Терен у нозі

Іван Франко

Присвячую пам’яті Зіновії Бурачинської

По обіді. Літо. День чудовий.

Усміхається пречисте небо,

Все повітря пахощами дише

З полонин від свіжих перекосів,

Із зрубів від спілої малини,

Із грунів з живичної смереки.

З панотцем ми вийшли у садочок,

На шпилі під яблунею сіли.

Ось під нами Черемош ізвився,

Як гадюка та срібно-зелена;

Він шумить, клекоче, мов скажений,

Під горбком гризе скалистий берег.

Та над ним в святочному спокою

Гріється мале село гуцульське.

Понад берегом стежки стрічками,

На стежках то легіні купками,

То гуцулки в горботках червоних.

Дітвора купається край мосту,

На шкап’ятах їдуть господарі,

Пишно їде дівчина-гуцулка,

Пишно їде і сигаро курить.

Довго-довго мовчки ми сиділи,

Напували легкі тим повітрям

Запахущим, напували душу

Супокоєм, тихою красою.

І промовив панотець старенький:

«Що, любуєтеся? й справді варто!

Інше тут життя, як там, у Львові,

Менше шуму, грому, біганини,

Та проте…» –

«Проте не менше горя», –

Я домовив, як він зупинився.

«Горя! Ну, се зілля всюди пнеться.

Та не теє я хотів сказати.

Простота тут, первісні ще люди.

Гляньте, ген по горах, по узбіччях,

На верхах, сегельбах недоступних,

Всюди гуцул гніздиться, газдує.

Любить він, як той орел, самотність,

Любить жити сам серед природи,

Так, що інколи півднини ходу

До найближчого бува сусіди.

Можете собі подумать, пане,

Що за люди, погляди та вдачі

Виростають у такім околі,

На гірських вітрах, під шум потоків,

В ненастанному стогнанні лісу,

При маржині вічно та в безлюдді!

Як тут дико пристрасті буяють,

Як тут близько від думок до діла

І які тут скорі переходи

Від високих поривів геройства

Аж до звірства найдикшого шалу!»

Він замовк і голову повісив,

Мов думками десь блудив далеко,

Потім знов заговорив помалу:

«От хоч би про себе вам сказати!

Тридцять літ жию вже тут між ними,

Час було привикнути до всього.

А проте не раз таке побачу

І в такі безодні серця мушу

Заглядать, що жах мене проймає.

Іншим разом знов із уст тих простих

Щось такеє блисне, що, мов світич,

Враз освітить ясно все довкола,

Шлях покаже там, де весь мій досвід

І наука стежки не знаходять.

Ось послухайте одну пригоду,

Що мені притрафилась недавно!

Тому рік – було так само гарно…

Косовиця. Я лиш пообідав

І збирався йти на он сей груник,

Де якраз докошували сіно.

Аж тут входить гуцул. «Слава!» – «Слава».

«Відки, сину?» – «Я тутешній, отче,

Кочеранюків Олекса». Тут лиш

Я пізнав. Його отець далеко

Жив, аж під верхом Катрафійовим,

Щонайменше шість годин дороги

На коні страшенними плаями.

«Що ж чувати?» – «Та гаразд, панотче,

Лиш нам неньо, бачу, вмерти хоче». –

«Що, твій неньо? Адже тиждень тому

Він ходив ще в Кути на дарабі». –

«Та ходив, а як вернув, панотче,

То почув себе якось недобре,

І як ліг, то не встає й донині.

Та я із шкап’ям прийшов, панотче,

Та просив би-х, неньо так просили –

Сповідаться хочуть. «Руш, Олексо! –

Так казали, – та проси, доконче…

Та не гайтеся…» То вже, панотче,

Якби ласка…» І вклонився в ноги.

«Що ж, – говорю, – сину, тут не ласка,

Тут повинність. Збігай лиш, небоже,

По дяка!» – «Та я вже був, панотче,

Зараз він прийде… Ось вже й надходить».

Швидко ми зібралися в дорогу,

Посідали усі три на коні

Та й побралися плаями в гори.

В нас дорога не для скороходів:

Наче нитка, в’ється понад кручі,

Через зломи, попід облазами,

Крок за кроком, кінь один за другим.

Поганяти їх ані не думай!

Кінь гуцульський тут господар повний,

Тут показує увесь свій розум.

