2. Юра наважився убити Мошка

Іван Франко

Смеркалося. Кровава заграва, що, розітлівшися на заході, обхопила була все небо, починала звільна погасати, бліднути, зразу на сході, потім на середині неба, і лиш де-де огнистими платами висіла на хмарах та палала пурпуровою пожежею на снігових шпилях далекої Чорногори. Відтам потягало холодним вітром. Віковічні смереки від часу до часу вибухали голосним шумом, мов прокидалися з тужливої полудрімоти, і, неначе величезні птахи, напруго шелестіли всім пір’ям, зриваючися до лету: се одна-друга хвиля полонинського буйного вітру, що тяг горою понад верхами, впадала вниз і вривалася в їх темну гущавину.

Юра йшов довгий час верхом, плаєм, лишаючи село по лівій руці. Він уважно роззирався довкола. Черемош, що гадюкою вився здовж села, щез уже під густим завоєм мряки, білої, як молоко, і гладкої, як простелене полотно. Із хат, розкинених по верхах та збоччях гір, вився клубами дим, але голосів ніяких із них не було чути – вони були далеко від Юри. В селі видно було декуди світло. Нараз із одного верху затужила голосна трембіта; з другого верху їй відповіла друга; у Юри мороз пішов поза плечима. Перша трембіта заголосила знов – аж надто добре звісну йому мелодію – знак, що там, де трублять, у тій хаті хтось умер. Юра напружив зір і слух, щоб зміркувати, де се. Він зупинився на хвилю, слухав, а потім покивав головою.

– А-йи, а-йи! Не як, лиш так, що Олекса Пилип’юк. Мусить так, що він умер. Мошків годованець. Другий до місяця. І так само з ним було, як зо мною. Здоров чоловік був, а нараз ноги під ним почали дилькотіти, голова трястися, пам’ять його покинула, їсти відхотілося. Зовсім так, як мені. А-йи, певно, що се вже йому вічну пам’ять трембітають.

Він обхопив рукою топорець за своїм поясом і пустився йти далі. Звернув наліво, на стежку, що вела до села, і, роззираючись уважно, аби не здибати нікого, гуторив сам до себе:

– Нема старшої ради, нема! Вже як-сми наважився, так мусю зробити. То людоїд, не чоловік. За такого й гріха не буду мав. А втім, що? Нехай мене карають, нехай вішають! Хіба мені жаль життя? Що воно варто? Тепер як мене нетрудний обдер із усього! Але я помстюся! За своє й за людське! Досить нажерся, досить накривдився. Я більшу штуку вдам, як пани. Я покараю такого, що його їх кара не досягає. Я буду для нього карою божою. Нехай інші каються, на нього дивлячись.

Стежка скрутила в ялівцеві та смерекові корчі, серед яких де-де здіймалися вгору великі смереки, останки колишнього могутнього лісу. Ті корчі в слабому сумерку пізнього вечора лежали на збоччі гори, мов здоровий плат чорного сукна. Юра поринув у них, мов малесенька комашка в мохнатому пуху. Він ішов звільна, щупаючи перед собою стежку костуром та ногами, обутими в шкіряні постоли. По якімось часі корчі минулися і стежка вибігла на сіножать та тяглася нею понад глибоке, дуже сточисте провалля, на якого дні грізно шумів невеличкий гірський потік. Його шум та гуркіт ішов, бачилось, десь із-під землі, бо ані потоку, ані дна провалля, заваленого густою пітьмою, не було з гори видно. Юра йшов неначе вузенькою кладкою, завішеною між темним, ще лиш декуди рум’янцем відтіненим небом і далеко темнішою безоднею. Він тепер розмахував костуром і не переставав додавати собі духу.

– Ні, не буду мав гріха! Бог мене простить. Я не йду для рабунку. Я не хочу його ані остілько, що палець завинути. Борони мене боже! Я лише за свою й людську кривду. Адже, ади, труїть людей хрещених, як мухи! Живі очі видять, що труїть. Хіба ж Пилип’юкові було вмирати? Або Герасим’юкові? Господи, таже то арідник, не чоловік! То луципер якийсь! І ади, яким іще добрим чиниться! Гадав би хто: от людяний жид! Але вже чинися, не чинися – понині того стало! Як бог на небі, а я ось тут, так за півгодини буде по тобі! Аус, Мошку! Молися богу, нехай тебе там милує, а тут твоє не життя більше. Я з тобою по судах тягатися не буду. Ані до Коломиї, ані до Львова, ані до цісаря. Запізву тебе до старшого судії і до старшого цісаря. До того, що над усіми нами судія і цісар. Там станемо оба, там будемо правдатися. Там не поможуть ані печатки громадські, ані свідки, ані адукати. Там, сараку, всьо ясно буде, як на долоні. Там відразу буде видно, хто кого кривдив!

І він ішов, стискаючи в мозолистій руці обух свойого топірця.

Йшов і не бачив, як по обох його боках, невідступно крок у крок із ним, ішли два велетні, вищі головами над смереки, а незримі смертним очам. Він говорив сам до себе, інколи в думці, інколи півголосом, а не чув розмови своїх таємних невідступних товаришів. Один із них був білий, другий чорний; одного голос був сумний, жалісний, мов голос сопілки, загублений серед непроглядної, безлюдної полонини, а голос другого був хрипливий, насмішливий, брутальний та зневажливий.

Чорний демон. А що, розумієш тепер, до чого воно йде?

Білий. Давно зрозумів; болить моя душа.

Чорний. І віриш, що не потрафиш відвернути сього чоловіка від його наміру?

Білий. Вірю в ласку й доброту того, хто сотворив його й мене.

Чорний. Тхе! Се не відповідь на моє питання. Ховаєшся за творця, щоб не признатися до своєї слабості.

