2. Очорнення українського народу

Іван Франко

So kann man zuverlässig jedes poetische Gemälde, das in kleinen Zügen überladen und in grossen fehlerhaft ist, für eine verunglückte Nachahmung halten, es mag sonst so viele kleine Schönheiten haben, als es will.

Lessing, Laokoon, V

[Так само можна з певністю вважати за невдале наслідування кожний поетичний твір, переконливий у дрібницях і хибний у своїй основі, хоч би той твір мав багато малих красот. Лессінг, Лаокоон, V (нім.). – Ред].

Коли Шевченко ридає, згадуючи діла незабутні дідів наших, і готов би віддати веселого віку половину, щоби їх забути, д. Куліш попросту плює на ті діла і на всю нашу минувшість.

«Народе без пуття, без честі і поваги,

без правди у завітах предків диких,

ти, що повстав з безумної одваги

гірких п’яниць та розбишак великих!»

От як обзивається народолюбець до народу «во ім’я бога всеблагого»! Та й коби ще хоть правда була в тих словах! Бо скажіте ж самі, чи можна так говорити про народ, котрий, будь-які-будь його гріхи – у кожного народу, так як у кожного чоловіка, вони є, і хто знає, чи не більші, ніж у нашого, – а все-таки своєю кров’ю і своїми кістками писав історію своєї боротьби за волю і в найтяжчій добі татарських погромів та великої руїни не тратив думки про свободу; про народ, котрий в наші дні витворив з-поміж себе штунду, котрий в своїх приповідках, піснях і казках поставив такий тривкий пам’ятник своєї здорової, розумної, чесної мислі, своєї прихильності до світла, справедливості; про народ, котрий помимо довговікового гнету і руйнування не затратив своєї національної окремішності, не затратив почуття своєї людської гідності, не поклонився нікотрому з переможних тиранів?

«Во ім’я бога всеблагого» д. Куліш розминувся тут з правдою, і то зовсім непотрібно і безпідставно. Та й дивна річ, як д. Куліш, історик, міг написати таку нісенітницю. Що се за закид народові, що він постав з чиєїсь «дикої одваги?» Чи се вина народу, що його предки (та й чи всі?) були «п’яниці і розбишаки»? На подібний закид наші люди відповідають от якою приповідкою:

«Раз новопоставлений біскуп справляв перший обід. Гості були самі великі пани й попи, а біскуп був з мужичого роду, що змалку пас свині. От один пан зачав притиками насміхатися з колишнього свинаря. Біскуп зачув се і по обіді встає та й каже: не те встид, мої панове, що з свинаря вийшов великий пан, але те встид, як з великого пана вийде свинар!»

Хмельницький у Шевченка – тільки «нерозумний син», що пошкодив Україні не так з злої волі, як з нерозуму; у д. Куліша він «паливода страшенний», що «прославленим ім’ям святив пекельну зраду», що

«служив магнатам проти козацтва службу,

султану присягав, єднавсь із москалями,

козацькими дітьми платив орді за дружбу,

моливсь мощам і радивсь із відьмами».

І наваливши стільки провин на Хмельницького, д. Куліш каже ззиратися на нього цілій Європі, як на нечуване дивовище, і жалкує, що «великий воїн» Чарнецький спаскудив руки лицарські», палячи кості Богданові! Та тільки ж чи по правді звів д. Куліш такі завини на Хмельницького? Кого це він так пекельно зрадив? Таким самим зрадником міг би д. Куліш назвати, напр., Кромвеля або Бонапарта, а преці ні англічани, ні французи не ставлять тих своїх героїв на всесвітнє позорище. Що Хмельницький провадив дволичну політику, єднавсь в потребі то з татарами, то з москалями, – се чей же ніхто не схоче вважати таким страшним проступком, тим більше що для політики наші приватно моральні закони не писані. Впрочім не один із нинішніх дипломатів під зглядом дволичності й десятьох Богданів заткне за пояс.

Чи Хмельницький козацькими дітьми платив татарам за службу, сього ми, як не історики, не знаємо, і досі не лучалось нам о тім чувати. А що Хмельницький молився мощам і радився з відьмами, се, по-нашому, чей же не провина, а загальна ціха тих віків, – і не такі люди тоді бували забобонні. Бачимо, отже, що завина д. Куліша якось розвівається парою, і що се ще зовсім не такий великий жаль і встид культурникам, як здається д. Кулішеві, що у Києві ставлять статую Хмельницького! І вп’ять-таки, задля чого прийшла Д. Кулішеві охота бризнути лишній раз болотом на «козацького батька» і винуватити його переважно за такі діла, котрі не були його особистою виною, а були або загальною хибою того часу, або диктувались конечністю, історичним ходом розвитку народного. Яко історик повинен же був д. Куліш дійти до порозуміння і витолкування подій історичних, а се було би довело його й до толеранції, приличної історикові.

