4. Необхідність підлягати полякам
Іван Франко
Кто прошлое вспомнит, тому глаз вон!
Московська приповідка.
Щоб докладно пізнати, як представляє собі д. Куліш міжнародні відносини українського народу, а особливо відносини його до поляків, ми стрібуємо розібрати його віршу п. н. «Компроміс ляхам». Думки д. Куліша про наші відносини до поляків можуть мати для нас чималу вагу, вже хоть би й для того, що на них звернула увагу польська преса і проголосила: ось, мовляв, які думки чоловіка-українця, хоч і неприязного нам, та все-таки щирого і правдивого, та знаючого, та народолюбця, – зовсім не такі, як тутешніх про око народовців, а на ділі московських запроданців. Та й ще з одної причини важні для нас думки д. Куліша, висказані в тій вірші, а іменно задля свого нібито радикалізму. Ставлячи програму згоди і дружності між обома братніми племенами на основі буцімто радикальній, д. Куліш при неясності свого виражування міг би ввести в блуд декого з нашої молодої ще радикальної громади, і для того слід нам розібрати його думки і провести всі їх головні консеквенції, щоб показати, в чім і о скільки різниться наш «компроміс ляхам» від Кулішевого.
Д[обродій] Куліш бажає братерства між русинами й поляками. Добре, – і ми його бажаємо, так як бажаємо щирого братання нашого народу з кожним другим. Та тільки ж кого розуміє д. Куліш під назвою «поляки», «ляхи»? Дивна річ! Гадав би хто, що польський люд. Та де там! Він розуміє панів, власників, а про люд йому байдуже. «Коли хочеш, ляше, справді з русинами брататись, мусиш з пана чоловіком громадським статись». Значиться, кожний лях – то пан, по думці д. Куліша. Се перший сук.
Ми досі, думаючи і розмовляючи о згоді між русинами і поляками, мали на оці все тільки народи, т. є. загал робучих людей одної і другої народності. Чи між ними потрібно якого-небудь компромісу, ми не знаємо, здається, що ні, бо адже ж живуть вони собі не віднині де в суміш, де в близькім сусідстві, і живуть сумирно та згідливо. Думаючи про тоту згоду, котрої треба нам на будуще, ми розуміємо під нею спільне і дружне порозуміння в великих громадських і загальнолюдських ділах, в великій боротьбі праці і правди з неробством і кривдою, в боротьбі іменно з тими, з ким д. Куліш бажає нав’язати нам свій компроміс.
Але йдім далі. Якого се компромісу бажає д. Куліш? На яких умовинах має він стояти? А от глядіть:
«Твердий русин із м’якеньким ляхом побратався,
делікатної розмови у нього навчався;
переймав у побратима побут його панський
і покинув свої давні норови простацькі».
Значиться, компроміс має бути нерівний: русин мусить зречися своїх норовів і навіть своєї розмови. І як після того розуміти слова автора в тій же самій вірші, що «Русь Руссю буде?» І як би то русинові, не ставши самому паном, перенимати «побут панський»? Усе те загадки, довершені самою головною загадкою при кінці вірші, що, мовляв, правдива чоловічність забезпечить «і безпечне щастя панське, і простацьку долю». Значиться, і по довершенні компромісу пани остануться панами, т. є. розкошуючими неробами, а простаки помимо перейнятого панського побуту так-таки й будуть простаками.
І при чім же тут чоловічність? Адже ж нам здається, що чоловічність змагає не до того, щоб вбезпечити, з одного боку, «щастя панське», а з другого боку, «простацьку недолю», а противно, щоб зарівняти між ними пропасть, т. є. щоби з панів і простаків поробити розумних, розвитих робучих людей. А щоб дійти до такої «чоловічної» цілі, на те треба не таких компромісів, які нав’язує д. Куліш, на те треба дружньої розумної праці обох народів, бодай на разі світліших і щиріших єдиниць між ними. Се вже буде не компроміс, не хвилева згода між якимись ворожими таборами, – се буде правдива асоціація, правдиве братерство між свідомими своїх спільних цілей і своїх доріг братами.
