lunką, слов. лѫка; сю назву має в Семигороді 7 осель, у Галичині її стрічаємо в двох селах, у Ряшівськім і Самбірськім пов.
Старе слов’янське походження виявляють назви Dyeva, слов. дѣва, Pestere, слов. пештера, руське печера; Strazsa, слов. стража; Ternavizca, слов. трьнъ, руське терен, пор. Тернавка, потік коло Ясениці Сільної, Тернава, назва 5 сіл у різних повітах, Тернівці Перем[ишльського], Терновець Тарнівського і Тернавка, назва шести сіл різних повітів; далі Тернавське, Терногора, Терноруда, Тернопіль і польські Тарнів, Тарновек, Тарновіца, Тарновець, Тарнівська Воля і Тарнівка (Orz., ст. 83).
Між містами Семигороду стрічаємо Білгород, по-мад. Fejer var, в старих документах Alba Carolina; далі Vaszar hely, no-слов. Градиште або Гредиште; Kapnik-banya, по-руськи Копник, копальня, і баня – знач. теж копальня або соловарня, соляна жупа. Назву баня стрічаємо в багатьох галицьких місцевостях у формах: Баня (6 місц[евих] різних підгірських пов.), Баниця (двох гірських повітів) і Баниля (трьох буковинських пов.). Корінь -коп-, копання стрічаємо в многих галицьких місцевостях у різних формах: Копачі (2), Копачинці, Копалини (5), Копань, Копанини (2), Копанка, Копанки, Копки і Копятин (Orz., ст. 36). Одно з найбільших міст Семигороду Колошвар, по-нім. Klausenburg, у старих документах має назву Kolo або Clusa.
Проф. Коч[убинський] виводить сю назву від слов, ключ, на мою думку, не зовсім вірно; на ліпший слід веде нас стара назва Kolos-monostor, яка означає замкнений (clausa), укріплений монастир. Чи справді народна пам’ять в’яже сю назву з іменем римського цісаря Клавдія, чи, може, лат. назва Claudiopolis була пізнішою комбінацією румунів, не беруся рішати. Без толкування лишає російський учений назву Kraszna, руське красна, якої паралелі знаходимо в назвах галицьких місцевостей Красна (4), Красне (11), Краснопілля, Краснопіль, Краснопуща, Красносільці (2), Краснославці (Orz., 38 ст.).
Руське походження вказує назва міста Bistritz, очевидно, німецька транскрипція руської Бистриці, так само Russmarkt або Reussmarkt, в документах Forum Ruthenorum, найкращий доказ, що вже в XIV в., із якого датується документ із сею назвою, в Семигороді, а власне в центральній його часті, між Германштатом і Білградом, відома була національна назва русинів. Слов’янське походження виявляють назви секлерських міст Pentek (слов. пятокъ), Csek-Szereda (руське середа). Сюди ж належать мадярські назви: ctörtötök (слов. чьтврьтъкъ, руське четвер), szambath (слов. сѫбота, руське субота).
У четвертім розділі (ст. 14 – 24) автор зупиняється над слідами добування солі в Семигороді, яке почалося там, мабуть, іще в передісторичних часах. У початках історичних часів середніх віків се заняття густо-часто в’яжеться з назвами слов’янського, здебільшого руського походження. До таких назв належать: Szolnok, що відповідає слов. сольник: Akna або Окна, слов. окно в значенні копальня, яма, руське вікно, вікнище в значенні глубокої ями. Обі сі назви стрічаємо часто в назвах галицьких та буковинських місцевостей, як ось: Соль, Сольця, Солець, Солина, Солинка, Солка (3), Солонець (2), Солонка (2) (Orz., 77 ст.), а також Окна біля Кіцмана, Окняни, Окно або Вікно (2) і Оконин (Orz., 56 ст.).
Копальні заліза, якого добування почалося також дуже давно, характеризуються в Семигороді слов’янською назвою Banya (баня), яка являється в різних сполуках, як ось Banya-bük, Baja-de fjer (копальня заліза, рум. fjer, з лат. ferrum), або в здрібнілих Banyjka, Banyiczka (по-руськи банечка). На сторонах 20 – 21 автор наводить досить довгий ряд (32) мадярських слів, узятих майже живцем із слов’янської, в значній часті з руської мови.
Трохи ширше (ст. 22 – 24) говорить автор про славну в Семигороді копальню золота Златна, яку, невважаючи на її слов’янську назву, вже в першій половині XVI в. зовсім заселили волохи. При сьому автор цитує відомого нам уже Георгія Райхерсдорфера, одначе, в пізнішім виданні від того, яким користувався я, притім хибно називаючи його твір «Chronographiа» зам. «Chorographia».
На сьому огляді змісту перших 3 розділів (розд. 5 в статті нема, а зараз по 4 іде 6 на ст. 24) кінчиться для мене інтерес статті проф. Коч[убинського], бо дальші розділи (б – 15) зайняті виписками з документів та полемікою з різними румунськими та мадярськими вченими, яка для нас має менший інтерес. Завважу лише, що остатні 4 розділи зайняті спеціально питанням про національність т[ак] зв[аних] едерових русинів, у яких язиці, судячи по пробі поданій на ст. 51, пр. Коч[убинський] не знаходить нічого руського, а зате численні признаки болгарської мови.
Далі він збирає систематично свідоцтва про існування русинів у Семигороді, яких, на його думку, вже в першій половині XVI в. було дуже мало. Важне те, що ті русини в деяких документах називаються зайшлими з Угорщини і належать до протестантизму гельветської конфесії, т[обто] зн[ачить]ї були кальвіністами. Трудно зрозуміти, яким способом російський учений, констатуючи, з одного боку, присутність руського елементу в Семигороді від XII – XVI в., а, з другого боку, майже повну неруськість т[ак] зв[аних] едерових русинів, власне, потомків угорських русинів-протестантів, рівночасно признає, що саме вони були остатніми потомками семигородських русинів і вже в початку XIX в. винародовилися зовсім, перемінившися або в румунів, або в мадяр.
Головною хибою дослідів проф. Кочубинського я вважаю те, що він занадто поспішно і не розглянувшися в давніших джерелах зідентифікував часто згадуваних у джерелах XII – XVI в. цікулів (декуди їх називають також Siculi), що замешкували ще в першій половині XVI в. майже цілу північну часть Семигороду та його східний кут над рікою Борзою (ultra montes nivium), з невеличким мадярським племенем секлерів, що живе досі в вилах двох річок Кокелів довкола центрального свого міста Кокельсбурга [Пор. мапу Семигороду, поміщену при хорографії Райхерсдорфера в описанім мною виданні].
Без потреби також бачить проф. Кочубинський у племені, згадуванім не раз у джерелах під назвою Bisseni (чит. бішені), варіант до назви Rutheni; в тім племені, як переконує нас між іншим також свідоцтво Ф. Міллера, треба бачити не русинів, але печенігів, яких останки, в XI в. виперті з українських степів, знайшли собі захист у семигородських горах.
Примітки
…римського цісаря Клавдія… – Певно, йдеться про римського імператора Клавдія (10 до н. е. – 54 н. е.), який заклав основи бюрократичного апарата Римської імперії, утворивши три двірцеві канцелярії для нагляду за виконанням розпоряджень імператора, приймання і розгляду скарг та управління імператорським майном.
…двох річок Кокелів… – Йдеться про Великий і Малий Кокелі.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 536 – 541.