Білий. Моя слабість з його волі. Так само, як твоя хвилева перемога.

Чорний. Не плети дурниць! Моя перемога! В чім вона? Чи я боровся за неї? Чи я силкувався ловити сю душу в свої сіті? Скажи сам. Будь щирий і признай, що моя сила, моя, як кажеш, перемога – се властиво лише логіка життя, його обставин і подій, що се така сама елементарна сила, як те, що сонце сходить і заходить, що по літі наступає осінь, що звір їсть звіра або ростину. Я тут не борець, не переможець, а тілько інтелігентний свідок, математик, що підводить суму, та іноді – га-га-га! – tertius gaudens…

Білий. Твоя об’єктивність у тім процесі така сама брехня, як і інші твої щирі признання. Ти так, як той грач, що від часу до часу кидає вольти, щоб підправити своє щастя, а все божиться, що грає зовсім справедливо.

Чорний. Га-га-га! Як ти се підглядів? Що ж, грача, за яким добачать кидання вольт або викидають із гри, – а ти сього не можеш зробити зо мною…

Білий. В премудрій економії творця ти потрібний, N та його шляхи темні перед нами так само, як і перед очима смертних.

Чорний. Ну-ну! Не мучся імпонувати мені темними фразами. Дещо троха тих темних шляхів ми таки розуміємо. За стілько міліонів літ навчились бачити дещо далі свойого носа. А коли ти не навчився, то тим гірше для тебе. А на творця вини своєї недотепності не скидай. Отже, синоньку, вертаючи до твойого порівняння з фальшивим грачем… Чи моя гра вірна, чи фальшива, але се одно певне – усунути мене з сеї віковічної гри за людські душі ти не можеш. Ані сам від неї втекти не можеш.

Білий. Не моя воля.

Чорний. Та й сором був би вам, правда? Ну, але, маючи те переконання, що я граю фальшиво, – тобі лишається…

Білий. Лиш одно…

Чорний. Лиш одно? Я думав, що лиш двоє

Білий. Дивитися фальшивому грачеві на пальці і демаскувати його вольти.

Чорний. Або – га-га-га! – пробувати й собі іноді кинути невеличку вольту, щоб поправити щастя на свою користь. Що? Не добре я кажу? Адже клин клином вибивають.

Білий. Се не в моїй удачі.

Чорний. Кажи краще: не моя голова в тім.

Білий. І нема потреби. Бо неправда твоя, що сума життєвих сил і подій усе верне на твою користь. Неправда, що, сумуючи ті явища життя, ти являєшся tertius gaudens. Ти вмієш сумувати лише часткові явища і підводити лише часткові суми, але сума сум, великий інтеграл безконечного диференційного рахунку життєвого невідомий тобі. Тим-то твої радощі короткі, а твої побіди дуже куцоногі.

Чорний. А все-таки в тебе болить душа, дивлячись на них.

Білий. Болить, бо й я слабий твір, бо й мій обрій обмежений, бо й мені велено боротися зі злом у його дрібних і найдрібніших об’явах, а кінцеву побіду чи кінцеве рішення боротьби полишив для себе той, що держить у руках усі почини й усі кінці.

Чорний. Держить або й не держить. Ну, та не про те річ. А про те, чому ж не борешся з тим, що ти називаєш злом і що я в отсьому випадку називаю лише простою консеквенцією всього попереднього? Коли вона тобі видається злою, грішною, болючою, то ну-ко, поборись із нею! Як хочеш! Ввійди в душу сього чоловіка і здуси в ній сю пристрасть, що володіє нею!

Білий. Я не бог.

Чорний. Або збуди в його серці які інші почуття, щоб відвернули його від сього наміру.

Білий. Я вже пробував се зробити і ще попробую, як буде відповідна хвиля.

Чорний. Або промов йому до розуму! Скажи йому, що Мошків шинок при самій дорозі і що, лише він допуститься злочину, його зараз і зловлять.

Білий. Се його не відверне. Я вже бачу наперед, що він, сповнивши злочин, або й зовсім не буде ховатися, або сховається так нехитро, що його зараз же знайдуть і він при першому допиті признається до всього.

Чорний. А може, скажеш йому, що в коршмі якраз у ту пору ночуватиме судія з Косова, той сам, що засудив його вчора.

Білий. Думаю, що він був би в стані піти й тою самою сокирою розрубати голову й судії.

Чорний. Невже думаєш? Ей, у такім разі була би гарна справа! Варто, щоб я сим покористувався! Бачиш, я немов прочував, що з сеї поїздки пана судії може вийти щось доброго для мене, і, хоча він їхав до Жаб’я і мав намір аж там заночувати, я зламав йому колесо перед Мошковою коршмою і змусив заночувати тут. От се буде гарно! Надмухаю сього Юру добре, а як Мошко застогне під ударами його барди, розбуджу пана судію і пхну його до шинкової кімнати… Будуть два гриби в борщ. Спасибі тобі, синку, за добрий натяк.

Білий. Ну, а що, як ти помиляєшся в своїм рахунку? Як Юру в селі здиблють знайомі і він стратить відвагу на вбійство?

Чорний. Я поведу його поза селом: кладкою поконець села за Черемош, потім заріччям поза хати аж до броду, що просто перед Мошковим шинком, а з броду просто в задні двері коршми.

Білий. А я пригадаю служниці, щоб засунула задні двері; Юра потермосить дверима і наробить стуку.

Чорний. Забуваєш, що Юра старий Мошків годованець і здавна має застромлений під порогом дерев’яний ключ, яким у кождій хвилі може без ніякого стуку відсунути засув і ввійти до середини.

Білий. Я зупиню декількох п’яниць у коршмі, щоб Юра, входячи, здибався з ними.

