3

Іван Франко

Мимовільне важке зітхання злетіло з Германових грудей, коли отсей страшний та остаточно щасливо перебутий епізод раптово з незвичайною пластикою просунувся через його душу, мов процесія давно забутих тіней. Він зітхнув і разом з тим схопився з місця. Немов якась пружина в його душі, досі натискана важкою рукою, нараз звільнена, скочила на своє давнє місце, так само еластично, бадьоро він схопився з крісла і зирнув на годинник.

– Дев’ята година, а я сиджу та й марами бавлюся, мов закоханий! – скрикнув він. І задзвонив.

– Покликати мені пана бухгалтера і шихтарів! Обрахунок! Книги принести! – звелів він коротко слузі, що появився на голос дзвінка. А потім пройшовся кілька разів по покою. Раптом спинена процесія образів з його життєвої драми пускала ще по собі пасма рефлексій, мов метеор, падаючи, кидає снопи іскор по небі.

«Ось що мені доводилося переживати! – думав він не без гордощів. – Ось понад які безодні вела моя дорога! Ті, що тепер кланяються мені і подивляють мою енергію та вмілість у веденню гешефтів, не знають моїх початків, початків галицького капіталіста. А може, й галицького капіталізму взагалі. Адже той капіталізм справді починав від жебрацької торби та дрібної крадіжки. Та й тепер іще…»

Герман згірдно махнув рукою, згадуючи про ті тисячні перешкоди, які йому, та й не йому одному, приходиться поборювати при ступневім розвої от хоч би того одного нафтового промислу. Капіталіст, промисловець, жид чи не жид, ще й досі не перестав у Галичині бути диким звіром, на якого полювати вільно всякому, а особливо урядникові; здерти з нього, докучити йому, перебити йому інтерес, завалити його податками та драчками – се одинокий рід промислової політики, яку вміють вести галицькі власті. Хто рветься до якого інтересу, починає якесь підприємство, той для них рівний ворогові, розбійникові, що каламутить їх спокій і завдає їм зайвої праці. Се суспільність якихось лежебоків! Се польська, шляхотська школа індоленції та погорди до праці.

Герман аж спльовував, вовтузячися з такими думками. Та ось поприходили його підвладні, позношено рахункові книги, пішли рапорти; тиха перед хвилею кімната заповнилася голосним та оживленим шваркотом. А знадвору вторували йому окрики ямарів, дзвінки в кошарах, скрип возів, що тяглися болотною дорогою з тяжким набором, та глухий клекіт великого промислового гнізда з його кількатисячною робучою людністю. Під сей клекіт живо й якось весело йшов Германові тижневий обрахунок.

Діла йшли добре. В п’ятнадцятьох ямах черпано «кип’ячку» – яка яма давала дві, а яка й по п’ять бочок денно. Шихтарі жалувалися, що в кількох ямах замість нафти добувається земний віск, із яким тоді ще не знали, що робити. Сей непотрібний продукт причинює немало марної праці, бо треба ж вибирати його з ям і відкидати набік; якусь часть беруть робітники з поблизьких сіл додому з собою і уживають до каганців замість лою, але й вони не хочуть брати його багато, навіть задармо, бо коптить, світячися, та й від того коптю болить голова. Герман уже давніше звернув увагу на сей новий продукт і вислав проби його різним віденським хімікам, але відповіді від них іще не мав. Та все-таки, чуючи, що селяни вже знайшли спосіб його ужиткування, він зараз доміркувався, що з тим воском може вийти щось подібне, як із нафтою, що й йому можна буде надати форму товару, поплатного на широкім ринку, [і] велів своїм підвладним не викидати його більше, а складати на всякий випадок у магазинах.

– Але ж у нас нема місця в магазинах! – мовив касієр.

– То побудувати нові, – мовив коротко Герман, і на тім діло й стало. Він ризикував, але се таке ризико, що в ньому щонайменше вісім шансів проти двох промовляють за будущою користю.

А от клопіт, що продукція кип’ячки не зростає. Герман належав до спілки, що в околиці Борислава і біля Дрогобича побудувала декілька дестилярень. Попит на чисту нафту збільшувався раз у раз; вона здобувала собі не лише хати найбідніших, ремісницькі верстати та робітні, але в міру того, як її дестильовано краще, як вона горіла ясніше і не димила та не коптила, вона знаходила доступ і до салонів. По містах почали нею освічувати вулиці, а віденська фірма Дітмара почала на велику скалю розвивати продукцію нафтових ламп різних конструкцій. Тепер треба було лише якнайбільше налягати на продукцію кип’ячки, і Герман ще минулого місяця наказав розпочати кільканадцять нових закопів на свіжих теренах. Робота при тих закопах ішла невпинно і пожирала щотижня тисячі, але здобутків із них не було ще ніяких. Оце найбільше турбувало Германа.

Він вірив у своє щастя. Він давно вже переступив ту межу, де чоловік тремтить над кождою дрібницею, де при кождім підприємстві ставить на карту своє бути або не бути. Його шанси були вже безпечні. Він розкинув свої сіті так широко, що щастя, коли не тут, то там, мусило попастися в них. Воно вже не може зрадити його, хіба би сталося бог знає що надзвичайного. Але воно може гаятись, а йому ходило о поспіх. Йому треба було, щоб діла йшли не лише раз у раз ширше, але також раз у раз швидше, як та снігова лавина, що котиться з гори.

Праця над обрахунком протяглася до другої години. Потім Герман пішов на обід. Обідав у касині, яке, головно його заходом, оснувалося два роки тому в Бориславі. До касина належали самі лише більші промисловці, капіталісти та урядники. «Плебсу», а особливо т[ак] зв[аних] халатових жидів, сюди не допускали. Місячна плата члена виносила 10 гульденів, то, розуміється, що бідолахам був доступ до сеї компанії неможливий. Касино спровадило собі реставратора, який, чуючи себе серед упривілейованих, дер їх немилосердно і швидко й собі ж накупив селянських парцель та розпочав копати за кип’ячкою.

Касино – се був невеличкий дерев’яний домик, побудований на високім горбі над болотяною бориславською вулицею. До касина йшлося дерев’яним тротуаром, що в формі широкої в три дошки кладки без поруччя був покладений півліктя понад густим смердючим болотом вулиці. З тротуару йшла вбік також дерев’яна кладка, але вже з поруччями по обох боках, а з неї йшлося на такі ж дерев’яні сходи, що вели просто на ганок касина. Внутрі, одначе, касино було уряджене хоч і не з комфортом, то все-таки досить чисто й вигідно: була тут і досить простора реставраційна залка зі столами і жирандолем насеред стелі та з дзеркалами на стінах, і зала більярдова з двома прикомірками для гри в карти. Розуміється, що ані покою для газет, ані бібліотеки, ані читальні, ані взагалі газет та книжок тут не було; се діялося в половині [18]60-тих років, і такий люксус, як потреба читати, в ту пору не дійшов іще до бориславських промисловців і капіталістів.

