Блєднов у Петербурзі

Іван Франко

Перша частина повісті Покровського менше нас цікавить тому, що вона займається міськими порядками в надневській столиці і характеризує ці порядки досить уривчасто, але влучно. І так, наприклад, довідуємось звідти, що в міській раді Петербурга існувала в той час (і певне існує досі) т. зв. «чорна сотня», тобто декілька радників, які не відзначались ні інтелігентністю, ні чесністю, ні навіть маєтком, але мимо цього утворили могутню кліку, сильну своєю солідарністю і сліпим послухом по відношенню до свого «патріарха» – якогось Спиридона Євграфовича Євграфова. Оскільки розділ, що розповідає про постання і організацію цієї «чорної сотні», має деяке символічне значення і для інших міст нашої планети, подаємо його тут для ознайомлення наших читачів.

«Початково до міської ради Петербурга вибирали радників за професіями, і тоді з купецького фаху пролізли в раду самі трактирники. З-поміж усіх купців лише вони близько стикались з міськими справами. Інші купці, з властивою росіянинові байдужістю до всього, що не зачіпає його особисто, не старались бути обраними до ради і, так би мовити, мовчки залишили трактирникам честь репрезентувати купецький стан у раді. Трактирники мали в ній тим більше значення, оскільки ремісники і міщани мусили відвідувати їх заклади, бо кожна справа в Росії вимагає почастунку і випивки. Навіть дворяни не оминали трактирів. Улюблений ними трактир Палкіна належав також до міського радника, який вже в силу свого заняття, розуміється, мусив належати до партії Євграфова.

Поєднуючи у своєму гурті так або інакше увесь «промисловий» Петербург, трактирники в особі свого «патріарха» Спиридона звичайно мали в раді світську і духовну владу. Кожний новий, зокрема дрібний, отже і послушний, трактирник обов’язково обирався цією партією до ради. Серед них були такі, що не гідні були навіть стояти за прилавком, а могли хіба торгувати в «шинку», а проте саме такі мали найбільші шанси авансувати на батьків міста. Усі ці заприсяжені радники пунктуально відвідували засідання ради, не слухали нічого, що там говорилось, але голосували сліпо за командою Євграфова. Могутність цього останнього посилювалась ще тим, що він був головою двох адміністративних секцій ради: комісії оподаткування трактирників і депутації, яка мала завдання наглядати за трактирами.

З того часу, коли запроваджено новий статут для міст, радники мали обиратись не за родом занять. Але при нашій загальній неповороткості звідки ж мала взятись у місті будь-яка раціональна виборча агітація. З другого боку, якщо виборча агітація ніде не відбувається без почастунку, то хто може сумніватись, що доки в суспільстві не підніметься рівень почуття власної гідності, доти трактирники завжди будуть радниками і будуть робити, що їм сподобається.

Тільки тоді, коли підтягнемо ремні стриманості, зміниться склад наших міських рад і «чорні сотні» муситимуть впасти».

Останні слова про стриманість, як умову пробудження політичного життя в Росії, здатні викликати усмішку над наївністю автора; але весь вищенаведений розділ свідчить про добре спостерігання фактів, в чому і полягає основна вартість повісті.

Поминаючи інші подібні характеристики, зрештою менше вдалі, розкажемо коротко про долю героя повісті аж до його переселення у Варшаву.

Іван Іванович Блєднов був нащадком досить заможного поміщицького роду з Новгородської губернії. Його батько був офіцером кірасирів, оженився вигідно, маєтку не змарнував, тому що майже з-під шлюбного вінця, залишивши військову службу, опинився під п’ятою жінки, а наживши з нею двоє дітей, розпився і помер. Мати кохала лише свою старшу дитину – доньку незвичайної краси, і не любила молодшого сина, негарного, незграбного хлопця, героя повісті. Коли однак через сім років донечка померла, мати прив’язалась до сина, який став несміливим і хворобливим хлопцем. З великої любові мати не дала йому жодної відповідної освіти, і молодий Ванічка лише стільки знав, скільки нахапав з читання російських журналів. Правда, автор говорить, що він читав Белінського, Добролюбова, Писарева і т. п., що «присвоїв собі всі гуманітарні і світлі ідеї епохи царя Олександра II», але з дальшого змісту повісті мусимо прийти до висновку, що це нічим не підтверджена думка і що Блєднов є звичайним паничем-неуком, у якого не лише поняття про моральність є дуже хиткими і неокресленими, але якому надто бракує уявлення про елементарні справи людського знання і цивілізації. Так, наприклад, переїжджаючи вже пізніше через тунель, він висловлює архімудре речення: «тунелі будують з каменю, а пізніше зверху засипають землею», а на жест здивування з приводу такої теорії відповідає найнаївніше: «А як же інакше можна зробити, щоб склепіння трималось зверху. Адже каменя до землі приклеїти не можна». Ну, щоб мати змогу виголошувати такі ідіотизми, для цього, здається, зовсім не треба читати Белінського ні Добролюбова, а хто перечитав цих «вчителів російського суспільства», той напевно не буде говорити подібних речей.

Пізніша освіта Блєднова була такою ж, як і початкова, тобто або ніяка, або нерозумна. Він помагав матері завідувати маєтком і «в такий спосіб – на думку автора – вникав у тайни юридичної науки», хоч з дальшої розповіді цього не бачимо.