Ти сиди на нім та лиш любуйся,

Як спокійно темно-синім оком

Він безодню мірить обік себе,

Як безпечно, легко, делікатно

Він по стежці йде, на п’ядь широкій,

Над такими дебрями, що в тебе

Дух захапує. Тобі здається,

Що лиш крикни тут, то вже сам голос

І тебе й шкап’я здмухне у провал.

Ось ми мовчки їдем, і міркую

Я про Кочеранюка старого.

Гуцул-богатир, на все около

Найславніший з давніх літ керманич,

Чоловік порядний і статочний,

Всі його за чесність поважають,

Рад його всі слухають охітно, –

Не старий ще, сімдесят, здається,

Не дійшло ще; два сини жонаті

І отсей, ще парубок. І що ж то

Сталося йому, що занедужав?

Адже ж перед тижнем ще здоров був!

«Що ж, – гадаю, – на все божа воля!

В гуцулів-керманичів здоров’я –

Наче та осінняя погода:

Тут сміється, а за хвилю – фуга!

Черемош зрадливий. Певно, мусив

Десь перестудитися порядно.

Сто разів не шкодило нічого,

А вкінці таки своє зробило».

Сонце вже за кичеру сідало,

Як ми стали на Катрафійовім.

Під самим верхом у видолинку,

Мов у пригорщі якій великій,

Серед запахущої левади

Кочеранюків лежав осідок.

На нових смерекових побоях

Пурпуром горіло ще проміння,

І тиша стояла скрізь велика,

І спокій, і пахощі літнії.

Ми пустили коні на леваду,

А самі ввійшли в тісне подвір’я.

Тут сиділи вже два-три сусіди,

Пикаючи люлечки спокійно,

А під голим небом, на мураві,

Лиш веренею одною вкритий,

Хорий наш лежав. Лице запало,

Очі дивним полум’ям горіли

І вдивлялися недвижно в небо.

Поздоровив я усіх присутніх,

Підійшов до хорого. «Миколо,

Що ти робиш? Чую, щось жартуєш?» –

«Ні, панотче годний, не жартую, –

Смерть моя надходить, добре чую». –

«Що ж таке болить тебе, Миколо?» –

«Все болить, панотче! В грудях коле…

Ну, та що вже, час, мабуть, додому».

Попросив я всіх присутніх вийти,

Сам засів Миколу сповідати,

Причастив його, святим олієм

Помазав, а там засів з газдами,

Розмовляю та синів питаю,

Чи давно захорував їх дєдьо,

Що йому робили, чим лічили?

«Та як з Кут прийшли, то й зараз кажуть:

«Це, синки, остатній раз ходив я.

Вже мені Черемоша не бачить,

Прийдеться, відай, мені вмирати».

Так говорять, а самі нічого,

І не видно так по них, щоб хорі,

Лиш в очах горить щось незвичайне.

Ми собі не в гадці. «От, гадаєм,

Може, дєдьо випили де трохи».

Аж вночі взяли стогнати дуже,

Вхопили кольки їх попід груди.

Вже ми всяко їм давали раду,

Привозили й дохторя із Жаб’я,

Та, як бачите, не помагає».

«Що ж казав вам доктор?» – «Та нічого!

Подивився, вусами порушав,

Записав лікарство та й поїхав.

А десятку треба було дати.

А як я до Жаб’я з ним вертався,

То сказав: «У твого дєді, – каже,

Слабість нестрашна, а хлоп він сильний,

Витримав би ще й утроє гірше.

Тільки щось таке в душі у нього,

Щось його гризе і мулить, – каже, –

Отсе може в гріб його загнати».

Здивувало се мене немало,

Бо на сповіді ніщо такого

Я не чув від хорого Миколи.

«Ну, а що ж, – питаю знов у сина, –

Говорив вам дєдьо щось такого?

Скаржився на що чи гризся чимось?» –

«Ні. Лиш те одно ураз говорить:

«Діточки, ви мною не журіться,

І не тратьтесь ні на які ліки,

Бо мені ніщо вже не поможе,

Бо я знаю, смерть моя приходить».

Отсе все ми стиха говорили,

Сидячи на тесаній колоді

Коло хати, осторонь старого.

Він лежав недвижно все на місці

Із лицем, оберненим до неба,

Не стогнав, лиш звільна важко дихав,

Бачилось, що спав по маслосвяттю.

Втім, рухнувся, пробував устати,

Застогнав і важко головою

Впав на подушку. «Олексо, де ти?» –

Син до нього. – «Панотець ще гезде?» –

«Гезде, дєдю, будуть ночувати,

Бо внизу вже пітьма западає.

Може, вас занести у хороми?» –

«Ні, небоже, полежу ще гезде.