У касині раз у раз було повно: одні виходили, другі приходили; у всіх покоях стояв шум та гамір, було майже темно від тютюнового диму; душив важкий запах спиритуозів, людського поту та нафтових випарів, що долітали від недалеких копалень та магазинів. Їли тут мало, зате пили багато, особливо вечорами та ночами. Тепер, коли Герман увійшов сюди, в їдальні було ледве кілька гостей, зате при більярді та при картах було глітно і шумно.

– А, пан Гольдкремер! Вітаємо! – почулися з різних сторін голоси. – Що чувати в Дрогобичі? Як ідуть діла? Ще не докопалися матки? Будете сьогодні вечір у касині?

Сипалися гучні питання, простягалися руки до вітання. Герман, сопучи та фукаючи, пішов просто до їдальні, щоб замовити собі обід; тим часом кельнер уже застелював для нього стіл, розкладав тарілки та прибори, а сам реставратор з низьким поклоном запитував його:

– Якого вина позволить пан добродій? Токай чи феслав?

Герман любив обідати сам, так, щоб ніхто інший не сидів при його столі і, як він любив висловлятися, не заглядав йому в ложку. Касинові гості знали сю його привичку і шанували її так, як шанували всяку забаганку бориславського короля. Як правдивий гешефтеман, Герман обідав швидко, аби наситити живіт, не смакуючи та не розкошуючися. Він звичайно під час їди обмірковував свої інтереси, та сьогодні ті міркування якось не клеїлися.

Пообідавши, він велів подати собі чорну каву, закурив цигаро і, розвалившися на софі, що стояла в куті їдальні, сидів німо, пускаючи клуби диму та прислухаючися гаморові, що йшов із сусідніх покоїв, стукові більярдових київ о кулі та клекотові бориславського життя. Тепер, після ситого обіду та півбутельки доброго вина, й думки його були спокійні, якісь ситі та гладкі, плили рівною хвилею, мов ріка, що, збігши з шумом і шелестом із гір, вийшла на рівнину і тече тихо, широко в гладкім глинкуватім кориті.

Так ось воно, те, чого він добився, за що боровся, задля чого терпів і мучився довгі літа своєї молодості, що й потому, в мужеських літах, так довго ще веліло на себе ждати! Ось воно – щастя! Багатство! Від пам’ятного ярмарку в Лютовиськах минуло вже двадцять літ. Як багато за ті літа пережив тодішній бідний баришівник Гершко! І яке все те, пережите в тих літах, було відмінне від бурливих, іноді веселих, а іноді страшних пригод його молодості! Лиш одно не змінилося до остатніх днів – невтомна погоня за капіталом, за багатством, гешефтом.

І дивна річ! Від часу того пам’ятного ярмарку, а властиво від часу, коли, завдяки Вольфовій смерті, він зробився паном усеї його спадщини, тобто капітану в сумі звише 6000 гульденів, фортуна не переставала всміхатися йому, але все якось зизим, одним оком. Вона чимраз щедріше сипала йому зі свойого чарівного рога достатки, зиски та матеріальні добра, а другою рукою, бачилось, відбирала йому задоволення, можність розкошування надбаним добром, затруювала його промислові та спекуляційні тріумфи зовсім, сказати би, байдужними, посторонніми і для реального гешефтсмана навіть соромними дурницями.

Так було, між іншим, і з його женячкою. Зробившися власником шістьох тисяч ринських, що на тодішні дрогобицькі відносини значило вже гарний маєток, Герман зразу не знав, що йому починати далі. Його голова горіла від різних проектів і планів, з якими, одначе, він не звірювався нікому. То він думав про гуртову торгівлю сіллю, особливо в гірських повітах, де сіль, найпаче зимою, робиться страшенно дорога задля трудності довозу і при добрім веденні діла можна мати добрий зиск; то думав про торгівлю худобою, хоча свіжі згадки про ярмарок у Лютовиськах наповняли його страхом. А з-поза всіх планів усе незмінно виринав Борислав і його дивна мазь, та власне з сього боку не було можності уложити який-будь реальний план. Тим часом він, зложивши свої гроші в кагальній касі, нібито практикував у торгівлі крамщиною, поки несподівана пригода не вирвала його з тої колії.

Одного вечора, біжучи за якоюсь орудкою стебницьким трактом, він наскочив на велику купу селян, що чогось голосно кричали. Надійшовши ближче, він почув з-посеред тої купи грубих, сердитих голосів пискливі окрики і лайки якогось жида. Гармидер робився все дужчий, жидівський голос підносився все вище, і нараз із середини збитої купи почувся глухий лускіт, жидівське «гевалт», далі зовсім уже нетямний вереск і рев розлюченої юрби.

– Що таке? Що таке? – питав Герман крайнього селянина, що хоч і не брав участі в бійці, але кричав так само сердито, як інші.

– Тікай, бо й тобі таке буде, як отому! – відгукнув селянин і, обертаючися до центра юрби, крикнув: – А бий злодія, ошуканця! Не пустіть живого! Досить нассався нашої крові!

Вереск жида всередині швидко затих, чути було тільки глухі удари, мов молочення важких ціпів, та безтямні викрики тих, що били. Та ось зі всіх боків позбігалися жиди, розіпхнули юрбу і вирвали безтямного закровавленого свойого одновірця з-під ніг розлючених селян.

– Що таке? За що б’єте? – допитували жиди.

Та від селян годі було довідатися докладно. «П’явка», «ошуканець», «кров нашу ссе», та й годі. А надто ще, побачивши жида зомлілого і зовсім мов неживого, селяни зміркували, що се пахне недобрим, і швидко розбіглися до своїх возів, щоб у сумерку без лиха якнайшвидше вибратися з Дрогобича. Лиш ті, що стояли оподалік і були свідками всеї історії, розповіли нарешті, що сварка зайшла із-за якихось виплат, що побитий змагався з селянами, твердячи, що виплатив їм усе, а вони твердили, що не дістали нічого, і, нарешті, розлючені, кинулися до бійки.

Такі вияви селянського самосуду проривалися тоді досить часто, і власть, чуючи себе безсильною запобігти кривдженню селян (се було 1849 року), небагато звертала уваги й на те, коли селяни потурбували свойого кривдника, особливо, коли се був жид. От тим-то й не диво, що й оця бійка уйшла селянам безкарно, тим більше що вони таки лишилися при страті, бо грошей, які їм відпер жид, так-таки не дістали, а після побиття вже навіть не сміли домагатися. Та найважніші наслідки мала ся бійка для її припадкового свідка, Германа Гольдкремера. Він належав до тих смілих, що перші кинулися розпихати юрбу розлючених селян, він на своїх дужих руках виніс безтямного закровавленого жида з побоєвища, він перший кинувся тверезити його.

– Ах, Мендель Гарткопф! Се Мендель Гарткопф! – крикнули деякі присутні, пізнаючи побитого.

