Кінець Блєднова

Іван Франко

Випадок з Кендзєрським мав фатальні наслідки для Блєднова. В першій хвилині він почував себе розчарованим і мав намір податись до демісії, але жаль за грішми, які мусив давати Букіну, стримав його від здійснення цього наміру. Його колеги, мирові судді, довідавшись про випадок, спочатку виявляли по відношенню до Блєднова якусь неприязнь, якусь відразу, це був, очевидно, стихійний вияв почуття, мовляв, так йому й треба, за такий патріотизм належить саме така нагорода. Але швидко зверху, з вищих сфер, надходить інша команда: Блєднова визнають «по указу» героєм, мучеником за «російську ідею», і ті, які вчора ще не хотіли подати йому руки, тепер наввипередки спішать до його мешкання, влаштовують йому справжню овацію. Сам голова з’їзду мирових суддів виголошує промову – барвисту, пишномовну і повну внутрішнього фальшу.

– Ми зібрались у вас, Іване Івановичу, не змовляючись, окремо, але одностайно. Коли ми довідались про неприємний для вас випадок, ми все зрозуміли.

Блєднов зблід, бо він до останньої хвилини був непевний, як у вищих сферах буде прийнята його пригода. Судді іронічно шептались, бо добре знали, що ніхто інший, тільки сам голова наказав їм в такий спосіб влаштувати овацію Блєднову, а голова говорив далі.

– Ми знаємо, якою важкою є служба для батьківщини в цьому краю, який хоч вже давно належить Росії, але вважає себе самостійним і тримається того, щоб нас трактувати лише як тимчасових у себе діячів. Ви припадкове почули, що тутешня молодь відрікається від Росії, а навіть юнак-росіянин говорив при вас чужою мовою; ви стали на захист мови блаженного Нестора, Ломоносова, князя Кантеміра, поета Пушкіна, графа Сологуба і графів Толстих. За цей захист, сповнений самовідданості, ви зазнали злостивої образи під час виконування своїх службових обов’язків. Але як кров мучеників перетворюється на квіти, так і причинена вам образа перетворюється на почесть для вас. Нам приємно бачити ваше благородне обличчя, і ми одноголосно, хоч окремо, не колективно, отже, цілком свобідно зійшлися у вас, щоб потиснути вашу чесну руку.

Ця промова є дійсно шедевром бюрократичної фразеології, фальшу і дволичності, і невідомо, чому більше дивуватись: цинізмові її внутрішнього тону чи наївності оратора, який хоче нею викликати бажаний ефект.

На доповнення скандалу прислужливий «Варшавський дневник» надрукував допис про цю овацію, і Блєднов, який по недоумкуватості спочатку почав вірити, що дійсно зробив щось дуже доброго і розумного, відчуває якийсь сором і довгий час не сміє показатись між людьми. Коли ж його нещасливий тріумф був трохи забутий, з подвійним запалом береться до своєї роботи, щоб сумлінним виконанням своїх обов’язків затерти цей прикрий спогад.

На жаль, його запал і тут виявляється невчасним. Довідавшись, що євреї в одному місті фабрикують сигари без штемпельованих бандеролей, він намагається викрити цей злочин, не здогадуючись, що перевищує свою владу і втручається в компетенцію поліції та акцизної установи. І дійсно, відправляється туди в товаристві поліцейського, накриває євреїв на гарячому вчинку, але одночасно терпить поразку від «могутності кагалу», а вірніше, від власного недомислення і дурості. Євреї вчиняють галас, він арештовує одного з них і наказує поліцейському відпровадити його, а сам, забравши контрабандні сигари, хоче разом з їх власником їхати до акцизної установи. Власник спочатку добивається, щоб їхати разом з суддею, пізніше зникає і висилає замість себе якого іншого єврея, якому Блєднов дозволяє сісти поряд з собою. Цей єврей порозумівається з візником, який везе Блєднова глухими переулками. Там єврей, вибравши відповідний момент, накидає судді на шию шарф, обезвладнює його і викидає на брук. Блєднов падає головою на каміння і ломить руку, а злочинці разом з corpus delicti втікають безкарно.

Ця ганебна поразка, одержана вже не в обороні «російських інтересів», навіть не при виконанні своїх безпосередніх обов’язків, але на зовсім чужому полі діяльності, змушує врешті Блєднова залишити посаду, переповнену безліччю труднощів і несподіванок. Автор додає, що Блєднов, залишивши свою посаду і Варшаву, повертається до свого маєтку в Новгородській губернії, але і там не може собі дати ради, продає маєток, переселяється в Новгород і стає губернським скарбником. Це зайняття було цілком відповідним для його сумлінного характеру, говорить автор; ми ж додамо, – що було найвідповіднішим для його слабої голови, яка могла дати раду лише мертвим цифрам, але для якої люди, суспільство та його відносини були занадто складні і заплутані.

Канєвський також залишив Варшаву і, спробувавши життя в Одесі й Києві, оселився в Москві, де зайнявся адвокатурою. Судді Букін і Маюров закінчили свою кар’єру у в’язниці за зловживання владою і розтрату, як запевняє автор. Це явище видається нам досить неправдоподібним, тому що Букін і Маюров досі становлять більшість у армії російського чиновництва, яке править королівством, і не лише не кінчають в’язницею, навпаки, одержують ордени і просуваються по службі. Ризоположенський все ще залишається на посаді директора гімназії, говорить, що його чекає якась вища кар’єра, але поки що не настав ще відповідний момент.

Такими короткими заувагами закінчує Покровський свою книжку. На закінчення присвятимо ще кілька слів загальній характеристиці.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 53, с. 300 – 302.