[«Катря Чайківна» Н. Кибальчич]
Іван Франко
У суботу (2 грудня 1893 р.) відбулася остання вистава українського театру у Львові. Було поставлено драму «Катря Чайківна», яку на конкурсі Крайового відділу відзначено першою премією. Ця обставина привабила до театру дуже численну публіку, як українську, так і польську. Невеликий зал «Фройзін» не міг вмістити цього натовпу, і багато людей були змушені відійти від каси без квитків. З касового боку успіх «Катрі Чайківни» можна назвати блискучим. На жаль, сама п’єса не виправдала покладених на неї надій. Із сценічного боку ця п’єса чи ще не більш слабка, ніж «Мужичка». Оригінал мав 12 картин, які доводилось стягати докупи, щоб п’єсу можна було поставити на сцені. І все-таки залишилося 7 картин, 4 з яких позбавлені всякої драматичної дії і містять в собі тільки розмови, що лише злегка накреслюють ситуацію, але ніяк не вичерпують психології дійових осіб. Взагалі у фактурі п’єси відчувається невправна рука і наївний розум, нездатний до глибокого аналізу явищ людського життя, до змалювання драматичних характерів і конфліктів.
Зміст п’єси такий. Катря Чайківна, молода панночка, сирота по смерті небагатого поміщика, малоосвічена, живе на селі в неприємному становищі при матері; великі пани до їх дому не вчащають, навіть син попа, який у них раніше бував, давав їй читати книжки, говорив про прогрес і про служіння народові, тепер, ставши доктором, покинув її і оженився на багатій поміщиці. Єдиним товариством для молодої Катрі стала служниця Марина, молода вдова-солдатка.
Ця Марина має щодо панночки свої особливі плани. Всупереч волі і намірам матері вона підштовхує її до товаришування з сільською молоддю і захоплює її уяву вродливим парубком, козаком Олексою Коршуненком, з яким Марина сама колись була у любовному зв’язку. Катря йде на приманку. Правда, коли молодий козак під час великодньої гри схоплює її в обійми і цілує, вона з відразою його відштовхує, але вже в наступній картині заявляє матері, що хоче вийти заміж за мужика.
Протягом двох картин мати намагається відмовити її від цього наміру, погрожуючи, що не дасть їй благословення. Але Катря повнолітня і про материнське благословення не дбає. Єдине, що мати може зробити, – це відмовити їй у будь-якому посазі. Насправді ця відмова зовсім не законна і в життєвій практиці неможлива, бо з розмови між матір’ю і дочкою ми дізнаємося, що їхній скромний маєток є, власне, батьківщиною Катрі, а її мати не принесла батькові жодного посагу, бо вийшла за нього заміж всупереч волі своїх батьків, великих панів.
Ну, але це делікатне цивільно-правове питання для авторки не існує. Досить того, що Катря вирішила вийти заміж за свого коханого і без посагу. Коршуненко, правда, дуже кривиться, коли довідується про такий поворот справи, але нічого не робить для того, щоб питання про посаг вияснити, і кінець кінцем бере Катрю.
Результат цього легко передбачити. В домі свого чоловіка, на тяжкій селянській роботі Катря почуває себе, як на каторзі. Чоловік вимагає від неї роботи, покори і смиренності; коли вона читає йому Лермонтова і скаржиться, що їй тужно, він радить їй піти до знахарки. З цього виникає маленька сімейна сцена. Чоловік поривається бити Катрю, але своєчасно стримується і відновлює давні стосунки з Мариною, яка тепер прийшла до них на службу.
Цей доказ невірності чоловіка ранить Катрю в саме серце, вона падає непритомна. Потім вона вимагає від чоловіка, щоб він відправив Марину. Чоловік готовий це зробити, але не хоче прийняти іншої служниці – нехай Катря сама працює за господиню і за служницю. Це доводить Катрю до краю. Переконавшись, що і в селянській сфері панує, крім темноти, також деморалізація і цинізм, гідний найаристократичніших верств, вона забирає свою дитину, покидає хату чоловіка, залишає в ній панувати Марину і повертається до матері.
На цьому закінчується драма, в якій дехто з членів конкурсної комісії хотів бачити пересторогу проти хлопоманії і проти ідеї надто тісного братання інтелігенції з народом. Можливо, що якраз ця тенденція була причиною того, що цю п’єсу, безпорадну також і з сценічного боку, визнано гідною першої премії.
Гра артистів не була блискучою, хоча й сама п’єса не давала можливості нікому з них відзначитися. Найкраще виконала свою роль пані Осиповичева як мати Катрі. Панна Фіцнерівна в ролі Катрі вперше дебютувала у великій ролі. її дебют можна вважати вдалим; особливо в двох останніх картинах (в хаті чоловіка) її гра була справді мистецькою. Від імені групи поклонників її таланту і краси після третього акту студент Барвінський вручив їй два гарні букети, а публіка нагороджувала її гру рясними оплесками.
Роль Марини, бліду й епізодичну, незважаючи на те що вона є немов пружиною всієї драми, зіграла також дуже добре пані Лопатинська. Нарешті, роль козака Коршуненка відтворив також гарно п. Янович, хоч, властиво, тільки дві останні картини дали йому поле для розвитку його драматичного хисту. Були недоліки в режисурі: з короткими картинами, ледве 10-хвилинними, чергувались довгі, 15 – 30-хвилинні антракти, надуживаючи терпінням публіки, яка задихалася в щільно заповненому і погано провітрюваному залі.
Примітки
Вперше надруковано в газ. «Kurjer Lwowski», 1893, № 339, 7 грудня.
Подається за першодруком в українському перекладі.
Кибальчич (дівоче прізвище – Симонова) Надія Матвіївна (літературний псевдонім – Наталка Полтавка; 1857 – 1918) – українська письменниця. Автор оповідань, нарисів, п’єс.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 29, с. 93 – 95.