– Несіть його додому! До його дому! Ось тут недалеко, – кричали інші, бачачи, що побитий, хоч облитий водою, не ворушиться.

– По лікаря! По лікаря! – кричали інші. – Він готов умерти! Він неживий!

– Ні, дихає, дихає!

Герман, весь поплямлений кров’ю, разом з кількома іншими молодими людьми взяли Мендля на плечі і понесли. Дорогою він очуняв настільки, що застогнав пару разів. Дорогою довідався Герман із розмови жидів, що купою йшли довкола побитого, що Мендель Гарткопф – підприємець і законтрактувався довозити будівельне дерево до військового депо, яке уряд розпочав власне того року будувати за містом. От із-за того довозу й вийшла, мабуть, у нього сварка з селянами.

Мендля занесли до його дому. Перелякані кровавою появою, жінка й дочка кинулися плакати, не знали, що їм робити. Прийшов лікар і сконстатував тяжке покалічення: у Мендля поламано кілька ребер, пороблено кілька дір у голові та зламано одну ногу. Розпука жінки й дочки була безмежна. Сам Мендель, прийшовши трохи до себе, йойкав найдужче не лише з болю, а головно того, що тепер пропаде його гешефт, пропаде заробіток, що він зруйнований, бо контрактові умови тяжкі, а їх недотримання грозить йому цілковитою руїною.

Почали жиди радити, як би їм запомогти Мендля в його лихій пригоді, та всі, знаючи Мендлеву круту та скупу вдачу, не квапилися кидати своїх гешефтів, щоб бігати за його ділами. Тут вихопився Герман. Його заробіток у склепі був мізерний, він готов був узятися до ведення Мендлевих діл, поки сей поздоровіє, маючи надію при ближчім розгляді сяк чи так знайти тут заробіток і для себе.

Мендель згодився, виясняв йому, що й як робити, і для Германа почалася нова робота. Тепер він пробував найбільше в лісах, мав змови та справи зі злісними й лісничими за добір і число дерева, з рубачами та трачами, з фірманами та селянами за двигання, виношування з лісових ярів, шихтування, воження. І тут він показав свою енергію та тямучість, свій бистрий розум та вірний спосіб числення, що задля сподіваної більшої користі радо посвячує меншу. Мендель вів діла по-старосвітськи: підплачував лісничих і лісних, щоб гляділи крізь пальці на те, яке і в якій скількості дерево він вивозить із лісу, хапав найбільші, найгрубші і найтяжчі штуки, а зате старався щадити на платі робітникам та фірманам.

Через те осягнув ті недогоди, що трачі помалу та кепсько різали, теслі недбало оправляли, а фірмани нерадо возили дерево, опізнювалися, перевертали в дорозі, а нарешті майстри на місці мусили занадто грубе та неотесане дерево обробляти наново – на його кошти. Таким робом він заплутався і брів чимраз далі, поки нарешті фірмани, доведені його шахрайствами до розпуки, не побили його. Герман, узявши ведення діл у свої руки, пішов іншою дорогою, рахунки з робітниками та фірманами повирівнював, з лісними й злісними держав добрі зносини, але все держачися докладно контракту, на грубе дерево не лакомився та пильнував, щоб воно було добре оброблене і звезене на час.

По кількох місяцях біганини, торгів і гризот він таки довів до того, що Мендлеві діла стали начисто і з місячних обрахунків замість недоборів почали плисти гарні зиски. Мендель, що все ще лежав хорий дома і зразу нелюбим оком дивився на Германову роботу і не раз сердився та кляв його, тепер аж яснів, аж неначе набирав здоров’я, слухаючи його рапортів.

– Герсти, Герш, – говорив він при таких нагодах, – відки ти набрався такої практики?

– Ech klär immer, – відповідав Герман.

Се була перша похвала з уст дійсного гешефтсмана, і вона тим більше врадувала Германа.

Мендлева хороба тяглася якось без кінця. Хоча рани погоїлися і зламана нога зрослася, то проте він не вставав із ліжка. Він жалувався на біль у боці, в грудях, кашляв і сох, «хитванів», як говорили селяни, що бачили в тім наслідки тяжкого побиття та копання тяжкими мужицькими чобітьми. Мендель чимраз частіше думав про те, що йому не встати вже більше, думав про забезпечення своєї родини. У нього були два сини, вже давно забезпечені і відділені набік: один обняв коршму, в якій давніше шинкував Мендель, а другий мав склеп у Самборі.

При ньому лишилася жінка й незамужня дочка Рифка. Покладного капіталу в Мендля не було; все, що мав, він вложив у свій остатній гешефт – доставу дерева до будови військових касарень; із сього гешефту він надіявся значного зиску, та тепер, коли не було надії довести йому самому сей гешефт до кінця, можна було боятися, що все його добро піде намарне. От тим-то Герман явився йому як остатня дошка рятунку. Він помалу позбирав про нього відомості, дізнався, що у нього є в кагальній касі значний, як на парубка, капітал, і постановив собі не пускати доброї нагоди з рук.

В один шабас, обговоривши тижневі рахунки, Мендель нараз заговорив з Германом з іншої бочки.

– Герш, чому ти не женишся?

– Не знаю, – відповів коротко Герман. – Не думав про се; не маю пощо.

– Як то не маєш пощо? Маєш шість тисяч готових грошей, можеш розпочати який хочеш гешефт.

– Та от не можу такого гешефту знайти, щоб мені був до вподоби.

– Ти з кождого зробиш золоте дно. У тебе голова добра, – підхлібляв йому Мендель.

– І на кождім можу стратити, – скромно відповів Герман, хоча Мендлева похвала хопила його за серце.

– Ну, а мій гешефт з доставок тобі не подобається?

– Та чому ж би ні? Гешефт непоганий, можна заробити. А головна річ, не треба сидіти на місці й ждати, як тут, у місті, в склепах. Я, реб Мендель, не привик, щоб гешефт ішов до мене. У мене лиш те гешефт, за чим я ходжу, чого шукаю і добиваюся.

– Се дуже гарно. Ну, то, може би, ти пристав до спілки зо мною?

– Як до спілки?

– А так. Бачиш, я немічний, кашляю, вже навіть іноді кров’ю кашляю, – тілько старій про се не говори нічого, щоб не гризлася. Значить, не мені вже вганятися по лісах та торгуватися з гоями. А ти молодий, здоров, до такого діла привик, значить…

Мендель закашлявся, сидячи в кріслі. Герман думав і ждав, що він скаже далі.

– Що се значить, реб Мендель? – запитав він, бачачи, що Мендель, відкашлявши, не кінчить свого речення.

– Значить, обіймай ти се діло.

– Ну, але яка ж тут спілка? Що ви будете робити?

– Я піду в землю гнити, – зі зворушенням мовив Мендель. – Але мій контракт… я вложив у се діло свій капітал, хоч і невеличкий. У мене стара жінка, молода дочка, що буде з ними по моїй смерті? Розумієш тепер, яка моя спілка? Бери мою Рифку і веди гешефт для себе й для неї.