Панотця поклич!» –

Я наблизився.

«Мучуся, панотче, – рік Микола, –

Мучуся, та ні, не можу вмерти!» –

«Ну, не говоріть таке, Миколо!

Що вам конче нині смерті треба?» –

«Ой, панотче, це я добре знаю,

Та не те гризе мене і мучить.

Але гріх у мене, гріх на серці,

Непрощений, тим-то вмерти годі». –

«Що за гріх такий? Скажи, Миколо!

Адже ж тільки що ти сповідався! –

То хіба ще тайний гріх у тебе?

Що ж, я можу сповідь доповнити.

Вийдіть, люди!» –

«Ні, най не виходять.

Най до мене ближче всі приступлять.

Дивний се у мене гріх, панотче.

Я вже й сам не знаю, що з ним діять,

Як його з душі своєї збути?

Я його вже тричі сповідався.

Задля нього тричі йшов я пішки

До святого Йвана до Сучави,

Мене тричі з нього розрішали,

А проте він на душі й донині,

Ніби камінь, вчеплений до шиї,

Через нього й вмерти я не можу.

Ось лежу й гляджу в святеньке небо,

І мені здається, що хтось гнівно

Замика його передо мною;

Що там щось, мов темна-темна хмара,

Мені вгору стежку заступає;

Що на мні тут щось тяжкеє висить,

Мов торби, каміння й глею повні,

І не можу я ступити з місця.

Радьте що, панотчику поважний,

Поможіте душу облегшити!»

Ну, скажіть, що мав йому я радить?

Гріх якийсь його турбує душу,

Хоч його він тричі сповідався.

Може, сповідався він нещиро,

Затаїв подробиці найтяжчі,

І гризе той гріх його сумління?

«Вияви, – кажу йому, – Миколо,

Вияви свій гріх зовсім по правді». –

«Так, панотче, добре ви сказали, –

Та не тільки вам, і всім присутнім

Виявлю, чей серцю легше буде.

Сядьте, газди, гезде коло мене,

Слухайте, що буду повідати».

Сіли всі ми коло нього близько,

І при ньому також поставали

Три сини – три явори гірськії,

Дві невістки – дві гуцульські кралі.

А на небі власне перші зорі

Виринали, тихо миготіли.

«Слухайте ж, панотченьку величний

Слухайте, мої сусіди любі! –

Так говорить, стогнучи, Микола. –

Сорок літ, а може, й більше тому, –

Я ще парубком гуляв. Як нині

Тямлю: день був літній, як сегодне,

По левадах бренькотіли коси,

А я гнав із Рабенця дарабу.

Як тепер її ще бачу: чвірка,

Напереді Лесь Гутюк при кермі,

Я при задній. Десь коло полудня

Ймились ми спочити в Ясенові.

На зарінку дітвори багато.

Ми собі дарабу причепили,

До шинку побігли поснідати,

Закусили, тютюну купили

Та й гайда дарабу кочувати.

На дарабі, як звичайно, діти

Бігають, з дараби в воду скачуть,

Плещуться – нам се не вдивовижу.

Най собі! Відбили ми дарабу, –

Діти всі на берег. Ба, дивлюся,

Назаді, коло моєї керми,

Хлопчик скулився… Вже не маленький,

Може, так дванадцять літ, тринадцять.

Скулився, сидить і не вважає,

Що дараба вже на бистру воду

Випливає: «Хло, – кажу до нього, –

Ти куди?» – «Я там!» – сказав недбало

Та й кивнув недбало головою

Вниз на Черемош, на мене навіть

Не поглянув, та й сидить спокійно,

Мов чогось у воду задивився.

Се мені також не вдивовижу.

Думаю: «Хлопчище провезеться, –

Певно, хоче на той бік дістаться.

А як схоче злізти, нам не штука

З бистрини на мілчу воду з’їхать.

Ну, а там нехай бреде сарако».

А вода під нами каламутна, –

Клявзу, бачте, в Шибенім пустили, –

Та проте і я, і Лесь, ми знали

Кожде місце, де злазити можна.

І стою собі, держу за керму,

Десь-колись у воду нею вдарю,

Люльку курю і мовчу, байдуже

Про хлопчище. Та бо мій хлопчище

Мовчки встав, не кажучи ні слова,

Закотив штанята по коліна,

На кінець дараби наблизився

І легенько, мов ніде нічого,

Звісив ноги, сам спустився в воду

І без голосу, без пари з рота

Щез безслідно в каламутній хвилі.

