1. Розширене «Посланіє» Шевченка
Іван Франко
Правду говори благовременно и безвременно.
Апостол Павло.
Не знаю, кому би те золоте правило великого пропагандиста, котре ми виписали перед отсею статтею, пам’ятувати твердше, як поетам. Блискуча форма, свобода і широкий розмах думок надто легко манять чоловіка, поривають його поза границі правди і логіки, і сам він не спостережеться в жарі своєї уяви, що переступив ті границі. І чим більший у поета талант, чим досконаліше владає він даром слова і даром поривання серць людських з собою, тим небезпечніші, особливо для малокритичного читача, його твори, тим легше такий читач подасться за поетом іменно на його хибні сліди, тим певніше застрягне він на них.
Візьмім для приміру одну з справді чудових і гарячих поезій Шевченка, його «». Поет, безперечно, обдумав добре головну основу сього твору перед його написанням, але в жарі самого творення до тої основи домішалися другі складники. Огнисте слово полилося бурною хвилею і виступило з берегів: поет, що в основі стоїть на становищі поступовім, ба радикальнім, що найвищим девізом і завданням своїх земляків ставить: щоб були людьми, т. є. щоб були гуманними і досконалими, оскільки се можливе для чоловіка, значиться, щоб старалися стати на вершині гуманності, на вершині науки і поступу загальнолюдського, – той сам поет і в тій самій пісні доходить до того, що попрікає своїх земляків за те, що студіюють філософію та астрономію, та й то не для того, що студіюють їх недокладно, прихапцем, що не додумуються до послідніх консеквенцій тих наук, а для того, що се науки чужі, німецькі.
«Якби ви вчились так, як треба, – каже він, – то й мудрість би була своя». Скільки-то у нас наші некритичні читачі і критики навтішалися тою фразою і другою, рівносильною їй: «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля», – а ніхто за блискучими словами не доглянув того, що в тих ніби патріотичних і мудрих словах сидить порядна доля слов’янофільського (в дусі московських слов’янофілів) містицизму і ретроградності. Що се за якась «своя» мудрість і «своя» правда? Правда, т. є. загальні закони природи і життя, для всіх людей по цілім світі однака, і ділити її по народностям не можна. Мудрість, т. є. певна, для даної пори найвища сума образовання і знання, правда, що не однака, але зміняється з історичним розвитком науки. Мудрість затим, мірена тою загальнонауковою мірою, буде так само інтернаціональна, як і наука.
Правда, можна міряти мудрість і національною мірою. Серед диких готтентотів мудрий буде ворожбит, знаючий силу деяких трав і лічачий примовами, прихухуваннями і припльовуваннями, – але консиліум наших лікарів назве його шарлатаном і дураком. Серед неписьменного українського народу мудрим назвуть попа Наумовича, котрий лічить гомеопатією і магнетизмом, пише для простих людей їх мовою, для попів мовою вавілонською «Слова», котрий між народом українським і мовою українською пропагує в пику етнографії і історії єдність того народу з великоруським. Що ж би сказав покійний Тарас, коли б йому самому довелось було довести до оттакої консеквенції свою думку о «своїй» мудрості?
Ба навіть слова «В своїй хаті своя воля» не видержать критики. Не мовимо вже о минувшім, о історії: ми ж досі ніколи не мали в своїй хаті своєї волі. Але ж і в будущині воля в нашій, українській хаті неможлива без рівночасної волі у всіх сусідніх нам слов’янських хатах, а й тота знов неможлива без волі в цілій Європі, в цілій людськості. Значиться, і воля, свобода, коли має бути правдивою, повною волею у нас, мусить основуватися на волі межинародній, загальнолюдській.
Ми [не] без наміру зачали критичну розвідку о «Хуторній поезії» Куліша увагами над Шевченковим «Посланієм». Помимо всієї різниці талантів поетичних, основних поглядів, образования і часу – «Хуторна поезія» д. Куліша не що інше як розширене Шевченкове «Посланіє», і мені здається, що порівняння тих обох творів поетичних буде заразом найліпшою їх критикою.
