3. Любов до царів
Іван Франко
Я демагог, мовляв, що тільки й дбає,
як царську силу силою зломить…
П. А. Куліш.
Еге ж, еге, – не лякайтеся, ласкаві читачі, – се тільки перша половина мислі д. Куліша, виписана в заголовку сього розділу, а друга половина, як звичайно, б’є першій в пику! «Душе моя, – каже він далі, – де цар умом сіє, ти, мов раба, готова там служить». От добрий демагог! Таких демагогів тільки й подавай царям. Де цар розумний, там вони готові служити, як раби. А де цар нерозумний? Там вони, щоб «не хитати високих столців», – мовчатимуть!
А котрі ж се царі – такі прообрази царів розумних, такі взірці, такі святі? Се Петро і Катерина, се «, що розпинав нашу Україну, а Вторая доконала вдову-сиротину». Д[обродій] Куліш дивується, що се такого сталося, що два такі геніальні люди, як Пушкін і Шевченко, а зовсім неподібно представили у своїх письмах Петра Великого.
«Обидва поети, – каже д. Куліш, – обдаровані великими дарами природи, Шевченко ще більшими, ніж Пушкін. Хто ж із них прозирнув глибше в історичну правду, чи панська, чи мужича дитина?» – І далі заключає: «Певно, що перевага тут буде в Пушкіна, а не в Шевченка».
Але ж Шевченко зовсім о чім іншім говорив, ніж Пушкін. Шевченкові не йшло о те, [чи] цінувати загальноісторичні заслуги Петра Великого, ані його заслуги для московського люду, хоть і о тих заслугах не повинен для такого історика, як д. Куліш, бути послідним словом науки придворний царський історик Устрялов, хоть і о них можливі дуже різні суди. Бо неправда се, що каже д. Куліш, що «правда одна, нема двох правд»: може бути, що абсолютна правда – одна, але тая, на нещастя чи на щастя, нам не дана. А дана нам тільки релятивна, зглядна правда, – а зглядних правд і справді може бути багато.
І так, коли, напр., Шевченко хотів мірити заслуги Петра мірою українською, а не загальнодержавною, то хто знає, чи не була тут правда по його стороні, коли він прокляв великого самодержця-реформатора. Хто знає, чи не була б нині Україна освіченою, самостійною країною, коли б при помочі Мазепи удалось було шведам побити під Полтавою Петра? Д[обродій] Куліш твердить, що без Петра ми були б пропали, що наш час «убезпечений ним». Гарно убезпечений! Так, що й рушитися не може!
А забуває д. Куліш, що деспотизм Николи був прямою консеквенцією деспотизму Петрового, що замість одного вікна, котре-ді Петро прорубав в Європу, він позатикав ті вікна в Європу, котрі перед ним були у нас на Вкраїні. І коли через те у нас на Вкраїні стало глухо і темно, всі найліпші наші сили йшли в центральне вікно і дусилися, і ниділи в нім, повертаючи свою працю на службу не свому, а чужому народові.
Та й подумаймо впрочім, що такого великого збудував і убезпечив Петро? Збудував і убезпечив поперед усього тую величезну централізовану машину державну, котра від його часів подвійною вагою і подвійним гнітом налягла на Росію і на Україну. А скільки то добра, скільки крові потратилось, щоб убезпечити і утвердити таку цяцю, щоб придушити на всіх окраїнах останки вольного партикуляризму, вольного народного духу!
Справді, за таку роботу варт Петро «гімну» д. Куліша! Справді, великого добра бажає д. Куліш Україні, просячи у того свого «святого», щоби низпослав і нам у Київ «премудрого Петренка!». От демагог і атеїст, котрому мало існуючих і живучих «болванів», і потішається бодай надією на ще одного, будущого, котрий і теперішніх заткне за пояс!
А другий святець д. Куліша, Катерина II,
«супруга божевільного царя,
як ангел, гарна, хитра, як лисиця,
як демон, злюща, мудра, як змія.
Перед святими небо відчинила,
лукавників лукавством обійшла,
і що премудро лютих злюк душила,
звеліла нам не пам’ятати зла».