Сталось се так скоро, так неждано,

Так спокійно якось і природно,

Що я, глупо витріщивши очі,

Все те бачив, кождий рух хлопчини,

І не встиг сказати ані слова.

Зразу навіть я аж розсміявся,

Думав: хлопець, певно, плавле добре,

Хоче з бистриною побороться.

Та бо бачу: ні сліду хлопчини.

Може, за дарабу де вчепився?

Ні, не видно! Може, так нурця дав

І за хвилю вирине далеко?

Ні, не вирина! Дараба наша

Відплила вже шмат від того місця,

Але хлопця ні сліду, ні духу!

Тут мороз пройшов мені по тілі,

Так мені зробилось якось дивно,

Ніби сам я вбив хлопчину того,

Ніби сам зіпхнув його з дараби,

Ніби ніс в руках свою дитину

І нараз її у воду кинув.

І я з жахом позирнув на Леся,

Чи не бачив він, що за плечима

В нього сталося? Ні, Лесь спокійно

Кермою поскрипує своєю.

Потім ще я з більшим жахом глянув

На село, на береги, чи там хто

Не побачив, що тут в мене сталось?

Ні, дрімають береги на сонці,

Верби віття у воді купають,

Де-де з хат ще дим клубами в’ється,

Та на вулицях нема нікого,

Навіть діти з-над ріки побігли.

Відітхнув я, знов гляджу у воду, –

Вже далеко ми від того місця,

Але хлопця ні сліду, ні духу.

Але знов мені на серці стало,

Мовби хто вколов або гарячим

Жигалом до рани доторкнувся.

Страшно так чогось, аж в горлі душить.

Але з середини рівночасно

Преться слово на уста – не слово,

Але крик страшний, немов булькоче

І кипить у горщику замкненім.

Пережив я там такую хвилю,

Повну страху й дикої тривоги,

Яких мало хто переживає.

Перегнали вже ми Устєріки,

Де Черемош Чорний з Білим збігся,

І дісталися на більшу воду,

Де пливе дараба безпечніше.

І мені там стало спокійніше

На душі, я відітхнув глибоко,

Мов тягар який з плечей скотився.

Вчасно доплили ми до Вижниці,

За свій труд одержали заплату,

Накупили дечого для дому

Й досвіта, підночувавши трохи,

Рушили назад у наші гори.

Перейшовши із Вижниці в Кути,

Ми пішли гуртом досить великим

Серед жартів та розмов веселих.

Я в тім гурті був найвеселіший,

Мовбито вчорашньої пригоди

І зовсім зі мною не бувало.

Поки ми дійшли до Ясенова,

Весь наш гурт помалу розійшовся,

І ми з Лесем тільки два зістали.

Та коли ми наближаться стали

До шинку, перед яким учора

Ми свою дарабу припинали,

В мене знов мороз на душу вдарив,

І я боязно зирнув довкола,

Чи не йде хто, хлопця не шукає.

До шинку я ні за які гроші

Не вступив би, бо мені здавалось,

Що там зараз хтось мене пізнає

І спитає: «Де мій хлопець дівся?»

А в шинку мені було потрібно

Взяти ще горівки повну фляжку

Косарям. Ось попросив я Леся:

«Ну-ко, мой, візьми у мене гроші,

Йди в шинок, там полишив я фляжку.

Заплати шинкарці за горівку,

А я тут на тебе зачекаю».

Лесь привик мене віддавна слухать,

Гроші взяв та до шинку потюпав;

Та, як лиш від мене відвернувся,

Мене хтось мов прутом ззаду вдарив.

Вдарила така страшна тривога,

Що я, міцно заціпивши зуби,

Натиснув на голові крисаню

І дмухнув дорогою щодуху.

Я не біг, хоч чулося – летів би,

Але йшов і йшов, не оглядався.

Не було думок, ні тямки в мене,

Лиш перестраху чуття шалене!

І я йшов і йшов, не оглядався,

Аж у груді духу вже не стало.

Аж дійшовши на край Ясенова,

Сів на камені я край дороги

І тут Леся дожидав старого.

Надійшов він десь за півгодини.

«Вибачай, – сказав мені, – небоже!

Трохи там загутався в шиночку,

Люльку запечи була потреба.

А ось на тобі твою горівку».

Взяв я фляжку, і мене скортіло

Випити її хоч половину,

Аби в серці хробака залляти.

Та як тільки відіткав я корок

І до шийки ротом прихилився,

Щось такеє вдарило на мене,

Що з відразою та жахом мало

Я ту фляжку не пустив на землю.

