Блєднов і гімназисти

Іван Франко

Блєднов пустився доганяти хлопців і, спіймавши одного за плече, затримав його.

– Панове, зупиніться, дозвольте запитати вас, чи вам дозволено говорити між собою по-польськи?

Хлопець зупинився і, здається, оглядаючи Блєднова, намагався впізнати, чи це не якийсь вчитель. Двоє інших також зупинилися.

– А що вам до цього? – запитав затриманий хлопець.

– Маю на це свої причини, – відказав Блєднов.

– Ми вас не знаємо, – сказав другий хлопець.

– Не кожний, хто приходить до парку, має право нас контролювати, – сказав третій.

– Я не є вашим вчителем, але право маю, а в даному випадку навіть подвійне право: я росіянин і мировий суддя.

– Це божевільний, – сказав перший гімназист. – Їй-бо, це божевільний.

– Може, ви хочете знати, як іти до Божого Яна? – з усмішкою запитав другий. Хлопці голосно розсміялись, бо під назвою Божого Яна у Варшаві відома лікарня для божевільних.

– Я хочу піти до вашого директора, – грізно мовив Блєднов, – і скажу йому, що ви розмовляєте по-польськи. З якої ви гімназії?

– Не говорити! Не говорити! – вигукнув перший гімназист і рукою закрив номер гімназії на своїй шапці.

– Чому не говорити? – сказав другий. – Хай іде до директора, він його не стане слухати.

– Ні, краще тікаймо, – сказав третій, також закриваючи номер на шапці.

І всі троє кинулись втікати. Блєднов однак помітив номер гімназії і негайно пішов до директора. Директором був також москаль Ризоположенський. Вислухавши суддю, він охоче вхопився за цю дрібницю, щоб також показати свій патріотизм. Він водив Блєднова по класах, доки цей не впізнав хлопців. На його велике здивування, один з них виявився росіянином, який говорив по-польськи лише тому, що хотів навчитись цієї мови. Два інші були поляки – Любельський і Кендзєрський.

– Чому ви розмовляєте між собою по-польськи у Саському парку? – питає їх директор. – Чи ж я не наказував вам, що ніде у публічних місцях ви не повинні говорити по-польськи? Лише вдома можете розмовляти цією мовою.

– Хто це вам, пане директоре, сказав? – запитав Кендзєрський, червоніючи з сорому за свого обвинувача. – Чи то пан суддя займається доносами?

– Прошу так не висловлюватись, – гостро зауважив директор. – Пан суддя вже скаржиться на вас за образу, а ти хочеш його знову образити.

Блєднов пояснює Кендзєрському, що він має право так робити, а цей, однак, ніяк не збагне, як така дрібниця може бути злочином.

– Це не дрібниця, – сказав Блєднов.

– Так, так, для вас усе дрібниця, – сказав директор, – бо ви нічого не розумієте. Я директор, здається, певніше стою, ніж ви, а тремчу за свою шкіру, бо за ваші дурниці можу втратити посаду, зарплату.

– Даремне ви, пане директоре, так турбуєтесь, – сказав учень, стримуючи усмішку.

– Мовчати! – закричав директор.

Вислухавши так само двох інших обвинувачених, директор засуджує обох поляків в карцер до вечора, а росіянина, який як жертва попав під їх вплив, лише на три години.

– І мене прошу посадити до вечора, – сказав учень-росіянин.

– Тебе не посажу тому, що ти цього хочеш, – відповів директор.

– Пане директор, за що ж така кара, – благав Кендзєрський, – адже ж ми сказали по-польськи лише два слова.

– Пане суддя, чи ми вас чим образили? – запитав Любельський.

– Ви назвали мене божевільним, – сказав Блєднов.

– А то що ще! – вигукнув директор.

– Ми цього не говорили, – сказали один за одним гімназисти.

– Як вони панові говорили? – запитав директор Блєднова.

– Говорили мені, що я повинен би піти до Божого Яна.

– Хто це сказав? Пан пам’ятає?

– Здається, що оцей юнак, – сказав Блєднов, вказуючи на Любельського.

– Це я таке говорив? Я? – запитав Любельський.

– Всі за ним повторювали, а пізніше повтікали. Я їх просив, щоб вони зупинились, хотів з ними поговорити, але вони бігли, обертаючись і насміхаючись наді мною, – пояснював Ванічка.

– Але що ж це, ради Бога, пан говорить, як поліцай, – вирвалось у Кендзєрського.

– Пане директоре, – сказав Блєднов, – він мене ображає у вашій присутності.

– Негайно проси пробачення, – грізно звернувся директор до Кендзєрського.

– За що я буду просити, – відповів Кендзєрський. – Чи ж я сказав щось образливе? Я сказав тільки: як поліцай, а це не образа. Обер-поліцмейстер є також поліційним урядовцем, а проте є генералом.

– Дуже дотепно, – сказав, посміхаючись, Блєднов.

– Кендзєрський, ти ставиш на карту свою кар’єру, – сказав директор. – Постарайся зрозуміти, що ображаєш пана суддю і мене, тому що це відбувається в моїй присутності. Проси пробачення.

– Говори: я завинив.

– Але чим же я завинив? Що він образився зовсім необразливим словом! – сказав Кендзєрський.

– Отож добре, – сказав директор, кусаючи губи від гніву, – Любельський і Боголєпов будуть сидіти в арешті, а Кендзєрський дістане різки.

