Значення роману

Іван Франко

Переказавши читачам зміст повісті Покровського, поставимо і питання: що, власне, хотів сказати автор своїм твором? Яку ідею хотів втілити у свої постаті, негативну і позитивну?

Це питання просте і натурально виникає при обговоренні всякого твору мистецтва, а особливо тенденційного твору, який, без сумніву, є «Блєднов». Проте якщо ми забажаємо відповісти на нього так само просто і ясно, то опинимося перед значними труднощами. Чи автор хотів подати у всій повноті, у всій оголеності і потворності систему обрусіння і машину, яка працює на цю систему? Ох, ні! В такому разі він не обмежився б мировими суддями, інституцією порівняно ще найневиннішою, але розширив би рамки, представив би інші, видатніші розгалуження цього отруйного дерева, показав би нам і народну освіту, і поліцію, і кримінальні суди, і незрівняну в своєму роді інституцію «чиновників для спеціальних доручень» і, нарешті, оту «голову, від котрої риба смердить». І на представника цієї системи він не вибрав би чесного дурника Блєднова, але хоч би, наприклад, цього Гумозіна, який в Петербурзі був лікарем, а у Варшаву пішов на директора гімназії і який викрикує з пафосом до Канєвського:

– Облиште ви в Польщі свої ліберальні і гуманні погляди, тут вони неможливі. Поляків треба тримати, як малих дітей: не лише, щоб вони поважали старших, але також щоб самі собі не робили шкоди. Росіянин тут мусить бути суворим, відчувати свою гідність і не дозволяти полякам ні на хвилину забувати, що вони живуть у Росії. Влада повинна примусити поляків, щоб вони її боялись.

Як бачимо, цьому пану йдеться вже не про мову, не про порядки у країні, але про постійне докучання полякам, про знищення в їх душі польського національного почуття, обрусіння тут не обмежується поверховістю, але доходить до глибини душі, хоч само відчуває, що в цю глибину душі не внесе нічого, крім бридкості, гнилизни і деморалізації, бо ж усі ліберальні, гуманні погляди і почуття слід відкинути при вступі до Польщі.

Отже, повість Покровського не є сатирою на всю систему обрусіння. Чим же вона є? Для визначення мети й тенденції найбільше матеріалу дає нам автор у одному з розділів повісті, вставленому епізодично і не зв’язаному безпосередньо з її основою, під заголовком «Раут у Канєвського». Автор виводить тут ряд постатей, зібраних ad hoc, які більше не з’являються в повісті і представлені ніби в ролі свідків, для складання своїх зізнань по основній справі: відношення росіян до поляків і навпаки. З літературної точки зору цей розділ не витримує жодної критики, але для представлення поглядів автора на справу обрусіння є, безперечно, найважливішим у цілій повісті.

Зібране у Канєвського товариство складається із самих чоловіків, росіян і поляків. Крім Канєвського і Блєднова, бачимо тут полковника Потугіна, шамбеляна Прондзинського, князя Борецького-Коровецького, який є головою з’їзду мирових суддів, мирового суддю Баженцького, бувшого лікаря, а тепер директора гімназії Гумозіна. Розмова торкнулася Варшави, і Канєвський вихваляє її як одиноке європейське місто Росії. Однак є одне «але».

– Варшава не розуміє росіян, це її помилка. Гадаю, що поляки гніваються на російських чиновників, але за що ж вони не люблять російського народу? Не розумію, наприклад, за що вони сердиті на нас, пенсіонерів, які не є на службі, не урядують. По відношенню до нас вони повинні бути принаймні байдужими. А проте одна власниця дому не хотіла мені найняти помешкання тільки тому, що я росіянин.

– Знаю, про кого пан говорить, – сказав шамбелян Прондзинський, – це дивацтво старої аристократки і нічого більше, це дрібниця.

– Це не дрібниця, якщо навіть у відносинах між громадянами панують такі принципи, видко, що вони глибоко закоренились у звичаях, – сказав Канєвський. – Бачите, ви це вважаєте дрібницею, тому що ви самі поляк.

– Я, я, – мовив засоромлений Прондзинський, – я думаю інакше, але хочу вас заспокоїти і відвести від цієї дами неприємності, вона є моєю доброю знайомою.

– Але чому ж вона повинна мене боятись? –- спитав Канєвський.

– Не вас, vous etes nu parfai galant homme, – відповів Прондзинський, – але я боюся стін, які мають вуха.

– Хоч би ці стіни мали вуха, – сказав Канєвський, – то і в такому випадку їй нічого боятись; бо хто ж її буде переслідувати за мене, пенсіонера?