Та отямившися за хвилину,

Лесеві я дав її й промовив:

«На та випий!» Але більш ні слова

Я не міг тоді йому сказати.

Тільки знаю, що від тої хвилі

Я горівки вже не мав у роті.

Я зарікся того дня ніколи

На Черемош більше не ходити,

Ні дараби більше не гонити.

Так прожив я дві чи три неділі

Дома при роботі господарській.

Та коли в неділю коло церкви

Я почув, що повінь у вівторок

Буде йти, хоч се звичайне діло, –

Щось мене торкнуло в саме серце.

І я, не міркуючи нічого,

В понеділок досвіта зібрався

І з сокирою пішов у Жаб’є.

Там покликав Леся я старого,

І ми вдвох пішли аж на Дземброню

Та й давай дарабу лаштувати.

Злаштували, переночували,

А в вівторок, повені діждавши,

Вниз рікою ми її погнали.

Не було турботи ні гризоти,

Тільки як ми вже до Ясенова

Наблизилися, до того місця,

Де в ріку на бистрині глибокій

Із дараби зсунувся хлопчина,

Знов мене обхопила тривога,

І я пильно в воду став глядіти,

Чи не вирне з неї потопленик.

Але шумно гнала бистра хвиля,

Клекотів Черемош під скалою,

А дараба сунула стрілою,

Та хлопчини ні сліду не видно.

І почав я між керманичами

Де в кого розвідувать помалу,

Чи не бачив хто дня того й того

Втопленого нижче Ясенова.

Та ніхто не міг мені сказати.

А вертаючи із Кут додому,

Я почав також у Ясенові

У шинку чи де-будь на дорозі

Звідувать потроху у прохожих,

Чи в кого тут хлопець не втопився.

Та ніхто не міг мені сказати,

І мій страх помалу став минати.

Та бо не минуло моє лихо!

Як бувало де з ким посварюся,

Жінку вдарю в злості чи дитину,

То ану-ко завше тої ночі

Мені сниться, що плину водою

І сидить у мене на дарабі

Той сам хлопець, скулений і тихий,

І глядить у каламутну воду,

І помалу із кінця дараби

Босі ноги в воду опускає,

Потім, обернувшись на дарабі,

Між ковбками черевом лягає,

За ковбки вчепившися руками,

Звільна в воду тіло посуває.

Тоне в хвилях, тільки з хвиль до мене

Кілька раз руками замахає.

Були ночі ті страшні для мене,

Весь день потім я ходив маркітний,

Щось неначе ссало в мене душу,

Що я гріх свій відкупити мушу.

Вибравсь я до сповіді святої,

Панотцю, що був тут перед вами,

Розповів усю свою пригоду,

Правда, дещо трохи промовчавши.

Панотець, подумавши, говорить:

«Що ж, небоже, я не можу знати,

Чим би тут ти міг буть винуватий.

Адже хлопця в воду не зіпхнув ти.

Що не остеріг його перед водою,

Се не гріх ще, бо не міг ти знати,

Чи він ліпше воду ту не знає.

А що страх тобі такий діймає,

Я на те не вмію ради дати».

Так прожив я рік один і другий,

Часто забував свою пригоду

І не чув уже страху ніколи,

Пливучи побіля Ясенова.

Та ось трафилося мені лихо,

Що я дома за якусь дрібницю

Дуже всердився і в пересерді

Тяжко так побив свою Марічку,

Що водою мусив відливати.

Не заслабла жінка з тих побоїв,

Та я ніч мав після них страшную,

Бо мені приснився знов Черемош

Каламутний, хлопець на дарабі,

Його втоплення у бистрих хвилях

І його лице, таке тривожне,

Мовби помочі благав від мене.

Решту ночі я провів безсонно

І надумався відбуть покуту,

Перейтися пішки до Сучави

Й там з гріха свойого сповідаться.

Та не мав я щастя у Сучаві.

Трафив на священика старого,

Що спішився і невважно слухав

Та нерадо сповіді моєї.

Та коли скінчив я свою сповідь,

Він сердито обізвавсь до мене:

«Глупий гуцуле, се все дурниця,

Що тобі до голови приходить.

Сповідай мені гріхи достотні,

А не привиди та сни п’яницькі!

Певно, ти надміру випиваєш,

Тому й сни такі погані маєш».

Не признався я тому попові,

Що вже кілька літ не п’ю горівки.

Та, не ждучи в нього розгрішіння,

Я перехрестився й віддалився.