Герман не відповів на се нічого. Він досі якось не мав нагоди придивитися Рифці. Він попросив Мендля дати йому пару день до намислу, а сам занявся далі ділом. Його тішив тепер зріст того діла, і, бачачи день у день, як поступала будова широкого комплексу касарень, стаєнь та магазинів за містом, мов окремий квартал, він радувався, немовби се було його власне діло.

Та при тім не переставав роззиратися й за власним гешефтом, їздячи та ходячи по селах, він пронюхував за можливими джерелами зиску. Та се в ту пору було нелегко. Край був без ніякого промислу; селянство, свіжо увільнене з-під панщини, упоєне свіжою «волею», кинулося пити, навіть із занедбанням управи свого власного грунту. По селах день і ніч коршми гули криком, співами та бійками охочих селян, зате на полі було пусто, хіба жінки поралися в городах. А в коршмах ішов формальний карнавал, гуляла молодіж, старші роздебендювали про колишні буки та про нову свободу, кпили з панів, та, не маючи на кім виявити свойого свобідного духу, за що-будь заходили в сварку, ділилися на партії, при чім головачі щедро поїли кождий своїх сторонників і цькували їх битися одні з другими.

Підіймайся крик і вереск, миготіли в повітрі крепкі палиці, літали поліна, кидані наосліп у юрбу, дреньчали розбивані вікна, і йшов лускіт по п’яних головах та хребтах, мов на здоровім тоці. А серед тої сутолоки, затулений десь у куті, стояв орендар та, дрижачи зі страху, все-таки лише цмокав і записував, що йому попсовано, що збито, що випито і вилито, і все числив та числив по подвійних цінах. І Герш часто бував свідком таких сцен, залюбки переносився в душу таких орендарів і звичайно кінчив рефлексією:

– Ні, нема краще в теперішніх часах, як бути орендарем!

Та, придивляючися ближче до орендарського життя, він тратив смак до нього. Що то за гешефт? Нині хлопи п’ють, а за рік мусять перестати, бо ні за що буде. І що за гешефт мати все діло з п’яними хлопами, яким нічого не значить замість на себе самих кинутися на жида. Випадків вимордування орендарів із усім їх родинами було багато, і про них тихо шептано по орендарських родинах; і мужики знали про них з усної газети і з бутним усміхом пуджали ними своїх жидів. Ні, Гершеві се не було до смаку. Се небезпечний гешефт, не такий, як носився перед його душею. Його тягло до землі, невичерпаної скарбниці багатства, але земля була немов глуха, не відкривала свойого нутра, і він не знав, де й як доступити до нього.

Пробуваючи в Дрогобичі, він ночував у Мендля, – ночував, бо весь день був занятий при будові та при фірманках. Мендель помалу видужував, але не було надії, щоб міг прийти до давнього здоров’я. Кашляв сильно, плював кров’ю, та й зламана нога почала знов пухнути, немов гнила всередині.

– Нічого з мене не буде! – говорив він не раз Гершеві і уривав. Герш потішав його, що ще воно не так зле, але Мендель хитав головою і мовчав. Мендлева жінка Хана була дуже балакуча і добродушна жидівка і старалася прогнати журу з душі свойого чоловіка, та се їй не вдавалося.

– Е, що ти мені говориш, – бурчав він не раз, махаючи рукою. – Я вмру і лишу вас без нічого. Адже все, що я мав, вложено в ту доставу. То певно, що Герш занявся нею щиро і тепер не грозить нам ніщо, але нехай він знайде який інший інтерес і подякує мені за службу, то що буде? Та й без того я його довго не можу держати. Адже йому треба заплатити, а чим я заплачу?

Хана осміхалася.

– Ну, ну, не такий він простак, щоб, маючи в руках такий гешефт, як доставу, чекав на твою плату. Про се вже ти не бійся!

А під вікном тої хатини, вбогої та устроєної мовби лиш тимчасово, з брудними стінами та давно немитими дверима, з убогим спрятком та без признаки якогось естетичного смаку, день у день за шитвом сиділа невеличка чорнява дівчина, з великими чорними, якось тужно блискучими очима, сиділа похилена над шиттям і мовчала. Була мов чужа в хаті. Не то, щоб її не любили батько й мати, – навпаки, вони просто тряслися над нею, – але її так якось ніщо не в’язало до їх життя, вона не цікавилася їх інтересами, не вміла тішитися їх радощами і взагалі, бачилось, не знала, що таке щира втіха. Ота охочість до життя, що лежить в основі жидівського родинного побуту і не ламається ні в яких пригодах, була невідома їй. Сиділа в хаті на своїм місці біля вікна, говорила мало, іноді тихесенько співала сумні-сумні жидівські пісеньки і лише десь-колись підносила зір, похилений над шитвом, і водила ним по хаті, мов пташина, всаджена в клітку, немов дивуючися, де се вона і чому вона посаджена тут.

Герш зразу навіть не завважав її. Коли принесли Мендля покровавленого і мов неживого і вона разом з мамою припадала коло нього та заходилася плачем, видалася Гершеві малою дитиною, на яку не варто було звертати уваги. Потім, прибуваючи частіше в їх домі, він рідко бачив її, бо вона зараз вечором ішла спати, а вранці виходила до склепу, для якого постачала своє шитво. Аж раз, здибавши її на вулиці, Герш зупинився здивовано, мов перший раз побачив її. Була невеличкого росту, тонка і повільна в рухах, та той вираз тужливої задуми, який усе лежав на її лиці, поневолі зачудував Герша.

– Ти Рифка? – промовив він до неї. – А я й не пізнав зразу. Бачачи тебе дома, я вважав тебе за малу дитину.

– Не займаю багато місця, – промовила вона, немов з жалем.

Герш усміхнувся.

– Куди ж ти ходила?

– Я тут шию для склепу. А ти що? їздиш по селах? Ах, як я люблю село! Я в селі родилася, батько був орендарем. Поля, ліси, садки – ах, як там гарно в селі! Я й досі згадую.

– А місто не тягне тебе?

– Що ж, тут тато й мама, то й я з ними. Я не жалуюся, заробляю тут і помагаю родичам. Лише тужно троха.

– За чим? Може, там був який меламед, що впав тобі в око?

– Ні, ні. Бажалось би подихати сільським повітрям. Тут якось душно.

– Поїдемо колись обоє.

– Як мама пустить, то й овшім.

І на тім розійшлися. Гершко зрештою швидко й забув свою обіцянку взяти її з собою в село, та й не до того йому було, а вона також не згадувала про се мамі, боячись, що ся не позволить. Мама так привикла бачити її при собі, дивитися на неї і почувати її присутність, що, певно, не пустила б її з чужим парубком кудись у непевну дорогу.