Чорний. Се вже, любчику, іншим часом зробиш. Сьогодні, глянь сам, уже тепер коршма зовсім пуста. Робочий день був, усі гуцули потомлені. Остатні п’яниці пішли з шинку і поплелися додому. Мошкова жінка з дітьми спить у другій половині.

Білий. Онде дорогою з Жаб’я йдуть ярмаркові до Коломиї.

Чорний. Ідуть і пройдуть і не зупиняться коло Мошкової коршми. А та друга громадка, що йде пару сот кроків за ними, зупиниться ще коло броду напувати шкап’ята і прийде перед коршму саме тоді, як усе буде зроблене і лишиться лиш одно – зловити Юру на гарячім учинку.

Білий. Ге! Роби, як знаєш І Я ще спробую від себе робити, що зможу.

І він своєю долонею доторкнувся широких грудей Юри і своїми небесними очима зирнув у понурі, завзятою злобою заіскрені Юрові очі.

І нараз стало Юрі якось дивно, якось боязно, і сумно, і жалко на душі. Боязно, немовби він отсе з живого світу, з-поміж людських веселих осель входив у величезний, темний, непрозорий ліс, де повно гнилих вивертів, де холодно й вогко, де нема інших стежок, крім тих, що протоптали хижі, дикі звірі, де не чути пташиного співу, лиш сичання гадюк, де замісто зелені й цвітів скрізь видно лише плісень та огидливі гриби, а замісто веселого стрекоту сверщків чути глухе стогнання лісових велетнів та якесь іще важче, жалібніше не то стогнання, не то крик нещасних заблуканих людей. І сумно йому на душі, немовби й сам він у тім безмежнім лісі мусив блукати та пропадати до суду-віку.

І жалко йому себе самого, свойого села, своєї рідні, свойого дотеперішнього чесно прожитого віку, жалко всього, з чим зжився і зрісся він досі і що тепер немов назавше мусить покинути. Перед ним стала його хата, осяяна сонцем, і моргала на нього своїми маленькими, підсліпуватими вікнами, немов хотіла сказати: «А ти куди, Юро?» І двері його хати порушилися на чопах і заскрипіли своїм дивно знайомим, любим скрипом: «Юро! Покидаєш нас?» А тут із-поза вікон, із-поза дверей визирають кучеряві, біловолосі головки Василевих дітей, а Юрових унучат, і кричать – одні радісно, а інші тривожно: «Дідуню! Дідуню! Куди ви йдете? Пощо покидаєте нас?»

Юра йшов невеличкою сіножаттю, що простяглася між стопою гори, з якої він зійшов, і гостинцем, що йшов поперек села. Він був саме поконець села. Йшов звільна, оглядався якось непевно, його очі що хвиля бігли по білому полотні шутрованого гостинця в село, зупинялися край кождої хати, при кождих воротах, ждали хвилину, чи не покажеться в них хто. Та ні, ніхто не показувався. Юра переліз через перелаз, вийшов на гостинець, зупинився, потім у противний бік – тихо і мертво довкола. Лиш на безмісячному небі ярко палають зорі.

Знічев’я мацнув себе Юра долонею по лиці – долоня була мокра. Він і сам того не тямив, коли й як із його очей закапотіли теплі сльози. Але на його серці від тих сліз не полегшало.

– Ні вже! Годі жалувати! – пробуркотів він. – Що варто моє життя? І кому я на що здався у світі? А таку гадину забити, то ціле село буде мені дякувати. Не одна душа буде за мене бога просити. Гайда, далі! Лиш обережно, може, й не побачить ніхто! А побачить – овва! Раз мати родила.

І він перейшов гостинець півперек, вийшов на невеличку стежку, що простяглася білою смужкою по зарінку, потім губилася серед великого круглястого каміння близько ріки і перекидалася на широкий, подвійним поруччям обставлений бер, що, зіп’ятий понад Черемош, переходив на другий берег і, бачилось, упирався своїм кінцем у темний смерековий ліс, який покривав напротилежну високу та стрімку гору і темною лавиною скочувався майже аж до самого русла ріки. А під бером ревів та клекотів Черемош. Над водою стояла легка сива мла, крізь яку де-де проскакували, мов граючись, хвилі.

В тім місці ріка звужувалась, а що посеред води лежало багато великого каміння, то хвиля билась о те каміння і відскакувала вбік, гнала в різні боки бистринами та вирами і в однім місці, декілька таких течій лучилося докупи, під самою кладкою в шаленому розгоні натрафляла на великий плоский камінь і перескакувала через нього, творячи над ним неначе величезний дзвін із срібної піни і кришталю. Юра звільна йшов по кладці. Надслухував. Дрібні хвилі, що плюскотіли коло берега, мов цікаві діти дзюботіли до нього: «Куди йдеш? Куди йдеш?»

[Бером називається в Гуцульщині велика з поруччями кладка, по якій можуть переходити не лише люди, а й коні. – І. Ф.]

Мокрі каменюки посеред води, раз у раз оббризкувані водою, вистирчали де-де з сивої мряки та поблискували до звіздяного, безмісячного неба, мов розтоплене скло. Великі, грізні хвилі серед того каміння ревли та товклися сердито. Юрі здавалося, що чує в них сердитий крик власного серця: «Не дарую нехристові! Най буде, що буде!» Та коли дійшов до найбільшої бистрини, до того місця, де хвилі, ревучи та розбиваючись, скакали через великий камінь і творили над ним неначе дзвін зі срібної піни і кришталю, то в фантастичній сутіні йому видалося, що там із клекоту та шуму виринає голова якогось велетня з розвіяною білою бородою і реве до нього несвітським голосом: «Юро, куди йдеш? Юро, вернися!»

