Блєднов знайомиться з Варшавою
Іван Франко
До Варшави автор приводить Блєднова в товаристві якогось Канєвського, який взагалі в другій частині повісті відіграє роль навіть важливішу, ніж Блєднов, не стільки діючи, скільки говорячи, пояснюючи, перекладаючи, коментуючи і висловлюючи думки і наміри самого автора. З цього приводу варто ближче познайомити читача з цією постаттю, в якій автор представляє нам обрусителя comme il faut, тоді як Блєднов має представляти пересічного обрусителя, але з категорії «чесних». Про категорію «брудних» обрусителів поговоримо пізніше.
У першій частині автор лише один раз виводить на сцену Канєвського. Він є мировим суддею в Петербурзі і бере участь у з’їзді мирових суддів, які розглядають справу Блєднова про образу генерала Бутуріна. Автор називає там Канєвського однією з кращих сил з’їзду. Канєвський один-єдиний з усіх суддів має відвагу боронити Блєднова і, зрозуміло, залишається в меншості. Коли Блєднов, зневірений наслідками цієї справи, хоче залишити службу, Канєвський у гарячих словах заохочує його, щоб далі залишався на обраному становищі, на якому так рідко в Росії можна бачити чесну людину.
– Ні, не кидайте служби і то так швидко, – казав він. – Служіть, хоч би це було для вас і дуже прикро. Щойно тоді, коли почнете відчувати, що від довгої служби стаєте худобою, що бачите в службі кар’єру, забавку або дійну корову, тоді щойно, щоб зберегти Боже подобіє, кидайте службу.
При кінці першої частини повісті, коли Блєднова призначають на мирового суддю у Варшаві, Канєвський з невідомих причин кидає службу і як пенсіонер, людина безсімейна і володіюча досить визначним маєтком, їде за кордон, а по дорозі разом з сім’єю Блєднова затримується якийсь час у Варшаві. Він застерігає Блєднова перед небезпеками, які йому загрожують у Варшаві, і взагалі відраджує йому служити в цьому місті, хоч ці застереження і відради є якимись загальними, туманними і неясними. Звичайно, ні у Канєвського, ні у самого автора немає вже ані сліду того гордого почуття, яке ще в 1870 р. деякі чесні росіяни так енергійно висловлювали, як сказано у галичанина Корнила Устияновича: «У нас порядна людина не йде на службу до Варшави» [дивись його цікаву брошуру «Раєвський і російський панславізм»].
Повторилася тут стара історія: переможений, пригноблений і потоптаний народ стає для переможців школою і розсадником деморалізації, гніздом моральної зарази, джерелом пониження, занепадом моральних основ, благородності і справедливості. Канєвський, який в Росії є лібералом, чесною і порядною людиною, як тільки опиняється на варшавському ґрунті, починає якось дивовижно викривляти своє моральне обличчя, починає мимохіть почувати себе обрусителем, тобто чимось вищим від поляків, людиною, яка має право щось у них відбирати чи чимсь їх обмежувати, а принаймні принижувати їх у вічі і позаочі, бути по відношенню до них несправедливим. І що сумніше, сам автор представляє це як цілком натуральну справу, не вбачає в цьому жодного прояву дикості і до кінця повісті не перестає відверто симпатизувати Канєвському.
Для підтвердження вищесказаних слів приводимо кілька розділів з повісті. Обходячи Варшаву на другий день після приїзду, Блєднов і Канєвський зупиняються на Саській площі перед пам’ятником, поставленим царем Миколою «полякам, які загинули д. 29 листопада 1830 за те, що залишились вірними своєму монархові», тобто таким полякам, як Гауке, Трембіцький, Блюмер, Мецішевський, Станіслав Потоцький і Сємьонтковський, які, за словами Мохнацького, «або з приводу прихильності царевича за давніші і вірні заслуги були піддані народному гніву, або через невчасну передбачливість вагались приступити до справи народу» [Mochnacki. Powstanie narodu polskiego. Т. 2. С. 144]. Блєднов уважно перечитав список імен і вигукнув зі здивуванням:
– Як це, самі генерали, генерал-ад’ютанти – і їх повбивали.
