Пригоди Блєднова у Варшаві

Іван Франко

Перекажемо тепер коротко пригоди Блєднова на варшавському ґрунті. Поминаємо різні дрібні особисті справи, а пригляньмося до варшавського судівництва, де Блєднов повинен розгорнути свою діяльність. Замість аналізу наведемо сцену – розмову Блєднова з іншими мировими суддями в момент, коли він має почати свою службову діяльність.

– Важко вам буде, – сказав Блєднову Маюров, – народ тут любить процесуватись і сваритися за кожну дурницю, скаржитись за будь-яку дрібничку просто для того, щоб нас завантажити. Чи ви докладно знаєте тутешні закони?

– Знаю добре, – самовпевнено відповів Блєднов.

– Це дуже добре, – сказав Маюров, – незважаючи на це, прийміть доброго секретаря і не жалійте на це грошей.

– Яка ж це буде моя дільниця? – запитав Блєднов.

– Ви отримаєте кепську дільницю, бо всі добрі вже зайняті. Зрештою, всі вони подібні одна до одної. Ось суддя Букін, який тимчасово завідує вашою дільницею. Прошу, я вас з ним познайомлю.

Маюров представив Блєднова Букіну.

– Дуже мені приємно з вами познайомитись, – сказав Букін. – Слава Богу, що ви приїхали, я звільнився від праці у вашій дільниці. Роботи сила-силенна. Там було багато суддів, але всі намагалися відійти, залишаючи справи напризволяще; нагромадилось 5000 невирішених справ і щорічно прибуває 6000 нових.

Блєднов жахнувся: у Петербурзі він чув, що дільниця з 4000 справ вважалася обтяжливою, а тут 6000 поточних і 5000 старих.

– Але ж це неприємна справа, – сказав він, – куди я потрапив? Якщо я полагоджу ці справи хоч би за два роки, то вийде по 5500 справ на рік.

– Ви, мабуть, настільки добрий юрист, наскільки кепський математик, – зазначив Букін. – Ви додали 5000 і 6000 і розділили це на 2 роки, але забули про 6000 справ наступного року.

– Ах, дійсно, – вигукнув Ванічка.

– У такий спосіб вийде на рік 8500 справ, це жахливо, особливо для початку, – сказав Букін.

Читач, мабуть, починає здогадуватись, що судівництвоу Варшаві мусить стояти не блискуче, якщо так виглядають справи. І дійсно, судівництво виглядає жахливо, але не думай, читачу, що жахливими є вищенаведені цифри, якими панове Букін і Маюров лякають наївного Блєднова. Суттєвою є тут така обставина. Букін і Маюров належать до урядовців третьої категорії, до «брудних», які, на жаль, є найбільш численною категорією. З появою Блєднова, якого Маюров знав ще з Петербурга, у них визрів план, мабуть, практикований часто і в інших випадках – обскубати пташка. Тому й лякають його величезною масою праці на його дільниці, натомість дають зрозуміти, що дільниця, яка належить до Букіна, є незрівнянно кращою. Маюров зі справді московською майстерністю грає роль чесного маклера і допроваджує до того, що Блєднов погоджується дати Букіну 3000 карбованців, щоб той помінявся з ним на його дільницю. І найпотішніше те, що ошуканий в такий нахабний спосіб Блєднов п’є брудершафт з грабіжниками і тішиться своїм «виграшем».

Букін віддає Блєднову свою канцелярію разом із секретарем Зайцем, якимось євреєм, що говорить дивовижною каліченою російською мовою і намагається тисячами способів використати своє становище, звичайно, не для піднесення судівництва.

Ось, наприклад, одна характерна розмова Зайця з Блєдновим:

– Чи пан суддя накаже мені брати тариф? – питає Заєць.

– Не знаю, чи можу вам це доручити. А як робив Букін? – питає Блєднов.

– Пан Букін брав сам, але пану судді це принесе труднощі. Поки ви будете рахувати гроші, можна би полагодити одну справу. А я одержу гроші і впишу в книгу, а з книги ви довідаєтесь про суму.

– Але чому Букін сам одержував гроші?

Заєць посміхнувся і мовчав.

– Чому ж ви нічого не говорите?

– Пан Букін хотів з цього мати для себе користь.

– Яку?

– А якщо хтось не хотів чекати, щоб йому видали решту, то залишав її для судді.

– Чи ж це так часто буває, що не одержують решти?

– Дуже часто. Пан Букін ніколи не відкривав каси до кінця засідання, і, хоч би там було не знати скільки дрібних грошей, він завжди говорив, що не має дрібних, почекайте до кінця засідання. Зате справи, при яких залишено решту, він розглядав завжди швидше від інших і давав відстрочки.

– І що ж він міг з того мати? – запитав здивований Блєднов.

–– Не знаю, – з гіркою посмішкою відповів Заєць. – Пан Букін ніколи мені нічого з цієї суми не давав.

