2

Іван Франко

Спомини уколисували Германа. Він чув, як нутрі його немов таяв якийсь давній, довголітній холод. Ці роки він носив його в собі, цілі роки, відколи оженився, він чув, що якась судорога зціпила його грудь і притупила в нім усяке людське чуття.

Вчора вечором, їдучи сюди, він проїздив через Губичі. Йому прийшлось минати давно знайому похилену і напіврозвалену Іцкову хатину. Тепер вона вже в третіх руках після Іцка. Перед нею дві верби головаті і стара поламана ліса. Стіни покривились і позападали в землю, віконця позатикані шматами. Кілька сот разів він переїздив коло неї, і ніколи не прийшло йому на думку заглянути за високий пліт, хто тут жиє. Вчора, не знати як і відки, прийшла йому така думка. Він велів зупинити бричку і став на ноги, щоб заглянути через пліт. Троє жиденят бавилося на подвір’ї коло невеличкої занедбаної шіпки, де колись стояв Іцків кінь. Двоє дітей були круглі, повновиді, чорноокі і дуже веселі. Третій, трохи більшенький хлопчина, держався якось осторонь від них, забавлявся, видно, нерадо і робив усе, що йому казали менші. Його лице було зовсім не подібне до тамтих, – певно, се був якийсь знайда або вихованок. Дівчинка, літ коло 6, лютилася власне на нього, термосила його за руки, за вуха, щипала в лице і збиткувалася над ним, але він не плакав, не кричав, навіть не кривився, тільки жалібно дивився на неї. Видно, боявся її, і ще гірше матері, яка в тій хвилі кричала на когось у хаті.

Герман не міг довше дивитися на таку забаву між дітьми. Він сів і велів поганяти коні. Його сильно вразив той тривожний, болісний погляд хлопчини, що не кричав і не плакав, коли інші збиткувалися над ним. Тепер йому пригадалися його давні забави серед селянських дітей. Як вони радо приймали його, як любо було бігати з ними, плести вінки з лоташу весною, ходити по лісі за грибами та горіхами восени, коли часом Іцик не їхав по селах. Чому вони чули себе всі рівними, а тут уже між малими, одної віри, така неприязнь? Але швидко пригадався йому кого власний син, що змаленьку ще любив цвігати батогом малих песиків аж до крові, що малих дітей без причини кидав у рови, що для забави не раз бризкав на кухарку окропом. Пригадалася йому його жінка і вся домашня погань, – і чоло його насупилось, а з-поміж стиснених уст вирвалося якесь жидівське прокляття.

Але дальші спомини з давніших літ успокоїли його. Тепер уже не тиха, безнадійна бідність виднілася в тих картинах, що пересувалися перед його очима. Ні, тут уже почалася боротьба за багатство, боротьба страшна, завзята, щоденна. Тут Герман міг слідити від самого початку, від малесеньких зародів, як росли, розвивались і множилися його тисячі, доки не дійшли до міліона, як поборювали і пожирали без ліку противників, як опутували і висисали без ліку народу, як ширили довкола без ліку нужди, бідності, знищення, і йому самому, попри всіх достатках і розкошах, таки не принесли того, що називається щастям, вдоволенням.

Давніше упоювали його перші вдачі, в його грудях часом щось металося і скакало з радості, але тепер не стало й того. Його капітал ріс і множився, мов заклятий. Сьогодні перший раз він оглянув добре, відки набирав соків, – і злякався, злякався самого себе, злякався свого багатства. Не тому, щоб так надто зрушила його доля тих тисячів, у котрих його капітал відняв щоденний хліб, так, як велике дерево, ростучи, відіймає животні соки в дрібної трави кругом себе. Ні, доля тих бідолахів не дуже займала Германа. Не того йому стало страшно, що тисячі не мають через нього чим занестися. Він був забобонний, і йому в тій хвилі причувалися тільки тисячі проклять, що падали на його голову.

Його багатство якось страшно в тій хвилі затяжіло на нім. Йому, не знати відки, прийшла думка, що багатство – то стоголова потвора, що пожирає інших, але, хто знає, може нарешті пожерти й його. Він мимоволі глипнув на образ, залитий тепер ярким сонячним світлом. Газелі десь немов пощезали, зблідли серед яркого світла, тільки звої вужа блищали, мов золоті, живі перстені, готові ось-ось обхопити свою добичу, – а очі, ті зачаровані, огнисті очі, так і впивалися в Германа, так і проколювали його. Йому стало моторошно. Він зажмурив очі, щоб обігнатися світла і страшного привиду.

Яким же способом доробився Герман Гольдкремер такого великого маєтку? Три літа пробував він у Іцка Шуберта. Здорове повітря, супокій, часті проїздки зовсім відживили його. Його лице почало наливатися здоровою краскою, рухи були живіші, ба навіть пам’ять і повертливість значно збільшилася. Герман ріс, дужав і поправлявся на диво, хоча слідів молодших літ ще лишилося немало в цілій його вдачі. Він не раз лютився за марницю, не раз нападали на нього давні лінощі, і він сидів зложивши руки цілими днями на лавці, не кажучи ані слова до Іцка. Але все то не псувало між ними доброї злагоди. І, певно, Герман був би від тих хиб вилічився, якби був довше пожив у Губичах. Та не так воно склалося.

Герман донині ще тямить ту зимову ніч, у яку постигло Іцка нещастя. Він цілий день сидів сам у хаті та нетерпеливо вичікував свого опікуна з Дрогобича. Іцик поїхав на торг. Удень мороз полегшав, сонічко світило ясно, а зо стріхи капало, аж любо. Але надвечір надтягли сірі хмари і почало ліпити широкими пластами снігу. Швидко й світу не стало видно. Смерклося доразу, а сніг усе ліпить та ліпить. Тихо довкола, вітру нема, Герман затопив у печі, сів на припічку і жде, але Іцка як нема, так нема.

Дорога в село йде попри хату. Ось Герман чує, гейкають якісь торгові, вертаючи домів. Він вибіг, щоб розпитати про Іцка. «А певно, вже десь їде, ми його ще лишили в місті», – відповів селянин. Знов Герман чекає. Огонь сичить і тріскотить у печі, – він добув гороху і почав пражити його в грані, а для Іцка зварив кілька яєць. Ось під ніч потис мороз, позамальовував шиби ледовими дивними квітами. Далі зірвався й вітер, почав бити снігом о шиби, свистіти серед крутих берегів, термосити і виривати китиці в стрісі.

Огонь погасав, – Германові ставало лячно: він докладав полін і раз у раз притулював лице до вікна, чи не почує теленькання Іцкового коня. Не чути нічого. Крізь шпари в стінах потягає знадвору холодом. Германові здається нараз, що десь дзвонять, волосся зводиться вгору на голові, – думка про пожежу пролітає в нього. Він прислухується, – ні, не чути нічого. Ось засвистів, заревів, завив вітер дужче, ніж уперед, – немов стадо скажених вовків летить до села, виючи з голоду та копотячи серед сніговійниці. Від селянських дітей Герман наслухався повістей про злодіїв, що в бурливі ночі добуваються до хат, і ось йому причулося, що хтось скрипнув сінешніми дверми і легенько ступає-чалапає по сінях, мацає руками по стінах – виразно чути шолопання чим раз, то ближче хатніх дверей…

Герман хоче кричати, але чує, що щось здавило його в горлі: він, сам не знаючи що робить, втиснувся в темний тісний кут за печею, – холодний піт виступив йому на чолі, все тіло дрижить, він щохвиля жде, як ось-ось двері отворяться, а в них покажеться страшне, обросле лице злодія з здоровенною булавою та з широким блискучим ножем за ременем. Але хвиля за хвилею минає, – не чути нічого, крім проразливого завивання бурі. В Германа поволі вступає дух, але він уже не сміє встати зі свого кута. Розгарячкована уява приводить йому на пам’ять повісті про «страччуків», що робляться з нехрещених дітей, закопаних де-будь під плотом, під вербою.

Йому здається, що щось чупкає по поді, – він тривожно підніс очі вгору, де було в повалі старим звичаєм вирізане маленьке віконце. Мороз пробіг по його тілі. Йому бачиться, що віконце ворухнулося, що піднімається поволі-поволі вгору, а за ним видніється чорний, глибокий отвір. Він замер зо страху, не можучи відвернути очей від віконця. Йому задзвеніло в ухах, – бачилося, що в нім самім, усередині, ворушаться якісь дикі, тривожні голоси, піднімається крик замішання без його волі. Нещасний хлопець безумів зо страху та ожиданки. Але голоси не унимаються, стають що раз різкіші, голосніші, – якесь уриване теленькання пробивається крізь змішаний гамір. Герман хвилю ще сидів мов мертвий, не знаючи, чи дійсно сесь гамір піднявся в його нутрі, чи, може, доноситься знадвору. Але одної хвилі застанови було досить. Він зірвався, немов у якійсь розпуці, і одним скоком був коло вікна. Гамір розлягався вже на їх оборі, – видно якісь чорні тіні, чутно теленькання кінської упряжі, – ах, Іцик, Іцик приїхав!..

Гамір під хатою… Загримали до дверей. Герман побіг відчиняти і ще швидше влетів до хати, – так лячно, темно, холодно було в сінях. Чи се знов йому причулося, чи то направду він чув глибоке, тяжке стогнання десь під землею? Він, дрижачи, мов осиковий лист, докинув дров до огню і, обернувшися лицем до дверей, ждав, хто ввійде. Двері отворилися, і повільно, важким поступом увійшли чотири селяни, несучи кровавого, ледве живого Іцка, з котрого груді видобувався часом глибокий, несвітський стогін болю. Герман застив на місці з переляку, побачивши той кровавий, страшенний привид. Він притисся до печі і не смів кроку зробити.

– Поволи, Максиме, поволи! – приговорював один селянин другому. – Бережно держи за руку, – не видиш, що кров аж крізь бекешу виступає?..

– Я й так дивуюся, що бідний Іцко досі видержав.

– Та в нім, певно, й одної кісточки цілої нема, – відізвався Максим.

Іцик знов застогнав, але так страшно, що Германові волосся вгору піднялося на голові. Селяни положили його опікуна на постелі, взялися перев’язувати його рани, як самі вміли (цирулик, за котрим післали до Дрогобича, не швидко над’їде в таку негоду!), – а Максим, гріючи заморожені, кров’ю обмазані руки над огнем, почав шептом розповідати малому Гершкові, що за нещастя спіткало Іцка.

– Ну, видиш, небоже, – почав Максим, хитаючи головою, – як то нещастя не раз чоловіка здибле на дорозі! Та й то ще от яке! Най бог кождого боронить та й заступить від такого! От видиш, їдемо ми дорогою понад Герасимове бережище, – ти знаєш, де воно; он там, за селом, над рікою той берег крутий та високий, – їдемо собі віз за возом, – а тут вітер у споду реве так, що господи!.. Сніг так і жбухає межи очи, коні ледве лізуть, – страх! Аж ось кум Стефан, що їхав передом, кричить: «Гов!» Ми всі: «Що таке?» А Стефан повідає: «Слухайте! Тут щось страшного, якесь нещастя!» Слухаємо, – дійсно в споді берега щось стогне, та так страшно, болюче, що нам аж кров застила в тілі. «Е, – говорить Панько, – може, – дух святий при нас! – поганець який манить нас у западню?» «Що ви, куме, – відказує Стефан, – тут, видно, якийсь чоловік ішов або їхав, не спостерігся добре та й упав з кручі. Ходіть, панове, треба рятувати живу душу!» Панько каже: «Та бо я боюся! Мене ляк зносить!» А тут стогнання раз у раз зі споду чути, ніби грішна душа в пеклі пити просить. Ми всі зійшлися в купу, – що тут робити?.. «Ходімо, – каже Стефан, – а кума Панька лишім коло коней». Пішли ми аж на сам берег ріки. Заки ми туди дібралися, заки що, – то, може, з півгодини минуло. Вітер аж землю рве з-під ніг, аж лід на ріці тріщить, а снігом б’є в очі, ніби лопатою. Господи, плюта така, що хоть зараз гинь! Темно, страшно… Ми побралися за руки і йдемо напомацки туди, де чути стогнання. Дивимось, – лежить щось чорне на леду і не рушаєся. Ми надійшли – кінь посеред роздрухотаних саней. Певно, хтось з дороги схибив та перевернувся долі бережищем. Оглянули коня, – неживий. Ідемо далі, – а твій бідний Іцко лежить на леду і вже от-от, ледве стогне! Господи твоя воля! Таке нещастя на чоловіка!