На нього вдарила ціла хмара холодної водяної пари, що раз у раз уносилася з сього клекоту. Мороз пройшов по його тілі, і він, натискаючи лівою рукою крисаню На голові, а правою держачись поруччя, пустився підбігцем по кладці, що під його прискореними кроками почала вся хитатися.

– Юро, куди йдеш? Юро, вернися! – ревло і клекотіло з глибини Черемоша, але він, не слухаючи, погнав стежкою понад ріку. По кільканадцятьох кроках стежка поринала в темній гущавині вільшини та ліщини. Навислі гілляки хапали Юру за крисаню. Мокре від роси листя било його по лиці, і кождий такий удар проймав його дрожжю. Під ногами де-де попадало сухариння, що хапалося за його ноги, хрустіло під постолами, іноді грозилося звалити його з ніг. Не бракувало й каміння, яке на таких стежках лежить звичайно не там, де йому треба, немов навмисно накладене так, аби необачний мандрівець поночі зшибав собі пальці та розбивав коліна. Але Юрі все те було байдуже. Він ішов, не озираючись, зціпивши зуби і похиливши голову наперед, притискаючи до правого боку звішений на лікті свій важкий керманицький топір.

І оба незримі велетні, що супроводили Юру, ішли крок у крок за ним, не знаючи ніякої перешкоди. Вони знов розпочали розмову нечутними для Юри голосами.

Чорний. Ну, що, твоя проба вплинути на його психологію потерпіла блискучу невдачу? Ти плачеш?

Білий. Мої сльози – то знак моєї власної слабості. Але господь сильний.

Чорний. Міністер, якому не стало власного концепту, ховається за корону. Але се знак, що політика того міністра банкротує. Корона звичайно проганяє таких міністрів.

Білий. Господь волен зробити зі мною, що хоче, бо я в сьому ділі робив, що міг.

Чорний. Чи там у вас не було кого розумнішого, щоб господь післав його на се діло?

Білий. В сьому питанню чую твої гордощі. Уважаєш, що ти сам дуже премудро заходився в сьому ділі.

Чорний. Признання з твоїх уст дуже мене радує, і навіть, знаєш, почуваю якесь чортівське милосердя над тобою. Так рідко мені трапляється бачити вашого брата заплаканим. Що мені даси, коли я попробую відвернути сього гуцула від його наміру?

Білий. Чортівське милосердя на нашім ринку не має ніякої ціни. Се фальшива монета, за яку не купиш нічого.

Чорний. А однако – давай поб’ємось о заклад, що я потрафлю відвернути його від сього убійства.

Білий. Пощо мені битися з тобою о заклад? Чи думаєш, що я й сам не бачу тисячі способів, якими можна би зробити се?

Чорний. Ого! Тисячі! Ану, скажи хоч один!

Білий. Нащо простішого? В сій хвилі розриваю клявзи на Шибенім, і, поки він дійде до броду, в Черемоші вода прибуде так, що йому ніяким світом не буде можливо перебрести, і Мошко може спати спокійно.

Чорний. Го-го, любчику! Говориш на вітер! А добре знаєш, що сього не можеш зробити. Сам бачиш, скілько тепер гуцулів ходить по Черемоші з остями за рибою. Прорветься в тій хвилі клявза, то, певно, з десяток людей пожило би смерті. Як на твою економію, то се була би дуже глупа заміна: десять гуцулів за одного Мошка. Такі концепти лиши вже мені.

Білий. Стежкою з полонини іде саме Микола Мартюк, Юрів кум і приятель. А що, як я зупиню Юру ось тут на кілька мінут, дам їм зустрінутися обом, а тоді, певна річ, Микола не покинеться Юри і Юра при свідку не буде міг зробити свойого діла.

Чорний. Ану, попробуй. Але вибачай, коли я також натисну одну свою пружинку.

Гущавина корчів, якими йшла стежка, скінчилася. Юра вийшов на невеличку сіножать, обгороджену воринням. Він почував якесь ослаблення від довгого і швидкого ходу, хотів присісти на камені, спочити хвилину. Але, зирнувши на вориння, пізнав свою власну сіножать, яку він іще торік косив і яку тепер скосили Мошкові наймити. Онде серед огорожі стояв високий стіжок пахучої трави, тільки що вчора накиданий і довершений. На вершку острівки ще висіла зелена віха з вільхового пруття; на воринні де-де видно було ще клаптики сіна, що позачіплялися при киданні стіжка. Юра аж зубами заскреготав, побачивши се.

– Моє добро! Моя кровавиця! І вже нетрудний засів, і вже панує, розкошує! І сміється з дурного гуцула, що так легко дав себе одурити. Гей, мой! Не смійся! Ще не знати, чиє завтра. Ще твій сміх може дуже гірко скінчитися. Ще в Юри рука дужа, а в руці сокира. Гей, мой-мой-мой! Не побоявся ти бога скривдити мене, то вже й я не побоюся віддати тобі за своє. Та й не лише за своє – за всіх людей, за всю громаду!

І Юра, натискаючи крисаню на чоло, прискореним ходом, майже бігцем, погнав далі.

Чорний. Ну, стежку з полонини ми щасливо минули. Тепер хоч би Юра сів спочивати, то вже з Миколою не зустрінеться, бо Миколі дорога відси на кладку, а не на Мошків брід. Вишукуй, небоже, зі своєї тисячі способів якийсь інший, розумніший.

Білий. Я вже вишукав.

Чорний. Ого! Так живо! Ну, а можна знати, який він?

Білий. Знатимеш на місці. А тепер поміркуймо лише, яке значіння може мати те, коли би Юра дійсно вбив Мошка.

Чорний. Га-га-га! Пускаєшся на філософію! Значить, з твоїм третім способом дуже крухо.

Білий. Я поклав його богу на коліна. А поки що мені здається, що на сьому вбійстві ти зробиш далеко гірший інтерес, ніж я.