І була мені тут довша пільга,

Бо в житті я більше пильнувався,

Здержував свій гнів та пересердя

І з сусідами миром держався.

Аж коли моя Марічка вмерла,

Не проживши й десять літ зо мною,

Я побачив знов у сні хлопчину,

Що з води махав мені рукою.

Знов тоді пішов я до Сучави,

Той раз там застав черця старого,

Що, спокійно вислухавши сповідь,

От таке сказав до мене слово:

«Синочку, коли усе по правді

Ти сказав ось тут передо мною,

То даю тобі я розгрішіння

Хоч, їй-богу, сам не знаю за що.

І не завдаю тобі покути,

Бо ти сам себе в грісі не знаєш,

Сам собі покуту накладаєш».

От таке я виніс із Сучави,

І було мені від того часу

Двадцять літ життя у праці й труді.

Двадцять літ тих ви мене, панотче,

Знали, то й не буду вам казати,

Що прожив я без гріха тяжкого,

Хоч то чоловік і не безгрішний.

Але не було й одного року,

У якім би втоплений хлопчина

Ніччю в сні мені не появлявся,

Мов невтишений докір сумління.

Та отсе два тижні тому буде,

Як востаннє плив я до Вижниці

І перепливав попід стрімкії

Скелі, що понижче Ясенова,

Я побачив, як з води брудної

Висунулося щось сніжно-біле,

Мов рука дитяча невелика.

Та рука один раз, другий, третій

Вирнула з води, мов купка піни,

А потім здалось мені, що крепко

Кінець керми моєї вчепила.

Я почув, як керму щось торкнуло,

І мене мов вхопило за серце.

І мені відразу ясно стало,

Що мені не довго смерті ждати».

Отаке нам розповів Микола,

І не знав я, що йому сказати.

Та мовчали також і сусіди,

Не було між ними розговору,

І тиша стояла довгу хвилю.

Аж ось найстарший віком з присутніх,

Юра Рахманюк, от так промовив:

«Не в образу се тобі, Миколо,

Але як зайшло вже на бувале,

Не прогнівайся, коли згадаю,

Як провів своє ти парубоцтво.

Не скажу, аби ти був ледащо,

Але був ти гордий син багацький,

Краса й слава поміж парубками.

Тільки кров була горяча в тебе,

І були надміру дужі руки,

І душа надміру напаслива.

Не було в селі такого газди,

Щоб ти з ним у сварку або в бійку

Не зайшов за будь-яку марницю.

Сам я теж зазнав руки твоєї,

Та нехай се йде з тими часами!

Не скажу, аби ти вдався в дєдю,

Бо твій дєдьо був спокійний газда,

І не знаю, чи не через тебе

Передчасно він зійшов зо світу.

І не знаю, чи ти вдався в маму,

Бо вона була газдиня чемна

І тебе женила в добрім роді.

Але в тебе щось було з опришка,

Що не знає стриму ані тями,

Аби тільки злість свою зігнати

І на своїм ворозі помститься».

Важко від тих слів зітхнув Микола

І сказав: «Спасибі тобі, Юро,

Що згадав ти ті часи страшнії,

Які я прожив, мов у тумані.

Мало що з них мені досі в тямці.

Те лиш досі добре пам’ятаю,

Як мене перед моїм вінчанням

Моя мати у своїй коморі

На колінах із слізьми благала,

Аби я не збиткував ніколи

Ту Марічку, що вона для мене

За дружину вірну обібрала».

«Не гаразд ти й з нею жив, Миколо,

Перший рік або два перші роки, –

Мовив далі, згадуючи, Юра. –

Так було не раз, що прибігала

Твоя жінка аж до мене сночі,

Від твоїх тікаючи побоїв.

І не раз мені впадала думка:

«Цес, напевно, не добром закінчить!

Знайде смерть собі безчасовую

З топірця або на шибениці».

«Бог з тобою, Юро! – скрикнув з жахом

При тих Юриних словах Микола

І перехрестився, весь тремтячи. –

Знаєш, часом і мені самому

Щось таке на думку приходило.

Та було твердеє серце в мене,

Що не знало стриму ані впину».

Та спокійно мовив далі Юра:

«Прийшов стрим тобі і впин відразу,

Бо відразу ти устаткувався,

Пити перестав та забіячить,

З ворогами якось поєднався.

Се мені було навдивовижу,

Бо не знав я про твою пригоду,

Про яку тепер нам розповів ти.

Розумієш ти її значіння?»