Максим, оповідаючи, грів прозяблі руки над огнем і пикав люльку. Герман не плакав, тільки дрижав і поглядав скоса на постіль. Йому страшно було перед тим покаліченим, кровавим, стогнучим тілом, що колись було його опікуном. Він просив Стефана і Максима лишитися з ним через ніч коло слабого, але газди всі обіцяли прийти, скоро повідвозять худобу додому. Іцик лежав без пам’яті, говорити не міг і, бачилось, не пізнавав нікого. Герман раз лише поглянув украдком на нього. Голова була позав’язувана хустками, крізь які повиступали широкі плями крові. На бороді і волоссі скріпла кров, бекеша і сорочка кроваві, уста посинілі, очі бездушні, вираз лиця страшний!

Аж десь над раном, коли буря трохи стихла, приїхав цирулик із Дрогобича і почав сварити та лютитися на селян, що бралися самі до перев’язування ран, а не знають тому ладу.

– Але ж, пане, – відповів Стефан, – таж досі був би згиб чоловік! Ми бодай що-то, а кров затамували.

– Мовчи, стара торбо! – гаркнув гнівно цирулик. – Ти відки знаєш, що був би згиб? Як ти можеш то знати?..

Стефан, хоть був на слова досить острий, змовчав, а цирулик почав розглядати рани і, запевно, мусив признати в душі, що перев’язка зовсім не була така лиха, як думав зразу. При помочі селян, котрі почали увихатися, немов тут ішло о рятунок їх наймилішого свояка, попромивано рани, і тоді аж можна було розглянути, що таке покалічено в Іцка. Здається, падучи з високої кручі, він упав насамперед на лівий бік о острий вистаючий камінь, бо ліва рука була зламана повище ліктя, а крім того, в самім рамені була глибока рана. Відтак тіло переважилося направо, при чім Іцик покалічився о другий камінь. Цирулик побачив, що біда, і коли люди, а особливо жінки, яких зійшлася повна хата, запитали його, чи вийде Іцик, – він стис плечима і сказав, що велике було би диво, якби дожив до завтра.

Цирулик сказав правду. Іцик умер ще того самого дня, не прийшовши ані на хвилю до пам’яті. Герман не плакав на його похоронах, – його тіло все ще дрижало зі страху, від тої ночі – страх витискав усяке інше чуття. Він ночував у губицького орендаря, котрий заразом узяв опіку над Іциковим маєтком, щоб ніби зберегти його для Германа. Герман пробув у нього до весни, не знаючи, що діється з тим маєтком. Аж коли громада упімнулася за те діло, – орендар показав якісь рахунки, якісь Іцкові квити, – хату й огород Іцків спродано, а по сплаченні довгів лишилося для Германа 90 гульденів, які орендар віддав йому до рук. Герман з тою сумою вийшов із Губич, пішов у світ шукати щастя, – і ота сума була першою підвалиною його міліонів.

Так закінчилося для Германа супокійне сільське життя. Тепер, сидячи за писемним бюрком перед рахунковою книжкою в Бориславі, він, практичний чоловік, фінансист, небагато ваги прив’язував до наслідків, які лишило те життя в його душі. Він навіть силувався глядіти на нього згірдно, звисока, шукав у голові насмішливих слів для його схарактеризування, але проте його думка раз у раз вертала до тих світлих хвиль, і, не знати чому, йому все ставало легше на серці, коли згадував губицьке життя. Він не тужив до нього, не бажав, щоб воно вернулося, але чув заразом, що теперішнє життя, серед достатку й розкоші, зовсім не ліпше від тамтого, коли навіть не поганше.

Він сам не знав, чому кождий раз при думці про Іцка й Губичі йому робиться якось так на душі, як тому, хто, блудячи в густім, темнім лісі, крутими стежками, нараз вийде на невеличку поляну, завиту ясним, сонячним світлом, заповнену теплом і пахощами цвітів. Він почав думати про дальше своє життя під вагою того вражіння, і йому бачилося, що ось він знов запускається в темний ліс, у якім йому призначено блудити без виходу, а доки, до якої цілі, – хто його зна! Йому робилось чимраз тяжче, тісніше, якось душно і лячно. Чи то від сонячної спеки, чи від вогкості в хаті – йому пробіг мороз поза плечима.

Він пішов до Дрогобича, сам не знав чого. Не було у нього певної думки про заробок, до якого при тім не мав ні вмілості, ні охоти. Кілька день він жив сяк-так за одержані гроші, але коли побачив, що гроші минаються, і подумав, що опісля він зостане зовсім без нічого, голий і голоден, перелякався дуже і завзявся – радше зараз згибати, а не кивати більше тих грошей. Розуміється, з того завзяття також не було б нічого вийшло, коли б не щасливий випадок, що показав йому який-такий заробок. В шинку, в котрім він ночував, зійшлися одного вечора якісь чорні, страшні люди. Герман зразу боявся їх, але, почувши, що бесідують між собою по-жидівськи, надійшов ближче і став слухати. Се були самі молоді, 18 – 20-літні парубки, котрі завтра вибиралися до Борислава «либати» кип’ячку. Герман довго слухав їх бесіди про те «либання», але не знав, що воно таке. Він запитався одного з них, і сей відповів йому, випиваючи душком склянку пива:

– Ну, а що? Хіба ти не знаєш, що в Бориславі на всіх водах і багнах виступає чорна ропа, така, як нею хлопи вози смарують? Ну, то береться кінський хвіст, згониться ним поверх води, то тота ропа набирається на волосінь, а з неї рукою зсувається до коновки. Тото називається «либати».

– Ну, і куди ж дівається тоту ропу? – спитав зацікавлений Герман.

– Носиться сюди, до Дрогобича, тут є такі, що куплять.

– А добре платять?

– Чому ні! За коновку шістка. Ну, а як добре звиватися, та за день і п’ять коновок назбираєш. Тілько ось носити біда!..

Герман почав роздумувати над тою бесідою. Що ж, воно-то не зле, такий заробок. Хоть робота негарна, та зате легка. А платиться добре. Чому ж і йому не взятися до неї? Він рішився таки завтра йти з либаками до Борислава, і коли сказав їм се, вони пристали, тільки жадали могоричу. Герман на радощах упоїв їх пивом, щоб «обляти» свій новий стан.

Відтепер почалося для нього нове життя, зовсім відмінне від губицького. Воно ділилося на два головні місця – Борислав і Дрогобич. До Борислава либаки вибиралися на цілий тиждень, ночували там – хто у місцевого орендаря, а хто в селян по шопах та оборогах. Де хто ночував, там мав також свій склад, одну, дві або й більше бочок на ропу. Надибавши повну бочку, він забивав її чопом і зачинав нову, а наповнивши дві, наймав фіру і віз свій товар до Дрогобича. Там, за окопищем, на пустім громадськім полі, була перша, примітивна дестилярня; ропу варили у великих кітлах, домішували до неї висівків та ометиці і робили мазь до возів.

Але сей інтерес ішов слабо: мазь, чим більше її роблено, тим була дешевша, і вже дехто з тих самосівних дестиляторів (сю фабрикацію зрештою вони переняли від бориславських селян) думав про те, чи не можна б інакше спожиткувати сей дивний, вонючий та легко запальний плин. Уже роблено у Львові, в Кракові й Відні проби його хімічної аналізи, вже була чутка, що десь там, на Мазурах, якийсь пан Лукашевич, добувши в своїм маєтку ціле джерело такого плину, спровадив десь аж із Німеччини фахового хіміка, і сей, роздививши та рознюхавши ту ропу, обіцяв йому очистити її так, що буде ясна, як вода, і буде горіти ясно і майже без диму.

Жиди в Дрогобичі металися, биті ожиданкою; чимраз більше їх цікавилося бориславською ропою, і хоча ціна її все ще була невисока, то все-таки дехто, спекулюючи на непевну будущину, починав уже заглядати до Борислава, нипати по мочарах та поточинах, розвідувати у селян, чи, буває, копаючи ями чи то на бульбу, чи на що інше, не надибали більше тої «кип’ячки».

Селяни були переважно бідні, непривітні, нерозмівні. «Ой так, усюди, де прокопаєш трохи глибше, добувається та проклята ропа! А як не вона, то її сопух. Просмердів нам ціле наше життя. Десь бог не мав як покарати людей, то отакою нуждою. Ані одної криниці в селі не можна викопати. А іноді вибереш яму на бульбу, закоплеш, усю зиму сухо, а навесну розіб’єш копець, а вся бульба плаває в ропі, як пироги в сметані. Особливо в долішній часті села клопіт з тою ропою. І де вона є, там ані збіжжя не вдаєся, ані паша ні до чого – ні трави тої худоба не пасе, ні сіна, ані соломи їсти не хоче. Нещастя наше, та й годі!»

Ось у таку пору, в хвилі перших народин галицького нафтового промислу, розпочав Герман своє либацтво. Він ішов до нього без великих надій, зовсім не думаючи, що на тих бориславських мочарах та пустирях криються джерела міліонових капіталів. Либацьке ремесло манило його головно тим, що чоловік не потребував сидіти на однім місці, душитися день і ніч у тісних, вонючих халабудах, міг блукати по полях, жити сам для себе, не дбаючи ні про кого. Інші либаки були такі самі вольні козаки, що не мали іншого пристанівку, не потребували журитися ніким, дбати ні про кого – веселий народ, невеличка молода компанія, і се також дуже подобалося Германові.

Він не без радості і не без якоїсь тихої вдяки згадує перший день своєї нової кар’єри. Був холодний маєвий поранок, коли враз із п’ятьма молодими либаками йшов стежкою поперек піль до Борислава. Вони йшли через Тептюж, лишаючи Губичі збоку. Сонце сходило над Дрогобичем і обливало кровавим світлом ратуш, костел і церков святої Трійці. Сюди ближче вилася Тисьмениця, блискотячи, мов золота змія, і шваркотіла в віддаленні по камінні, та так, що той шваркіт доходив до слуху, як тихий мелодійний гомін. Дуби в Тептюжі іно що зачинали розвиватися, – зате сподом ліщина шелестіла вже своїм широким ясно-зеленим листям.

Вони йдуть швидко, не розмовляють, квач у кождого через плече, – хто молитву муркоче, а хто й так собі дещо співає. У кождого при боці торба з хлібом і цибулею, – се його цілотижнева пожива. Ось вони минули Тептюж, перед ними поле зелене, свіже, далі лука, замаєна цвітами, знов горбок, через який гадиною звивається стежка, – і ось бориславська кітлина. Не доходячи самого села, вони розійшлися по луках, по мочарах та поточинах: старші либаки мали вже свої певні місця, прошпортані дучки, де ропа, мов сметана, стояла на воді, і кілько її не либай, – усе стояла в одній мірі. Швидко й Герман знайшов собі таке місце, пропорпав дучку, і всі стали до роботи.

Бориславське підгір’я виглядало тоді ще зовсім не так, як тепер. Бідне підгірське звичайне село розстелювалося невеличкими купками будинків по підніжжю Ділу понад потоком. На пригірках від Бані й Тустанович були поля господарські, а нижче – луки і голе пасовисько. Але при всім тім земля була якась не така, як звичайно. Якийсь дивний сопух виходив із неї, особливо теплими вечорами. Весною, коли розтаяли сніги і зм’якла глина, чути було виразно якісь рухи в землі, щось немов тихий віддих, немов пульсування гарячої крові в глибоких, невидимих жилах.