«Розбоями і руїною неситу
гадюку за Порогами вбила
і голову єхидно ядовиту
залізною п’ятою роздавила.
Хвала ж тобі за зло для злих, царице,
і за добро для добрих та спасенних!»
– кличе д. Куліш, котрий «не зневажає великих заслуг давніх государників!» Ну, певно, що не зневажає, а може, навіть і прибільшує. Бо, витворивши собі раз із рідного народу і його минувшості образ чорта і людоїда, він, певно, рад буде кожному, хто сильною рукою придавить і прикоротає того чорта.
А розберім кожний промінчик того блискучого ореолу, котрим окружив д. Куліш свою «святу» Катерину. Що вона була «супруга божевільного царя», се ще для неї «ні дать ні взять», але що вона казала вдушити того царя, і то тоді, коли він зовсім не міг їй стояти на заваді і що на її розказ безоружного чоловіка майже три години мордували, поки вдушили, се, певно, буде одна з признак її святості!
Що вона «лукавників лукавством обійшла», се би ще була тільки старозаконна чеснота в роді тої, що каже «око за око, зуб за зуб»; але що вона вміла й чесних та щирих для неї обійти лукавством, що вміла використувати їх добру волю і приязнь, щоб потому відопхнути їх, мов виссану цитрину, – сього д. Куліш не хоче видіти, хоть міг би отім гарно переконатися хоть би, напр., з пам’ятника княгині Дашкової, котра головно посадила тую мудру змію на царський столець.
Що вона «премудро лютих злюк душила», сього не перечимо, але що вона трохи чи ще не премудріше нових і лютіших злюк плодила, сьому не перечив би й д. Куліш, коли б ореол святості, котрим він обдав Катерину, не перепиняв йому бачити правди. Чи, напр., Радищева, автора «Путешествия [из Петербурга] в Москву» і писателя Княжнина, автора трагедії «Вадим [Новгородский]», котрих за чесне і сміле висказання в письмі правди з розказу Катерини тортурували в тайній канцелярії, – чи тих людей-писателів д. Куліш причислить також до «лютих злюк»? А ось примірчик про те, як вони спасали «український народ від сотні маленьких тиранів», щоби дати йому їх тисячу.
– Чого ти ходиш, звісивши ніс? – спитав одного разу граф Завадовський чи Зорич, словом, один із наложників цариці Катерини II, у одного чесненького дворянина, котрий служив у нього за блазня. Дворянин, до котрого було звернене те питання, був чоловік надзвичайно товстий і пажерливий, і завсігди обідав у графа. Коли граф був особливо веселий, то давав знак рукою, лакей надівав на дворянина хомут і, затягнувши на шиї, пускав його на їду. Дворянин бився в хомуті, як звір, кидався з усієї сили на страви, давився, був дуже гидкий, словом, з усього серця потішав свого добродія, котрий реготався до сліз.
– Хотя не хотя звісиш ніс! – відповів упряжений дворянин. – Ваше сіятельство зволите всіх щедротами своїми награждати, лиш мене нещасливого позабули.
– А се як? – спитав граф.
– Ваше сіятельство всім подарували дідицтва в Україні, а мені хоч би яку-небудь сотеньку дрантивих козаків.
– Який хлоп’яга! – відповів крізь сміх граф. – У нього рот не дурень. Так і тобі козаків забаглося – ха, ха, ха! Чим же ти заслужив на козаків?
– Але ж змилуйтеся, ваше сіятельство, – відповів, блазень, – адже ж я не бог знає чого прошу. Що вам значать козаки, – а мені милість була би дорога, я й до гробу молився б за ваше здоров’я.
– Ще ліпше! – замітив веселий граф. – Адже ж він зовсім не такий дурень, як бачиться. А й в самій речі, чого ж жалувати козаків? Ну, нехай і так, дам тобі козаків!
– Ваше сіятельство, ваше сіятельство! – говорив зрушений блазень і повз на колінах, щоби поцілувати графову ручку. – Невже ж таки се правда?
– Ну, годі, годі, – відповів граф, милостиво простягаючи руку, – говорю тобі: будуть у тебе козаки!