«Не в догад мені ще якось, Юро», –

Тихим голосом сказав Микола.

«Ось послухай моєї пригоди,

Що мені іще в літах хлоп’ячих

Трафилася, – може, й твоя власна

Тобі стане май зрозуміліша:

Мав тоді я вісім літ чи дев’ять,

А тебе ще не було й на світі,

Як одного теплого літнього

Дня ми, хлопці, із верха свойого

Захотіли збігати в долину,

Аби в Черемоші покупаться.

Захотіли, зараз і побігли.

З верха вниз не тяжко було збігти,

Другий верх ми перейшли помалу,

А з верха побачили в долині

Черемош, як срібную гадюку.

Під верхом лісок був невеликий,

Сей ми перебігли дуже живо.

А з ліска вела крутая стежка

Стрімко вниз зеленою лукою.

Потім треба через яр глибокий

Перебраться на другу леваду,

Перелізти кілька перелазів,

Перебігти почерез дорогу,

Перескочити ще два потоки,

А потому з берега стрімкого

На зарінок – тут уже і купіль!

Враз зо мною бігло вісім хлопців,

Майже всі були від мене старші.

Як лиш ми добігли до потоку,

Хлопці, чуючи ріку вже близько,

Закричали і побігли чвалом.

Та я, скачучи через потічок,

Скочив так незручно, що натрафив

На сухий безлистий корч терновий,

Тут я скрикнув від острого болю,

Бо тернова шпичка величенька

Вбилася мені в п’яту порядно.

Зразу я не завважав нічого,

А хотів лише догнати хлопців

І підбіг за ними кілька кроків.

Але тут почув, що від гілляки

Відломалася тернова шпичка

І застрягла у п’яті у мене.

Се була мені не першина вже.

Я таких тернів уже немало

Мав в ногах, гуляючи босоніж

По ярах та греготах зарослих.

Знав я, що робить в такому разі,

І, не кажучи нікому й слова,

Сів на моріжку посеред стежки,

Вийняв голку, що мені в сорочку

В пазуху встромляла завше мама,

З ниткою, аби, як що подреться,

Зараз міг на собі я зашити.

Я присів, п’яту свою оглянув

І побачив, що тернина влізла

Геть у м’ясо і при самій шкірі

Заломалася зовсім гладенько,

Так що пальцями ніяк не вхопиш.

Тут спокійно я п’яту послинив,

Вийняв голку і продовбав шкіру,

Поки вістрям голки не заважив

За кінець тернини й, розхитавши,

Не підтяг її, щоб було за що

Пальцями вчепить і витягнути.

Кілько хвиль я порався з ногою, –

П’ять чи десять, я не міг і знати, –

Та мої товариші за той час

Перебігли і луку й потоки,

Перелізли через перелази,

Розложилися всі на зарінку.

Сорочки та гачі поскидали

І з веселим криком та сміхами

Плюскотали вже у срібних хвилях.

Плюскіт той я чув уже здалеку

І я, біль забувши невеликий,

Біг щодуху почерез леваду,

Аби лиш до купелі допасти.

Ось уже я вибіг на дорогу,

Коли чую, здалеку, від Жаб’я,

Крик надноситься понад рікою:

«Сокотіться! Геть з води! Рятуйте!»

Се, мабуть, кричали різні люди,

Та не чули окриків тих хлопці,

Що в ріці купалися весело.

Та я, вчувши крики, зупинився,

Глянув у той бік, відки кричали,

І побачив раптом, як рікою

Понад досі чистою водою

Вал котився жовтий, каламутний

Заввишки, здавалося, на хлопа,

Несучи ковбки, тріски й гілляки,

Шумлячи та ревучи страшенно.

Вал котився скоро, наче вихор

Здіймав воду рівно з берегами,

І я, бачачи те дивне диво,

Закричав до хлопців: «Мой, тікайте!»

Та вони за шумом не дочули.

Ще хвилина, й вал той надкотився

Понад них, і щез увесь зарінок,

І все шмаття і всі хлопці разом,

Ніби їх і не було ніколи.

Я лиш сам-один із них лишився,

І мені відразу ясно стало,

Що, якби не терен той, що в ногу

Мені вбився і спинив на хвилю,

Був би я загинув враз із ними.

От таке й твоє було, Миколо!

Якби не той хлопець в Ясенові,

Що мов на очах тобі втопився,

Був би ти розпився й розпустився,

Був би, може, десь погиб у бійці,

Або в криміналі опинився».