Поміж народом ходили слухи, що на тім місці, де стоїть Борислав, були давніми часами великі татарські війни, що тут поховано багато наших людей і поганих песиголовців і що трупи щороку силуються встати на світ і будуть силуватися доти, доки не прийде їх час. А тоді вони проломлять землю, розвалять весь Борислав і підуть у світ воювати. Не знали бідні бориславці, говорячи собі зимовими вечорами сесю казку, що вона аж надто швидко справдиться, що страшна підземна потвора незабаром уже прорве земну опону, розвалить їх бідне сумирне село і зруйнує дотла їх і їх дітей! А тим менше знали й гадали вони, що та потвора – то зовсім не трупи давніх рицарів, а отся гидка, чорна, вонюча ропа, що тепер випалювала їх сіножаті, а швидко мала розійтися по всім світі прочищеною нафтою, тисячам на зиск, тисячам на втрату, а їм самим на горе та на руїну!

Либацькі часи! Герман і досі згадує про них з уподобою. Він швидко привик до поганого сопуху ропи і навіть полюбив його, коли переконався, що з тої ропи пливе його заробіток. Цілими днями, від ранньої весни аж поки не настануть осінні холоди, він чапить, було, над своєю дучкою та водить своїм обмащеним квачем по поверхні брудної води, якою вона заповнена. Під його руками коновка за коновкою наповняється ропою. Він либає й дивується, відки береться та мазь, що розливається по воді широкими перстенями і грає всіми барвами веселки. Він пробував копати глибші ямки в надії, що, може, добуде джерело тої мазі, але ні, джерела не було, замість мазі підходила вода, а по якімось часі – бач, на поверхні води показувалися знайомі перстені дивного олію!

Герман часто говорив про се з либаками, та се були тупі голови. Їм байдуже було до того, відки що береться, аби лише плило в їх кишеню. Він заговорював із селянами, що іноді, бачачи либаків на своїм полі, заходили до них, гляділи на їх роботу або й заборонювали їм поратися тут і змушували забиратися далі. Герман, привикши в Губичах поводитися з селянами, не лякався їх сердитого виразу та вислову, заговорював їх гнів жартами, задобрював сердитих пачкою тютюну і користав із страху інших либаків та вибирав собі щонайкращі дучки. Але й селяни не знали, відки береться ропа: одні говорили, що то предковічні гнилі трупи, другі здвигали плечима і казали, що «земля потиться», та й годі.

Герман слухав, потакував, ніби дивувався, але не вірив. Він знав із досвіду, що чим глибшу дучку прокопле в землі, тим більше кип’ячки виступає на воді, і його бистрий розум доміркувався зараз, що там далі в глибині мусить бути тої кип’ячки далеко більше, мусять бути великі стави та озера, коли з них, мов шумовиння з кипучого кітла, стільки її підходить догори. Ге, якби-то ціна тої кип’ячки піднеслася, якби-то справді можна було вживати її до чогось іншого, ліпшого, ніж до смарування возів! І Герман, либаючи та слідячи за хвилюванням барвистих перстенів на воді, мріями літав далеко, але все в однім напрямі, – туди, до золотого краю багатства, достатку, туди, де «великі гроші ростуть».

Його молодість пройшла в бідності, почасти серед міської жидівської бідноти, почасти серед темних та вбогих селян. Його уява не була розвинена та здеморалізована образами розкоші, та пишноти, та великоміського зиску. 1 коли його тягло до краю, «де великі гроші ростуть», то він не уявляв собі панського лінивого життя, гри в карти, пиятик та розпусти; йому марилося рухливе запопадливе життя жидівського купця, гуртівника, торговця, що висилає десь-кудись вози з великими купами якихось товарів, торгується з селянами, з робітниками, робить тижневі виплати соткам, тисячам людей, числить видатки, числить зиски, загалом – числить, числить, числить…

Герман змалку любив числити. Ще мати вчила його початків числення, а Іцик був у тім добрий майстер і силкувався передати Германові свою штуку. Ось і тепер, сидячи над своєю дучкою, весь замазаний ропою, як чорт, у подраних вонючих лахах, Герман числить: стільки коновок ропи на день, стільки треба заплатити за перевіз, по стільки центів коновка, а стільки виходить на життя, а стільки випаде на місяць… Він спекулює, як би так не возити до Дрогобича, а варити мазь тут? Е, що, а все-таки мазь треба б везти на торг… а при варенні треба сидіти… не оплатиться. Або як би так мати свойого коня і свій віз, простий, драбинястий селянський віз, і самому возити ропу? Що ж, на коня і на віз гроші у нього були би… можна би навіть що два дні відвозити по дві бочки… Герман числить ціну коня, воза, паші, удержання, і виходить, що се могло б оплатитися.

А ще якби ціна ропи трохи, трошечки підскочила! Се був сук, на який наскакували всі Германові рахунки! Се був одинокий пункт, із якого можна й треба було шукати вихідної точки, шляху до краю, де ростуть великі гроші. А ся точка довго не хотіла податися Германовим очам. Навпаки, здавалося навіть якийсь час, що тут якась глуха вулиця і ніякої вихідної точки для далекої дороги тут нема що й шукати. Ціна ропи почала падати, у дощаних шатрах за Дрогобичем перестало куритися, старий Туртельтавб, що варив мазь, почав махати руками і кричати на либаків:

– А, schwarze Jur на вас! Не треба мені вашої кип’ячки! Ніхто не хоче купувати мазь! Куди я подію те, що наварив? Нехай вона вам скисне, а я не потребую!

Правда, він не покинув зовсім варити, але платив уже за коновку ропи не по шістці, а по п’ять крейцарів, та й то більші скількості брав нерадо.

«Ka Geschäft»! – подумав собі Герман і наважився покинути либацтво.

Се було восени. Либацький сезон і без того кінчився. Герман, обмивши з немалим трудом та накладом мила і навіть дрібного піску своє тіло від ропи, що за все літо насіла на ньому грубою чорною верствою обридливого товщу, перебрався по-людськи і, обкочувавшися в Дрогобичі у того-таки старого Туртельтавба на Лану, вночі, коли в хаті всі заснули, при блиску лойової свічки взявся на клаптиках паперу зводити свої рахунки. Його бухгалтерія була невибаглива, вся в його голові, але до чисел він мав добру пам’ять і міг одно дороге та любе йому число ховати цілими роками, не боячись помилитися. Він числив і числив, зводив суми, відтягав і знов складав і нарешті геть по півночі загасив свічку і пішов спати, веселий та вдоволений. Його капітал не лише не розтратився, а при його зручності й хитрості виріс майже взатроє.

Він за той час жив дуже нужденно й ощадно: не пив нічого, крім води, їв мало, переважно сухий хліб та цибулю, а проте чув себе сильним і здоровим, як ніколи. Йому минуло дев’ятнадцять літ, і в його нутрі щось немов перло і тисло назверх: молода сила й відвага просила собі виходу, та не знаходила його. Він довго не міг заснути, перевертався з боку на бік на своїй твердій постелі. Жадоба грошей чимраз сильніше опановувала його, чимраз частіше він думав над тим, яким би способом розбагатіти. Зимою, коли не було либацького заробітку, він звичайно наймався в Дрогобичі на якогось послугача, чи то до готелю, чи де до склепу, спекулюючи так, щоб заробити хоч стільки, щоб мати де прожити та чим прогодуватися.

Тепер він забажав чогось більше. Він кинувся поміж дрібних купців, бажаючи знайти собі спільника до якогось інтересу, та при тім такого спільника, де би сам він не потребував вкладати грошей. Пригадавши собі свою давню онучкарську практику, він задумав занятися баришівництвом. Для дотепного чоловіка баришівництво – то золотий інтерес. Ходить собі такий баришівник по торговиці, чи кінській чи худоб’ячій, та й лиш пасе оком, хто з чим показується на торг. Чи то купець, чи продавець – ніхто не мине його рук.

– Що продаєте, газдо? Ялівку? Ну, що вам дати за тоту ялівку?

– Агій, скрутися та лізь у болото! – буркне сердитий сват. – Не бачиш, що то корова?

– Корова! О-йо! А я й не пізнав. Ну, ну, вибачайте, пані корова! – жартує баришівник. І він кидається на бідну худобину, обмацає в ній кожде реберце, кожду кістку, загляне в писок, лічить зуби, микає за шерсть, торгає за хвіст, обіздрить ноги й ратиці і відразу назначує ціну.

– Візьмете п’ять двадцять?

Селянин зразу навіть не дивиться на миршавого жидка, а на його пропозицію взяти «п’ять двадцять» хто добродушний, скаже: «Та й то гроші», а хто сердитий, то буркне часом:

– Ой, тобі би мере належалося п’ять двадцять, але цісарських, обливаних.

– Ни, що цісарських! Яких цісарських? – решетиться жидок. – Я вам по правді говорю. Людську ціну даю. Ідіть по торговиці, питайте, чи дістанете більше.

І він плюне і ніби йде. За хвилю приходить другий баришівник, розуміється, змовившися з першим, знов огляне, намне, наторгає худобину, прогонить її, щоб бачити, як іде, і дає 24 або ще менше. Пізніше приходить третій, четвертий і раз у раз збивають ціну. Довкола своєї жертви вони кружать, як ворони довкола стерва, силкуються не дати їй відітхнути і отямитись, пригноблюють її настрій, а рівночасно своїм вештанням, голосним торгуванням та ще голоснішою лайкою відбивають інших, реальних купців. Бо жаден із них направду сам для себе й не думає купити: вони торгують «на запас», спекулюючи на те, що знайдуть купця, якому зараз же й відпродадуть сторговану худобину з зиском.

Бо рівночасно з оброблюванням продавців баришівники пасуть очима також купців, особливо таких, що не люблять самі ходити поміж худобу та торгуватися, отже молодих дідичів, посесорів, що удають великих панів, або панських вірників, що раді би на кождім інтересі, який роблять на панський рахунок, заробити й собі хоч би невеличке «ку-ку в руку». З низенькими поклонами, з покірним та услужним лицем наближається такий баришівник до купця з запитанням:

– Що вельможний пан купує?

«Вельможний пан» потребує двох чи трьох пар ялівок або бичків на пашу, або волів до ярма, або дійних коров.

– О, я зараз вельможному пану приведу. Я вже тут маю – ай, яй, яй! Як би навмисне для вельможного пана! Я вже сторгував для іншого пана, дуже мене просив. Але я знаю, вельможний пан будуть ласкаві мені за фатигу…

Бувають і такі пани, що, прибуваючи на торговицю, відразу кличуть до себе баришівників і заявляють їм: потребую того й того в такій і такій ціні. Баришівники кидаються на торговицю, як на полювання, торгують, купують, розуміється, не платячи, потім ведуть до пана – розуміється, худобину, а не продавця – і знов стараються виторгувати від нього якнайбільше. Та буває й таке, що пан або загалом грошовитий купець іде сам на торговицю, гонить баришівників від себе і оглядає продажну худобу. Баришівники, як собаки, слідять здалека кождий його рух, і коли побачать, що якась штука подобалась йому і він починає торгувати її і, як то буває звичайно, не може сторгувати відразу, ніби покине і відійде, знов верне і торгує і знов покине і йде далі, – вони, знаючи по торзі, що кращої, відповіднішої штуки він не знайде для себе, швидко надскочать, діб’ють торгу, дадуть продавцеві завдаток, і тоді вже покупець і добрий бариш звичайно не мине їх рук; а коли покупець упреться, то завдаток пропадає і баришівники все-таки тратять небагато: та й то звичайно вони погрозами й криком зуміють видерти свій завдаток від продавця. Оте чесне ремесло вимагає не лише зручності й несумлінності, але також значного знання психології як хлопської, так і панської, доброго горла, твердих рук та, як кажуть у Дрогобичі, «невипареного писка», себто рота, здібного без упину божитися, клясти себе й увесь світ, жартувати, брехати й підлизуватися на всі лади.

