1. Опанас Моримуха

Іван Франко

Нашого товариша Опанаса Моримуху прозвали ми ще в гімназії Батьківщиною – не на честь популярної газети «Батьківщини», яка тоді ще не виходила, а з іншої причини. Він мав звичай, коли говорив про свойого батька, називати його батьківщиною; так само матір позаочі називав материзниною, стрийка – стрийщиною і загалом любив жартома перекручувати або, як він казав, «підплішувати» мову. Він степенував: добрий, ліпший і ліпшіший; силкувався написати цифрами число кільканадцять, міцно обстоював за численням днів узад: нині, вчора, позавчора, якось, позаякось; боровся з учителями за різницю між словом «повітря», яке вважав рівнозначним із німецьким die Pest – чума, і «повітя», що мало значити die Luft, – одним словом, був незвичайний майстер від язика.

Він один у цілій нашій гімназії вмів не тільки говорити по-бойківськи, бойківськими словами, формами й акцентом, але знав характерні нюанси говору майже кождого села в околиці Дрогобича. Він приніс і пустив у курс такі діалектологічні перли мазурського говору з , як «zaprzyj dżwirże», що мало значити «запри двері», і «wyżeni imienie na zagumienie», що мало значити «вижени худобу («іміня» в підгірськім діалекті) на пасовисько». Він був добрий ученик і добрий товариш, загально люблений задля свойого доброго гумору, дару удавання різних голосів та висловів та незліченної сили приказок та дрібних оповідань і анекдотів, якими в хвилях веселості щедро пересилував свою мову.

Його батько, старий Моримуха, був, як казали, заможний селянин із , невеличкого наддністрянського села. У нас тамошніх селян називають заболотеями, бо вони живуть на рівнині, яку часто заливає Дністер, серед багон та болот, а на дорогах, які ведуть через їх села, болото, як кажуть, не висихає ніколи. «У нас болото святеньке, – говорив було Опанас, – як розчинять з одною паскою, то кисне аж до другої». «Заболотеї» визначаються також своїм строєм: не носять гунь, ані суконних свит, тільки довгі, майже до самої землі, полотнянки.

– У нас, як котрий сват виросте високий, – говорив було Опанас, – а в стані тонкий, а одягне таку полотнянку, а в половині перепереже вузьким ремінцем, а зігнеться вдвоє, витягаючи ноги з болота, то виглядає зовсім так, як ціп: ціпивно хтось держить у руці, а билень кінцем загруз у болоті.

– А чи правда то, що в вас ті полотнянки перуть, як на Панталима, то аж знов на Панталима? – питаємо було жартуючи.

– Неправда! – з комічним обуренням відповідає Опанас. – У нас ніхто не бачив, аби полотнянки прали. Носить доти, доки нижній конець не обігниє з болота. Тоді на колодку, відмірить п’ядь та й сокирою цюк-цюк! І полотнянка йде на когось меншого замість нової, а більший дістає нову. І так Ті все направляють, доки з полотнянки не зробиться лейбик. Сей дістає найстарша бабенція, що сидить за комином і пряде клоччя.

Ми, бувало, боки зриваємо, регочучись із тих Опанасових вигадок, а Опанас байдуже собі, і не скривиться, мов щирісіньку правду говорить. Які були відносини Опанаса до батька й матері, ми якось не могли зміркувати. Правда, він позаочі називав їх жартуючи «батьківщина» та «материзнина», але ніколи ми не чули, щоб він справді кпив із них або нарікав на них. Тільки збоку знали ми, що старий Моримуха був чоловік заможний, але дуже скупий. У нього не було більше дітей, Опанас був одинак.