Шевченко пише своє «дружнєє посланіє» до своїх земляків «живих, мертвих і ненароджених, в Україні і не в Україні сущих». Чи слова ті треба розуміти дослівно, т. є. чи Шевченко хотів в своїм «Посланії» звернутися до минувших, теперішніх і будущих поколінь українського народу, чи, може, слова ті треба розуміти алегорично, т. є., що живі значать тих, котрі живуть справді самостійним духовим життям і поступають за такими думками, в яких поет покладає правдиве життя; а мертві значать духово і морально погибших, усяких перевертнів та п’явок; ненароджені ж, – се народ, не пробуджений ще з вікової темноти до національного і суспільного свідомого і свобідного життя, – як кажу, чи так чи сяк треба розуміти адрес Шевченкового «Посланія», про се я спорити не буду.
Здається, що весь тон і всі слова «Посланія», звернені виключно до людей сучасних, промовляють більше за алегоричним, ніж за дослівним розумінням наголовка. В такім самім дусі і Кулішева «муза хуторна незнана, во ім’я бога всеблагого озивається і до пана ляха, і до слуги його лихого, і до того, хто ситу лапу ссав у берлозі сотні років», т[о] є[сть] москаля. Рамки «Посланія», як сказано, у д. Куліша розширені: крім справ чисто домашніх, українських, він особливу вагу кладе на відносини українського народу до сусідів – ляхів і москалів. Для чого д. Куліш назвав свою музу «незнаною», се його тайна: ми віддавна добре знаємо її, і навіть хоть би він не поклав був на сій книжці свого імені, кожний відразу пізнав би, якого се гнізда птиця. Чи се така надмірна скромність поетична, чи та сама містика, котра казала д. Кулішеві написати ось які слова для об’яснення напису «Хуторна поезія».
Книжку свою, каже д. Куліш, назвав я так «на ознаку того, що коли б ні в однім городі і ні в однім селі не знайшлося уже живого зерна до засіву національної ниви, то рука божа знайде ще його в хуторах і широко позасіває навіть і жидівське поле на Вкраїні, не тільки те, що підлягає нашим перевертням». Д[обродій] Куліш, видно, без чуда і без руки божої не може собі подумати оновлення і розбудження українського народу, і в тих своїх словах показується нам подібним до чоловіка, котрий від яких двадцяти літ нічого й не чував про українську літературу, а, не чувши нічого, подумав, що й справді нічого в ній нема, ніхто нічого не робить, не думає, не вчиться, і треба аж труб єрихонських, щоби прогнати тоту величезну сплячку, треба аж з хутора месії, котрий би йшов проповідувати по городах і селах.
Та тільки ж бо сплячка та – лиш в уяві д. Куліша; тут, як і ніде й ніколи в світі, ані чудів, ані рук божих не потрібно, а тільки рук і розумів людських; города і села на Україні, спасибі богу, не сплять і здоровим зерном не оскуділи; ми бачимо там і таких сіячів українського зерна, котрі весь свій талант і всю свою силу віддали тільки тому сіянню і хоть пишучи на чужій, н[а]пр[иклад], московській мові, могли б швидко заробити собі і більше слави, і більше грошей, вони все-таки обіт положили собі писати тільки українським словом! Усього того немовби не знає д. Куліш і надіється на руку божу та на хутір, відзивається до всіх «во ім’я бога всеблагого». Ми зараз бачимо, що проповідь д. Куліша во ім’я бога всеблагого виходить зовсім така сама, як і всі проповіді, т. є. виходить зовсім не всеблагою.
Звісна річ, що київський кружок українофілів 1846 – 47 років був наскрізь релігійний, що товариші читали і глибоко поважали письмо святе і т. д. Те принаймні говориться зовсім напевно в «Жизні Куліша» («Правда» р. 1868). Щодо д. Куліша, то се безперечна правда. В своїм поважанні письма святого і в релігійнім містицизмі д. Куліш від 1847 до 1882 зробив дуже значний поступ і нині вже, благовременно чи й безвременно, всюди тиче цитати з письма святого і пописується вірою в чудеса, зовсім непотрібні і неподібні до правди. Чи з рівною певністю міг се біограф Куліш сказати про Шевченка, котрий 1860 р. писав: «», «» та «», – про се я мав би охоту сумніватися. Бодай в поезіях своїх з 1840-х років Шевченко ніколи не доходить до такого містицизму, як Куліш, а слова «бог», «божий» і т. п. суть у Шевченка радше поетичною фразою, образовим реченням, а не мають ніякого догматичного, релігійного значення.