У всіх тих штуках Гершко Гольдкремер здавна, як то кажуть, з’їв муху, то й не диво, що з нього швидко міг виробитися добрий баришівник. Правда, до сього ремесла, що було властиво замкненою в собі і зорганізованою розбійницькою шайкою, не можна було братися відразу, по самій добрій охоті. Новак наскакував зараз на старих майстрів, які не залишали гаркнути йому своє грізне «зась!» А коли би такий новак упирався і хотів крутитися по торговиці на власну руку, то їм, перелетним птахам та старим бувальцям, нічого не значило де-будь у затиллі почислити йому кості та споневіряти фаціату.

Гершко довго заходив несміло до тих хижих вовків, пробував знайомитися з ними, трактував одного й другого то горілкою, то нічлігом, то тютюном, а сам тим часом нібито й не дивився в той бік, займався іншим заробітком. Він наймився у одного жидівського склепаря за продавця-рознощика: в торгові дні набирав у нього капелюхів, кучем, хусток, люльок і всяких інших дріб’язків і йшов з тим поміж вози, по торговицях, по шинках, де п’ють могоричі та хвилево бувають щедріші на гроші. Склепар звичайно назначував ціну на всякий товар, здаючи його Гершкові до розпродажі, а що йому вдалося взяти звиш тої ціни – се його.

Розуміється, що Гершко не був з тих людей, котрі для якоїсь там чесності готові самі собі шкоду робити. Він шахрував покупців і дер із них що міг, намагаючи де жартами й сміхом, де клятьбою та гарячими запевненнями, що його самого більше коштує і що він лише тому дає товар по тій ціні, аби довше не носитися і аби зробити приємність такому чесному «пане гісподар». Оце заняття давало йому можність волочитися по торговицях і придивлятися баришівникам, виучувати потиху всі їх штуки та способи порозуміння. І чим більше він входив у їх секрети, тим більше тягло його до їх компанії. Він бачив тут золоте дно і чув себе в силі зрівнятися з ними.

Він пізнав ціну грошей у нужді, пізнав, що без них жити погано, що вони одні можуть вибавити його від тої нужди, погані й униження, які так часто мусить терпіти бідний. Поволі в його душі розгорялася страшна, гаряча, сліпа жадоба грошей, заглушувала всякі інші чуття, закривала перед його очима всі завади і манила його тільки одною метою – багатством. Він з тривогою беріг свої гроші, заощаджені в днях недостатку ще з Іцкового промислу, а потім із либацтва, рахував їх щотижня і укладав собі плани, як би найлегше і найшвидше побільшити їх.

– Слухай, Гершку! Що ти все ходиш, мов курка з яйцем? – мовив до нього старий баришівник Вольф Шпербер, якому він найчастіше робив дрібні прислуги, доносив відомості про товар і про купців, про ціни і плани поодиноких сторін, наскільки міг підслухати їх, волочачися по торговицях.

– Що я ходжу? Ech klär! – коротко відповів Гершко.

– Про що ж ти думаєш?

– Ну, як про що? Хотів би знайти який гешефт. Надокучило двигати оті дурниці. З того ледве виживеш.

– А може б, ти мав охоту від того товару перейти до такого, що сам пішки ходить?

– Ой, ой, ой, чому ні?

– А маєш дещо грошей на початок?

– Та… дещо би знайшлося.

– Ну, то знаєш що? Пристань до спілки зо мною.

Гершко, не кажучи нічого, поцілував Вольфа в руку.

– Добре? – мовив Вольф, зачудуваний трохи такою ніжністю парубка. – Я гадав, що ти захочеш надуматися.

– Чого надуматися? Я вже досить думав.

– Ну, знаєш, наше ремесло не легке.

– Я легкого хліба не хочу.

– Та й не зовсім безпечне.

– Чень вовки не з’їдять.

– Часом і се трапляється. Ти бачиш, ми, баришівники, не ходимо люзом, а все компанією. А в нас у компанії різні люди. Ой, дуже різні. Більша часть таких, що відбували практику у криміналі. Народ твердий і прудкий. Як що до чого, не завагується і горло здушити, і ножем під ребра помацати. Та ще свої – нічого. Окупишся в компанію, то можеш бути безпечний. Але як прийде на великих ярмарках, де гешефт іде на тисячі, збігнуться дві або й три компанії баришівників, і з Мазурщини, і від московської границі, і з Угорщини, то треба матися на бачності, ой, треба!

– Вовка боятися, в ліс не йти! – мовив Герман, твердо наважившися не випустити з рук нагоди.

– Добре, Гершку, що ти такий відважний, – мовив Вольф. – Та ще одно мушу тобі сказати. Я візьмуся ввести тебе в нашу компанію. У нас умова проста. Кождий працює на власну руку і помагає іншим, де й як може. Що заробить, то його, але по скінченню торгу йде обрахунок, і кождий дає десять процент свойого зарібку на компанію до рівного поділу. Се на те, щоб один не паношився занадто, коли йому пощастить, а другий щоб не виходив голіруч.

– То добре, – мовив Герман.

– Часом добре, а часом ні. Для недотепного, незручного, для такого, що не має щастя, то воно добре, бо він, усе хоч що, то дістане. Але для щасливого та спритного, якому пощастить на торзі, то часом буває несмачно. Подумай, якби тобі вдалося заробити тисячу ринських…

– Тисячу! – перервав йому Герман здивованим окриком.

– А ти як думав? На великих товарових ярмарках у Сморжу, Борині, Лютовиськах ми заробляємо часом і більше. Ну, отже, якби так тобі трафилося, ти радо віддав би сотку на тих, що не заробили стільки або ще набрали позаушників?

– Не віддав би.

– Отже, бачиш. Часом то неприємно. А від своєї компанії утаїтися годі. Кождий добре знає, що заробив другий. Пильнують одні одних. А проте є й на се спосіб.

– Який?

– Власне те, що я хочу тобі сказати. Я приймаю тебе за практиканта до себе. Ми в компанії стоїмо за одного баришівника. Ми оба надзираємо один за одним, а що заробимо, тим оба рахуємося, а компанії з нас один пай.

– Добре так, – мовив Герман.

– Ну, не знати ще, як воно буде, – охолоджував його Вольф. – Ти ще надумайся. Я попробую говорити з компанією, чи позволить мені взяти тебе на практику.

– Хіба може не позволити? – з острахом крикнув Герман.

– Може. Як якого дурного хлопчища, то легко позволяють, але розумного, дотепного парубка, то нерадо. «Занадто ситий будеш», – говорять. Ну, та вже я якось їх уговкаю. А коли згодяться, тоді підемо оба до рабина.

– Чого до рабина?

– Ну, знаєш, то такий гешефт, що не раз і заробок і життя на волоску висить. Як я не можу у всьому спустити на свойого практиканта, у всьому довіритися йому, то я мов без рук і без очей. Тоді вся спілка ні на що. Мусиш мені перед рабином дати слово, – знаєш, тверде слово, під хайрем, – що будеш мені вірний, не відступиш мене ні в якім припадку, не втаїш нічого передо мною, не будеш змовлятися ні з ким против мене, в цілій компанії будеш знати тілько мене і нікого більше.

Вольф промовив ті слова з таким притиском і так дивно впер свої очі в Германове лице, що сьому аж мороз пішов поза плечима. Та проте його практичний змисл узяв швидко верх над острахом.

– Добре, реб Вольф, – мовив він, – але що ви мені дасте за се?

– Заробиш ти своїми грішми, то твої дві часті зарібку, а моя третя; зароблю я своїми, мої дві часті, твоя третя; а коли гроші складаємо оба, то в такій пропорції ділимо й зиски.

– Добре. Пристаю на умову. Моєї вірності можете бути певні. Але яке мені запевнення?

– Яке слово ти перед рабином даси мені, таке саме я дам тобі. Добре?

– Добре.

– Ну, а тепер ходи заплати обід і гальбу вина на згоду.

Минуло кілька тижнів, і Герман із либака зробився баришівником. Компанія приняла його за оплатою п’ятьох ринських на загальну почесну, а рабин так розумно і досадливо промовив їм до сумління, що Герман, даючи Вольфові слово на вірність, аж розплакався. Вольф уважав се за добрий знак і почав з Германом проходити практичний курс товарознавства. Він оповідав йому про різні прикмети коней і іншої худоби, учив його, як оглядати та випробовувати кожду штуку, як пізнавати вік по зубах, хід, силу, швидкість, робучість, як віднаходити утаєні хиби і, з другого боку, утаювати у продаваної скотини хиби так, щоб звичайний покупець не міг їх пізнати.

Він оповідав йому про ціни і способи торгування, характеризував панів, попів, селян та різнородних покупців і продавців, оповідав про славні ярмарки на коней в Улашківцях, на вівці в Косові та Кутах, на худобу в Сучаві та Голомуці. Всюди він бував, усюди зазнавав різних пригод, де заробляв, де тратив, і виніс із того шумного та різнобарвного життя не золото, не срібло, а стару полатану бекешу, пару брудного шмаття і голову, мов напаковану торбу, повну найрізніших досвідів, смішних і страшних пригод, знання світу й людей, самих таких скарбів, що не давали ніяких процентів і зовсім не забезпечували його рудої голови на старість та на випадок хороби.

– Гершку, – говорив він не раз до свого практиканта, коли мандрували з міста до міста або ночували де-будь у коршмі, поки надворі свистав вітер та хляпав рясний дощ, наводячи тоску на душу, – Гершку, дивися на мене, старого дурня! Вчися у мене ліпшого розуму, ніж я його мав.

– Ви не дурень, реб Вольф, – мовить Герман.

– А що ж, як не дурень? Чого я доробився?

– Ви не мали щастя.

– Може, й правда! – мовив Вольф, похиляючи руду голову на груди. – Так мені не раз здається, що я ще маленький і виходжу з батькової хати, – а наша хата стояла серед поля так, як і отся коршма. Виходжу з хати, а сонечко світить так ясно, надворі так тепло, запашно. І я дивлюся кудись у далечінь – далеко-далеко! І так мені чогось солодко дивитися, хоч там, звичайно, нічого не видко, крім темного лісу десь на краю обрію. Та ні, то не темний ліс, – здається мені, – то темна хмара, і вона не стоїть на місці, а суне супротив мене все ближче й ближче. Вона не страшна, не гуркоче громами, не моргає блискавками, а наближається, мов якась люба загадка. Нараз вона розчиняється, мов поли широкого кафтана, і в тім отворі робиться ясно. Я дивлюся в ту ясність і бачу в ній нібито нашу хату, але чисту, вибілену, високу, з ганком і блискучими вікнами. А довкола неї не голотеча, не гнилі баюри, не поламані плоти і п’яні гої, а зелена мурава, крислаті дерева, покриті то молочним цвітом, то рум’яними яблуками. А на ганку стоїть дівчина – ніби моя мама, а дівчина – така гарна, чорноока і рум’яна, як і ті яблука, і махає до мене білою-білою рукою, і кличе очима, устами, але без слів. А в мене серце б’ється так любо, рветься до сеї гарної хати і гарної дівчини; я перескакую через перелаз і біжу в поле, біжу до неї. Стежка веде мене в достиглі жита; ясна хата і гарна дівчина щезають мені з-перед очей, але то лиш на хвилю, – думається мені. Отсею стежкою я зараз перебіжу лан і вибіжу на луку, а там уже близенько! І біжу. Але лан тягнеться щось дуже довго, стежка звивається то в сей бік, то в той, минувши жита, я входжу на якісь мокравини, між лози, очерети, далі в ліс… Стежка крутиться, далі щезає під моїми ногами. Гарна хата і гарна дівчина не раз іще привиджуються мені, але все якось далі, далі, менше ясно. Здається, немов я йду до них якоюсь безмірно крутою та обхідною дорогою і нарешті зовсім трачу їх з очей. Отсе була моя доля. Що то помогло, що я все йшов і йшов, поспішав, мучився, коли стежка не та! Замість гарної хатки й гарної дівчини гульк – аж і могила перед тобою!