Моримуха дав його до гімназії тільки наслідком зусильного намагання священика та вчителя, але силкувався надгородити собі ту шкоду не лише тим, що вишукував йому якнайдешевшу й найпоганішу кватиру, привозив йому скупо сухого хліба та бульби або ячмінних круп без омасті, але навіть пізніше, коли Опанас заробляв собі приватними лекціями пару гульденів у місяць, не соромився щопонеділка випрошувати в нього пару «дудків» то на тютюн для себе, то на топку солі, то на обарінки для вуйчаників та тітчаників дома. І Опанас давав, а для малих вуйчаників та тітчаників і сам купував то калачі, то цукерки, то дешеві забавки та передавав додому.

Раз тільки витягли ми в нашого Опанаса невеличке оповідання про його батька, та й то треба було його від нього, як то кажуть, кліщами витягати. То так було. Одного понеділка старий Моримуха чомусь не міг приїхати до Дрогобича і передав цілотижневий провіант для сина через якогось сусіда, розповівши йому, де й як має шукати синової кватири. Приходить сваток до нас на кватиру з кобелею в руці та й питає крізь вікно:

– А ци тут Каганців Панаско?

Ми поприходили зі школи, а Опанаса ще не було.

– Каганців? – перепитуємо. – Тут живе Опанаско, але не Каганець, тілько Моримуха.

– Ну, та той, той, той сам. У нас його називають Каганець.

– Ба, та чому? Через що? – питаємо ми зацікавлені.

– Е, та то би довго повідати, а мені нема коли. От нате, тут йому тато футраш передав. Виберіть із кобелі, бо кобеля моя.

– Та розповіджте-бо, чому старого Моримуху називають Каганцем? – налягаємо ми.

Але сусід уже взяв кобелю, натиснув стару солом’яну крисаню на потилицю та й, обертаючися йти геть, каже:

– Питайте Панаска, він вам скаже, а я не маю коли.

Та й пішов. А коли Опанас прийшов зі школи, ми зараз до нього, як пси до діда на перелазі.

– Чому твого старого називають Каганцем?

– А ви відки се знаєте?

– Та був тут ваш сусід, приніс тобі футраш та питав, чи тут Каганців Панаско?

– Ну, то було його питати, відки мою батьківщину прозвали Каганцем.

– Ми питали. Він велів запитати тебе.

– Ей, дайте мені спокій!.. Я такий голодний, як коли б у мні дно випало, а вам чорт зна чого захочується.

– І ми голодні. Та поки обід буде – говори.

– Говоріть ви; я послухаю.

– Ні, зараз кажи, чому твою батьківщину прозвали Каганцем?

– Та чому? – нерадо мовив Опанас. – То колядники збиточники. Прийшли колядувати під наші вікна, а тато не мав дрібних.

– А може, не хотів дати? – втрутив хтось.

– А може, й не хотів, – згодився Опанас. – Досить, устав з лави та й стукає до вікна, нібито не треба. А колядники кричать: «Татусю, та ж то різдво Христове, раз у рік свято! Годиться колядників приймати». А тато каже: «Вже були трої».

– А то, певно, неправда була? – втрутив знов хтось збоку.

– Та, може, й неправда. Або я знаю! – згодився Опанас. – А колядники не хочуть уступитися. А тато до них: «А будете колядувати за каганець вівса?» Як почули колядники таку ціну, то зразу в сміх, потім помуркотіли щось поміж собою, а потім крикнули: «Будемо!» – та й заколядували.

Опанас урвав, мов нараз похопившися, що задалеко забіг у своїм оповіданні.

– Ну, як заколядували? – питаємо.

– Або я знаю, – каже якось несміло Опанас.

– Знаєш, знаєш! – кричимо. – По носі тобі видно, що брешеш! Зараз говори, як заколядували.

– Але ви будете з мене кпити.

– Ні, слово честі, що не будемо.

– Або з моєї батьківщини.

– Ні-ні, говори сміло!

– Та як заколядували! Там між ними був такий цупкий на вигадки, так той затягнув, а всі за ним, та так мов сокирою рубають.

Бог предвічний народився

Прийшов днесь со небес;

Моримуха так, як пес,

Розвередився.

Тріє цари ідуть со дари;

Парубки, співаки,

Раз у рік колядники

Колядували.