Початки такої асоціації міг би д. Куліш бачити тут-таки у Львові, де руські і польські робітники, хоч і свідомі своєї національної окремішності, разом належать до робітницьких товариств і разом видають робітницький часопис «Praca», в котрім обіч польських містяться й руські дописи, при котрому русини працюють дружно з поляками, хоч за те нікому і в голову не приходить називати одних або других запроданцями. Нам за тим – кажемо се ще раз – для єдності з польським робучим людом не треба ніяких компромісів: для такої єдності, для повного, щирого і тісного братерства ми вже поклали хоч і невеличкі основи, і дасть бог, чим далі, тим ліпше піде діло. А з панами, з багатирями, неробами та марнотратниками народного добра народові робучому не то що не треба, а й не мож годитися, бо тут згода була би – підданням, похиленням шиї в ярмо.
Але для чого ж д. Куліш конечно домагається компромісу, а не братерства, як сього бажав уже Шевченко? Звісна річ, для того, що вважає ляхів і русинів якимись воюючими з собою ордами, якимись ворожими таборами. А на такий погляд навела його історія. Д[обродій] Куліш, звісна річ, історик, автор тритомової «Истории воссоединения Руси», в котрій розсліджував історію козаччини. Ми, признатись, того діла ані заміток о нім других істориків не читали, не по вродженім нам лінивстві, а з тої простої причини, що книжки самої не могли ніде роздобути. Значиться, не будемо й перечитися з д. Кулішем за історію.
Нехай і так, що козаки були розбійники, харцизяки і т. д., нехай і так, що війни козацькі більш зашкодили Україні, ніж помогли, що українці більше кривди зробили полякам, ніж поляки українцям, – так що ж з усього того виходить? Чи мститися одним на других, чи, може, піддаватися? Іншого виходу, бачиться, д. Куліш і не ставить.
[Вже після «Хуторної поезії» д. Куліш видав «Крашанку русинам і полякам», в котрій вп’ять-таки, почавши від конечності згоди, не висказавши, яка б се мала бути згода, розповідає обширно історію нашого міжнародного роздору. Та й що найцікавіше в цілій «Крашанці» – причиною всього лиха – попи і православні, і католицькі! Дивний же історик-соціолог д. Куліш, що може причиною такого глибоко в суспільне і економічне життя обох народів сягаючого факту вважати виключно які-небудь попівські балакання! Се та сама давно звісна повість про «московську» або «польську» інтригу, тільки з тою зміною, що д. Куліш торжественно прокламує «попівську інтригу». Нам, простим чоловікам, здавалось би, що фаховий історик повинен глядіти глибше в суть діла, а не підтягати такий величезний і сложний факт, як історичне ворогування Русі з поляками, під одну яку-небудь рубрику]
Коли такий для нас має бути здобуток з усієї нашої історії, то радше б ми покинули її до чорта. Щастя тільки, що так воно не є. Ані «попівська інтрига», ані війна з Польщею не були провідними нитками нашої історії. Всі ті внутрішні війни ї непорядки, що з давен-давна і під Польщею, і під Москвою каламутили життя нашого народу, ішли переважно з джерела не національного, а суспільного та економічного, були випливом не вродженої національної вражди, а історично витворених суспільних та економічних суперечностей. Дарма затим дивуватися д. Кулішеві, що козацькі війни велись властиво проти руських панів: Острозьких, Замойських, Сапіг і др. Велись не для того, що се були руські або польські, але для того, що се були пани.
Дарма також жалувати й за тим, що Русь утратила тих панів і не виробила під візантійщиною (і додаймо, під князівщиною, половеччиною, татарщиною) вищої культури, ніж римська, та не пригорнула їх до себе. Виробити вищу культуру годі було, а що пани відцуралися українського народу, се ми вважаємо не соромом і не шкодою, як д. Куліш, а противно, користю. Не маючи панів, ми не мали й меценатів і нерозлучного з ними дворацтва та лизунства в літературі та норовах, ми не мали й не матимем панської літератури, пани не зводили й не зведуть нашого письменства та духовного життя на такі гнилі бездорожжя, як, напр., польську літературу. Наша література без панів повинна була від самого початку статись народною, простою, хлопською, тим самим популярною, а далі й радикальною, бо до простого чоловіка треба говорити попросту, одверто, ad hominem. Не шкода наша, що не маємо панів, а противно, може, іменно се задаток швидшого і прямішого поступу і розвитку нашого народу.
Примітки
«Praca» – польська прогресивна робітнича громадсько-політична газета, виходила у Львові протягом 1878 – 1892 рр.
«Крашанку русинам і полякам»… – книжка П. Куліша «Крашанка русинам і полякам на великдень 1882 року», що вийшла у Львові того ж року.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 26, с. 174 – 178.