Очевидно, історія листопадового повстання була для нього зовсім невідомою річчю.
– А Микола був героєм, – сказав Канєвський, – це він поставив такий пам’ятник. На мою думку, це пам’ятник тут у своєму роді настільки важливий, як і пам’ятник Петру Великому в Петербурзі.
Ох, не інакше, пане Канєвський. Порівняння цілком влучне, тільки що в трошки іншому сенсі, ніж ви думаєте. Яка шкода, що уряд, створений вашим героєм Миколою, є занадто вразливим в розумінні, наприклад, друкованого слова, і внаслідок цього вам зовсім невідомий чудовий вірш якогось Міцкевича – чи чули ви що про нього? Адже про «Жерміналь» Золя ви висловлюєте досить вірні і влучні зауваження. Отже, у цього Міцкевича про цей петербурзький пам’ятник є вірш, який закінчується словами «каскад тиранії» – перечитайте його собі, щоби навчитись дещо більш критично оцінювати естетичну та історичну красу цього шедевру. Декілька влучних слівець про цей пам’ятник ви знайдете і в іншого, також вам невідомого поета, у «хохла» Шевченка, який, перечитавши лаконічний напис: «Петру Первому Екатерина Вторая» негайно зрозумів, що:
, що розпинав
Нашу Україну,
А вторая доконала
Вдову-сиротину.
У цьому розумінні, як каскад тиранії, як поставлений деспотизмом пам’ятник жертвам сервілізму і запроданства – варшавський пам’ятник не тільки дорівнює пам’ятникові Петру В., але навіть його перевищує. Адже ж «монарх-герой» поставив його не собі, не своєму попередникові, але своїм слугам, які загинули за нього «собачою смертю». Чи ж не зворушливий приклад пієтизму? Але що ж думати про росіянина comme il faut, який під таким пам’ятником здобувається на слова щирого захоплення, а не плюне і не відчує відрази й сорому?
Ідучи далі, наші герої затримуються перед костелом св. Христа і бачать там скульптуру Христа, який несе хрест.
– Ця скульптура дуже гарно викінчена, – говорить Юзя. – Дотепні росіяни, як мені говорили, так пояснюють простягнуту вперед руку Христа: Христос показує полякам на Петербург, щоб більше не бунтувались.
Ці обурливі цинічні слова автор вкладає в уста польки. Ні, дуже низькою мусить бути моральна гідність і рівень релігійності у цих «дотепних росіян», які можуть з таким блюзнірством кепкувати, які можуть у Христі, що прийняв мучеництво за рівність людей, за братерство і безмежну любов, бачити символ того найбрутальнішого і цинічного деспотизму, яким вони самі просякнуті до кісток. А Канєвський, цей прогресивний ліберал, цей росіянин comme il faut, ще уточнює цей дотеп:
– У такому випадку я б тут поставив ще Мойсея та Іллю; Мойсей вказував би на Берлін, а Ілля – на Відень, тому що розподіл Польщі – це найміцніша вуздечка на польській революції.
Отже, поділ Польщі, на думку Канєвського, був доброю, навіть святою справою, яку слід увіковічнити постатями великих вождів і народних пророків Старого Завіту, а втихомирення польських революцій є також бажаною і святою справою. Чи польський народ має право на самостійне існування, на життя без втихомирень – про це Канєвський ні разу не подумав – він, який тут же, у наступних рядках, виливає стільки сарказму на людей, що змушують інших покутувати за свої недоліки, свою дурість, свої злочини.
Ще одна сценка для доповнення характеристики Канєвського. Блєднов і Канєвський сідають у трамвай. Кондуктор дав Блєднову зелений білет і взяв від нього 5 коп., а Канєвському, який сидів на іншій лавці, червоний білет і взяв від нього 7 коп. (Звичайно, ні Блєднов, ні Канєвський ніколи не їздили досі трамваєм і не знали, що це означає, але Канєвський, як російський культуртрегер, вважає за відповідне кепкувати з цього факту).