Отак минуло літо, минула осінь. Під зиму Мендлева слабість погіршилася. Він стогнав, невилічена нога гнила і наповняла хату неприємним сопухом, кашель докучав йому щораз гірше. Герш перестав ночувати в них, і в Мендлевій хаті зробилося зовсім сумно й понуро. Одного шабасу по молитві в божниці до Герша підійшов знаний у Дрогобичі «реб Мойше», якому зрештою сей титул давали лише задля його великої сивої бороди, а який, попри своє крамарство, грав серед дрогобицьких жидів почесну рольшад-хена, тобто громадського сватача.

– Ти, Герш, – сказав він з якоюсь гумористичною погрозою.

– Чого? – відкликнувся Герш.

– Що ти собі думаєш?

Герш видивився на нього і, нарешті, здецидований сказав:

– Нічого не думаю.

– То-то я й бачу, що нічого не думаєш. А се зле. Ніколи не вадить подумати.

– Про що ж мені думати?

– Як то про що? Кілько тобі літ?

– Двадцять п’ятий іде.

– З клас вийшов?

– Та вийшов.

– Від війська вільний?

– Не взяли, як бачите.

– Ще би не бачити! Нездара з тебе.

– Якби взяли, я б не плакав.

– А з Мендлем що чувати?

– Та що ж, він лежить хорий, а його діла я веду.

– Платить тобі?

– Я й не впоминаюся, а зрештою маю свій маленький дохід збоку.

– Ну, ну, я вже знаю. А проте ти дурень.

– Всі ми в пана бога дурні.

– Не мішай сюди пана бога. Ти зле робиш, що лишаєш Мендлеву жінку й дочку без потіхи.

– Чим же я їх потішу? По кождій виплаті віддаю їм гроші з рахунку та й що можу, то говорю їм.

– А чому перестав ночувати в них?

– Тіснотам. Задуха. Хорий стогне і кашляє.

– А тобі то прикро.

– Ну, та все ж неприємно.

– А їм, думаєш, приємно, Хані та Рифці?

Герш знов видивився на старого.

– Се ж їх муж і батько, – мовив він, – а я їм чужий.

– Хто ночує під моїм дахом, той мені не чужий. А знаєш, чому вони так посумніли в остатні часи?

– Як мали не посумніти, коли старому щораз гірше?

– Ні, не тому. Вони вже знають, що йому ліпше не буде. Ти причина їх смутку.

– Я? А то яким способом?

– А ти. Бо вони, обоє старі, уложили собі, що ти візьмеш їх дочку, а тепер ти, очевидно, покидаєш її.

– Я візьму?.. Я покидаю?.. Реб Мойше, але я ж і не думав про женячку ані про Рифку!

– Я ж кажу, що ти дурень, стовп, туман! Двадцятий четвертий рік переступив і не думав! І щодень бачив перед собою таку красуню, як Рифка, і не думав!

– Хіба вона красуня?

– А хіба ти сліпий та й не бачиш? Та то золото, не дівчина! Ти не варт її ноги цілувати.

– То, може, вона не прийме мене?

– Кажу тобі, що її батько й мати на тебе всю думку мали. А вже як старі скажуть, то так і буде. Хіба ти не схочеш.

– Та я… я не думав про се ніколи.

– Зараз подумай і скажи мені, чи маю йти в свати. Та й що тут думати? Ти ж багач, гроші маєш, на яке хочеш діло підеш і заробиш. А вона також дістане щось по батькові. Бери, не думаючи! А старому легше буде вмирати, як побачить її з тобою в парі.

Отак було уплескане Гершеве весілля з Рифкою. Він якось не мав відваги придивлятись їй ближче, жартувати з нею ані позволяти собі якісь вольності, як наречений з нареченою. Її батьки тішилися при кождім його приході. Старий Мендель велів переписати на нього свій контракт з військовою дирекцією, Хана вітала і пестила його, як сина, а проте все-таки він не почував особливої радості та розкоші, пробуваючи в тім домі. Рифка була, як звичайно, ласкава до нього, всміхалася, мов місяць крізь хмару, але говорила мало і все сиділа схилена лицем над своїм шитвом, як чиста, меланхолійна поезія сеї хати.

Вони побралися, і кілька день по їх шлюбі вмер старий Мендель, благословлячи своїх дітей. Герш зараз перенісся з жінкою й тещею на інше помешкання, наняв два покої з кухнею, справив нове, хоч і скромне умеблювання. Теща втішалася, але Рифка, як звичайно, була мовчазлива, нерухлива, і тільки її великі чорні очі дивилися кудись у далечінь, мов у тужливої пташини, замкненої в клітці. Гершеві за кождим разом робилося жаль, коли заглядав у ті очі.

– Рифцю, – мовив він до неї, – що тобі таке? Чого ти така сумна сидиш?

– Я не сумна.

– А я дивлюся на тебе, і якийсь жаль хапає мене за серце. Так, немовби я чимось скривдив, зневолив тебе.

– Ні, спасибі тобі! Мені нічого не бракує. От так би часом на село поїхала.

Герш у найближчу суботу устроїв санну проїздку за Дрогобич, на Млинки, через Тептюж аж до Тустанович. Опинившися серед ліска, якого високі дубові конарі нависали над дорогою, обсипані снігом, як здоровенна шовкова коронка, вона почула себе задоволеною.

– Ах, гарно, – прошептала і, здавалось, мовчки впивалася красотою зимового пейзажу; та поки доїхали до Тустанович, їй уже захотілося додому.

– Чого будемо без потреби їхати так далеко?

– Яке далеко? А ти подихай сим повітрям, полюбуйся видом!

– Що за вид! – якось сквашено відповіла вона. – Нічого особливого.

Вернули додому. Герш уже тоді, в першім році їх життя, слідив крок за кроком, як оте, що йому справляло почуття жалю на її вид, отой вираз туги за чимось далеким і неосяжним, чого вона, мабуть, і сама не підозрівала, погасає, тратить свій блиск і переходить у якусь апатію. Вона цілими днями сиділа нерухомо біля вікна, покинула шитво, не займалася ніяким господарським ділом ані кухнею і німо та безучасно гляділа на вулицю.

Гершко, занятий своїми ділами, рідко коли, крім шабасу, проводив дні дома і зразу не турбувався тим. Надія, що у Рифки незабаром уродиться дитина, яка оживить її, заставить більше рушатися і поратися, заспокоювала його. При тім же він не мав до жінки ніяких вимогів, вона не потребувала нічого робити, теща сама заходила маленьке домашнє хазяйство, в якому йшло тихе одноманітне життя.

Та з часом прийшла зміна. У Рифки родився син. Порід був дуже тяжкий, мучив її майже цілий день, і лише при помочі лікарів можна було дитину і матір удержати при житті.

Коли Рифка видужала з породових болів, у неї появилися признаки божевілля. Вона кілька разів поривалася з’їсти свою дитину, і мати мусила взяти її до себе та наняти мамку, бо з Рифкою ані хвилини не можна було лишити її саму. Потім, десь так по році, коли хлопчик почав уже бігати і своїм гомоном заповняти хату, вона дуже полюбила його, пестила, цілувала, задля нього покинула навіть свою дотеперішню нерухливість, бігала і реготалася разом із ним.

