Кончакова слава

Іван Франко

Пригоди з літ 1185 – 87

Коли вожді половецькі

Військо Ігоря побили,

Обступивши, наче стіни,

Решту в морі потопили,

А князів і воєводів

У полон свій полонили, –

Тоді на пиру славетнім

Щодо дальшого походу

Головнії два ватажки

Половецького народу

Розійшлися в своїх планах

І зчинили злу незгоду.

Перший виступив хоробрий

Хан, Отрока внук, Кончак:

«Рушимо тепер на Київ!

Нам щастить неабияк.

Помстимось за те, що згиб там

Славний прадід наш Боняк».

На те мовив Гза завзятий:

«Рушимо тепер на Сем;

Там жінок, дітей побитих

Ми без захисту знайдем

І полон готов багатий

Безопірно приведем».

Встала мати Кончакова,

Що сиділа за столом,

І таке сказала слово:

«Синку, б’ю тобі чолом!

Мудро радив ти, туди лиш

Веди військо напролом!

Ти здобув велику славу,

Більшу не здобудеш ти,

Як без огляду на Київ

Зможеш військо повести;

Там діб’єшся ти напевно

До найкращої мети.

Тільки пам’ятай, мій синку,

Не займай Переяслава,

Бо там буде тобі шкода,

Хоч не зустріне неслава;

Буде виграна порожня

І пропаде наша справа.

Та найбільше стережися,

Щоб ти не попав у Рим, –

Там попадеш, то пропадеш,

Буде щастю твому стрим, –

Чи здобудеш, чи позбудеш,

Не переживеш двох зим».

Рік Кончак: «Гаразд, матусю!

І вклонився їй до ніг.

«Віще ти сказала слово!

Жаден би віщун не міг

Так премудро нам сказати, –

Тож за нього спасибіг.

А щодо Переяслава,

То він непотрібний нам;

Як добудем славний Київ,

Переяслав здасться сам,

А за ним візьмем Чернігів

Запівдармо, наче крам.

А Рим, матінко, далеко

За горами, за морями,

В Рим ні кіньми не заїдем,

Ані запливем човнами,

Тож про страх перед тим Римом

Нема й тями поміж нами».

Потягло на захід військо,

І пішов степами гук!..

Тягне день і ніч степами

Під червоними стягами,

А попереду, мов крук,

Провідник, що зна дороги,

На коні, не томить ноги,

Чорний поступа Клобук.

Ідуть три дні і три ночі, –

Ані міста, ні села;

Видивляє військо очі,

Хіть до бою аж пала.

Аж ось чорною стіною

Над піль диких пеленою

Виринає, мов дрімає,

Бач, твердиня немала!

«Київ! Київ!» – гомоніли

Половецькії ряди,

Хоч пізнать вони не вспіли,

Чи прийшли якраз туди;

Лиш давай пускати стріли,

Не надіючись біди.

Зараз город обступили,

Мов залізним обручем,

Шатра в коло розложили,

Щоб не мокнуть під дощем,

І давай стрілять щосили,

Острах сіяти кличем.

Міські заборола густо

Скрізь обсаджені були,

І половці, знай, не пусто

Приступом на них ішли.

Відси трупи й відти трупи,

Та половці люд не глупий,

Не бояться жадних страт,

Раз по разу приступали,

Полк за полком підсували;

Бачилось, росла їх сила,

Поки ніч не наступила, –

А ніч, знаєте, не брат;

Боротьбу їх зупинила

І живих поклала спать.

На другий день вранці-рано,

Поки тьмяно – не погано,

Потім заграва кровава

Весь край неба облила.

Тут половців вся орава

Жваво вхопила за зброю,

Зараз до нового бою

Проти міста поплила.

Та ось, наче смерті яма,

Відчинилась міська брама

І з дружиною малою

Вийшов князь з Переяслава.

Князь був молодий і бравий.

Та половці в одній хвили

Полк довкола обступили,

Танець почали кровавий.

Діло, бачилось, не трудне

Малу горстку роздавити,

Хоч би в крові утопити.

Але ось прийшло полуднє, –

Мала горстка не маліє,

Тільки трупи сіє й сіє,

А князь, наче бог війни!

Куди ступить – стеле трупи, –

Половчанок то сини, –

А у своїх в тяжкій хвили,

Сам незломний, повний сили,

Ярим словом серце гріє.

Тут Кончак захтів завзятий

Свою силу показати

І князя з коня зсадить;

Він прискочив хижим бісом

І сягнув довжезним списом,

Аби лівий бік пробить.

