Обрусительство в літературі

Іван Франко

В кінці минулого року вийшла в Петербурзі російською мовою книжка, яка під кожним оглядом заслуговує на увагу польської громадськості. Це повість якогось М. Покровського, ближче нам невідомого автора; можливо навіть, що це псевдонім. Повість має заголовок «Блєднов, повість про пекучі справи, в двох частинах». Вже сам цей дивний заголовок показує, що авторові не стільки розходилось про повість, скільки саме про оці «пекучі справи»; що він хотів створити не стільки твір мистецтва, скільки скоріше політичний памфлет. І «Блєднов» дійсно є політичним памфлетом, спробою пред’явлення російському суспільству таких питань, які у іншій формі не дозволила б висловити цензура. Мабуть, цій обставині і слід приписати величезний успіх, яким користувалась ця книжка. Протягом кількох місяців повість розійшлася тисячами примірників, і щойно тоді цензура вирішила зняти її з книжкової торгівлі. Петербурзька цензура вчинила це лише на представлення варшавської цензури, яка добачила в «Блєднові» книжку, «небезпечну для інтересів росіянізму в Привіслянському краї».

І закордонна преса, зокрема польська в Познані, звернула увагу на цю повість, хоч, наскільки мені відомо, не присвятила їй такого детального розгляду, на який вона заслуговує. У нас в Галичині книжка ця залишилась невідомою для критики та для публіцистики [тепер її зміст подає «Nowa Ref[orma]»]. Отже, вважаємо, що зробимо добру справу, представивши читачам розгляд «Блєднова», а одночасно і переклад кількох більш важливих розділів, які заслуговують на увагу польського громадянства з причин, про які зараз скажемо.

Повість «Блєднов» складається, як вже згадано, з двох частин: перша частина відбувається в Петербурзі, друга – у Варшаві. Саме ця друга частина є дуже важливим документом для польського суспільства.

Це стане зрозумілим кожному, коли додамо, що в Блєднові та інших постатях повісті автор хотів накреслити типових представників російського чиновництва, типи «деятелей», які після 1863 року наводнили Польщу з виразно і брутально виставленим прапором «обрусения».

Автор – сам росіянин; його симпатії, звичайно, на боці москалів і особливо на боці «російських інтересів у Привіслянському краю». Розумовий і моральний рівень автора не набагато вищий від рівня тих персонажів, яких він змальовує у своїй повісті. Його не можна обвинувачувати в польському патріотизмі, в будь-яких сепаратистських тенденціях. Тому ще більшу вартість для поляків мають його свідчення. Тут вже не Гіллер, не Лімановський, не емігрант, революціонер і соціаліст, врешті не закордонна преса, «ворожо наставлена по відношенню до Росії», підносить факти, які компрометують її цивілізаційну місію у Польщі. Тут чуємо голос чистокровного москаля, який, правдоподібно, сам належить до чиновничого світу, описаного в його повісті, і з белетристичною легкістю, без злості, без обурення розповідає, як про щоденні і натуральні справи, такі факти, від яких у людини, що живе в дійсно цивілізованій країні і привикла до цивілізованих порядків, волосся на голові мусить стати дибом.

Шкода, що повість Покровського під літературним оглядом є дуже слабким твором. Очевидно, автор не є письменником за професією, а художня творчість не належить до привілеїв його мислення. Накидає він на папір факти і враження, які збереглися в його пам’яті, портретує постаті, які знає, і так, як уміє, не дбаючи ні про їх глибший аналіз, ні про створення могутніх, викінчених і живих типів. Шкода, і то дуже, бо в такому випадку і Західна Європа, яка тепер захоплюється романами Толстого, Достоєвського, Гончарова, Гоголя та інших великих російських письменників і відмічає в них «геніальність російської натури» і високу цивілізацію російського племені, може б, перечитала цю повість у перекладах, може б, винесла з неї дещо правдивіше уявлення, якщо вже не про «російську натуру взагалі», то принаймні про якість і функції цієї чиновничої машини, за допомогою якої Росія «цивілізує», «звільняє», «ревіндикує» і «асимілює» різні провінції.