Гершкові полегшало трохи на душі, і він тим упертіше занявся своїм заробітком. Достави до депо тяглися три роки, потім знайшлася ще одна подібна робота і ще третя. Хоч зиск із них був невеличкий, а клопотів багато, все ж таки Герш почував себе задоволеним. За намовою своєї тещі, яка здавна марила про те, щоб мати свій склеп і урядувати за його прилавком, він заложив склеп з блаватними товарами, та ледве спровадив товари, вложивши в них половину свого капіталу, коли в ринку вибухла пожежа, що знищила також його склеп з товарами.

– Ні, – сказав він після сеї пригоди до тещі, – видно, не стелиться мені дорога до склепу, і не хочу робити другої проби.

І він знов пішов по селах, скуповував худобу і висилав до Відня, возив сіль у гори, та все чув якесь незадоволення, мов не натрапивши досі на те, що властиво повинно бути його заняттям. Отак тяглося десять літ. Восени 1859 року, переходячи Борислав, він побачив якусь нову муровану буду обік села на толоці і поцікавився, що се?

– Ах, се Домсова копальня, – сказав йому знайомий селянин.

– Домс? Се що за Домс?

– Се такий собі панок, пруссак. Він, кажуть, був у Гамериці і там придивився, як із кип’ячки роблять таке, як воду, і вживають до освітлення.

Герш не слухав довше і побіг стежкою через потічок до нової фабрики.

– Чи пан Домс? – запитав він заживного панка середніх літ, що ходив по будинку і голосним криком давав розпорядки, раз у раз лаючи die dummen Polen за їх безрадність та слямазарність.

– Was wollen? – запитав він Гершка, побачивши його внутрі будинку.

Гершко підняв на хвилю капелюх і зараз наложив його знов на голову і сказав, що зацікавився новим підприємством та хотів би оглянути його.

– Eintritt verboten! – гукнув Доме, виводячи його з будинку і показуючи напис надо дверми. – Не вільно досередини. То мій секрет.

– Я не хочу вивідувати ваш секрет, – мовив Гершко, – але хотів тілько одно запитатися: чи справді з отсеї кип’ячки можна зробити чисту нафту?

– Авжеж можна. Dummer Jud! Ще й питає. Може, й ти хочеш братися до сього діла?

– Чому би ні? Мене вже давно кортить, і я пару разів пробував перетоплювати кип’ячку, але нічого з того не виходило.

– Певно, такому простакові, що не має поняття про хімію і хімічне чищення, ніколи нічого не вийде. Ходи сюди і подивися!

І він запровадив його до своєї фабрики, де стояв великий котел, повний кип’ячки, і обік кітла дестиляційний апарат. Він показав йому конструкцію і додав:

– Dumme Polen von Galizien! Мають тут такі скарби в землі і ані пальцем не кивнуть, щоб використувати їх, Preussen müssen kommen, щоб їх навчити.

– Die Juden könnens auch! – усміхаючися докинув Герш.

– Пробуйте! Штуки нема ніякої, а продукція дасть певні зиски.

Се була перша лекція нафтярства, яку одержав Герш, і від тої хвилі його доля була рішена. Він зараз же сторгував у бориславських селян у різних пунктах кілька часток землі і зараз же уложив собі план копання. За його прикладом пішли інші жиди, і не минуло року, як усі бориславські толоки та пустирі – бо такі найлегше можна було купити – покрилися закопами, що робилися зовсім примітивно, руками, з боків замість цямрини обгороджувалися прутяними кошами і по кількох сажнях прокопу давали звичайно жилу, з якої йшла кип’ячка.

Ся продукція була легка і неризиковна, та й не дуже поплатна. Кип’ячка була т[ак] зв[ана] зашкірна, чорна, аж густа. Жиди не вміли добре вичищувати її; виходила нафта жовтава, каламутна, прудка на підпалі, небезпечна в своїх вибухах. Та швидко дестиляція зробилася кращою, і нафта пішла на торзі, витискаючи американську. Рівночасно з тим вичерпалася зашкірна кип’ячка; тисячі ямок, покопаних скрізь довкола Борислава, давали чимраз скупіше того неапетитного, та корисного плину. Треба було копати глибше.

Перше десятиліття тої експлуатації, роблене по-жидівськи, поспішно, з занедбанням усяких приписів гігієни й обережності, коштувало смерті тисячів робітників. Під напором підземних нафтових джерел ями часто валилися, засипаючи робітників; многі гибли в часі наглих вибухів джерела в кип’ячці; поліції і власті безпечності не було ані сліду. Жиди стали всевладними панами в Бориславі, задержували в тайні тисячні свої занедбання та злочини.

Герш вів перед у тім скаженім танці і весь увійшов у спекуляційну гарячку. Йому щастило в усьому. Коли деякі його конкуренти вкладали тисячі в гешефт і, прокопавши їх безуспішно та наробивши ще довгів, утікали з Борислава «без капців», як жартували з них ріпники, то Гершеві, який тепер у зносинах із заграничними фірмами самоправно прозвав себе Германом, не тільки на власних частках щастило докопуватися кип’ячки на десятім, дванадцятім чи п’ятнадцятім сажні; він закупував також ями, розпочаті його збанкротованими конкурентами, і звичайно, прокопавши ще кілька сажнів глибше, таки докопувався кип’ячки.

За його почином і головно на його акціях повстала велика дестилярня біля Дрогобича, перша в тім роді в Австрії, і здобула для бориславської нафти широкий торговий відбут на всю Європу. Герман Гольдкремер стався одною з авторитетних і впливових фірм у нафтовім ділі; капітали, які він пускав у оборот, робилися чимраз більші; якимось інстинктом, виробленим іще в либацьких часах, він відчував кожду добру кон’єктуру в торзі, кожде корисне місце на терені. Йому завидували, різні конкуренти старалися наводити на нього всякі клопоти, денунціювали його до суду за найменші надужиття в його роботах, та все те він умів поборювати, скрізь умів зробити лад і опанувати ситуацію.

І тепер, згадуючи се десятиліття гарячкової боротьби, Герман аж швидше задихав, аж стрепенувся в своїм кріслі. Гарний був час, пора ненастанного зусилля. Треба було день і ніч пильнувати, стояти на сторожі, оборонятися від несумлінних конкурентів, що сотки разів підкидали огонь у його магазини, ушкоджували його апарати, підмовляли його робітників, навіть засідалися на нього самого, бо в Бориславі в ту пору панувало право п’ястука і не щадило ані робітників, ані головачів. Та все те вмів Герман оминати щасливо, запобігаючи шкодам, підставляючи ногу своїм противникам, викручуючися від властей. Він не сипав грішми, як інші жиди, коли їх прикрутить якесь лихо у відносинах до власті, не лякався чого-будь і скрізь умів показати себе чоловіком солідним і певним свого там, де інші тратили голову.