Та не вдав таку він штуку,

Здужав лиш у ліву руку

Списа вістря запустить.

Скрикнули половці втішно;

Скочив знов один поспішно,

Списом теж князя вколов,

Але князь його негайно

Втяв мечем, і він нечайно

Повалився стрімголов.

Втім, знов, наче смерті яма,

Відчинилась міська брама,

З брами ж, мов кровава мгла,

Вийшла друга часть дружини,

Що зо страху без причини

Вранці враз з князем не йшла,

А тепер, в гарячу хвилю,

Бодрість чуючи та силу,

Йому в поміч надтягла.

Розгорілась кров юнацька.

Вдарили в їх тлум зненацька,

Найгустіший вал знесли

І князя усередині

В найстрашнішій різанині

Зраненого віднайшли.

Він ще на коні держався,

Не подався й не піддався, –

Та тепер його міщани

За його тяжкії рани

Зараз в город повели.

А за містом січ кровава

Аж до вечора тривала, –

Ніч зробила їй конець.

І Кончак на сон склонився,

Та вночі йому приснився

Мов від матері гонець.

Став при нім, почав казати:

«Докоряє тобі мати,

Чом на Київ ти не йшов?

Нащо Переяслав рушив,

І до втрати люд свій змусив,

І пролив князівську кров?»

«Переяслав!» – іспросоння

Викрикнув Кончак, і втім

Щез гонець, і з сну тяжкого

Пробудився він зовсім.

Тут ватажки половецькі

В його вежу надійшли,

Помовчали добру хвилю

І ось що йому рекли:

«Хане, нам несила далі

Отсей город добувать.

Згибла наших половина,

Й нам біди не минувать.

Наша рада – якнайшвидше

В дике поле мандрувать».

Встав Кончак, не сперечався, –

Ніяко йому було, –

І зняли половці табір,

Поки сонце ще зійшло.

Рушили на схід, як хмара,

Що свій висипала град;

Лиш Кончак мов отягався,

Якось позаду лишався,

Мовби з милим чим прощався,

Й обертався все назад.

Ідуть півдня; невесела

Многих ранених їзда;

Навіть на здорових душі

Сум і туга насіда.

Втім, на полі щось там блиска

На подобу муравлиська

Чи орлиного гнізда.

«Город! Город! – мимоволі

Всі половці гомонять. –

Нумо, вдармо на той город!

Він не буде нас спинять,

Адже впорожні вертаєм!

Що в нім, все позабираєм,

А на решту силу маєм

Із землею все зрівнять!»

І коменди не чекали,

Закричали, загукали,

Жваво рушили до брам,

Та знайшли собі на диво

Те саме кроваве жниво

Тут, як перше було там.

Був се город невеликий,

Без князя і без владики,

Та міщан хоробрих мав;

І лежав він близ болота,

І була комусь охота –

Римом хтось його прозвав.

Не злякалися міщани,

Як половці надтягли;

Самі старші огнищани

Заборола облягли

Та камінням, і корінням,

І палками, та дрюками

Перший напад прийняли.

Та їм сталася пригода:

Не вдержавши тиск народа,

Заборола впали два;

В пролом той половці впали

І тут тільки показали

Хижість тигра й силу льва.

Котрих старших – убивали,

А молодших в полон брали,

Кого здужали спіймать;

Та було їм дивно з того,

Що народу так немного, –

Взяли всього сотень п’ять.

В городі хаток не густо,

Та в хатках тих майже пусто.

І жінок зовсім нема.

І половці зміркували,

Що даремно добували

Те гніздо. Та що ж, дарма!

Добули та й запалили

Й далі валом повалили,

А всіх в’язнів присилили

Душ по десять до ярма.

І пита Кончак одного:

«Що таке, що так немного

Вас у місті тім жило?» –

«Та жило нас трохи більше,

Але все, що здоровіше,

І молодше, і жвавіше,

В комиші он ті пішло».

Став Кончак і здивувався,

Але зараз догадався

І до своїх став гукать:

«Гей же, браві, до одного!

В комишах полону много, –

Комиші перешукать!»

Браві рушили послушно

В комиші та однодушно

Кинулись стежок шукать;

Та котрі в комиш ввійшли лиш,

Тут же всі і потопились, –

Було сотень їх із п’ять.

Решта ж, що була на суші,

К Кончаку прийшла у скрусі,

Аби дати йому знать.