Вже ця коротенька розмова краще, ніж довгий трактат, характеризує становище росіян у Варшаві. При кожному зіткненні з росіянами без огляду на те, чи він служить, чи ні, поляк змушений побоюватись якихось переслідувань, знаючи, що якщо цей росіянин не служить, то, без сумніву, має знайомих, які служать, а ці можуть йому зробити стільки неприємностей, скільки самі схотять. А якщо в додатку до всього цей росіянин так, як Канєвський, вперто не хоче цього зрозуміти і настирливо напрошується на любов і повагу поляків, так би мовити, намагається з чобітьми залізти їм в душу, то складаються відносини нестерпні і прикрі, якась шпитальна атмосфера, просякнута випарами гнилизни, яку силоміць забивають запахом ладану.

– Ця неприязнь без різниці, по відношенню до всього, що російське, – ораторствує далі Канєвський, – це погана риса поляків. Чому це ми інакше поводимось?

– Не бачу, в чому ви інакше поводитесь, – сказав Баженцький. В ньому автор зобразив поляка, який, незважаючи на те, що є на урядовій посаді, не зрікся своєї національності і має ще стільки відваги, що принаймні інколи відкрито висловить росіянам свою думку. – Досі ми нічого занадто приємного з вашого боку не бачили.

– Не говорю про адміністрацію, – сказав Канєвський. – В Росії менше ніж будь-де народ має вплив на уряд, а поляки вперто не хотять цього зрозуміти. Я говорю про себе, Петра Олександровича Канєвського, пенсіонера. Не знаю, що б я робив, якби служив у цьому краї, не знаю навіть, що б я писав, якби був редактором «Варшавського дневника», але тепер, як приватна людина і як росіянин, скажу, що поляки – це народ симпатичний, бо, незважаючи на всі неприємності і у нас, і зокрема в Німеччині, не зрікаються своєї національності. Вони заслуговують кращої долі. Але моя особиста думка така, що сам уряд не може змінити їх долі з політичних причин, а ми, звичайні люди, тим більше нічого не можемо зробити. За що ж вони нас не люблять?

Але за що ж повинні вас любити, пане Канєвський? – запитаємо і ми зі своєго боку. Самі визнаєте, що адміністрація душить поляків, визнаєте, що не можете їм допомогти, а обов’язково домагаєтесь, щоб ці придушені і пригноблені Бог знає за що вас цілували. Навпаки, за вашу вищенаведену промову слід би вам хіба плюнути у вічі, стільки в ній нікчемного софізму і крутійства. Адже в Росії так само, як всюди, уряд є витвором усього цивілізаційного стану народу, і якщо в Росії існує такий уряд, як тепер, то лише тому, що народні маси іншого створити не вміють, а інтелігенція у значній кількості є такою, як ви, пане Канєвський, які говорять про свої симпатії до поляків і одночасно заявляють, що, будучи чиновником, душили б їх, а, будучи урядовим писакою, брехали б на них.

Це брехня, шановний пане, що уряд не може змінити долі поляків, а окремі люди тим більше. Уряд складається з окремих людей; система русифікації, гноблення, ущемлення, проскрипції поляків та інших національностей зароджується в головах окремих людей і виконують її конкретні люди – не механічно, одностайно, як у німців, а власне добровільно, наввипередки, без огляду на закони, але в міру більшої або меншої підлості, дурості, завзятості і ненависті. І ще питаєте: «За що ж ті люди нас не люблять?..»

Сумне враження справляє повість Покровського. Очевидно, автор не є принциповим противником обрусіння, але як гуманіст і філантроп не любить брутальних, диких форм обрусіння, іронізує над дурним, недоречним, що не веде до мети, обрусінням. Він хотів би обрусіння гуманного, делікатнішого за формою, але тим більш ґрунтовного, такого, щоб навіть з глибини душі поляків вирвати почуття їхньої національності, щоб змінити все їх виховання в дусі асиміляції з росіянами. У цій асиміляції він бачить справжній, найвищий національний інтерес поляків, якого вони вперто не хотять розуміти.

Дивлячись на такі постаті, як Канєвський, і на таких філантропів, як Покровський, поляки повинні зітхнути від усього серця: «Боже, оберігай нас від лібералів і філантропів, які домагаються нашої любові і нашої душі! Якщо вже маєш нас карати, то карай нас бестіями і душителями, які щонайбільше можуть шарпати наші тіла!»

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 53, с. 303 – 307.