Він майже не жив у ту пору родинним життям. Не бував дома цілими місяцями, то їздячи до Відня, Вроцлава та Берліна, то працюючи на місці в Бориславі. Часом тільки він зітхав, згадуючи свою домівку, до якої його не тягло нічого. Жінка почувала до нього якесь обридження, викликане її хоробливим станом, і не любила й на очі бачити його, та й із сина він не зазнавав потіхи. Те, що йому вважалося найпростішим, найнатуральнішим – дочекатися з сина такого ж гешефтсмана, як і він сам, і гідного наступника його капіталів, подавало мало надії на справдження.

Малий Дувідко вже з самого малку був дивної, хоробливої вдачі. Страшенно нервовий і дразливий, він у дитинстві терпів від нападів корчів, подібних до епілепсії, які мучили його до десяти літ і спиняли його духовий розвій. У тім часі в ньому розвилися жорстокі інстинкти, любив мучити звірів і людей, дивитися на терпіння і конання, обливав покойових собачок своєї матері окропом, випікав їм очі, врізував вуха і хвости і сердечно реготався при їх болісному скомлінні. Так само жорстоко він поводився зі слугами, з сусідськими дітьми; взагалі скрізь, де він появлявся, ширився страх серед дітей; усі звали його не інакше, як «стеклим Дувідком», і тікали від нього, щоб не потерпіти від його диких капризів, що нападали його якось раптом, серед веселої забави та діточого гомону.

Герман мав багато клопотів із-за тих дитячих забавок свого Дувідка. То він, вітаючися з дівчинкою, яка йому дуже подобалася, покусає її лице або запалить на ній сукеньку і плеще в долоні та регочеться, коли дитина верещить і в’ється з болю; граючись з хлопцями, він ні з сього ні з того одного посадить у кропиву, або поб’є терном, або вдарить каменем у голову. Часто родичі поранених дітей тягали Германа до суду за пакості його сина і забороняли дітям ходити на забаву з ним.

На шостім році віддали Дувідка до василіанської школи, та й тут було не ліпше. Дувідко був тупої голови, при тім упертий і непослушний, і ніяк не можна було відучити його від того, щоб не робив пакостей своїм товаришам. Він дер їх книжки, різав їх одежі, копав і смикав за волосся кого міг попасти, і виробляв тисячні збитки, що свідчили не так про його гумор, як радше про якусь брутальну дикість його вдачі і замилування до жорстокості. Вчителі упоминали його зразу лагідно, далі остріше, а нарешті один, не можучи витерпіти з його збитками, які виробляв під час години, велів ученикам простягти його на лавці і сам власноручно вліпив йому кілька тростинок у «стару паню».

Страшно було глянути, що діялося тоді з Дувідком. Зразу він немов сам собі не вірив, що його сміють бити. Дома його не карали за жадні пакості й навички, мати ще захвалювала його і вважала сі пакості за об’яв енергічної, самостійної натури. А тут нараз посміли, ще з такою церемонією, простягати його на лавку! Він розпучливо, закусивши зуби, боронився, відбивався руками й ногами, а далі, винявши ніж, який завше носив при собі, поранив руку одному з тих, що тримали його, і був би поранив ще й інших, якби учитель іззаду не вирвав йому ножа з руки. Коли ж удари залоскотіли на його тілі, Дувідко нараз замовк, поблід увесь, закусив уста аж до крові і аж тоді, як його випустили з рук, оглянувся тупим зором довкола, зверещав страшенно і кинувся на землю в епілептичних корчах. Діти перелякалися, та не менше перелякався й сам учитель. Його почали трусити, відливати водою, але се не помагало нічого; покликали сторожа, і учитель велів віднести його додому.

Страх якого репету наробила Рифка, побачивши свого Готліба – бо так з великої любові вона кликала Дувідка – в такім стані! Вона прибігла до школи і мало не видерла очей учителеві, а потім побігла на скаргу до ректора. Сей приняв її не дуже-то чемно, закидаючи їй, що розвезла свого синка, як циганську пугу, і такого розпущеного та злобного хлопця вони не можуть стерпіти в школі.

– Але ж він хорий, хорий! – кричала Рифка, у якої серце рвалося на саму думку, що хтось міг доторкнутися її божища.

– Коли хорий, то держіть його дома, – сказав ректор. – У нас не шпиталь, а школа.

– У вас не школа, а шкіродерня, катівня, – верещала Рифка. – Я вас до суду подам, я пошукаю свого права. Я вас навчу!

На сьому, одначе, справа й скінчилася, бо в суді не приняли скарги, – тоді ще не розуміли науки без биття, – а василіани не приняли Дувідка до школи. Він так і лишився в приватній науці.

– Пощо йому та школа? – говорила Рифка своїй мамі. – Він і без того все ліпше знає від них. Вони з одної зависті знущалися над ним. Отже, я їм покажу, що він сам без них більше навчиться, як у їх дурацькій школі.

Дувідкові наняли приватного вчителя, але справа через те не посунулася наперед. До деяких предметів, головно до рахунків, його зовсім не тягло, і година рахунків бувала йому найтяжчою мукою. Тільки модні тоді кримінальні романи «Рінальдо Рінальдіні» та повісті Ежена Сю, Габоріо, Монтепена і інших романтиків зацікавили його, і відтепер увесь час, вільний від пустого байдикування, він обертав на лектуру, від якої кипіло в його голові і бурилося в його фантазії. Батько зрештою не дбав про його виховання. Він також був неосвічений і не відчував потреби книжки, та й знав при тім, що Дувідкові ніякого спеціального, фахового знання непотрібно, бо він буде мати гроші.

– Гроші велика річ, – говорив не раз Герман у своїм домашнім крузі. – Слухай, синку, гроші – то всемогучий пан! З грішми ти мудрий, а без грошей дурень. З грішми ти пан, а без грошей капцан. З грішми тебе шанують, а без грошей на тебе плюють.

– А мені про гроші байдуже! – мовив Дувідко.

– А чого ж тобі треба? Чим би ти хотів бути?

– Розбійником, – мовив усміхаючися Дувідко, – не для грошей, не для рабунку – що мені гроші? Візьму і закопаю в землю. А для самої небезпеки, для тих дивних пригод, що на саму їх згадку аж мороз іде по тілі. Отсе мені життя!

– Ах, то рицарська кров! То рицарська кров! – шептала Рифка, подивляючи Дувідкові слова.

А Герман сміявся.

– Ну, ну, синку, тепер то не в моді. Ми також по-свойому розбійники, стоїмо на чатах, пильнуємо хвилі, плануємо напади і відбиваємо чужі, ставимо засідки і ризикуємо. То, синку, війна, в якій треба більше дотепу, хитрості, безоглядності і обережності, як у розбійництві.