Що більше! «Во ім’я бога всеблагого» д. Куліш кидає болотом і на другі моменти нашої минувшості. Він ставить в вину українському народові, тому «перелюбному і людожерному племені», і різаниці давніх князів, і відступство панів, і те, що «владики неписьменні, мов ті жиди, владицтва купували, комори скринями, вином склепи підземні, а гамани й сакви грошима начиняли», що

«зажерне попівство

до нас наук свободних не пустило:

щоб убезпечити навіки лихоїмство,

за чудотворнії ікони заступило.

А диких розбишак за приноси з пожарів

без сорому лицарством звало славним,

дарма, що й бусурмен і християн терзали,

торгуючи в Криму ясиром православним!»

Коли б усі ті закиди й були правдиві, то чим тут винен народ, котрого при всім тім ніхто не питався о раду? Чи за те вже він заслужив на назву «безчесного, перелюбника і людоїда»? Але розберім ті закиди.

Що владики неписьменні купували у нас владицтва, – се справді лучалося, але лучалося вже під пануванням просвітителів України – поляків. А по-друге, все-таки у нас се були случаї єдиничні, виїмкові; симонія у нас ніколи не цвіла так пишно, як у Німеччині, Франції, Італії, а преці д. Куліш не називає тих племен «людоїдами», а противно, каже привертатися до них. Значиться, були й вони свинарями, а тепер вийшли в панів.

А коли се таке зажерне попівство не пускало до нас свобідних наук, того ми знов не знаємо. Чи не тоді, як Петро Могила закладав у Києві академію? Як церковні братства старались ширити грамотність між народом? Як Скорина перекладав Біблію на мову, зрозумілу для народу? Як ладився переклад Євангелія в Пересопниці? Як писалися пункти Гадяцького договору?

Говорячи про чудотворні ікони, д. Куліш, здається, має на думці книжку Галятовського «Чудо преславно», але забуває, що майже в тім самім часі вийшли книжки такі, як «Апокрисис» та «Літос, или камень з пращи» і т. др., – книжки, спосібні далеко більше обалити віру в усякі чуда і догми, аніж книжка Галятовського спосібна була її утвердити.

Чи тільки за приноси з пожарів козаки заслужили собі титул славного лицарства, – сього ми не беремось судити: але ми раді б знати, скільки-то і яких приносів одержав від козаків Кромвель, котрий от як величає Хмельницького: «Dei gratia generalissimus ecclesiae Graecorum, imperator omnium cosacorum Zaporoviensium, terror et exstirpator nobilitatis Poloniae, fortalitiorumque expugnator, exterminator sacerdotum Romanorum…» [З ласки божої глава грецької церкви, отаман усіх козаків запорозьких, гроза і винищувач шляхти польської, здобувач твердинь, винищувач римських ксьондзів (лат.). – Ред] i т. д. [«Киевская старина», ч. 1, 1882].

Жаль, дуже жаль, що д. Куліш, хоть і як багато нацитував місць із святого письма перед кожним своїм віршем, а і тут забув на слова св. Павла о говоренні правди, – а тут якраз правда була би дуже «благовременна».

Та не досить того. Д[обродій] Куліш не переминає кинути болотом і на наші пісні та думи народні, «що кобзарі п’яні по бенкетах корчемних розбої, пожари, хижацтво прославляли». Дивно чути такий засуд з уст чоловіка, котрий свого часу збирав матеріали до «Записок о Южной Руси». В котрих же се думах або піснях український народ прославив розбої, пожари та хижацтво? Сміємо сказати, що звісна нам більша часть зібраних досі дум і пісень народних, але такої пісні, якими д. Куліш називає всі наші пісні, ми не стрічали. А хоть би д. Куліш і надибав де одну-другу пісню такого п’яно-розгульного характеру, які впрочім лучаються – і то в далеко більшій пропорції – у кожного народу, то се ще не дає д. Кулішеві права називати витворами п’яними та розбишацькими таких високо гуманних і навіть артистичних творів нашої народної музи, як «Дума про побіг трьох братів із Азова», «Про Самійла Кішку», «Про Марусю Богуславку», або як новішими часами зложені пісні «Про наймита», «Про бурлака» і множество других. Коли б так автор таких слів був нам незнаний, ми радили б йому заглянути до всіх головних збірників наших пісень, от хоть би й до «Записок о Южной Руси», – а про д. Куліша за таким засудом і самі не знаємо, що й думати.