Так оповідав старий той гуцул,

І словам його я здивувався,

Бо здались вони мені мов ясний світич,

Що розсвічує нічну темряву.

Тоді я звернувся до присутніх

І сказав до них такеє слово:

«Чули ми оце такі пригоди,

Які рідко у житті чуваєм,

Хоч трапляються вони нерідко

І дають почути чоловіку,

Що над ним чуває вища сила.

Що той терен у нозі? Дрібниця!

Заскалить собі дитина ногу

Кілька раз на день, як ходить,

Вийме терен та й гадки не має,

А ось бачте, той нікчемний терен

Врятував життя живій людині.

А тобі, Миколо, був той хлопець,

Був той привид, що лиш сам ти бачив,

Пальцем божим, що торкнути мусив

Твою душу в незвичайній хвилі,

Щоб її від злого відторгнути,

А на шлях спасення навернути».

Вже стемніло, хоч не студеніло,

І сини внесли Миколу в хату,

А нас всіх просили до вечері.

Всі ми там і переночували,

А коли ми рано повставали,

Спав Микола на своїй постелі

Тихо та спокійно, без дихання,

Бо вночі заснув сном непробудним.

Писано до р[ядка] 375 у початку 1907 р., а докінчено в Криворівні в д[нях] 5 – 7 вересня 1913 р., а рядки 798 – 816 дописано д[ня] 15 вересня 1914.

Примітки

Вперше надруковано М. Возняком у збірнику «За сто літ», 1927, кн. 1, с. 266 – 273. Публікацію поеми здійснено за авторизованим списком. У поясненнях до рядка: «Що розсвічує нічну темряву» з прикінцевих строф поеми М. Возняк зауважив, що далі в авторизованому списку «є знак пропуску, але пропущені рядки або недописані, або, написані на окремій карточці, загубились». Вони таки були написані Франком. Це рядки від: «Тоді я звернувся до присутніх» і до: «А на шлях спасення навернути», тобто ті дев’ятнадцять рядків, що їх не мав у своєму розпорядженні М. Возняк і які упорядники т. 13 творів І. Франка (К., 1954) подали як додаток у примітках. Вставляємо їх після рядка: «Що розсвічує нічну темряву», тобто на місці знака пропуску (V). Вставлені рядки й будуть за нумерацією 798 – 816, як це вказав Франко у дописці під твором.

Зберігся неповний автограф поеми (останній рядок – «І кипить у горщику замкненім» (ф. 3, № 311, арк. 1 – 11) та авторизований список всього твору, за яким М. Возняк зробив публікацію (ф. 3, № 312, арк. 1 – 26). Крім того, до списку належить додаток-вставка (автограф) на одній сторінці, що не потрапила до першодруку. На деяких сторінках авторизованого списку Франко зробив мовно-стилістичні виправлення. Так, рядок: «Дітвора купаєсь коло моста» подав у новій редакції: «Дітвора купається край моста»; форми єго, гляжу замінив на його, гляджу. Подекуди автор виправив неточності (наприклад, пропуски окремих букв, слів), перекручення, допущені переписувачем. У рядку: «І ми вдвох пішли аж на Замброню» останнє слово замінив правильною назвою гуцульського села – «Дземброню». Наприкінці поеми, після рядка: «Або в криміналі опинився», викреслив таку строфу:

Я гадаю, що не був то хлопець.

Але був лише тобі самому

Видний та діткливий палець божий,

Що відвів тебе від злої стежки

І поміг тобі життя своє направить.

Між неповним автографом поеми і авторизованим списком цього твору є незначні мовно-стилістичні відмінності.

Поему «Терен у нозі» присвячено пам’яті Зіновії Бурачинської (1848 – 1909) – знайомій І. Франка з Криворівні. З. Бурачинська добре знала життя і побут гуцулів, збирала народну творчість. Деякі з її записів Франко опублікував у «Літературно-науковому віснику».

Тему поеми «Терен у нозі» І. Франко опрацював 1902 р. в однойменному оповіданні. В перекладі німецькою мовою воно вперше надруковане 1904 р. у віденському тижневику «Die Zeit», № 527 – 532.

Подається за авторизованим списком.

Жаб’є – нині , районний центр Івано-Франківської обл.

Сучава – місто в сучасній Румунії.

Ясенів – , нині Верховинського району Івано-Франківської обл.

Устеріки – , нині Верховинського району Івано-Франківської обл.

Вижниця – нині Чернівецької обл.

Кути – Косівського району Івано-Франківської обл..

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 5, с. 265 – 286.