І накинувся на бранця

З лютим вереском Кончак:

«Як ти смів мене дурити,

Стільки душ ввігнати в сак?» –

«Та ви, хане, не питали,

Як у комиші входить;

Було зразу пошукати,

Хто б туди вмів проводить». –

«А як звався той ваш город

Проклятущий, за котрим

Таку страту непочесну

Я поніс і на почесну

Весь пустив його у дим?» –

«Та той город вам не вадив.

Чим він вас до себе знадив?

І вгадати тяжко, чим.

Ніхто досі з ним не знався.

Раді знати, як він звався?

Звався, вибачайте, Рим».

Кончак слуха і не слуха,

Мов важкий удар обуха

Його зразу оглушив.

Далі бранця не питав він,

Всіх половців навертав він,

В кочовища поспішив.

І згадав він по дорозі,

Що у головнім обозі

Там у нього бранців много,

Що забрали край Каяли.

«Всіх поріжем до ноги!

Ігоря і Святослава…

Не пропала наша слава!

Хай погинуть вороги!»

Так дотяг він аж до Дону

І почув тут: «Із полону

Ігор, бранець головний,

Втік на Русь, дарма й шукати,

Й нагло вмерла твоя мати».

Став Кончак зовсім сумний.

Та було рицарське серце

В нього в той час, як і перше, –

Довго плакать не ялось.

Не давав він думці стриму,

Потягло його під зиму

Рушить походом на Рось.

Певну чуючи звитягу,

Своїх немалу ватагу

В пізню осінь він згорнув;

Рушив, як замерзли ріки,

Та з своїми чоловіки

Як пішов, так не вернув.

Вдарила зима нагальна,

Остра, люта, незвичайна,

І морозна, і сніжна.

Хоч пішли вони в кожухах,

Не було ладу в їх рухах,

Тільки воля в них міцна

Десь напасти, трупом класти,

Грабувати, мордувати,

Хоч пустиня самітна…

Хоробро в снігу бродили.

Але швидко заблудили,

Шляху ані руш нема;

Небо вкрила хмара сіра,

Щезла часу й місця міра,

Налягла густая тьма.

«Взад вертать!» – «Куди вертати?» –

«Годі йти! Лягаймо спати!»

І приспала всіх зима.

Писано в днях 27 – 29 вересня 1914.

Примітки

Вперше надруковано в газеті «Діло», 1916, № 43, 45 – 47 (14 – 18. II).

Зберігся чистовий автограф поеми (ф. 3, № 233, арк. 7 – 17) з кількома поправками автора і а історико-літературний коментар до неї (ф. 3, № 260, арк. 1 – 3).

Порівняно з автографом, першодрук має незначні відмінності; читаючи верстку твору, автор, очевидно, зробив деякі поправки Найважливіші з них:

Для розуміння джерел твору важливе значення має Франків історико-літературний коментар до поеми, який гут наводимо повністю.

«Отсе поетичне оповідання основане на записках Київського літопису, розуміється, з додатком поетичного вимислу, в значній мірі навіяного вдуманням в оповідання літопису. Не подаю тут усіх записок наших літописів XII в. про Кончака, бо се буде зроблено в моїй статті «Літописна основа «Слова о полку Игоревѣ», написаній у головному при кінці 1914 р. та досі ще не викінченій. Тут подаю лише деякі уступи з літописних записок, що відповідають подекуди головним мотивам моєї поеми. І так під р. 1179 читаємо:

[Тут і скрізь у моїх статтях подаю літописний текст у його, на мій погляд, первісній віршованій формі з моїми поправками та доповненнями (вони скрізь покладені в гранчастих скобках), покликаючися, в браку фотолітографічного видання, яке для Київського та Галицько-Волинського літописів уважаю першим вимогом науки, на видання: «Лѣтопись по Ипатскому списку, издание Археографической комиссии, Санктпетербург, 1871», тим ліпше від інших, що має книжковий формат вісімки та покажчики імен власних, географічних назв та важніших речей, хоч ті покажчики не скрізь бездоганні.]

Того же лѣта мѣсяца августа

Придоша иноплеменьнци на рускую землю,

Безбожний измалтянѣ, окаяньнии агаряне,

Нечистии исчадья [половецкия]

[И с ними вождь их] именемь Концак,

Злу началник правовѣрным крестьяном

Дѣлом и нравом сотониным,

Паче же всим церквам [злѣйшии враг],

Идеже имя божие славиться,

Сими же погаными хулиться.

То не реку единем крестьяном,

Но и самому богу врази,

То аще кто любить врази божия.