– Ну, ну, ще вам далеко до неї, – потішав його Герман. – А хто знає, може, ваша доля таки ще не перестала дожидати вас на ганку того гарного дому?

– Ой, уже! Старого, дихавичного баришівника! Нехай дожидає молодших. От хоч би тебе!

П’ять літ проходив Герман з Вольфом по Галичині, бував на всіх більших ярмарках, познайомився добре з баришівницьким ремеслом і заробив дещо грошей. Із тих, що наскладав із либацтва і дістав у спадку по Іцкові, він не стратив ані шеляга; навпаки, доложив до них іще пару сот римських. Вольф пару разів говорив йому, щоб ішов на баришівництво на свою руку і розстався з ним, але Герман не хотів; йому корисніше було бути ніби Вольфовим підручним і платити о половину менше на компанію.

Кілька разів Вольф, дізнавшися, що Герман має зложені некепські, як на початок, гроші, радив йому шукати якого іншого заробітку, заложити склеп або взятися торгувати худобою на власну руку. Герман і того не хотів, хоч і не зарікався. Він оглядався довкола, розпитував, шукав якогось корисного гешефту. Якась таємна сила все тягла його до Дрогобича; він розвідував потиху, що чувати в Бориславі, і все неначе ждав чогось незвичайного, дивного, що мало раптом і доразу змінити його життєву течію.

Було літо. Наближалася спасівська ярмарка в Лютовиськах. Вольф, не знати чому, йшов на ту ярмарку з великими надіями. Герман також був рад, бачачи, що Вольф у такім рожевім настрої. Вони їхали до Лютовиськ заздалегідь, від села до села, оказіями, іноді йшли пішки навправці, особливо в горах, де звичайно тяжко дістати фіру. Пробиралися з Самбора на Турку, відси знайшли фіру до Лімни, а відси через верх пішли на Біберку до Лютовиськ. Уже від самої Турки всі дороги, всі гірські стежки роїлися то пішоходами, що чи то йшли на ярмарок голіруч, бажаючи щось купити, чи то гнали на продаж худобу, то верхівцями, головно жидами, факторами, баришівниками, сільськими орендарями та згінниками, що торгували худобою, орендували випаси та полонини. Ішли з далеких гір, аж від Сколього та Сморжа, і з долів, аж із-за Самбора, від Рудок, від Перемишля та Лежайська, з сього остатнього головно за вівцями або вовною.

Дуже багато йшло угорських русинів, яких можна було пізнати по широченних, мов жіночі спідниці, штанах і не менше широченних шкіряних чересах. Цілими купами йшли цигани, з голосним реготом та шваркотом окружаючи невеличкі однокінки, де на купах брудного фурфантя сиділи купки чорних, як сажа, та майже голих дітей, а жінки одні поганяли конину, а інші догори попихали скрипучу колісницю.

Був пред’ярмарочний день. Пообідавши в лімнянській коршмі, Вольф і Герман пустилися пішки через верх, щоб на вечір станути в Лютовиськах. Сонце звернуло вже добре з полудня, коли вони, перейшовши невисоку гору, станули на другім її боці, в Біберці, над берегом Сяну. І тут вид був не менше оживлений та різнобарвний. З усіх гір, з усіх плаїв, усіми стежками йшли, їхали, неначе річками плили, ярмаркові. На всіх бродах Сяну люди, воли, вівці: одні бредуть через ріку, звільна ступаючи з каменя на камінь, по коліна в воді, що б’ється і бризкає довкола голих ніг, мов розтоплене скло; інші поять свій товар, миють волів від дорожної пиляки. Ще інші попасають де-будь край дороги, держачи свою худобину на воловодах, або сидять самі на мураві, курять люльки, закусують, гуторять.

– Здається, гарний буде ярмарок, – раз по разу повторяв Вольф, минаючи оті групи. – Давно вже не було такого згону.

– Коби лише на купців був урожай, – мовив замислено Герман.

– Надіються кількох багатих панів аж із Поділля, що хотять купувати воли на брагу, – мовив Вольф, а потім додав: – Се не для нас пожива. Їм треба волів худих і дешевих, а тут переважно згонять випасені в полонинах. Такі воли на брагу недобрі. От якби прибули віденські купці, такі, що зараз купують на заріз, то на таких нашому братові найліпший заробок. Такий купець платить від ваги, а почому сторгував баришівник у бойка, се йому байдуже. А на кільку суму баришівник дожене йому худоби, від такої суми платить йому процент. Можна не раз і при тім ошукатися: торгуєш на око, худобина показна, а прийде до ваги, а вона легка, і ти мусиш доплатити, бо купець більше не дасть, а скидатися торгу не хочеш, щоб не розсердити його. Особливо ті угорські воли з великими рогами, ті кайли, часто бувають такі ошуканці. Се пуста худоба, і до роботи слаба, і на вигодівок недобра, а на око показна. Але наші гірські барни та полові, то найліпші. На них звичайно баришівник має подвійну користь.

Отак міркуючи та розмовляючи, Вольф і Герман, не кваплячися, на вечір зайшли до Лютовиськ. У Вольфа тут був знайомий орендар Сруль-Лейб; тут оба баришівники заночувати, тут зібрали зараз-таки щонайпотрібніші відомості про завтрашній ярмарок. Справді, ярмарок заповідався незвичайно великий. Уже надвечір у Лютовиськах панувала велика тіснота, а вночі довкола місточка, майже від самої Чорної, скрізь попри дороги запалали огнища; там ночували під голим небом тисячі ярмаркових зі своєю худобою, бо в місточку не було для них ані стаєнь, ані заїздів.

Покріпившися та відпочивши трохи з дороги і вислухавши орендаревих новин про ярмарок та про важніших купців, що поприїздили до Лютовиськ, Вольф не втерпів; велівши Германові сидіти в хаті і не признаватися ні перед ким, що він баришівник, сам він побіг у місто. Вернув досить пізно. Герман сидів у ванькирику при лойовій свічці і дрімав. Вольф з незвичайно оживленим лицем ухопив його за плече, потермосив ним і запитав:

– Гершку, вечеряв ти що?

– Вечеряв.

– Добре. Лягаймо спати. Завтра жде нас велика робота.

– Яка робота?

– Що питаєш, як дурень? Великий ярмарок, то баришівникові велика робота. Спи, бо завтра збуджу вчасно.

Вольф не хотів говорити Германові нічого більше, боячися, що сей не засне під вражінням його новини. А новина була немала. На ярмарок приїхала компанія віденських купців, як казали, з великими грішми, і Вольф явився до них перший, предкладаючи їм свої услуги. Один купець знав його з давніших літ і зарекомендував іншим. Купці мали намір купити хоч би й 500 щонайкращих і найтовстіших волів, – се було 1847 року, і заряд армії запотребував незвичайної маси м’ясних консервів, бо надіялися війни. Вольфові обіцяли по 5 процент баришівного від ціни кождої штуки. Коли добре завинутися та убігти інших баришівників, можна було заробити гарні гроші.

Другого дня Лютовиська представляли незвичайний вид. Мов повінь, що напливає з усіх боків, так від самого ранку заливали, затісняли, затоплювали череди, ряди, полки волів, коров, овець усі шляхи, вулиці, площі і навіть подвір’я домів у місточку. Коли в церкві почалася відправа, вже ціле місточко було повне худоби, так що пройти вулицею або площею було майже неможливо; на дорогу, яка звичайно вимагала десять мінут часу, тепер треба було цілої години часу і незвичайної праці та обережності, щоб протиснутися поміж густо збитими волами, уникнути їх ратиць та рогів. Зате по хребтах та карках волів можна б було вигідно і швидко прошпаціруватися вдовж і поперек Лютовиськ від кінця до кінця. Рик худоби, гойкання погоничів, блеяння овець, гармидер торгів клекотіли в повітрі і гули здалека, мов кип’яток у величезнім казані.

А на площі, що заступала місто ринку, було серце тої великої потвори, осередок того клекоту й життя. Там стояла дощана буда, в якій урядував комісар. Відси, мов проміння з огнища, йшли в різні боки жандарми, помахуючи когутячим пір’ям на капелюхах та поблискуючи багнетами. Вони мали робити порядок на торговицях, лагодити спори, арештувати злочинців, яких серед такого збіговища все буває немало, і що пару годин здавати рапорти комісарові. Під піддашком тої самої буди, в безпосереднім сусідстві комісара, позаймали на дощаних лавах місце багаті купці, час від часу приймаючи рапорти від своїх факторів. Тут же, під ослоною міської поліції, стояла також велика худоб’яча вага, привезена сюди одиноко для вигоди чужих купців; звичайно на гірських ярмарках обходяться без неї: і бойко, і баришівник купують худобу без ваги, на око, оцінюють її вартість по тридцять трьох містичних знаках, так, як колись єгипетські жерці пізнавали святого Апіса.

Вольф і Герман від самого ранку кидалися, як мухи в окропі, вибирали щонайкращі штуки, торгували, давали завдатки та й усе лиш до ваги, до ваги! Ані одної штуки з тих, що вони доставили до ваги, не забракували їм купці – навпаки, були дуже задоволені і платили. Баришівникам щастилося; майже на кождій штуці заробляли коли не по десятці, то по п’ятці, а на деяких то й по двадцять або й по п’ятдесят ринських. Ішло їм, як з води; оп’янені своїм щастям, вони дедалі вже мало й торгувалися, підбивали ціну, певні й так свойого зиску. Цілий ярмарок заворушився. Вольф бігав, мов у гарячці, не тямлячи, що діється довкола нього. Герман і собі ж бігав, але, своїм звичаєм, обережно, озираючися. Він дивувався, що не здибає на ярмарці ані одного знайомого баришівника, нікого з їх компанії. Нарешті, здибавши Вольфа, звернув на се його увагу.

– Реб Вольф, що се таке, що нема нікого з нашої компанії?

– Нема нікого? – жахнувся Вольф, та по хвилі зареготався: – Тим ліпше для нас! Не буде з ким ділитися зиском.

З тим і розійшлися в ярмарковій сутолоці. Та Германові було якось моторошно. Кілька разів, коли, сторгувавши якусь гарну штуку, давав задаток, він бачив, як якісь незнайомі жиди позирали на нього скоса, шептали щось проміж собою та все назирці йшли за ним. Але ярмаркова гарячка швидко брала верх. День був ясний, парний, довкола маса народу, то й страх не чіпався чоловіка, тим більше що й жандарми то сюди, то туди снували серед юрби.

Надійшов вечір. Вольф і Герман доставили до ваги не менш як 200 штук щонайкращих волів, ціною мало що не на 30 000 ринських. Купці тут же при вазі відчислили Вольфові баришівне за всю суму, цілих півтори тисячі ринських; але він мав у своїм гаманці з котячої шкіри ще звиш три тисячі, зароблені на торговій ціні. Фортуна таки раз усміхнулася йому! Він заховав гроші і озирнувся довкола. Біля нього стояв Герман, також радісно всміхаючися.

– Ну, що, Гершку, – мовив радісно Вольф, – правда, що добрий ярмарок у Лютовиськах? Коби ще завтра хоч половину того заробити, що сьогодні.

Та Герман нараз зблід і сіпнув його за рукав. Він побачив, що довкола них чимраз ближче товпляться ті самі незнайомі жиди, що так часто пасли його очима весь день.

– Реб Вольф, – шепнув він якось незначно свойому патронові, – ви знаєте отсих жидів, що придивляються нам збоку?

Вольф стрепенувся, зирнув незначно довкола і стиснув Германа за рам’я.

– Хлопче, – шепнув він, – буде лихо з нами! Треба нам пильнуватися. Се баришівники з-над російської границі. Вони пізнали мене. Я їм перебив торг, то тепер вони не дарують мені.

– Ходімо додому! – шепнув переляканий Герман.

– Який тут у нас дім? Нам тут не можна ночувати. Вночі вони майстри. Мусимо втікати.

