3. Мошко врятувався і отримав зиск

Іван Франко

Ай-ай-ай! Того клопотів зійшлось сього вечора на Мошкову голову! Вчора, вернувши з Косова, де виграв свою справу з Юрою, застав першу новину, що його годованець Пилип’юк умер. Се би ще байка, але Пилип’юкові «роди», сердиті на Мошка за те, що мав забрати Пилип’юкове поле й полонину, по всім селі трубили, мов у дзвони дзвонили, що Пилип’юк умер не своєю смертю, що Мошко отруїв його. Вже побігли гінці з тим доносом до Жаб’я й до Косова, вже з Жаб’я були коло трупа жандарі, розпитували та розвідували по селі та веліли не ховати покійника, дожидати судово-лікарської комісії.

Мошко зі свойого обов’язку кинувся було до хати, де лежав мрець, хотів робити порядки, що слід для похорону, але де тобі! Прогнали його, ще добре, що не побили. Даремно він клявся та присягався, що в отруєнні Пилип’юка чує себе невинуватим, що зовсім спокійно жде комісії, не боїться слідства… Його запевнення приймали наругою, криками та прокляттями. Мошко пішов до священика, згодив у нього похорон, просив поховати покійника з найбільшою нарадою і заплатив, що слід. Додав іще п’ятку на поминки та сорокоусти і просив священика, аби своїм словом успокоював нарід: нехай не вірять пустим байкам про отруєння Пилип’юка, нехай спокійно ждуть комісії, яка викаже найліпше Мошкову невинність.

Своєю дорогою, думка про комісію зовсім не потішала Мошка. Певна річ, виразної, явної отрути Пилип’юкові він не давав і щодо сього був безпечний. Але горілка, якою щедро угощав свойого годованця – по думці зробленого з ним контракту, – була трошечки підправлена… трошечки, а чим, се вже його шинкарський секрет. Щоб комісія, щоб старий жаб’ївський доктор наскочив на слід того секрету і щоб навіть той секрет був безпосередньою причиною смерті старого Пилип’юка, се видавалось йому неправдоподібним. А все-таки хто знає?

При тім його лякала інша річ, далеко страшніша. Ану ж хтось із Пилип’юкових свояків, що за життя старого не дбали за нього, а тепер так побиваються його смертю, – ану ж хтось із них навмисно задав йому отрути, щоб увалити Мошка в біду! Самі отруїли його і самі наробили репету. Хто розголосив, той розпоросив! Мошка проймав циганський піт при такій думці. Адже, не дай, боже, якби се оказалося правдою, то його положення може бути страшенне. Він один заходився з Пилип’юком, годував і поїв його, він один мав інтерес у його смерті, він запевняв прилюдно, що Пилип’юк не отруєний, а тепер на тобі! Нема й балакання, що його зараз арештують. І се ще буде найліпше, бо якби його не арештували, то Пилип’юкові свояки самі уб’ють його, коли не вдень, під час похорону, то зараз першої ночі. А потім слідство, шукання, допити – і в’язниця, в’язниця, в’язниця!

А що таке слідство в гуцульських горах против жида, на якого кождий має щось на пеньку, де з тисячі суперечних та недокладних зізнань і сам чорт не добуде правди і де на кожду сплетню, на кожду нісенітницю можна знайти десять свідків, у яких при добрім заході вмовиш, що захочеш, і які потім готові заприсягти, що все се бачили на власні очі, – ой, Мошко знав се дуже добре! Адже й сам він не раз мочав пальці в таких справах, помагав заплутувати найпростіші справи, щоб і чорт у них не знайшов ладу, працював щиро над тим, щоб цісарське правосуддя зводити на манівці. А що, як тепер йому доведеться спійматись у ті самі сильця! Пилип’юкові свояки багаті, не пожалують кошту та й заходу, щоб обмотати, обчорнити, обвинуватити його.