В російській літературі «Блєднов» не є першою спробою белетристичного опису тієї чиновничої сарани, якій царський уряд доручив справу «обрусіння» і «посилення православ’я» у провінціях, що належали колись до Речі Посполитої. Пригадаю тут лише дві визначні спроби такого роду. Власне 20 років тому, в 1872 р., російський щомісячний журнал «Вестник Европы» опублікував «Спогади бувшого жандарма» Ломачевського про його службу у Вільні, вірніше про хід і закінчення потворного у своєму роді політичного процесу, який відбувся над польською гімназійною молоддю, цілим натовпом підлітків, нібито за створення революційної організації і підтримування зв’язків з Конарським, який ще раніше був арештований і розстріляний. Щоправда, це були спогади; автор розказував, не вдаючись до белетристичної форми, називав тисячі осіб їх власними іменами, говорив про факти, які сталися 30 років тому. Однак, не дивлячись на це, спосіб викладу був настільки живий, сам твір настільки цікавий, постаті, накреслені пером досвідченого жандарма, який привик до урядової стислості і бистрого спостерігання, були настільки правдиві і так подібні до тих, які кожний міг щохвилини зустріти в житті, що цей твір у журналі й книжковій відбитці перечитала вся Росія з гарячковою цікавістю, і він давно став бібліографічною рідкістю.

Через 10 років вийшов другий твір такого ж типу, на цей раз у формі повісті. Була це повість пані Ланської «Обрусителі», яка дошкульно змальовувала зловживання та розбійництво російських чиновників на Поліссі. Продажність, штучне викликання і театральне придушування селянських заворушень, шахрайства з євреями при рекрутуванні, врешті взаємне шпигування і бездонне болото пліток і підлості – все це в повісті було представлене просто, майже хронікально, але одночасно жахливо у своїй простоті. Хоч і ця повість виявляла невправність пера і дуже слабкі повістярські здібності, вона була також розхоплена російською публікою і протягом трьох років витримала двоє видань. Була вона також перекладена українською мовою і видана у Львові; однак українська громадськість не дуже нею захоплювалась. Натомість польська преса, наскільки мені відомо, зовсім промовчала появу цієї повісті, яка заслуговувала пильної уваги та й сьогодні ще нічого не втратила зі своєї актуальності і може служити прекрасним відповідником до найновішого твору цього ж роду, до «Блєднова» Покровського.

Примітки

М. Покровського – повний опис твору такий : Покровский Н. Бледнов : повесть злобы дня в 2 ч. – Спб. : Комаров, 1891 г. – 316 с. Відомостей про автора я не знайшов. Проте їх знайшов Микола Легкий:

Йдеться тут, найімовірніше, про Миколу Васильовича Покровського (1848 – 1917), російського письменника, публіциста, мистецтвознавця, археолога, автора багатьох праць з історії мистецтва [Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 53, с. 707].

знає його виключно як археолога та мистецтвознавця, натомість нічого про його заслуги у письменстві та публіцистиці не подає. Тому я не думаю, що це – «наш» Покровський. Особа автора роману залишається не встановленою. М. Ж., 2 жовтня 2013 р.

не Гіллер, не Лімановський – Гіллер Агатон (1831 – 1887) – один з керівників польського повстання 1863 р.; Лімановський Болеслав (1835 – 1835) – один з перших польських соціалістів.

«Спогади бувшого жандарма» Ломачевського – Ломачевський Асінкріт Іванович (бл. 1810 – 1880-і рр.) – російський жандармський офіцер. Його спогади під назвою «Записки жандарма» було опубліковані в 1872 р.

Конарським – Конарський Шимон (1808 – 1839) – польський революціонер, розстріляний за вироком російського суду.

роман Ланської «Обрусителі» – Ланська Надія Володимирівна (1851 – 1914) – російська письменниця. За публікацію роману «Обрусителі» переслідувалась судом.

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 53, с. 277 – 280.