– Вночі? Куди? – ще з більшим переляком прошептав Герман.

– Не бійся, – мовив Вольф. – Стараймося лише тепер висмикнутися з міста так, аби нас не побачили. І не гостинцем нам іти, не стежкою, а якнайшвидше в ліс. Бачиш он той ліс на горі?

І він показав Германові очима так, що здалека й незначно було.

– Там на краю велика обпалена смерека стоїть, а під нею криничка. Поспішай туди одним боком, а я другим. Там жди на мене, якби ти прийшов борше, а як я прийду борше, то я зажду на тебе. Знак – три рази легенько свиснути, мов нічний птах, пам’ятай!

І вони розсталися в сутолоці. Герман протискався з трудом поміж худобу, удавав, що оглядає ще воли, колесив сюди й туди, аби змилити увагу тих, що могли слідити за ним, але швидко переконався, що за ним не слідить ніхто. Вибравшися з найбільшої сутолоки, він збочив з вулиці, шмигнув крізь одні отворені сіни до огороду, відси в коноплі, а вибравшися на поле, подався навпростець під гору, де недалеко чорнівся край лісу, вказаний йому Вольфом. Герман не вийшов, а майже вибіг на горб, хоч сей був досить прикрий, і, зупинившися під крислатою грушею, що стояла на межі, та притулившися до її грубого пня так, щоб його здалека не було видно, оглянувся довкола.

Сонце вже клонилося до заходу, з дерев і гір лягали довгі тіні і закривали долини. Перед Германом унизу, в широкій кітловині, лежали Лютовиська. Половину місточка закрила вже тінь від далекої, покритої лісом гори Чорної; та й другої половини було мало що видно, крім найближчих домів, бо над місточком висів густий сивий туман куряви, з тої куряви йшов глухий клекіт та рев, мов від великого водопаду. Мов тріски розбитого корабля, які розбушована вода викидає тут і там на берег, видно було на стежках і шляхах довкола місточка то одиноких кінників, возових та піших, то цілі валки та купи, які звільна тяглися до місточка, то з місточка.

Переважно вертали з місточка ярмаркові, зробивши своє діло, дехто гнав закуплену худобу, на возах діти свистали в закуплені в місті свиставки, калатали глиняними брязкалами, а парубки, звісивши ноги через низенькі полудрабки возів, вигравали на сопілках. Та голосніше від тих брязкал, свиставок та сопілок вигравали самі вози, ті маленькі бойківські, звичайно волами тягнені возики, яких властителі звикли хвалитися тим, що в їх возі нема ані одної частинки, ані одного цвяшка залізного. Оті старосвітські щиродерев’яні машини, сунучися помалу догори на немазаних колесах, видавали протяжні, меланхолійні тони, подібні до кигикання чайки, які мешканці Підгір’я звичайно перетолковують на слова: мааа-зиии! мааа-зиии!

Герман довго непорушно стояв під грушкою, пильно вдивляючися в ближче й дальше около. Дорогою й стежками снували люди, селяни, жиди, але нічого підозреного не було видно, нікого такого, хто б слідив за ним, зупинявся, роздивлявся, шукав чогось чи когось очима. У нього сильно билося серце в грудях, почасти від утоми, почасти зі страху. Він ніколи ще не бачив на Вольфовім лиці такого виразу тривоги, як сьогодні. Значить, тут направду щось погано, їм грозить якась небезпека! І він знов придивлявся місточку, прислухався його клекотові, силкувався коли не очима, то бодай думкою проникнути ту сіру хмару, що в своїм лоні крила якусь небезпеку для Вольфа й для нього.

А тим часом він почув голод і спрагу. Він пригадав собі, що від самого рана не їв нічого, крім одного обарінка, який між одним і другим торгом купив за 4 крейцари у перекупки і з’їв на бігу. Ніздрі й горло у нього були повні пороху і пекли, мов посилані приском; лише незвичайне зворушення, ота ярмаркова гарячка сього дня держала його досі на ногах; тепер він чув, що сили опускають його. Його клонило на сон, тіло отяжіло від утоми, голова тяжіла на плечах, як довбня, і замість недавнього остраху в душі почало перемагати якесь обридження та знеохочення.

«Вольф викивав мене! – думалось йому. – Велів мені, як дурному, бігти під ліс, драпатися чорт знає куди, а сам, певно, забрав гроші та й драпнув у інший бік, аби не ділитися зо мною. Мене напудив чужими баришівниками, а тепер, певно, сміється в кулак!» – І вже думав вертати назад до Лютовиськ. Та йому пригадалося, що Вольф велів йому ждати коло кринички під великою обпаленою ялицею, і згадка про криничку змінила його намір. Йому страшенно хотілося пити. Глянув під гору, в той бік, де був ліс, і побачив, що до великої обпаленої ялиці було навпрість через поле не більше як двісті кроків, щоправда, досить прикро під гору. Що під тою ялицею б’є нора, видно було здалека по тім, що від неї зеленою тасьмою вниз тягся поперек піль невеличкий ярок, зарослий корчами та лопушшям. Герман, не надумуючися довго, кинувся через вівси йти до тої ялиці.

Як се часто лучається людям, що не привикли ходити по горах і не вміють оцінювати гірських віддалень, Герман порядно помилився. Те, що йому видалося віддаленням не більше 200 кроків, вимагало направду більше як півгодинного напруженого ходу. Герман станув на місці мокрий, як митка, задиханий, змучений – властиво не станув, а впав, мов горстка, під ялицю, ледве дишучи. Лежав так добру хвилю горілиць, не маючи навіть настільки сили, щоб устати і пройти кілька кроків у деберку та напитися чистої холодної води, що дзюрчала з-під величезного пня старої ялиці і, стікаючи вниз по камінцях, дражнила його слух своїм солодким дзюрчанням. Він лежав, випростувавши змучене тіло на м’якій мураві, і дихав, швидко, глибоко дихав. Уже збирався з силою, щоб устати і напитися води, коли нараз почув ось тут над собою чи під собою не то шепіт, не то приглушене хрипіння:

– Герш, ти тут?

Герман стрепенувся і зірвався на рівні ноги. Він не бачив нікого.

– Хто мене кличе? – промовив він так само стишеним голосом.

– Я, Вольф! Не стій! Зігнися і ходи сюди!

З напряму, відки йшов голос, Герман переконався, що Вольф був у ярку коло джерела і, очевидно, тим ярком доповз сюди з самої долини, коли Герман, стільки разів озираючися довкола, заким зайшов сюди, не бачив його. Він схилився і, майже рачкуючи, зіскочив у ярок. Вольф був блідий, обтиканий реп’яхами та бур’яном; шапку мав у кишені, а широкою долонею обтирав собі піт із чола.

– Шукають нас, як пси. Розбіглися на всі боки за нами! – шептав він до Германа, ледве переводячи дух. – Боюся, що бачили мене, як я викрадався з міста.

– А може, в місті було б нам безпечніше? – мовив Герман. – Там жандари.

– Що нам поможуть жандари? Адже не будуть усю ніч стояти коло нас. А ті жиди, то такі люди, – ой, ти не знаєш, що то за люди! Сруль-Лейб, – знаєш, той, де ми ночували, – шепнув мені украдком: «Вольф, утікайте! Страшенно злі на вас, змовляються на ваше життя».

– І чого вони хочуть від вас? – з острахом мовив Герман. – Що ви їм винні?

– Вже що я їм винен, то я знаю і вони знають, – мовив Вольф. – А ще сьогодні ми перебили їм торг. Не дарують вони мені, та й тебе коли зловлять, то буде біда. Але нехай буде що буде, грошей наших не дістануть.

І він виставив голову з ярка та почав роззиратися довкола.

– Мишкують за нами! – шепнув Германові. – Ади, бачиш?

Герман, і собі ж прилягши до землі, висунув голову з ярка і побачив на одній стежці невиразну людську постать, що йшла досить швидко в напрямі до них. Глянувши в другий бік, він побачив другу подібну постать; у третім місці видно було третю. Всі вони йшли з різних боків, манівцями, і всі, немов змовившися, стягалися на горб, на якому в укритті сиділи Вольф і Герман.

– Бачиш? – шептав Вольф. – Добрий нюх мають, собаки. Мусив їм хтось доповісти, що бачив тебе. А може, й із них котрий бачив, як ти йшов півперек поля.

В тій хвилі знизу, де кінчився ярок, що починався у стіп ялиці, дався чути голосний свист; темні постаті, що з різних сторін ішли в напрямі до краю лісу, відповіли таким самим свистом. Не було ніякого сумніву, що облава розпочалася.

– Чуєш? – шепнув Вольф до Германа. – Годі нам тут ночувати, треба тікати до лісу, і се найнебезпечніше. Якби ми могли посидіти тут іще з годину, то вже би стемнілося добре, але вони будуть тут за малої півгодини. Мусимо тікати зараз, повзком, від ялички до ялички, від корча до корча, поки не впадемо в лісову гущавину. Але гов! Що буде то буде, наші гроші не сміють дістатися в їх руки.

І він, не кажучи нічого більше, протягнув Германа кілька кроків униз яром. Там, високо над потічком, із обірваного берега вистарчала велика кам’яна плита. Вольф скочив до неї, витягнув при її боці одну каменюку зі стіни; за каменюкою була невеличка ямка, – видно, що ся схованка знана була Вольфові здавна. Він одним рухом руки розперезав із себе свій черес із котячої шкіри, туго напханий банкнотами, зложив його в клубок, запхав у ямку і засунув камінь назад так, що ніяке око не добачило би, що камінь був свіжо рушаний.

– Бачив? Трафиш на місце?

Герман кивнув головою.

– А тепер ходімо щодуху! Аби до лісу!

Ще раз визирнули з ярка; облава бережно наближалася, але була ще досить далеко. Герман і Вольф поповзли майже рачки догори горбком від великої ялиці до лісу. Коло великої ялиці було декілька малих смерекових та ялівцевих корчів, і тут можна було сховатися. Але далі, між лісом і тими корчами, була пуста прогалина. Бережко повзучи, висунувся на ту прогалину Вольф, але, ледве зробив кілька кроків, збоку почувся різкий уриваний свист. Такі ж свисти відповіли йому з інших боків.

– Побачили мене, злодюги! – крикнув глухо Вольф, обертаючися до Германа. – Біжать за нами. Бігаймо й ми! За мною!

І він, піднявшися на ноги, скочив до лісу, мов сполошений дикий кіт. Герман шмигнув за ним.

– Куди нам тікати? – шептав Герман, у якого серце билося сильно.

– В ліс, у ліс! Тут яр глибокий. Там нелегко їм буде знайти нас.

Затріщало сухе ломаччя під ногами втікачів. Лісова темрява проковтнула їх.

У Германа ще й досі тремтить шкіра і тривожно б’ється серце при згадці про сю ніч, проведену разом з Вольфом у темнім глухім лісі, в вогкім та холоднім яру, під якимось вивертом, що, може, вчора був леговищем ведмедя, а за своєю перегнилою корою ховав гадюку. Хоч голод і втома страшенно докучали йому і, мов олов’яна шапка, гнули додолу його голову, та проте страх був дужчий, і він не заснув тої ночі ані на хвилину. Тай не диво: свисти їх переслідовників не втихали всю ніч; вони не запускалися далеко в ліс, де в пітьмі не могли би побачити нічого, але позаймали становища на різних точках так, що куди б не пробували вишмигнутися їх жертви, всюди мусили б попастися їм на очі. Судячи по свистах, які чути було з різних точок, переслідовників було, може, шість, може, вісім; можливо зрештою, що їх було менше і вони ходили з місця на місце по краю лісу.

Щастя, що ліс, вихопившися широким трикутником аж над Лютовиська, широкою підставою того трикутника притикав до другого, далеко більшого лісу, що вкривав широкий майже на милю верх гори Чорної і тягнувся відси неперерваною масою далі на південь, понад Ступосян, до Волосатого і аж до Бескида, до угорської границі. На сьому Вольф і оснував свій план утеки.