То сими что приймуть от бога?

Сий же богостудный Концак

Со единомыслеными своими

Приѣхавше к Переяславлю

За грѣхы наша много зла створи крестьяним:

Оних плѣниша, а иныя избиша.

Множайшия же избиша младенѣц (ст. 414 – 5).

Пропускаю кінець сеї записки, де сказано, що проти половців виступив великий князь київський Святослав та інші князі:

Вѣсть же приимше, половци

Яшася бѣгу опять своею дорогою,

А князи воротишася во свояси.

Ся записка важна була для мене головно як малюнок настрою та морального почуття літописця, можна допустити, що не самого літописця, а й значної часті тодішнього руського загалу, з яким слухано звісток про напади половців та про вчинки Кончака. В такім настрої при живій вірі народу в «сотонинську» силу, що може проявлятися в чоловіці, легко постають саги вроді тих, які я вивів у своїм оповіданні.

Другий, важний для мене, поміщений у просторім оповіданні про пораження Ігоря при Каялі 1185 р., виглядає ось як:

Поганый же половци побѣдивъше Игоря с братьею

И взяша гордость велику,

И съвокупиша всь язык свой на рускую землю,

И бысть у них котора.

Молвяшет бо Кончак: «Пойдем на киевъскую сторону,

Гдѣ суть избита братья наша

И великый князь нашь Боняк».

А Кза молвяшет: «Пойдемь на Семь,

Гдѣ ся осталѣ жены и дѣти

Готов нам, полон собран,

Ємлем же городы без опаса».

И так раздѣлишася на двое:

Кончак пойде к Переяславлю

И оступи город и бишася ту всь день.

Володимер же Глѣбович бяше князь в Переяславлѣ,

Бяше же дерз и крѣпок к рати.

Выѣха из города и потче к ним

И по нем мало дерьзнув дружинѣ,

И бися с ними крѣпко.

И обьступиша мнозии половцѣ;

Тогда прочии, видивше князя своего крѣпко бьющеся,

Выринушася из города,

И тако отьяша князя своего,

Язьвен суща треми копьи.

Сий же добрый Володимер язвен,

Труден въѣха во город свой,

И утре мужественного поту своего

За отчину свою.

На вість, що великий князь і інші руські князі йдуть на відступ Володимирові:

То слышавше половци и возвратишася от Переяславля

Идущи же мимо и приступиша к Римови.

Римовичи же затворишася в городѣ

И возлѣзше на забороль [бьяшася крѣпко].

И тако божиим судом летѣста двѣ городници

С людми тако к ратным,

И на прочая гражаны найде страх.

Да который же гражанѣ выйдоша из града

И бьяхуться ходяще по римьскому болоту,

To тѣи избыша плѣна;

А кто ся осталь в городѣ, и тѣ вси взяти быша.

Половци же вземше город Римов.

И ополонившеся полона и пойдоша во свояси.

(ст. 435 – 6)

Пробуваючи в полоні, Ігор довший час, хоч мав намір утекти, не міг зважитися задля трудності втеки. Нарешті, як читаємо в літописі,

Возвратишася от Переяславля половци

И рекоша Игореви думци его:

«Мысль высоку и угодну господеви имѣєшь в собѣ,

Ты ищеши няти мужа и бѣжати с ним,

А о семь чему не разгадаешь,

Оже приѣдуть половцы с войны?

А се слышахом, оже избыти ум князя

И вас и всю Русь

Да не будеть слава тобѣ, ни живота».

Князь же Игорь приим во сердцѣ съвѣт их

Оупольшася приѣзда их

И возыска бѣжати. (ст. 437 – 8).

Остатня літописна записка про Кончака коротка та не ясна, як припадкова смерть, міститься під р. 1187:

В тоже лѣто воева Концак по Р[у]си с половци;

По семь же потиша часто воевати по Р[у]си

В Черниговьской волости

И на ту осень бысть зима зла вельми,

Такой же в нашю память не бывало николи же

(ст. 439 – 440)

Що природніше, як уявити собі в таку зиму й Кончакову смерть у часі походу?

Писано д[ня] 14 червня 1915 р.»

У відділі рукописів (ф. 3, № 259) зберігаються вирізки поеми з газети «Діло» (без закінчення), на яких є кілька правок рукою І. Франка. Окремі рядки поет подав у новій редакції. Проте повністю прочитати правки І. Франка не вдалося. Подається за першодруком.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 5, с. 323 – 332.