Мати Блєднова «любила курити люльку (?), і Ванічка біля неї навчився курити з дитинства; вона любила грати в карти, і Ванічка грав у карти майже від дванадцяти років; ще щастя, що вона не любила пити».

Підростаючи, Ванічка збрид ще більше; «в 16 років від постійного сидження біля матері дістав геморой, в 19 років відчув у ногах ревматизм». Мати на старість переїхала в Петербург, але у вищому товаристві не бувала, так що Ванічка виріс, не засвоївши товариських манер. Лікарі вислали його за кордон для лікування; мати вважала, що ця подорож «завершить його освіту». Але тому що Ванічка не володів ні одною мовою, йому найняли провідника, якогось нездалого кельнера, який очевидно йому нічого не показав, нічого не навчив, але добре-таки потрусив кишеню, так що Ванічка, витративши 3000 карбованців, повернувся у Петербург таким самим дурником, яким був, з тим самим ревматизмом, якого мав раніше.

За кордоном Блєднов познайомився зі світським генералом Саврасовим і в Петербурзі став бувати в його домі. Там познайомився з полковником Костеровим і також став відвідувати його, а через рік одружився з гувернанткою дітей Костерова, полькою Юзею. Стара Блєднова неохоче погодилась на цю женячку, підозріваючи, що Юзя зазіхає на маєток її сина.

– Не знаю, як ви будете жити, – говорила вона Юзі, коли ця прийшла до неї з передшлюбним візитом. – Ванічка має невеликий маєток, з мого майна велика частина втрачена, є видатки; я не зможу йому багато давати.

– Будемо працювати, – відповіла Юзя, стискуючи руку Ванічки.

– Що мені там за працівник з Ванічки! Він зовсім гнилий.

– Я його вилікую, – наївно сказала Юзя. «Безсоромна полька», – подумала собі Блєднова. Подаємо цю розмову з метою схарактеризувати оцю глибоку і неприховану антипатію, яку чистокровні москалі, навіть не урядовці, мають до поляків. Автор пізніше гаряче заперечує існування такої антипатії і звинувачує поляків, що це вони не мають симпатії до москалів-нечиновників. Вищенаведена маленька частина родинної розмови є на це дуже переконливою відповіддю.

Щоб не нудьгувати в товаристві жінки, яка його не кохала і яку, зрештою, він не був би в стані своєю любов’ю задовільнити, Блєднов вирішує добиватись «чинів», тобто вступити на урядову службу. І тому, що колись, у маєтку матері, він мав справу з крадіжками лісу, зі складанням договорів і підписуванням векселів, йому приходить на думку, що найвідповіднішою для нього була б судова кар’єра. В іншій країні, якби хтось вирвався з такою претензією, його б висміяли, але в Росії самі закони ставлять золоті мости для таких людей, аби лише були дворянського походження. Посада мирового судді залежна від виборів міської ради і від затвердження сенату; спеціальної юридичної освіти для одержання цієї посади не треба; для сенату вистачить свідоцтва зрілості, але у випадку одноголосного обрання міською радою і таке свідоцтво є зайвим. Отож Блєднов вирішив саме в цей спосіб дістатись на посаду мирового судді в Петербурзі. Тут же знайшовся прислужливий адвокатик Ташенберг, в інтересі якого було мати відданого йому суддю, який би на кодексі і процедурі розумівся так, як віл на кадрилі.

Ташенберг шукає для Блєднова протекції, тягне його на «поклін» до патріарха трактирників Євграфова, який обіцяє йому свою протекцію, далі до пенсіонованого генерала Лєготкіна, сибарита і спекулянта, який своїм генеральським «чином» і титулом «превосходительство» покриває тисячі брудних справ і з цього живе. За великі гроші Лєготкін добився для Блєднова посади, але не мирового судді, а «судового пристава». Це не стільки судова влада, скільки екзекутивна і заразом поліційна; з повісті ми одержуємо не зовсім докладне поняття про обсяг діяльності пристава. Блєднов відразу, за кілька днів свого урядування, входить у конфлікт не з законами, бо про них ніхто не дбає, але з непрохідною гущею корупції, протекції і непотизму, на яких тримається вся адміністративна машина, що гнітить Росію.

За те, що один бундючний і багатий генерал образив його (Блєднова) під час його урядування, а він посмів йому відповісти, Блєднов зазнав приємності дисциплінарного покарання і був засуджений до грошової кари. Його давніший протеже Лєготкін, спонукуваний заздрістю через прихильність до нього якоїсь м-ль Буйї, доносить на нього вищій владі, коли, однак, це не дає наслідків, добивається для Блєднова посади мирового судді у Варшаві.

Таку-то школу пройшов герой нашого оповідання, перше ніж дістатись на посаду мирового судді у Варшаві, перше ніж йому доручено завдання підтримувати російський елемент над Віслою, пильнувати російських інтересів, тримати російський прапор, одним словом завдання русифікації Привіслянського краю.

Примітки

світським генералом Саврасовим – тобто генералом цивільної служби (власне, дійсним статським радником, який за табеллю рангів вважався рівним генерал-майору).

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 53, с. 280 – 285.