І в тім згляді, отже, рамки Кулішевої поезії ширші від Шевченкового «Посланія», тільки, розуміється, на шкоду собі. Д[обродій] Куліш виразно втягає питання релігійно-догматичне в обруб своєї поезії. «Я атеїст, що знає тільки бога», – говорить д. Куліш в своїй дивно попутаній поезії «На сповіді». Гарний атеїст, нічого сказати! Та й дивний же той бог д. Куліша! Напів догматично-християнський, котрий рядить світом і природою – в піку механічним і несвідущим силам природи, а напів якийсь раціоналістичний, котрий, по пророцтву д. Куліша, «воскресне у сяєві науки». Ми раді б знати, котра-то наука воскресить його? Чи геологія, котра виперла його з творення землі? Чи біологія, котра виперла його з творення живих істот? Чи психологія, котра виперла його з усіх об’явів психічних? Чи філософія, котра виперла його з границь нашого досвіду, мислення і понимания? Може, д. Куліш своїм пророцьким духом знає що о такій науці, котра воскресить бога, – ми о такій науці нічогісінько не знаємо.
Та ба, не на тім кінець атеїзму д. Куліша! Хоть він і сам каже, що «не вірить в чортів і святих», а зараз же признає, що, проте, «чорти й святі є». І знає, що є, а не вірить! Се вже більше невірства, як у невірного Хоми. І до чого впрочім придалося те невірство? До того, що д. Куліш кілька стрічок опісля починає співати гімни тим святим. Які се святі, – се побачимо далі.
От якими окремішностями характеризується вихідна точка д. Куліша супроти Шевченка в його «Посланії». Впрочім, предмет «Хуторної поезії» однакий, як і предмет «Посланія»: промова до панів і перевертнів з українців, начерк основних поглядів на народ, на минувшість України, на завдання освіченої верстви і письменства. Що помилок Шевченкових д. Куліш не поправив, за се ручить уже само його містично-релігійне становище; Шевченкова «своя правда» ненарушена фігурує і у д. Куліша яко «не позичений у німця український розум». Правда, за філософію і науку д. Куліш не попрікає своїх земляків, – та тільки ж хто ті земляки і чи можна їх попрікати за такі високі речі?
Адже ті земляки, ті «дочки, синове і онуки» України, – се «робацтво – мерзенне, як єхидне віроломство, гидке, як зрада підступна, лукава», се «жидівське сміття, підла грязь корчемна, саможери, мізерні гайдамаки» (стор. 53). Звісно, де вже таким до філософії та науки! Вони «темнотою і москаля соромлять», – а тільки диво, що ще 1845 Шевченко в своїм «Посланію» сміявся з них за гегельянство, «і ми не ми, і я не я», – значиться, у них ще тоді хоч мозок був людський, а тепер і того не стало!
А тепер перегляньмо за чергою погляди д. Куліша на наші народні і межинародні відносини, щоб побачити, в чім і оскільки далі він вийшов поза круг думок Шевченкового «Посланія».
Примітки
Правду говори благовременно и безвременно – джерело цитати не встановлене.
… попа Наумовича, котрий лічить гомеопатією і магнетизмом… – Очевидно, йдеться про серію брошур І. Наумовича, які видавалися під заголовком «Читальня, книжечка о всяких розумних і пожиточних річах».
…мовою вавілонською «Слова»… – Йдеться про мовну мішанину – язичіє, яким друкувалася москвофільська газета «Слово».
…київський кружок українофілів 1846 – 47 років – тобто Кирило-Мефодіївське товариство.
…в «Жизні Куліша»… – стаття, надрукована в журналі «Правда», 1868, № 2 – 4, 7, 24 – 28, без підпису.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 26, с. 161 – 165.