Зате Чарнецький, котрого Шевченко звав «», той, що з лютості спалив кості Богдана Хмельницького, у Куліша честиться «великим воїном». Зате виною українському народові ставиться й те, що «такі руські люди, як Замойські та Жовковські, пригорнулися до культурного гурту» поляків. «Се нам сором, – каже д. Куліш, – що ми не виробили собі під візантійщиною культури, рівноважної з римською». Чи не смішний закид в устах історика? Як коли б се від нашої волі залежало? І як коли б Замойські, Сапіги, та Жовковські для того пригорнулися до польського культурного гурту, що він був культурний, а не для того, що він був пануючий?

Зате симпатії д. Куліша, очевидно, стоять по стороні давніх «просвітителів України», мова польська у нього звёсь «делікатною», і русин, хотячи ужитися з ляхом, поперед усього покидає «свої давні норови простацькі»!

Отсе ми перебрали, при помочі божій, ряд чортів, котрі є, але котрих не признає наш атеїст. Ми бачимо, що тим чортом для нього поперед усього – його рідний народ, його минувшість з її героями, його пісні і норови.

А другим чортом д. Куліша – се Москва, с. є. московська держава з її царями, окрім Петра Великого та Катерини II. Найстаршим же чортом в тій громаді є цар Никола,

«в тісних, мов та неволя, штанах,

що вчив народ марширувати

і парив у холодних банях!

Свободи ворог, ворог жизні,

він був великий душогубець,

катюга розуму в отчизні,

на сході сонця мраколюбець».

От того-то чорта проклинає потужно д. Куліш. Не знаємо, як він на се осмілився; адже ж сам він наказує усім: «Не хитаймо золотих столців»! Ну, та се не перша і не послідня неконсеквенція д. Куліша!

Дальші чорти д. Куліша – се «пекельний наплод», – пани, котрих «предок сидить в таємній преісподній», котрим «сам Велзевул пише право зверхності». В гніві на них д. Куліш далеко остріший від Шевченка, бо коли Шевченко і до них кличе: «схаменіться, будьте люди», а далі «розкуйтеся, братайтеся», т. є. «обніміте й найменшого брата!», – то д. Куліш і знати нічого не хоче про них, боїться навіть їх дотику. «Навік одділено до дня суда страшного лукавих од святих безоднею розлуки», – говорить він з пророцьким пафосом, а й сам не бачить, як далеко пішов він з таким засудом взад поза Шевченка, як мало личить такий засуд з законами гуманності, до котрої хоче привернути нас, «розбишацьких потомків без пуття і без честі», а личить хіба тільки попові-фанатикові, проповідуючому во ім’я бога всеблагого роздор, та війну, та тортури…

Примітки

штунда – антиправославний протестантський релігійний рух на Наддніпрянщині, придушуваний царською поліцією.

Хмельницький у Шевченка тільки «нерозумний син»… – І. Франко наводить тут слова з поезії «», написаної під враженням поїздки на Україну в 1843 р.

Чарнецький… – Йдеться про польського військового діяча, коронного гетьмана Стефана Чарнецького (1589 – 1665).

Могила Петро Симеонович (1596 – 1647) – церковний і освітній діяч України першої половини XVII ст. Засновник Києво-Могилянської академії.

Скорина Георгій (Франциск) Лукич (бл. 1490 – бл. 1540) – білоруський першодрукар, громадський і культурний діяч.

Гадяцький договір – угода гетьмана І. Виговського з польським шляхетським урядом, укладена 1658 р. під Гадячем.

Галятовський Іоаникій (рік нар. невід. – помер 1688 р.) – український письменник, громадсько-політичний і культурний діяч.

«Апокрисис» – антиуніатський полемічний твір. Вийшов під псевдонімом «Христофор Філалет» польською мовою 1597 р. (Вільно), український переклад 1598 р. (Острог). Приписується Мартину Броневському.

«Літос или камень з пращи» – пам’ятка церковно-полемічної літератури XVII ст.

«Dei gratia generalissimus…» – цитується за заміткою: «», надрукованою в розділі «Известия и заметки» (исторические, этнографические и историко-литературные)» у журналі «Киевская старина», 1882, кн. 1, с. 212.

«Записки о Южной Руси» – збірник фольклорно-історичних матеріалів, упорядкований і виданий П. Кулішем у Петербурзі 1856 – 1857 рр. (в двох томах).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 26, с. 165 – 170.