3. Опанас сільським учителем
Іван Франко
Від того часу минуло десять літ. Доля кидала мене в різкі боки, водила по різних закутках нашого краю і робила зо мною всілякі експерименти, чи, як кажуть, держала зо мною тверду школу. Одна її лекція завела мене в один із найглухіших закутків наших гір, до села, позбавленого всякої комунікації, доступного звичайно хіба верхи або зимою саньми, затесаного між великими лісами, крутими горами і рвучою гірською рікою. В чудовій, затишній долині, обставлене темними стінами лісів, лежало невеличке сільце, радше подібне до пустельницького скита, ніж до новочасної оселі, тим хіба новочасне, що в ньому невилазно гніздилася зовсім не ідилічна біднота, бруд, убожество та темнота.
Сільце з невеликою церковцею на однім горбику і з просторою та невимовно брудною коршмою внизу при одинокій вулиці, що заразом була ложищем маленького гірського потоку, тулилося, як сирота, одним своїм кінцем до чорного бору, другим губилося в яру над рікою. Від хаток, не отінених ніякою садовиною, крім верб та смерек, вибігали дві-три стежки на супротилежну гору, внизу покриту худими вівсяними нивками, а далі обгорілими пеньками недавно спаленої «пасіки» та корчами ялівцю. Сі стежки – то була одинока комунікація, що вела з сього світом забутого закутка далі на Бескид і в Угорщину.
[Пасікою називають у горах місце, де весною вирубано, а восени спалено ліс, щоб навесну на тому місці засіяти «збіжжя», себто овес.]
Мені приходилося їхати з Угорщини і минути те село, не зупиняючися. Ми їхали верхи з провідником – угро-руським парубком із одного пограничного села. Ми поспішали, щоб на вечір добратися до найближчого місточка, та наш план перемінила ріка. Минулої ночі в горах упав сильний дощ, і коли ми доїхали до ріки, ми побачили здоровий, жовто-каламутний вал, що зі скаженим клекотом, пінячися, б’ючись о береги та котячи по свойому дну з глухим гуркотом грубе каміння, сунувся вниз, перериваючи всяку комунікацію нашого села з дальшим світом.
Коли ми почали з’їздити над сам бережок ріки, з одної хати вийшов чоловік і, побачивши нас, почав махати нам обома руками і кричати щось. Хоч і як недалеко було від нас до нього, але за ревом та клекотом води ми не могли розібрати ані одного слова.
– Що-що? – закричав з усеї сили мій провідник. Чоловік переліз тим часом два перелази, відчинив ліску і вийшов на вулицю проти нас.
– Та куди там їдете? – запитав він, не здоровкаючися з нами.
– Хочемо на другий бік, – мовив провідник.
– Та не видите, що вода велика?
– Та видимо. А не покажете нам, куди тут переїхати?
– Хіба перескочите, – мовив чоловік, здвигнувши плечима.
– Як то? – запитали ми обидва враз.
– А так, що броду не є.
– А може, де міст?
– Моста не є.
– А може, добра кладка?
– Кладки не є.
– Ну, а так переїхати не можна?
– Каміння несе. Коням ноги потре.
– Ну, то що ж нам робити?
– А перечекати, аж вода впаде.
– А коли впаде?
– Чей, завтра.
– Значить, доведеться ночувати, – мовив я, обертаючися до провідника. – Не знаєте, де би тут переночувати? – додав я, обертаючися до місцевого чоловіка, бачачи, що мій провідник стоїть заклопотаний та чухає потилицю.
– Та де би? Хоба в коршмі.
Я зирнув питаючим оком на свого провідника. Сей усе ще стояв, держачи за поводи наших коней, і одною свобідною рукою чухався по потилиці.
– Ну, що, Михайле? – запитав я, бачачи, що він не говорить нічого.
– Та нічого, прошу пана.
– Підемо ночувати до коршми?
– Як пан знають. Я не піду.
– А то чому?
– Я вже раз ночував там та й заклявся не ночувати більше.
– А то чому?
– Тут, прошу пана, найкусливіші блощиці на всі гори.
Відповідь була коротка і переконуюча. Я обернувся знов до місцевого чоловіка.
– А не можна би проситися до вашого єгомостя на ніч?
– У нас нема єгомостя. До нас доїздять що дві неділі на відправу.
– А може, до якого газди?
– Та не знаю. Може би… Лиш не знаю, у кого би?
А потім, подумавши хвилину, він додав:
– Хоба би у нашого навчителя.
– У вас хіба є навчитель?
– А є.
– То, значить, є й школа?
– А є. Вже п’ять літ маємо чколу.
– А де ж той ваш навчитель?
– Та недалеко. Он тут за коршмою.