Чорний. Ге-ге! Не вдалася штука! Хочеш збридити мені мій інтерес. Але на таку полову мене не зловиш.

Білий. А все-таки подумай! Адже в отруюванню своїх годованців Мошко не винуватий.

Чорний. Говори-плети! Не винуватий кримінально. Але своєю горівкою з недогоном хіба він справді не отруює їх?

Білий. Він тепер, коли всі в коршмі полягали спати, сидить і читає біблію і молиться.

Чорний. Ти сам дуже добре знаєш вартість його молитви і його побожності. Ти напустив на нього страх смерті. При загальним обрахунку се йому потрутиться, а в результаті лишиться зеро.

Білий. Глянь, у його душі виринають добрі наміри.

Чорний. Як у літню спеку клубляться білі хмарки над Чорногорою. Дощу з них не буде.

Білий. А Юра – по доконанім убійстві минеться його завзяття, пропаде його злість, він покається.

Чорний. Так-так! І висповідається, і розгрішення одержить, і запричащається, а потім його, святого та праведного, повісять. Знаю-знаю. А все-таки результат буде дві смерті – і дві душі.

Тим часом Юра йшов, поспішаючи. На небі Віз почав уже хилитися до заходу. Наближалася північ. Стежка відбігла досить далеко від Черемошу, який глухо стогнав за корчами під своєю джергою з сивої мряки. Ліворуч Юри стояла чорною стіною височезна стрімка гора, покрита смерековим лісом. Здалека з супротивного боку знов заскиглила трембіта; Юрі здавалося, що незримий далекий трембітар подає йому просто до вуха вістку про чиюсь смерть. Села, відділеного від Юри Черемошем, відси зовсім не було видно. Та ось стежка повернула вбік, перебігла ще дві-три сіножаті, перескочила два-три перелази і урвалася на зарінку перед самим Мошковим бродом.

Черемош тут розіллявся широко. Ліворуч було плесо гладке, мов дзеркало, та дедалі воно, ширшаючи, морщилося, рябіло дрібнесенькими хвильками, мерехтіло, мов пересипаючися срібним пісочком, і шуміло якось глухо, втомлено, немов ріка, зітхаючи, спочивала по шаленім розгоні попередніх бистрин та клекотів. Тільки декуди на рябому тлі того броду видно було рівномірні ряди більших і жвавіших хвиль, що марширували одна за одною, мов довгі ряди гуцулів, утомлених довгою дорогою. Се були ті місця, куди йшла глибша течія води і де ріка навіть у найбільшу посуху сягала дорослому гуцулові до колін.

Юра зирнув на брід. Тисячі разів на своїм віці він переходив сюди, нічого не думаючи, не вагаючись і не жахаючись. А тепер жахнувся. Брід видався йому широким-широким, удвоє, вдесятеро ширшим супроти звичайного. Мошків шинок, що стояв зараз за бродом край дороги на підвищенім горбику і глипав на нього своїм одиноким, підсліпувато освітленим віконцем, видався Юрі далеким-далеким. Перехід через Черемош – се ж для нього перехід із одного життя, з того, в якім він зріс і постарівся, в якесь інше, невідоме, далеке і страшне. Що то жде його там? Кого він там зустріне? З ким доведеться йому жити, де і як умирати? В якій землі зложить він свої старі кості? Хто оплаче, а хто прокляне його смерть? Юрі мимоволі закрутилися сльози в очах, але він обтер їх кулаком і сів на великім гладкім камені серед зарінка та почав розмотувати на ногах волоки, щоб роззутися з постолів.

«Та що мені з того, як умирати та де спочивати? – думав він. – Хіба не все одно? Віку мойого й так небагато, а тілу однаково гнити чи отут на цвинтарі, чи там де-будь на тюремнім «гофі». Он Юра Драгарюк не то був, що я, багатир був, та й молодий, та й дужий, та й що? Не завагував положити свою голову аби помститися на своїм ворозі. А тепер про нього й пісню співають…»

І, розмотуючи волоки, він півголосно, на монотонну нуту почав муркотіти собі під вус:

Ой зазулька прилетіла та й єла кувати;

Збирається тяжка ровта, щось іде шукати,

Кували ми дві зазулі, дві разом завили;

А як війшли до Бордючки, так Николу ймили.

Але в моїм огороді та явір зібгався;

Ой їмили Николика, Юрина сховався.

А зазулька прилетіла, зачала кувати;

Але дали від Бордючки до Юрини знати.

Убита ми доріженька в городі на просо;

Ой прибігла та Бордючка до Юрини босо.

Як ся село називає: «Жаб’є чи Ворохта?

«А ти, Юро, ісховайся, бо йде тяжка ровта!»

[Ровта – мабуть, з німецького die Rotten – купа народу, що йде в погоню за злочинцями. – І. Ф.]

Юра урвав пісню і сплюнув. «Ну, завтра тут у селі буде також щось подібне. Набіжать жандарі з Жаб’я, зіб’ють ровту коло Мошкового шинку, будуть кричати, радити, висилати людей на ріжні дороги, але я вже буду далеко. Я вже буду доходити до Косова – ба ні, не доходячи до Косова, зараз на Монастирськім перебреду Рибиною, та й півпереки, горі горою, та на пистинський гостинець, а там я пан! Там я безпечний. Ніхто мене не бачив у селі ніхто й не погадає на мене. Нехай собі ровти ходять та шукають! Нехай жандарі та пани перепитують по селі, чи не мав Мошко яких ворогів! Чи мало він їх мав? Кождий його годованець був його ворог, не лиш я один! А міг і хтось чужий, переходячи вночі коло шинку, забити жида для рабунку, а потім сполошитися та втекти! Мені байдуже. Нехай собі ламають голови, як знають!»