– Але я тої війни не люблю, – скрививши рота, мовив Дувідко. – Я люблю, як щось живе треплеться мені в руках, а я раз за разом затоплюю ніж у його тіло, і сліджу його передсмертні судороги, і любуюся струмками гарячої крові, що б’є ключем із його ран, і слухаю його передсмертного стогону і харчання. Отсе приємність! Чуєш, що ти пан над життям людським, коли можеш відібрати його в кождій хвилі.

Германові ніяково було слухати таких концептів, хоч він не вірив у їх серйозність та вважав їх вискоками тих розбійницьких повістей, якими зачитувався його син. Лише блиск його очей, дикий і кровожадний, коли його фантазія забігала на такі теми, велів бачити в них виплив дійсного нахилу його вдачі. Герман здвигав раменами і йшов за своїм ділом, а Дувідко довго ще з матір’ю фантазував на тему розбоїв і вбійств, і вона з подивом слухала його фантазій та все лише шептала:

– Рицарська вдача! Що за рицарська вдача!

– От дітвак, нехай фантазує, – мовив Герман, спльовуючи на підлогу, потім зажмурив очі і задрімав.

І сниться йому, що він лежить на зеленій мураві, пахучій подихами весни, а над ним висить ясне небо глибоко-блакитною безоднею. І мурава під ним, мов ледова крига, пливе кудись по якомусь невидному, безбережному морю. Його серце починає бити живіше, мов у чоловіка, що летить, але рівночасно все його тіло такс ослаблене, знесилене, що він не може ворухнути ані рукою, ані ногою. І глядить угору і бачить, що край його голови виростає пальма і звішує над ним своє здоровенне листя, мов великий парасоль. А в тім листі ворушиться щось неясне, невидне в тіні листя, а замітне тільки якимись металевими відблисками, що пробігають від часу до часу, коли те неясне частиною свого тіла висунеться на сонячне світло.

Ах, тепер він бачить: се гадюка, величезна гадюка, boa constrictor, що склубився серед пальмового листя і отсе, висунувши голову вниз і загнувши шию гаком, своїми пронизливими очима вдивляється в нього. Герман і собі ж не може звести очей від зору гадюки; його серце б’ється швидко-швидко – не знати, чи тривогою, чи радістю; ані думки про те, щоб тікати кудись, кликати помочі. І нараз лускіт, мовби з батога тріснув, гадюка випростувалася і впала з дерева на мураву ось-ось біля нього, і на своїй шиї він почув холодний дотик її голови. І прокинувся.

– Ну? – вирвалося несвідомо з його уст.

Перед ним стояв Дувідко, покритий пилом, задиханий і з густими рум’янцями на лиці.

– Се ти? – промовив Герман, окидаючи його очима. – Пішки йшов?

– Ні, верхи їхав. На буланім, – мовив Дувідко.

– І не скинув тебе?

Дувідко не відповів на сю невинну інсинуацію, але сів на ріг стола, мов на коня, і почав махати ногами.

– Може, що сталося дома, що ти приїхав? – питав Герман, не ворушачися з фотеля і докінчуючи свою сієсту.

– Ні, не сталося нічого.

– А чого ж ти приїхав?

– Так собі. Нудно стало. Що мені робити?

– Що-будь роби, то не буде нудно. Ось тут до ведення рахунків здалась би ще одна сила.

– До ведення рахунків! – скрикнув Дувідко. – Ти ж знаєш, тату, що мені рахунки обридливіші від усього на світі.

– Попробуй, то швидко й засмакуєш.

– Ні, не хочу. Як засмакую, то візьмуся, а тепер не хочу.

– Ну, то, може полізеш у яму?

Дувідко витріщив очі на батька. Така думка, щоб він ліз у яму, як простий ріпник, не приходила йому ніколи в голову.

– У яму? Чого?

– Копати, – з усміхом відповів Герман. – Коли тобі нудно, се найліпший спосіб. І небезпечно, – почуєш, як заморока ходить по нафтових жилах, і булькоче, і преться до стін ями. Ну, і плату дістанеш.

– А ти був там, унизу?

– Певно, що був.

– Ну, і що?

– І нічого. Побув, покопав та й виліз.

– Ну, то мені байдуже. Не піду. І загалом, тату… я хочу бути великим чоловіком.

– Добре, будь.

– І славним, голосним на весь край.

– Не знаю, нащо се тобі придасться, але, як хочеш, то будь.

– Чую в собі силу, відвагу, рішучість…

– То дуже красно. Лізь у яму і працюй.

– Тату, не смійся з мене! Мене пре щось, розпирає до якогось незвичайного діла, а ти мені: лізь у яму.

– Якого ж тобі незвичайного діла треба? Що ти можеш зробити незвичайне?

– О, зробити незвичайне діло! Певно, на се треба й незвичайного чоловіка, незвичайної вдачі. А все те в мене єсть. Мене розпирають гадки. Якісь високі бажання не дають мені спати.

– Скілько знаю, – мовив усміхаючися Герман, – усе спиш міцно і храпиш, як жорновий камінь.

– Але й у сні не покидають мене думки! – говорив Дувідко, не звертаючи уваги на батькові кпини. – Я би хотів видумати щось таке, чого досі ніхто не видумав, збудувати щось таке, чого ніхто не збудував. Я би хотів видумати чоловіка іншого, вищого понад те, що жиє нині на землі. Щоб він плавав у воді, як риба, літав у повітрі, як птах, щоб міг піднестися на місяць, на сонце, пролітати всесвітні простори, як промінь. Отсе було би раз! Отсе була би задача, гідна найбільшого філософа.

– Видумати се, Дувідку, потрафить і дурень, а зробити – от що трудніше. Та вже ж і повидумували всякі машини – і до бігання, і до плавання, і до літання…

– Машини! Що таке машини? Ти її зроби, ти її монтуй, ти її обслугуй, а вона попсується – і ти стій як дурень! Тьфу, паскудство! Тут не машин потрібно, а натуру людську перемінити, піднести на вищий ступінь! Ось що мені хотілось би видумати.

– А може би, ти хотів дещо грошей?

– Нащо мені грошей?

– Ну, так, на цукерки, чоколадки.

– Що-то, я дитина, щоб їв цукерки та чоколадки?

– Та хоч і не дитина. Все-таки менше б тобі нудилося, і ти не займався б такою філософією. Ну, але годі з нею. Мені пора йти оглянути роботу. Підеш зо мною?

Примітки

Василіанські школи – школи, створені на Україні уніатським чернечим орденом Василія Великого, що існував з початку XVII ст. на землях Західної України і Західної Білорусії. У василіанських школах панували схоластично-єзуїтські методи навчання.

…кримінальні романи «Рінальдо Рінальдіні» та повісті Ежена Сю, Габоріо, Монтепена… – Йдеться про роман німецького письменника Христіана-Августа Вульпіуса (1762 – 1827) «Рінальдо Рінальдіні» (1798), твори французьких письменників Ежена Сю (1804 – 1857), Еміля Габоріо (1832 – 1873) і Ксав’є де Монтепена (1823 – 1902).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 22, с. 166 – 189.