І він показав нам дорогу. Було справді недалеко. По дорозі, йдучи стежкою понад потоком, що заступав місце головної сільської вулиці і якого берегом провідник проводив коней, я встиг розпитати у чоловіка, що їх навчитель молодий іще чоловік, живе сам, нежонатий, не виїздить майже нікуди з села, що у нього не буває ніхто чужий і що громада досить задоволена з нього, бо вчить дітваків пильно, не б’є в школі та й і з людьми людяний: у всьому порадить і не одного й грішми порятує, хоч сам живе бідно.
Отак розмовляючи, ми дійшли до «чколи», що стояла на крутому березі над потоком. Заїзду до неї не було ніякого, тільки стежка горі невеличким пустим огородом. Школа була така ж сільська хата під соломою, як і інші, збудована хіба остільки відмінно від селянських, що складалася з двох половин, переділених вузькими сіньми. Одна половина з трьома вікнами до городу – се була шкільна зала, а друга з двома вікнами – помешкання вчителя. Перед сею половиною огород був скопаний, засаджений яриною, з-між якої тут і там виростали гарні щепки яблунь та груш; пліт отінювали густі корчі насадженої малини, порічок та «веприн». В однім куті стояла альтанка, отінена густим диким хмелем та обсаджена смерічками. Смерічки, засаджені в два ряди перед дверима, по п’ять у кождім ряді, заступали місце ганку. Двері були заперті, але вчителя ми застали в альтані. Пора була літня, вакаційна, і шкільного заняття не було; він, очевидно, порався в своїм огороді, а тепер відпочивав у альтані та покріплявся квасним молоком і чорним житнім хлібом.
Я ввійшов до альтани й поздоровив його. Він мотнув головою, не відповідаючи нічого на моє поздоровлення і не встаючи з місця. Я попросив його переночувати мене і мойого провідника. Він видивився на мене якимось тупим поглядом і, не перестаючи жувати, дивився досить довго, не говорячи ані слова. Я стояв у вході і дивився на нього з заклопотанням, не знаючи, як мені бути. На поміч мені прийшов селянин, що припровадив мене.
– Та вже, пане навчителю, будьте ласкаві! Я би й сам переночував паничя, але, знаєте, в мене тісно. А в коршмі не хочуть, бо там блощиці.
Учитель поклав ложку, встав і, не кажучи до мене ані слова, вийшов з альтани та пішов до перелазу, за яким стояв мій угро-руський провідник з парою коней.
– Ти відки? – запитав він.
– Та з .
– А багато взяв від панича?
– Та два ринцьки.
– А заплатили тобі?
– Та заплатили.
– Ну, то сідай на коня і їдь додому. Ще маєш час доїхати.
– Та чому ні? До ночі доїду до своєї границі, а там я вже як дома.
– Ну, то добре. На, маєш шустку на тютюн. Їдь, а я вже панича проведу, куди треба буде.
Я з не меншим, як досі, зачудуванням слухав тої розмови і дивувався, як се так пан учитель, не розвідавшися гаразд, розпоряджається моїм провідником. Я наблизився до нього і сказав:
– Мені би треба до .
– Добре-добре, най він їде, – відповів якось байдужно учитель, навіть не обертаючися до мене. І мій провідник поїхав. І місцевий селянин, поклонившися, пішов собі додому. Ми лишилися самі.
– Позвольте вам представитися, – сказав я, знов наближаючися до нього.
Він усміхнувся якимось силуваним сміхом.
– Ніби я не знаю тебе! За першим разом пізнав. То хіба ти не пізнав мене.
Я придивився йому, та не міг пізнати. Се був чоловік на вид 35 літ з довгою чорною бородою, трохи згорблений, у літній полотняній блузі і в таких самих штанах, з якимось не то меланхолійним, не то заляканим і непритомним видом. Його очі немов уникали вашого погляду, але тоді, коли він не чув на собі вашого погляду, вони спочивали, вперті десь у одну точку, в якусь далечінь, немов відси визирали когось. Я глядів, та не міг пізнати його. Він якось скривився, далі здвигнув плечима і похилив голову.
– Ну та й не диво. Давно ми бачилися. А ти навіть у мене в хаті був. Моримуха Опанас, тямиш?
– Та не може бути! – скрикнув я. – Опанас! Ні, нізащо не пізнав би! Та господь з тобою! Відки ти тут узявся? Вчителюєш? І в такім глухім закутку! І стільки літ я не чував про тебе… Ну, ходи, оповідай, що з тобою?…
Я засипав його питаннями, та він похилив голову і якось спідлоба дивився на мене, немовби або не вірив у щирість мойого зацікавлення або міркував над тим, як би викрутитися від моїх запитань.
Примітки
Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 21, с. 398 – 402.