Се було в ту саму пору, коли Катерина II вводила кріпацтво в Малоросії. Тороплена ненаситною німфоманією, заплямлена всіми проступками, тота «мати отечества» дала самим своїм наложникам більше як триста тисяч душ мужчин-козаків! [Гл. Герцен. Крещеная собственность. Сочинения, т. 5]
Докладно міг би д. Куліш пізнати сі добродійства Катерини от хоч би і з невеличкої, під царською цензурою печатної статейки д. Семйовського «Раздача населенных имуществ при Екатерине II» («Вестник Европы»). Та ба, д. Куліш наперед уже розправився з подібними свідоцтвами науки. Що в нього наука, коли йде о святих? Наука не доросла до них.
«Наука із невдячності осліпши,
з Нетямою по-брацьки обнялись
і, мов п’яний п’яного з шинку вівши,
в одній калюжі з нею уляглись…»
Що міг д. Куліш думати під тими словами, господь його знає, ми нічогісінько не розумієм. Чи наука має бути вдячна за що-небудь Катерині і з вдячності має робити її святою? Чи наука, не признаючи в Катерині святої, вже через те мусила з нетямою в багні застрягнути? І як може наука застрягнути з нетямою, доки вона, так як сучасна наука історична, опирається не на спекуляції, не на откровенію, а на документах? Що д. Кулішеві, може, ліпше би подобалося, коли б вона оперлася на откровеніє, а іменно на його откровеніє, се певно, але певно також, що наука перестала б тоді бути наукою.
Наука ні для кого не вдячна, не знає нічиїх «гарних очей», а знає тільки критику, знає тільки факти. Дивне поняття має д. Куліш о науці і о учених, коли каже, що «хлоп’ята вчені (історики) згрібають всюди грязь, щоб вгонобляти ледачий смак людей». Немовбито такий уже був смак нашого часу, щоб Катерина конечно стояла в чорнім світлі? Нам же Катерина ні сват, ні брат, і судимо ми її не по її «ангельській» красі, а по її ділах, оскільки історична критика справдить нам їх.
Ідім далі. Перед котрими святими відчинила небо Катерина, сього ми зовсім не знаємо, а де і як звеліла нам «не пам’ятати зла», – на се раді б ми бачити від д. Куліша який-небудь доказ. А що вона «залізною п’ятою роздавила гадюку за Порогами», – за се може д. Куліш славословити Катерину тільки тоді, коли забуває, що вона ж рівночасно з тим ввела кріпацтво на Україні.
Д[обродій] Куліш називає ще Катерину «любомудрою жрицею науки». Здається, що він, щоб могти сказати се, не читав ані одного твору тої «жриці», в котрих одна половина крадена з французьких філософів, а друга половина навмисний фальш і брехня. Ми радили б д. Кулішеві прочитати хоч би тільки статтю Добролюбова про твори тої «жриці», а надіємося, що він тоді хоч трохи змінить свій «гімн єдиній цариці».
Ось які святі у нашого атеїста, ось яким мудрим царям готов по-рабськи служити демагог!
Примітки
Устрялов Микола Герасимович (1805 – 1870) – російський історик офіційно-монархічного напряму, професор Петербурзького університету. Йдеться про його працю «История царствования Петра Великого» (тт. 1 – 4, 6, 1858 – 1863).
… з пам’ятника княгині Дашкової… – Йдеться про «Записки» (1804 – 1806) княгині Дашкової Катерини Романівни (1743 – 1810) – російської громадської і літературної діячки, яка сприяла приходу до влади Катерини II.
Княжнін Яків Борисович (1742 – 1791) – російський драматург, поет, перекладач, представник російського класицизму. Його трагедія «Вадим Новгородський» (1789), що мала антимонархічне спрямування, за розпорядженням Катерини 2-ї була спалена.
…статейки д. Семйовського… «Роздача населенных имуществ при Екатерине ІІ» («Вестник Европы»). – Стаття російського історика народницького напряму Семевського Василя Івановича (1849 – 1916) була надрукована в журналі «Отечественные записки», 1877, № 8, с. 204 – 227 (розділ «Современное обозрение»).
… статтю Добролюбова… – стаття «Русская сатира в век Екатерины» («Современник», 1859, кн. X, с. 267 – 356).
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 26, с. 170 – 174.