– Слухай, Герш, – шептав він Германові вночі, тулячи його до себе, як рідного сина, – нам треба буде розстатися. На якийсь час, розуміється. Ті собаки не дадуть мені спокою, я їх знаю. Я мушу тікати на Угорщину.

– Я піду з вами, – мовив Герман.

– Ні, недобре буде. Одному легше тікати тими лісами, а двом невигідно. А тут головна річ – поспіх і тиша. Ти мусиш утікати в противний бік. Тобі легше сховатися, тебе вони не знають, сьогодні перший раз бачили. А я старий знайомий та й дався декому з них узнаки. Отже, скоро лиш трошечки зачне сіріти, так що можна буде хоч дрібку бачити в лісі, біжи вниз отсим яром. Обережно, щоб тебе не побачили, старайся дійти до села, а там уже міркуй як знаєш і забирайся з сеї околиці. А я побіжу на Угорщину. Знаю стежки і надіюся дістатися безпечно. Коби лиш тут прошмигнути на Чорну, а там нехай цілують мене!.. Вони тут будуть іще крутитися якийсь час. Хіба за місяць можна буде показатися нам тут, – тоді вони заберуться вже на інший ярмарок. Отже, слухай. За місяць приходи до Лютовиськ, до Сруль-Лейба, знаєш, і запитай його про мене. Я дам йому знати. Якби він не знав нічого, то знак, що я вже не верну. Тоді всі гроші, сховані під каменем, – твої. Забери їх і бувай здоров!

Вольф поцілував Германа в чоло. Сей не то зі зворушення, не то зо страху та з голоду розплакався. Він цілував Вольфа в руку, на яку капали його гарячі сльози.

– Ти плачеш? – мовив Вольф. – Не плач! Я говорив тобі, що наш заробіток небезпечний, а найбільше тоді, коли нам усміхнеться фортуна. Не забудь, що я тобі сказав, і майся на бачності!

Свисти почулися якось незвичайно близько них. Вольф стрепенувся.

– Вже світає. Видно, наші собаки шукають нас по лісі. Нема коли дожидати дня. Гайда в дорогу!

Він іще раз поцілував Германа і щез, зашелестівши між корчами, мов дикий звір, що продирається крізь гущавину. Герман, притулений до виверту, видний хіба для сов’ячих очей, довго слухав, запираючи в собі дух, але, крім звичайних лісових шелестів та журкотання потоку внизу, не чув нічого. Аж свист, що почувся, здавалось, ось-ось над його головою, виполошив його з німого наслухування. Не було ніякого сумніву: погоня була вже в лісі, шукала за ними. Правда, наразі не було безпосередньої небезпеки, щоб хтось, ідучи горою понад яром (а там, очевидно, був той, що свистав), міг побачити його в темнім ярі, та й ще схованого за вивертом. Але за якої півгодини се могло змінитися: розвидніється, і тоді все пропало.

Міряючи вухом здогадне віддалення того, що свистав, від його становища, Герман міркував, що він відділений від нього простором яких сто кроків. У гірському лісі, а ще вночі, коли бігти не можна, се віддалення значне. Коби лише не було засідки на краю лісу, там, де яр виходить на вільне поле, то втекти було би зовсім легко. Та Герман навіть не думав довго: свист у лісі був для нього, мов батіг для коня. Він так привик у трудних хвилях покладатися на Вольфів досвід та знання обставин, що й тепер ані не думав укладати іншого плану, – лиш обережно, мацаючи руками перед собою, подався вниз яром, за течією невеличкого потічка, що плив по його дні і своїм журкотом глушив шелест його кроків.

Ішов так, може, з півгодини і, судячи по страху, якого наївся за той час у самоті, судячи по труді, якого зазнав, був певний, що уйшов з десять миль і що сей яр якийсь безконечний. Направду ж він уйшов не більше як сто кроків. Свисту погоні не було чути, – мабуть, пішла в інший бік. Та ось він побачив, що над ним небо починає сіріти, дно яру клониться сильніше вниз, і, вийшовши з-поза якогось закрута, він побачив нараз перед собою немов широку отворену браму або велетенське вікно; крізь той отвір у лісовій пітьмі видно було сіру мряку, що залягла дальшу, безлісу долину, а десь далеко, над морем мряки, видно було інші, лисі, безлісні гори. Значить, ліс тут кінчився. Тут треба бути обережним, щоб не наскочити на ворога! Герман стишився, притулився до крислатого бука, що ріс звішений над глибоким дном яру, і почав уважно слухати та проникати зором у грубу лісову сутінь, яка лиш ген-ген рідла, мов величезне решето, в якому ока були з сірого світла літнього досвітку.

Герман пройшов трохи швидше ще кількадесят кроків, потім поповз рачки горі стрімкою стіною яру, чіпляючися за корчі диких малин, що стояли тут густою лавою, і, не виходячи з малинника, силкувався роздивитися довкола по лісі, чи не побачить якого ворога. Нікого не було видно. Вид вільного поля, так недалекого, і сіре раннє світло заспокоїли його, прогнали його страх. Не вилазячи з малинника, він пішов корчами по краю лісу, поки не вийшов на кінець. Тут була толока, ще пуста, похилена до півночі. Внизу плила якась річка, за нею була вузька сіножать, стояли копиці та обороги, повні сіна, а далі піднімалася знов гора, шмат лісу і лисий високий верх. Ані села, ані хати, ані живої душі. У Германа щось стиснуло за серце; почуття самоти серед величезної гірської природи вдарило нараз холодною хвилею на його душу. Йому хотілося плакати.

Та нараз десь далеко, на краю лісу, почулося різке, протяжне: фі-і-і!

Герман зирнув у той бік, відки йшов свист: не видно нічого. Та в тій хвилі з противного боку, здавалось би, ось-ось близько нього, почувся грізний окрик:

– Стій!

Не було часу озиратися. Герман як стояв, так скочив до яру, злетів аж на саме його дно в густі корчі і, знайшовши там стежку, втоптану овечими ратицями, погнав нею вниз. Се все було мов сон, мов привид. Він навіть не міркував ясно, що з ним діється, чим грозить йому стріча з незвісними переслідовниками, – він біг. Та ось яр скінчився, береги його, що досі ховали Германа в захисті своїх корчів, мов на зло йому розступилися, корчів не стало, і Герман опинився недалеко вівчарської колиби, що стояла на споховастій безлісній площині, біля обгородженої овечої кошари. Сам того не тямлячи, Герман пробіг яром досить значний простір, доброї півмилі, пропустив біля себе овечу отару, що йшла толокою вгору до лісу, з дзвінками, блеянням кількох сот овець, гавканням псів та гойканням вівчарів; він не чув, не завважив того всього, прошмигнув яром, мов миш; навіть собаки не завважили його.

Побачивши слід людського житла, Герман урадувався, як рідному батькові. Не надумуючися, він побіг до колиби. Довкола неї було пусто, погоні здалека не видно; з колиби, одначе, курився дим – знак, що там сидить хтось живий.

Боячися своєї тіні на чистім полі, Герман прожогом вбіг у колибу. Там біля огнища сидів патлатий бойко середніх літ, старший над вівчарями, так званий «бац», і латав шкіряні ходаки.

– Добрий день вам! – мовив, ледве дишучи, Герман.

Бойко не відповів, але звільна підвів голову і змірив задиханого обшарпаного жидка своїми сірими очима.

– А тобі що? – запитав. – Чого так задихався?

– Йой, таточку, гонять за мною! Сховайте мене.

– Хто гонить? За що?

– Не питайте! Все вам скажу потому, а тепер майте милість, сховайте мене, бо може бути смерть моя.

– Агі на тя! Смерть! У білий день! А може, ти кого забив, та шандари за тобою гонять?

– Ні, ні, не шандари, а жиди. Я нікому не зробив нічого злого. Потім вам усе скажу. Йой, сховайте мене, майте бога в серці!

– Де ж я тебе, любонько, сховаю? – мовив бойко, чухаючися в патлату голову і встаючи з простого дерев’яного пенька, що служив йому замісто стільця.

– А даєш слово, що ти не жаден дводушник? – запитав він.

Герман витріщив на нього перелякані очі. Він не розумів питання. Але страх гнав його.

– Ні, ні, ні, богом вам клянуся, я нікому не зробив нічого злого! – пролепотів він, трясучися всім тілом.

– Ну, пам’ятай! Як будуть шандари питати за тобою, то я не утаю тебе.

– Добре, добре. Я жандарів не боюся. Лиш жидів… два жиди… три жиди… або я знаю, кілько їх там. Зараз надійдуть. Гонять мене цілу ніч… із Лютовиськ… Якби питали за мною…

– Ну, ну, вже я буду знати, що їм сказати.

– Але, може, захочуть шукати? Вони страшні, а ви самі…

– Не бійся, я вже дам собі ради. Медвідь страшніший, а я його не боюся. Ну, ходи сюди!

І, мовлячи се, він відкидав набік купу ріщя, що стояла приготована на паливо в куті колиби, викидав зложені під ріщям грубші пеньки, відвалив під ними кам’яну плиту і показав Германові тісну темну яму.

– Лізь туди!

Герман, не ждучи довго, скочив до ями. Се була бацова криївка, де він ховав «мерендю», принесену з села на цілий тиждень, тобто квашені огірки, муку, бульбу, ховав запасові будзи, одежу, не потрібну для безпосереднього вжитку, і загалом усе цінніше, чого не хотів лишати в колибі на вид усім вівчарям.

– А може, ти голодний? – запитав бац, коли Герман щез у ямі і забився десь у кут.

– Йой, аж гину з голоду.

– Ну, то на тобі отсей кавалок хліба та отсей глечик жентиці. Їдж і не бійся нічого.

І, мовивши се, бац закрив яму плитою, прикидав плиту колодками, потім ріщям, потім виглянув із колиби, а побачивши справді двох жидів, що наближалися до колиби толокою згори, взяв свою роботу і сів на порозі, мов і зовсім нічого не бувало.

– Гей, ти, чоловіче! – закричав один жид, порівнявшися з колибою. – Не видів ти тут якого жидка?

– А ти, чоловіче, не вмієш привітатися, як бог приказав? Ти між вовками виріс? – відбуркував йому бойко.

– Ну, ну, не сердьтеся, пане бац, – мовив другий жид. – Добрий день вам!

– Добрий день.

– Тут ми шукаємо одного жидка. Так собі, злодюжка. Обікрав нас учора на ярмарку в Лютовиськах. Гонимо його всю ніч. Ось туди десь утік. Будьте ласкаві, скажіть нам, чи ви не бачили його?

Герман, сидячи в ямі, чув усю розмову. Він тремтів усім тілом, чуючи голоси своїх заклятих ворогів. Їда не йшла йому до рота.

– А багато вам украв? – спокійно питав бац.

– Йой, багато! Всі наші гроші, більше як десять тисяч ринських.

– Ото злодюга! Та було дати знати шандарам.

– Що шандарам! – скрикнув другий жид. – Шандари записали, сказали: «Добре, добре, приставте нам його сюди!» Хіба шандари підуть за ним по лісах та дебрях?

– А ви бачили його, як утікав сюди?

– Бачили, бачили! – закричали оба жиди. А один доповів: – Нині рано, перед годиною, он там на горі бачили, як вийшов із лісу. Скоро нас спостеріг, скочив у яр. Ми за ним толокою, хотіли перебігти його. І, певно, були б зловили його, якби не ваші пси. Ой, ой, які у вас пси недобрі! Як нас побачили, як не кинуться на нас, були би нас роздерли. Ми поставали плечами один до одного та й боронилися, доки не надійшли вівчарі. Ой, ті пси! Вони нам зробили велику шкоду. Через них той злодій утік нам із рук.

Герман у ямі благословив тих псів і тільки тепер пригадав собі, як, утікаючи, чув їх скажене брехання геть за собою.