Нечутний для нього регіт його чорного товариша залунав над його головою. Юрі від того демонського реготу лиш мороз пішов поза плечима. Він підкотив штани вище колін, забрав постоли з онучами й волоками, зв’язав їх разом і прив’язав до лівої руки вище ліктя, взяв на локоть правої руки сокиру, в долоню палицю, якою мацав перед своїми ногами воду й каміння на дні, і, сплюнувши ще раз, ввійшов у ріку.

Вода була бистра й дуже холодна. Юрові ноги, зігріті довгим ходом у шкіряних постолах та грубих суконних онучах, сильно почули той холод, немовби нараз були обуті в ледові черевики. Особливо верхня верства річної течії видалась Юрі дуже студеною і відразу обхопила його ноги в тім місці, де були перев’язані волоки, різала там, мов острими бритвами, стискала обі ноги немилосердно, мов тісно закручені залізні кайдани.

– Цураха на тебе, іршена! – буркотів Юра. – Ото-сми студена!

[Іршений – хрещений; сей епітет надають гуцули залюбки не лише людям, але також своїм коням та воді. – І. Ф.]

І звільна, обережно переступаючи з ноги на ногу, він почав брести ріку. Перед його очима щез другий берег Черемошу в сивій мряці, а дрібні, мов із темно-зеленого скла вилиті, хвилі мерехтіли звільна, далі швидше, швидше, ширше, ширше, десь у безмежну далечінь. Здавалося, що той Черемош розливається чимраз більше, що гори розсуваються перед ним, ліси та чагарники біжать, мов отари чорних овець, спуджені вовком, а за ним жене рівне, зелено-скляне, злегка кучеряве плесо отих хвиль, і воркоче, і шумить, і стогне глухо… А серед того плеса не пеньок котиться, не дрібна комашка борикається, але він сам, Юра Шикманюк, похилений на свою паличку, важко підіймаючи заморожені ноги, бреде, бреде, визирає берега і не може знайти його.

А оба незримі товариші не покидали його ані на хвилю.

Крізь шум Черемошу знов залунали їх голоси, нечутні для Юри.

Чорний. Сказавши по правді, я й зовсім не знаю, чого б тобі так убиватися за тим жидом і за тим гуцулом. Згине жид, то й так не твоя страта, а пропаде гуцул, то чи він же один? Сам бачиш, скілько їх пропадає день у день.

Білий. Справді бачу.

Чорний. Та й то ще з гуцулом твоя справа не зараз програна. Його зловлять на гарячім учинку, він не буде мати нагоди ані можности вибріхуватися, признається до всього, покається, а як при тім вийдуть наверх Мошкові нечисті справи, то ану ж його й не засудять на смерть?

Білий. І не засудять.

Чорний. І він у в’язниці житиме іншим життям. Почуття сповненого злочину струсить його душу, отворить йому очі на те, що треба чоловікові чинити, як терпіти горе, як любити інших… тьфу!

Білий. Се справді так буде.

Чорний. А Мошкова смерть – се властиво чиста страта для мене. Що мені з його душі? З його одинокої душі! Він цінний для мене не як індивід, а як чинник розкладу й зопсуття на ціле село, на все около.

Білий. Зовсім вірно міркуєш.

Чорний. Значить, його смерть – навіть потрійна страта для мене.

Білий. Ов, аж потрійна!

Чорний. Авжеж. Ось поміркуй! Умираючи тепер, він не буде міг робити свойого ремесла завтра, позавтрі і далі-далі, рік за роком. Значить, міра його індивідуальних злочинів буде тепер менша, ніж би була завтра, позавтрі, за рік чи за десять літ.

Білий. Певнісінько.

Чорний. Далі. Коли він згасне зараз, то й міра зла та зопсуття, причиненого ним усьому околу, буде менша.

Білий. Очевидячки.

Чорний. А нарешті, коли він упаде жертвою вбійства, згине з руки месника-гуцула, то подумай лише, який пострах піде по інших, подібних до нього!

Білий. І справді. Не вадило б навіть тобі подумати про се.

Чорний. Га! Ти кепкуєш собі з мене.

Білий. Не кепкую, лише вповні згоджуюся з тобою.

Чорний. Згоджуєшся! Так що се, я твій дурень, щоб ти згоджувався зо мною? Коли-бо я з тобою не згоджуюся!

Білий. Я й не прошу тебе згоджуватися. Але те, що ти отсе виложив мені, зовсім вірне, і я пристаю на те.

Чорний. Але я не пристаю! Я не хочу сього вбійства! Я кепсько обчислив свої користі. Я не допущу до сього.

Білий. Воля твоя. Знаєш, що я боротися з тобою за підпахи не буду.

Чорний. А може й хотів би, та знаєш, що не перебореш.

Білий. А ти ось пробуй перебороти Юрову постанову.

Чорний. Думаєш, що не переборю? Ось підожди лише! Я тобі покажу, що я ліпше знаю гуцульську вдачу, ніж ти!

І він, мов різкий вітер, пошумів понад рікою вгору, против її течії.

А Юра помалу, обережно брів по воді. Мусив іти помалу, бо був саме в найглибшій течії, де вода сягала вище колін і де, схибивши кілька кроків униз за струєю, можна було попасти в глибшу воду, в бистрину таку, що сягає по пояс і в якій і найміцніший чоловік не вдержиться на ногах. А тоді прощайся з життям! Ухопить вода, понесе просто на кашицю, на величезне остре каміння, що інженери динамітом розсаджували, а далі на ревучий гоц, – навіть кістки цілої в чоловіці не лишиться після такої мандрівки. Обережно, Юро, на броді! Обережно! Смотри добре палицею воду й дно! Держи стежку просто, як до шнуру! Черемош – не брат, жартувати не любить!