– Що за чудасія, – відзивається він, – сидимо в одному вагоні, один за другим, їдемо в те саме місце, а від мене взяли дорожче і дали білет іншого кольору. Це якась вигадка занадто вже делікатна. Який же я маю привілей за мої дві копійки?
– Ви сидите на подушці, – зауважив пасажир, який сидів біля Блєднова, – а ми сидимо на голій дошці.
– Що! – вигукнув Канєвський і подивився, на чому він сидить, – а я й не помітив, що сиджу на чомусь на зразок пирога із сирого сукна.
– Ви відноситесь до пасажирів першого класу, а ми до другого.
– Такий поділ пасажирів є настільки оригінальним, – сказав Канєвський, – що я буду його вважати варшавською особливістю. Чи ж можна з цього зробити висновок, що поляки легковажний народ?
– Поляки тут невинні, – втрутився інший пасажир, – це розпорядження магістрату і трамвайної спілки.
– Я не поляк, я німець, – заговорив новий пасажир, очевидно, німець, – але цей пан росіянин говорить правду, поляки люблять дурниці.
– Як дозволяєте собі так говорити про поляків, ти, німче, у Варшаві, – обурився пасажир-поляк. – Чи ми так говоримо про вас, німців, у Берліні?
– Я нічого, nicht sprechen, – відповів збентежений німець, – але тут кожний ранг підноситься вище: oberst називається генералом, хлопець-гімназист – студент, університетський Bursch – академік, а за 4 гроші поляк буде людиною першого класу. Фу, як чудово! Поляк буде співати «Jeszcze Polska nie zginela» за 4 гроші.
Ванічка розсміявся на весь голос, слухаючи німця, Канєвський лише посміхнувся, а пасажир-поляк, виходячи з вагону, підсунув німцеві кулак під ніс; це втішило інших пасажирів-поляків.
– Бачимо тепер, як тут люблять німців, – сказав Канєвський до Ванічки. – Моє зауваження, признаюсь, образливе для поляків, проте викликало тільки відповідь, а його слова – ненависть.
Пардон, пане Канєвський. Ваші слова не були зовсім образливими для поляків з тої простої причини, що це була нісенітниця і могла викликати хіба усмішку жалю. Слова німця, признаємось, видаються нам просто неймовірними, однак, якби були так сказані – заслуговували б не на ненависть, а хіба на те, щоб благородна фізіономія того пана ближче познайомилась з тим кулаком, який вже був біля її носа.
Примітки
Корнила Устияновича – Устиянович Корнило Миколайович (1839 – 1903), український художник і письменник.
Раєвський і російський панславізм – повний опис : «М. Ф. Раєвський і російський панславізм. Спомини з пережитого і передуманого, списав Корнило Устиянович» (Львів : 1884 р.). Раєвський Михайло Федорович (1811 – 1884) – протоієрей російського посольства у Відні, здійснював розподіл російських урядових коштів серед діячів москвофільського руху. З ним товаришував К.Устиянович.
Гауке (ван дер Гаакен, фон Гауке) Маурицій (1773 – 1830) – польський генерал, убитий повстанцями під час вибуху повстання 29 листопада 1830 р.
Блюмер Ігнацій-Александр (1773 – 1830) – польський генерал, убитий повстанцями під час вибуху повстання 29 листопада 1830 р.
Мецішевський Філіп (? – 1830) – польський військовий; полковник, убитий повстанцями під час вибуху повстання 29 листопада 1830 р.
Потоцький Станіслав (1778 – 1830) – польський генерал, убитий повстанцями під час вибуху повстання 29 листопада 1830 р.
Мохнацький Маурицій (1803 або 1804 – 1834) – польський літературознавець, публіцист, політичний діяч.
«Жерміналь» Золя – Золя Еміль (1840 – 1902) – французький письменник. Його роман «Жерміналь» (1885) висвітлює життя французьких робітників.
Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 53, с. 285 – 290.