Кендзєрський зблід, затиснув кулаки і не міг вимовити ні слова.

– Він не має права бити різками, – шепнув їм Боголєпов про директора.

– Мене бити не вільно, я у сьомому класі, – сказав Кендзєрський. – Може пан бити підготовчий клас, але не сьомий.

– А я у сьомому сім раз поб’ю, і від тебе почну, – крикнув директор.

– То я краще покину гімназію, – сказав Кендзєрський.

– Ні, насамперед дістанеш різки, а потім підеш собі.

– Прошу йому пробачити, пане директоре, – заплакали Любельський і Боголєпов.

– Мовчіть ви, – сказав їм Кендзєрський, – хіба ж мене посміють бити?

– Не можна цього так залишати, – говорив з жахом директор, – з нього вийде великий негідник.

– Сильний характер, – сказав Блєднов.

– Негайно зведіть його у карцер, – сказав директор до інспектора, вказуючи на Кендзєрського, – а цих також посадити після навчання.

Такий був результат патріотичного розмаху Блєднова. На жаль, навіть власне, хоч і як нерозвинуте, сумління почало йому докоряти, що в цьому тріумфі є щось бридке, а «світлий» і розсудливий Канєвський делікатно засудив його вчинок, звичайно, не з точки зору людяності і елементарного почуття честі – ні. Росіяни у відносинах з поляками можуть обійтись без цих почуттів. Канєвському не сподобався вчинок Блєднова просто з огляду на російські інтереси.

– Ці молоді люди, поляки, – пояснював він, – очевидно, не були відкритими противниками росіян: їх другом був росіянин Боголєпов. Тепер же вони принципово будуть ненавидіти росіян, будуть цуратись того Боголєпова, адже ж визнано, що вони його псували, навертаючи до польської справи, про що вони навіть не думали. І все це зробили ви як росіяни.

Однак ця справа мала досить неприємний для Блєднова епілог. Кендзєрський, розписаний з наказу директора різками, виходить з гімназії і емігрує в Краків, куди вже перед тим виїхала його мати. Перед від’їздом проходжається по Варшаві, щоб попрощатись з нею, і по дорозі заходить до судового залу, де урядує Блєднов.

«Підійду хіба до нього, принаймні вилаю його останній раз у його залі, – подумав Кендзєрський, – придивлюсь до цієї потвори, яка чіпляється на вулиці до гімназистів, в Європі такої диковини не побачу».

У судовому залі Кендзєрський застав звичайний розгардіяш і своїм втручанням у справу причинився до створення повного хаосу, галасу і збентеження. Блєднов з обуренням звернувся до нього.

– Чого ви тут стоїте? – закричав він. – Ви зробили тут балаган, я на вас зараз протокол напишу про порушення порядку в судовому залі.

– І цей протокол буде такий же несправедливий, як тільки що оголошений вирок, – з усмішкою відповів Кендзєрський.

– Ви смієте мені тут грубіянити. Побачимо, як це буде, – сказав Блєднов, узявши до рук бланк протоколу. – Ви студент?

– Адже ж пан суддя бачить: я гімназист.

– А, це вас я бачив у Саському парку, як ви говорили по-польськи?

– Так, це ви на мене донесли.

– Що? Ви називаєте мене донощиком? – крикнув Блєднов, для якого це слово було дуже неприємним.

– Я говорю правду. Так, ви донесли.

– Я вам цього не подарую. Що за нахабство. Тепер я вже не буду доносити, а з обов’язку складу протокол.

Блєднов почав зі злістю писати протокол, а Кендзєрський з усміхом дивився на старанність, з якою він підготовляв собі поразку.

– Як ви називаєтесь і де живете? – запитав Блєднов, підводячи голову і дивлячись на Кендзєрського.

Тепер Кендзєрський зрозумів, що зайшов далеко і що ця справа може наробити йому клопотів, може перешкодити виїхати з Варшави. Він вагався, чи подати своє правдиве прізвище, чи вигадати інше. Але в цю мить його полонила інша думка: захотілося по-геройськи закінчити цю справу.

– Ось моє мешкання і моє прізвище, – сказав він і, вхопивши зі стола чорнильницю, хлюпнув нею в лице Блєднова. Обличчя Блєднова відразу ніби перетворилося в чорну, злегка перекошену маску арлекіна.

Блєднов крикнув, схопився за лице і забруднив собі руки. Спочатку він не міг нічого сказати. Тим часом Кендзєрський, не втрачаючи рівноваги, вибіг за ґрати і опинився серед публіки, яка ще не заспокоїлась і не бачила, що сталося біля стола.

– Суддя облився чорнилом, – сміливо сказав Кендзєрський поліцейському, – і кличе вас.

Поліцейський кинувся до судді, уся публіка обернулась також у цей бік і дивувалась, як це міг суддя облити себе чорнилом зверху? А Кендзєрський, скориставшись з цього хаосу, миттю вискочив до передпокою, закрив двері канцелярії і, побачивши в куті мітлу, підпер нею двері. Далі швидко збіг зі сходів, вибіг на вулицю і, пройшовши швидким кроком до найближчого повороту, зник у першому ж магазині. А вечором був уже в дорозі до Сандомира, незвичайно задоволений, що йому пощастило, не закінчивши сьомого класу, так блискуче здати іспит зрілості.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 53, с. 295 – 300.