– Ні, любоньки, – мовив розважливо бац, – туди коло мене не втікав сьогодня ніхто. А може, й утікав, не присягну, але я не бачив. А ви добре перешукали яр? Може, він там де сховався. Я думаю, що він боявся б виходити на пасовисько, знаючи, що ви гоните за ним.

Жиди позирнули по собі.

– То кажете, що він не біг туди?

– Ні, я не бачив.

– А ви так від рана сидите на порозі?

– Ні, часом докладав ріщя до огню, снідав троха, але якби хто біг, то було би чути, у мене вухо чуйне.

Жиди пошкваркотали щось між собою і пішли горі яром.

– Ну, ти, як тебе звати? – мовив бац по їх відході.

– Гершко.

– Ну, Гершку, ти чув, що вони говорили?

– Чув.

– І правда се?

– Ні, неправда. А вони пішли?

– Пішли.

– Ой, але вони вернуться.

– Хто знає, може й вернуться.

– Прошу вас, уважайте. То страшні люди!

– Ну, ну, най собі будуть які хочуть. Я їх не боюся, та й ти не бійся. Але скажи мені, як то було?

Герман розповів йому, що знав, оповів про Вольфа, не згадуючи про те, що сей сховав гроші. Бац, не мовлячи нічого більше, вийшов. По хвилі знов вернув і, сказавши Германові: «Будь тихо! Ідуть!» – знов сів на порозі зі своїм шитвом.

– Пане бац, – кричав один жид здалека, – ми знайшли слід.

– Ну, то добре.

– Видно, що він утікав униз яром, а догори не вертав.

– То може бути.

– В такім разі мусив бігти попри вас.

– Може й біг, я не перечу.

– А ви не бачили?

– Не бачив.

– І не чули?

– Не чув.

– А може, ви сховали його?

– А може, й сховав.

– Як? Кажете…

– Нічого не кажу, – сердито буркнув бац. – Адже бачите самі, що в колибі, крім мене, нема нікого. Хіба я його за пазуху сховав?

Герман почув тупіт кроків близько дверей колиби, – видно, його гонителі зазирали досередини.

– А може би, ми перешукали? – мовив один.

– У себе за обшивкою перешукуй один з другим! – крикнув бац, зриваючися з місця.

– Ни! – напівнасмішливо, а напів з погрозою мовив один жид. – А як нам так схочеться? Ми знаємо напевно, що він біг туди, аж до вашої колиби, а далі сліду нема. То де подівся?

– Міг побігти толокою, а на толоці як ти побачиш слід?

– Добре, добре, але ми таки перешукаєм вашу халабуду. Як його тут нема, підемо дальше.

– А я боюся, що один або другий підете без голови! – буркнув сердито бац. – Кажу вам, що я його не сховав і не бачив.

– А ми вам не віримо і не вступимося, поки добре не перешукаємо вашу колибу.

– А я не позволю на се. Колиба панська, а ви не маєте ніякого права. Коли вам що треба, йдіть спровадьте шандарів, то нехай вони перешукають, а вам не позволю.

– Е, що нам шандари! – крикнув один жид і кинувся до баца. Та в тій хвилі в бацових руках блиснула дубельтівка, і він з усеї сили закричав:

– Гвалт! Розбійники! Грицьку! Іване! Ге-по, гев!

Жиди, мов опарені, метнулися набік, і рівночасно гукнув вистріл.

– Ой-ой-ой – крикнули жиди, і голосно затупотіли їх кроки.

– Ти злодій! Ти розбійник! Ти сховав того злодюгу, що нас обікрав, – кричали вони здалека.

– Йдіть до шандарів, най ідуть перешукати мене, а самі не смієте! – кричав їм наздогін бац.

– Вони не вступляться, – шептав зі страхом Герман із своєї ями, коли по якімось часі бац увійшов до колиби.

– Але й не посміють прийти ближче, – мовив бац. – А вечором, коли вівчарі вернуть із псами, ми зробимо на них таке полювання, що вони й сліди позабирають звідси.

Та жиди, мабуть, занюхали письмо носом і, не дожидаючися вечора, забралися геть. А другого дня від самого рана вони знов снували здалека довкола колиби; видно, пильнували, чи Герман таки не покажеться, не захоче йти далі. Вони підлабузнювалися до вівчарів, частували їх горілкою й тютюном і розпитували, чи бац не сховав де в колибі такого й такого жидка, але вівчарі не знали нічого, бо Герман не вилізав із своєї ями, і вівчарі не бачили його.

На другу ніч жиди знов щезли, але з доброю надією. Вони дали одному вівчареві срібного ринського і, довідавшися від нього, що в колибі єсть яма, де можна справді сховати чоловіка, підмовили його, щоб уночі, коли бац буде спати, посмотрив до ями і переконався, чи нема там того, кого їм треба було. Вівчар зробив се діло зовсім попросту. Він, знаючи добре, що яма викопана в куті колиби, прокопав знадвору невеличку діру під підлогою, просунув туди в яму свою паличку і почав злегка штуркати нею досередини. Зараз він наткнувся на щось м’яке, а штуркнувши сильніше, почув глухий окрик Германа, збудженого зі сну ударом у бік.

Вівчареві було сього досить; тепер він знав, що жиди недаром никають довкола колиби, і надіявся за своє відкриття заробити ще ліпші гроші. Та, на лихо йому, третього дня жиди не показалися вже. Бац продержав Германа ще й той день у ямі, а коли й четвертого дня жидів не було, він велів йому вийти, говорячи, що тепер уже безпечно. Та Герман не вірив: хоч і як погано було йому сидіти в ямі, але страх перемагав невигоду. Та бац заявив, що довше не буде держати його, і Германові прийшлося-таки думати про те, щоб забиратися звідси.

– Слухайте, бац, – мовив він до свойого гостинного господаря. – Я дам вам усі гроші, які маю, оту п’ятку, за те, що ви врятували мені життя від тих жидів.

Бац засміявся.

– Ну, ну, смійтеся, але я міркую, що якби були мене дістали в руки, то не були би мене пустили живого.

– Та за що?

– За Вольфа. Вони на Вольфа чогось дуже були злі. Ну, але чуєте, бац, що я хотів сказати вам. Нате вам отсю п’ятку, – бігме, що більше не маю нічого, крім отсих пару шісток на життя, – і відпровадьте мене туди горами хоч до Турки або десь так, де багато людей. Щоб я з тих гір видістався.

– Страшно в горах? – з усміхом питав бац.

– Йой, нехай вони вам здорові будуть, але я такого страху тут наївся, що не хочу більше бачити їх на очі.

Бац згодився, покликав одного вівчаря до колиби, а сам, узявши свою дубельтівку під полу, рушив з Германом верхами до Турки, а відси провів його ще далі, аж до Підбужжя. Звідси вже лише через верх до Нагуєвич, а далі й до Дрогобича. Герман не знав, як богу дякувати, коли, нарешті, змучений, змарнілий, без крейцара, опинився на ріднім Лані.

Що тепер робити? До баришівництва його не тягло, прийшлося витягати зі схованки своє старе смердюче либацьке убрання і знов іти до Борислава. Старі товариші либаки сперед п’ятьох літ уже минулися; тепер сим ремеслом займалося молодше покоління. Дохід був невеликий, ледве можна було жити, і Германові по кількох тижнях сприкрилося те ремесло. Та ось раз, мандруючи з Дрогобича до Борислава, він пригадав собі свого патрона Вольфа, Лютовиська і захований у ярку черес з грішми. Досі він не міг без дрожі згадати про Лютовиська, але тепер аж зупинився, торкнений несподіваною думкою. Від часу ярмарку минули якраз чотири неділі – час, у якім Вольф мав здибатися з ним у Лютовиськах. Може, там ті завзяті жиди ще чатують на Вольфа й на нього, але він тепер у либацькім убранні, і чорта з’їдять, заким пізнають його!

Ану ж Вольф прийде і буде ждати його! Йому з поділу зисків тої ярмарки припала би гарна сума, – може, ціла тисяча ринських! Герман не знав, кілько всіх грошей було в чересі, але знав, що заробок їх у Лютовиськах був незвичайно великий. А коли Вольф не прийде, то він сам забере гроші, переховає їх для нього, коли б вернувся пізніше з Угорщини.

Обдумавши по дорозі добре всю справу, Герман набрав у дві коновки потроху мазі, щоб не надто тяжко було їх двигати горами, і, перебравшися з Борислава до Попелів, відси на Смільну і далі в гори, помандрував до Турки, а відси до Лютовиськ. Усякий, бачачи його, думав, що се один із тих жидів, які возять і розносять мазь по селах. По кількаденній вандрівці він зайшов до Лютовиськ. Тяжко було пізнати тепер се місточко: лежало в кітловині, як вимерле, безлюдне, сонне та спокійне. Герман оглядався, пробирався звільна тісними вуличками, поки дійшов до хати Сруль-Лейба. Сей, розуміється, не пізнав його і, коли він попросився на ніч, зирнув на нього спідлоба і, видно, не мав великої охоти приняти його.

– Гертс-іер, Сруль-Лейб, – промовив він стиха, – я мав би вам щось сказати.

– Ну, що таке?

– Та лише вам самим.

Сруль-Лейб завів його до ванькира, заваленого подушками та всяким шматтям.

– Ви не пізнаєте мене, Сруль-Лейб?

Сруль-Лейб змірив його очима.

– Ні, не пізнаю.

– Я той баришівник, що в часі ярмарки ночував у вас з Вольфом, – тямите?

– Ай-вай! – скрикнув Сруль-Лейб і вдарився об поли руками. – І що ж ти тут робиш?

– Я маю у вас розвідатися про Вольфа. І зачекати на нього, коли ще не вернув.

– Про Вольфа?.. Зачекати!.. Як то, то хіба ти не знаєш?..

Сруль-Лейб, очевидно, не міг договорити речення, немов щось стискало його за горло.

– Що я маю знати, Сруль-Лейб?

– Що за тобою шандари шукають?

– За мною? Нащо я їм потрібний?

– Ти мав бути спільником тих, що замордували Вольфа.

– Я? Замордували?

Герман довго стояв мов остовпілий, не можучи сказати ані слова. А тим часом Сруль-Лейб оповідав:

– Адже його замордували, – ти не чув? Зловили його на угорській границі. Мабуть, допитували його за грішми, бо пекли йому ноги на огні… Всі ребра поламали. Лісничий знайшов його ще живого в лісі, і він видав назви тих трьох баришівників, що його мучили. Двох зловлено в Угорщині, третій утік. А ті два сказали на тебе, що ти їх намовив.

– Але ж вони не знали мене, як я називаюся! Я з ними ніколи ані слова не говорив! – скрикнув Герман, обливаючися холодним потом при тім оповіданні.

– Та вони й не сказали, як ти називаєшся. Вже шандари й мене допитували, бо виявилося, що ти ночував у мене, але я не знав також.

Герман, охоловши трохи з перестраху, просив у Сруль-Лейба поради, що йому робити. До шандарів іти і віддатися їм у руки він не мав охоти: хоч чув себе невинним, але знав, що шандари, не допитуючися його вини, арештують його, а хто знає, може, почнуть іще мучити. Сруль-Лейб радив одно – втікати якнайшвидше і не показуватися в Лютовиськах, а там можливо, що з покаранням правдивих убійців справа затихне і нікому не буде потреби шукати за ним. Сруль-Лейб згодився переночувати його у себе; на другий день раненько, ще далеко до сходу сонця, Герман устав, попрощався зі Сруль-Лейбом і, неспостережений ніким, з коновками на плечах побіг на горб до кринички під обпаленою ялицею. Недовго шукавши, він у ярку знайшов плиту, знайшов схованку і в ній нетиканий Вольфів черес і, вхопивши його тремтячою рукою та сховавши за пазуху, почвалав на гостинець, відси назад через Лютовиська до Турки й до Дрогобича.

Примітки

Лукашевич – (1822 – 1882), один з винахідників гасової лампи.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 22, с. 126 – 166.