– Ну, краще вже я це доручу вам, – сказав Блєднов. – Я не гендляр, це не моя справа займатись видаванням грошей. Але решту прошу точно видавати кожному. Я буду відкривати касу перед засіданням і постараюсь, щоб ви завжди мали гроші для видачі решти. Пізніше я перевірю. Якщо мені хтось поскаржиться, що ви йому не видали решту, то я вам потрійно відрахую з зарплати.

– Але ж, прошу, пане суддя, як же ж би я смів це робити, я маленька людина, – вигукує Заєць. Але кілька хвилин пізніше, коли Блєднов вийшов, він радісно, за єврейським звичаєм почухавши собі бороду, прошептав: – О, тепер я буду мати гроші з невиданих решт.

Поминаємо дальші сцени судової діяльності Блєднова. Необізнаний ні з законами, ні з судовою практикою, без енергії та кмітливості, хоч зі щирим бажанням служити справі, він мучиться і заплутується у нескінченній казуїстиці єврейських справ, почуває себе залежним від Зайця і від кожної сторони, яка виступає більш енергійно, і лише завдяки постійним порадам, і навіть безпосередній допомозі Канєвського, сяк-так дає собі раду.

Бачучи повну неспроможність Блєднова, Канєвський, знудьгований його постійними просьбами про допомогу і пояснення, дає йому врешті наступну загальну пораду:

– Щоб уникнути численних помилок і не потрапити в чисту фантазію на зразок тієї, як один мировий суддя засудив обвинуваченого за крадіж із зломом земної кулі, – тримайтесь краще формального боку справ: це легка річ і у формі ви завжди знайдете виправдання. У нас це подобається і при такому трактуванню справ можна спати спокійно. Прихильників форми завжди знайдеться досить; на цьому коні люди доїжджають до кар’єри.

– Я також більше нічого не бажаю, – сказав Блєднов, приймаючи ці слова за чисту монету. – Щоб тільки моє сумління було спокійне.

Канєвський гірко посміхнувся. Бідолаха Блєднов, однак, додержуючись його рецепту, недалеко зайшов; його вироки викликали серед публіки загальне незадоволення: майже 90 процентів його присудів були опротестовані у вищих інстанціях, особливо коли Канєвський, пробувши кілька тижнів у Варшаві, виїхав за кордон. Однак тепер кількість апеляційних відкликів його не лякала; як постійний читач «Варшавського Дневника» він вже сміливо запевняв: 90 процентів апеляційних відкликань зовсім не означає, що мої присуди неправильні, це лише означає, що поляки є неспокійним народом, який, не маючи можливості докучати нам інакше, принаймні в цей спосіб намагається виявити до нас свою неприязнь.

З обмеженого, під оглядом розуму і характеру, але будь-що-будь чесного Блєднова починає витворюватись «російський патріот», який на славному «рауті» у Канєвського (цьому раутові ми пізніше присвятимо декілька слів) просто висловлює думку, що поляки – це небезпечний народ, а росіяни повинні пам’ятати про свою гідність старшої нації, не прощати полякам ні одного випадку занедбання законів і прав російського народу і як такі, що мають владу, повинні змусити поляків їх поважати. І ця ідіотична, безглузда програма зустрічає загальне схвалення.

На жаль, Блєднов швидко мусив переконатися, якою великою дурницею була проголошена ним програма, яким фальшивим було його «патріотичне» становище росіянина – старшого брата. Ось як описує автор цю визначну подію в житті судді-обрусителя.

Одного дня, не маючи службового зайняття, Блєднов ішов по Саському парку і милувався природою. «Він ні про що не думав і курив сигару. Він був так свято переконаний в непорушній тривалості цього світу і російських порядків, що не мав про що думати. Він вірив, що його становище, як росіянина і мирового судді, є також непорушне. В цю хвилину біля нього пройшли три гімназисти, які з ранцями на плечах поспішали до школи і голосно розмовляли між собою. Який жах – розмовляли по-польськи. І мало того, один з них, на згадку про якогось Попова, вигукнув з обуренням: «Цей москаль». Слово «москаль» різонуло слух Блєднова, хоч він не зовсім зрозумів розмову хлопців.

«Що за хлопчиська, – подумав він, – тепер вже вони вороже виступають проти Росії, а до того ще й розмовляють між собою по-польськи, хоч їм це не дозволено».

Ця думка блискавкою майнула в голові Блєднова і раптом він відчув своє покликання і прагнення діяти.

«Я їх навчу», – подумав він і голосно гукнув до них:

– Панове! Панове!

Хлопці обернулись. Але, побачивши незнайомого пана, відвернулись від нього і пішли далі, бо поспішали до гімназії.

«А, не слухають. Я їм покажу, як можна називати росіян москалями», – подумав Ванічка.

Потерпи, читачу. Завтра побачиш, що показав цей великий патріот оцим гімназистам.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 53, с. 290 – 295.