А тут усе йому та Драгарюкова співанка по голові вертиться, довкола вуха бринить, мов комар. Ось Драгарюк ховається по доконанім убійстві.

Але куєт ми зазуля з верби вище плоту;

Але сховався Юрина вечер у суботу.

Ой він добре сокотився, аби не спіймали,

Аби його не в’язали, здоровля не псували.

Ой виросли на горбочку дві березки білі;

Ой той Юра сокотився чотири неділі,

Сокотився й п’ятий тиждень аж у полонині,

А на шестім сам ставився Юра в Коломиї.

«І я так зроблю! – міркує собі Юра. – Коли на мене впаде пізнака, то що ж? Не буду таїтися та відпиратися. Що зробив, те й відпокутую. Вже як, на те йду, то треба на всякий, конець гадку мати».

Він перебрів уже глибоку течію і вийшов на трохи мілкішу воду. Дрібнесенькі хвильки журчали йому коло ніг. Холоду вже не було чути так докучливо; ноги, здавна привичні до Черемошевої води, отерпли. Від вітрового подуву розвіялась сива мла над водою; другий берег Черемошу показався вже ось-ось недалеко, білявою каменястою пасмугою, а посеред неї, мов підсліпувате око, миготіло одиноке освітлене вікно – те вікно, за яким – Юра знав се напевно – сидів тепер над своїм жидівським молитовником Мошко, відмолюючи опівночі гріхи, яких наробив за день.

Нараз плюснуло щось у Черемоші, якраз перед Юрою. Сильно плюснуло. Потім закрутилося по воді широким колесом. Потім ударило Юру по ногах чимось не дуже твердим, тупим, гладким та слизьким. Потім посунулося попри його голі ноги широкою, гладкого й слизькою площею, викрутилося ще раз колесом у воді і посунулося вдруге попри Юрові ноги.

– Ай, госпідку! – скрикнув Юра. – А се що таке? Та в тій же хвилі він догадався. Юра, як і кождий гуцул, був завзятий риболов і відразу пізнав, що при його ногах в’ється велика риба.

– Мой-мой-мой! Се, певно, головатиця! – буркнув він і, не надумуючись довго, присів напочіпки, доторкаючись полами сіряка до поверхні води, і талапнув обома руками наосліп у воду. Головатиця крутилася на однім місці, мов приголомшена або затруєна. Юра лапав сюди й туди руками, замочив їх аж по лікті, але йому було байдуже. Він увесь тремтів – та вже не з холоду, не з ожиданки того страшного, що мало статися там, на другім боці ріки, – тремтів лиш одним сліпим бажанням – спіймати рибу, що так несподівано та дивно наскочила йому під ноги.

[Головатиця – найбільша і найцінніша риба, що водиться в Черемоші. Вона належить до породи лососів (Salmo Hucho), доходить звиш до 1 метра довжини і визначається тим, що з усіх галицьких гірських рік живе лише в Черемоші. Крім Черемошу, вона живе ще в гірських ріках Штирії, Тіролю та Хорватії, що з Альп ідуть до Дунаю.]

– Бідничка! Бідничка! – приговорював він до риби, мов до заблуканої овечки, що, тікаючи від ведмедя, забилася в густе терня та гложжя. – А що ж тобі сталося, що ти так дурієш? Певно, хтось штиркнув тебе вістю, та не зумів придержати, і ти вирвалася від нього, а тепер дурієш з болю? Ну-ну-ну, чекай, чекай!

Головатиця не переставала кидати собою та крутитися при Юрових ногах, поки Юрі нарешті-таки не вдалось налапати рукою на дерев’яний держак ості, що обома залізними зубами була вбита в хребет головатиці. Юра був старий практик і вірно догадався, що якийсь недосвідний рибак мусив зранити сю рибу, та не зумів удержати її. Може, не встиг добре притиснути її вістю до дна, а може, не надіявся такої штуки. Головатиця, зранена, тріпнулася напруго, зламала держак ості і погнала з водою, та тепер з болю не могла витримати в глибокому плесі і викарбулялася на брід. Налапавши рукою зламане держално ості, Юра вправним рухом обернув рибу головою від себе і притис її щосили до дна. Головатиця замахала хвостом, широким, як добрий праник, але вирватись уже не могла.

– Ну-ну-ну, бідничка! – приговорював лагідно Юра. – Ну-ну-ну, не штрикай, бог би тебе мав! Ади, де тебе дзябнув! – мовив він, водячи другою рукою по хребті головатиці. – Аж у нижній половині! Тому-то ти й вирвалася. Ну, але у мене не вирвешся! Агов! Та чекай же! Де твоя голова? Ага, гезде, гездечки! Та бог би тебе мав, нівроку з тебе! Виросла ти собі нічого! Мало не на п’ядь завгрубшки. Ади, ади, ади! Де лише твої зіви? Ага, гезде, гезде, гезде! Так, небого! Тепер ходи з нами!

Юра порався коло риби звільна, обережно, вміло. Він бачив, що вість, якою була скалічена головатиця, замала і заслаба на таку велику штуку і за сам обломок тої ості він не здужає підняти її з води. Тим-то він, натиснувши її одною рукою до дна вістю, другою обняв її хребет там, де він доходив до голови, і, застромивши з одного боку великий, а з другого вказівний палець рибі в зіви, здушив її за горло і тільки так обома руками по якімось часі попробував витягти її з води. Риба була велика, майже на метр довга; Юра ще ніколи в своїм житті не спіймав такої головатиці. Хоч і як ослаблена раною від ості та душенням, вона все-таки ще била сильно хвостом і оббризкала Юру водою від ніг до голови. Але Юра не зважав на се.