Тріє цари, де ви йдете?

Та й ідіть далі в світ,

Бо у мене грошей ніт,

Дармо ревете.

Звізда ясна об’явилася…

А я вам хіба дам

За колядку співакам

Каганець вівса.

Слава богу, вже й пісні конець!

Нам овес, а ти пес,

Та вже будеш вік увесь

І сам Каганець.

– Ну, але вже колядники не дожидали того вівса. Вибігли до них татуньо з палицею, а вони лиш поза хату злопотіли, як коні. І ще тої самої ночі та нова колядка пішла скрізь по селу, і відтоді татуня прозвали Каганцем. Уже вони до попа і до війта на скаргу ходили, та що з того, що їх наганьбили, а того, що їм приліпили злі язики, вже до смерті ніяка людська сила їм не відійме.

Опанас розговорився, та коли скінчив і замовк, ми могли зміркувати, що йому й самому немило було, що так розбалакався. Кілька день по тім він був якийсь квасний та незадоволений і на всякі питання відповідав нерадо, просто кажучи, відбуркувався. Так і видно було, що сам собі вразив якесь болюче місце і не міг дарувати собі того. Була у нього якась тиха амбіція, що, раз ображена, огороджувалася мовчанкою, особливо коли та враза доторкала його улюбленої «батьківщини».

З часом я переконався одначе, що назвою «батьківщина» він обіймав не так своїх родичів та свояків, як радше щось неособове, хоч не можна сказати, щоб абстрактне. Я мав нагоду раз під час вакацій загостити до нього додому. Після мойого рідного Підгір’я його рідне село, положене на болотистій Дністровій долині, серед лоз та очеретів, видалося мені страшенно нецікавим та одноманітним. Низенькі хати, низенькі плоти, коряві верби, чорні вільхи понад берегами грузьких річок і рівнина-рівнина, поперетинана бездонними болотами, стругами та охабами, – все те якось давило мою душу, навівало сум і нудоту. А мій Опанас бігав по тій сумній околиці оживлений, веселий, щасливий, що я й пізнати не міг того тихого, малоговіркого та задуманого хлопця, яким він був у Дрогобичі.

Він увесь день тягав мене по вбогім садку довкола своєї батьківської хати, оповідав мені історію кождого дерева, кождого корчика, кождого рівчака і кождої кладки. Він знав кожду стежку на непереглядній наддністрянській сіножаті, кожду баюрку і кождий закрут ріки, знав, у якім очереті гніздяться дикі качки, а де можна знайти достиглі ягоди смородини. Кожду грушку на межі, кождий корч жостелі серед тернини над річкою, кождий кетяг калинових ягід, навислий над водою, і кожду темно-багрову «павку» на очереті він вітав радісними окриками, як старих знайомих.

І всюди він умів щось цікаве оповісти, з кождою дрібницею в’язався якийсь момент його життя. «Отут ми тої і тої осені зловили журавля на нічлізі. Отут моя батьківщина торік чепила величезного щупака: жид у коршмі, не торгуючися, дав два папірки. Отуди треба йти навпростець до Луки… Отут мені раз трапилося те й те». Він не вгавав весь час мойого побуту, був невтомний, бігаючи зо мною скрізь і оповідаючи про все, а все було цікаве-прецікаве для нього. Сей мій невеличкий побут у його селі дав мені ключ до розуміння його вдачі, його тихої і глибокої пристрасті, що була, можна сказати, основною нотою його життя. Я ще ніколи не бачив хлопця, щоб так горячо любив свій рідний куток, так зжився з ним і весь жив у нім, і мене дивувало тоді лиш одно: як можна було так усею душею прив’язатися до такого мізерного, сумного, однотонного та нічим не визначного місця, як ота його славетна «батьківщина».

Примітки

Колодруби – село на лівому березі Дністра (тепер Миколаївського району Львівської області).

Лука – село на лівому березі Дністра (тепер Городенківського району Івано-Франківської області).

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 21, с. 391 – 396.