Закусивши губи та зажмурюючи очі під водяними бризками, він щосили стискав рибі горло одною рукою, а другою, держачи обломок ості, притиснув головатицю до своїх грудей. Три рази він мусив підсувати її вище, щоб вона своїм хвостом не досягала води та не бризкала його. Держачи отак головатицю майже в обіймах, мов дитину, що своїм роззявленим зубатим ротом доторкалася його бороди, Юра, не питаючи напряму, широкими кроками чалапкаючи в воді, подався до берега. Правда, тут він уже був на мілизні, та й берег був недалеко. Але йому було боязко лиш одного: ану ж поховзнеться, впаде і пустить рибу! Або ану ж риба і так як-будь вирветься, витріпнеться з його рук! І він поспішав до берега, біжучи тим швидше, чим мілкішу воду чув під ногами.

Тільки вийшовши на сухий зарінок і відбігши ще кільканадцять кроків від краю води, він зупинився. Був мокрий, задиханий. У його руках ще кидалася риба, яку він тепер спокійно кинув на мураву перед собою. Аж тепер почав придивлятись їй, наскільки се було можливе в темряві зоряної, безхмарної ночі. Бачив лише, що риба була велика, така велика, якої він іще ніколи не спіймав і навіть не бачив. Хіба чував від батьків, що колись були в Черемоші такі головатиці, що як рослий гуцул візьме її обіруч за зіви і підійме її голову рівно зі своєю головою, то її хвіст досягає до землі.

Але відколи прийшли прусаки і почали з гір пускати дику плавачку та потому клявзи, відтоді в Черемоші головатиць мало, та й то малих; на три, на чотири п’яді – то вже геть велика рахується. А отака, як ся, то хіба де раз на кілька літ чутка піде, що сей або той рибак убив, та й то часто прибріхують! Юра майже очам своїм не вірив. Він придивлявся дивовижній рибі, перевертав її з боку на бік, любувався її рухами та підскоками, зовсім не думаючи про те, що живина мучиться, конає в болю, душиться, винята з її природного живла. Предковіцьке почуття ловецького задоволення опанувало тепер його душу вповні.

Та за кілька хвиль у ній заворушилися інші ряди думок.

– Адже ся риба варта щонайменше п’ятку! – буркнув він. – Е, що п’ятку! Ну-ко, піди хто та злови таку головатицю! Адже іншим часом і десятку дай, то не дістанеш. Ніяк не дістанеш!

І він узяв рибу на руки, як дитину, і поколисав її, бажаючи зміркувати її вагу.

– За доброго підсвинка важить! Е, що, за річного, годованого! То собі рибка! От би Гарасим Попівчуків поцмокав, якби побачив. І хто знає, чи не його то здобич? Там із гори видно було якихось з лучиною – певно, він іще з яким до спілки вибралися та й на таку головатицю наскочили, а тепер стоять на березі, та чухаються в потилиці, та охкають, що таке диво випустили! А ба! Так, видно, судилося! Не їх мала бути риба, лише моя. Недаром кажуть: не того риба, хто дзьобне, а того, у кого вона в дзьобні.

Тільки тепер мигнуло в голові Юри нове питання: що властиво робити йому з сею рибою? Адже ж не для себе він уловив її, не на те, щоб її з’їв він сам, і Василь, і його жінка, й діти. Про се Юра ані не думав. Очевидно, треба продати її. Але кому? Занести завтра до Жаб’я? Ге-ге! Нехай би но здибали його жандарі та побачили рибу, та ще й скалічену вістю! Мався би він пишно! І рибу би взяли, ще й його би на пару діб до арешту запакували! А може, понести до панотця? І се не погано. Але панотець – ми вже знаємо, який він. Скаже: «Добре, занеси там до кухні, ми вже порахуємося». І що буде? Рибу з’їсть, а потому колись, як йому схочеться, дасть дурному гуцулові банку-дві, а найбільше три. «Ні, панотчику! Моєї головатиці ви не побачите на очі! До Мошка занесу!»

І тут нараз урвалося пасмо його думок. Він став, мов остовпілий. Коли його думка ненароком наскочила на Мошка, йому нараз пригадалося все-все, що було так недавно, а тепер, аж до отсеї хвилі, раптом немоа зовсім щезло, розплилося. Адже він ішов до нього? Господи! Адже він ішов з певним, непохитним наміром! Де той намір? Що з ним сталося? Юра мацнув себе лівою рукою по мокрій правій, по тім місці, де у нього недавно була сокира – ого! Сокири не було ані сліду! Юра аж руками об поли вдарився. «Ах, сокира там, у ріці! Впала тоді, коли я ловив головатицю. Гов, треба піти та пошукати її».

Він поступив кілька кроків до Черемошу і зупинився. Сива мряка з-над водяного дзеркала щезла вже зовсім, Небо затемнілося, покрилося хмарою. Під її темною паломою Черемош виглядав чорний, мов грізне, розбулькотане смоляне озеро. Не видно було ні броду, ні кашиці, ні закруту, лише широку, чорну пасмугу, з якої йшов глухий клекіт. Шукати броду, а на броді сокири в такій темряві не було що й думати. Юра затремтів, зупинився і пробував свердлувати очима темне озеро, та надарма.

І знов нова думка шибнула йому в голові. Пощо йому тепер сокири? Аби йти до шинку і зарубати Мошка? А хто ж тоді купить у мене головатицю і заплатить за неї десятку? О, так, Мошко певно заплатить. Він має способи, має знайомих панів, що від них дістане ще більше. Йому жандарі нічого не скажуть. Гайда до Мошка!

І Юра вернув назад, на те місце, де, все ще підкидаючись, на муравнику лежала головатиця. Він намацав її, вирвав із її хребта вість і, відломивши держално, сховав залізні зубці в свою дзьобню, а потім, знявши з себе сардак і обвинувши ним рибу, подався до шинку.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 21, с. 440 – 459.