Певна річ, і він не одинокий на світі, і за ним, на його користь піде в рух машина – велика, довгорука машина жидівського кагалу. Що-як-що, а вже пропасти йому не дадуть. Про те, щоб він міг бути засуджений, нема чого й думати. В крайнім разі, коли б усе складалося на його некористь, в остатній хвилі всі акти пропадуть із канцелярії, як се вже не раз бувало в подібних випадках, а тоді, по довгих місяцях, розпочинай усе слідство наново! Ну, так, але до того часу ти, Мошку, сиди в криміналі! Ай-ай-ай! Скільки біди, скільки клопоту! Чи не ліпше зібратися зараз та тікати? За одну ніч можна перехопитися через Чорногору – Мошко знає полонинські стежки – і бути на Угорщині. А там безпечно можна переждати часи першого заколоту. А там проясниться, видно буде, чи можна вернути спокійно, чи, може, й зовсім перенестися туди, шукати за горами нового осідку, нового поля діяльності.

Але ні, Мошко відкинув сю думку. Хто ще знає, чи є чого полошитися? Побачимо, що скаже комісія. Його втеча була би найліпшим доказом на користь його ворогів. Утік – значить, почувався до вини. Се значило би для нього повну руїну. Стратити все, що здобув досі тяжкими заходами, довголітнім паньканням з отсими дикими гуцулами. Лишити жінку, дітей серед сеї тічні! Ні, наразі нема ще потреби. Якби справді грозило щось гірше, то у всякім разі буде ще час. Адже зараз на місці не арештують його, а хоч арештують, то й то ще не амінь, ще й тоді можна буде знайти способи до втеки.

Весь день Мошко бігав по селу, порозумівався із іншими жидами, яких у селі жило щось сорок родин, нараджувався та розсилав післанців то до Жаб я, то до Косова, до Кут, до Коломиї. Справу обговорено на жидівській нараді основно, з усіх боків, на всякі кінці, і зараз же молодше жидівське покоління, особливо жонота, пішло шниряти по селу, тягти за язики баб, жінок, дітвору, виловлювати та доносити старшому кагалові всякі погрози, догади, надії, свідоцтва та будущі зізнання гоїв. У селі клекотіло; готовилася війна, а нехибним її знаком було те, що всі жиди нараз зробилися незвичайно чемні, приємні, людяні та братерські супроти гуцулів. А над усім тим клекотом, що йшов унизу, на вузькій Черемошевій долині, час від часу пролітав меланхолійний стогін трембіти, якою по черзі трембітали легені на пригорі коло одинокої хати, де лежало мертве тіло покійного Пилип’юка.

А вечором Мошкові новий клопіт! Із Косова над’їхав судовий ад’юнкт. Він мав якесь приватне діло до Жаб’я, та в остатній хвилі перед від’їздом пан радник, начальник косівського суду, одержавши донесення про наглу смерть Пилип’юка, поручив йому взяти з Жаб’я лікаря і перевести обдукцію помершого. Пан ад’юнкт поспішав на ніч до Жаб’я, та нещастя хотіло, що якраз проти Мошкового шинку колесо в його возі зламалося, і те так, що сільські майстри не могли направити його до ночі. Пан ад’юнкт рад-не-рад лишився у Мошка на ніч, а візника вислав верхи до Жаб’я, щоб зараз дав знати лікареві, аби сей завтра вранці приїхав сюди для переведення обдукції.

З інструкції пана радника знав пан ад’юнкт, що заходить підозріння в отруєнні Пилип’юка і що підозріння паде на одного жида, але на котрого жида, сього пан радник у поспіху не сказав. І от пан ад’юнкт із чистим сумлінням заночував у Мошка, а привчений своєю практикою, вважав найвідповіднішим у розмові зі своїм господарем і з гуцулами зовсім не згадувати про се, що має поручення перевести обдукцію мертвого тіла. Правда, він завважав заклопотане лице Мошкове і навіть знаки безсумнівного остраху його й усеї його сім’ї при його вступленні в шинок, але удавав, що не бачить нічого, і силкувався бути веселим, жартувати та дрочитися з жидами.

– Ну, Мошку, я до вас на ніч! – мовив він, скидаючи з себе запорошений дорожній плащ. – Маєте що на вечерю, бо я голоден?

– Ох, що пан сендзя будуть вечеряти? У мене всего єсть.

– Я не хочу всего, Мошку. Мені лише пару пстружків свіженьких по-жидівськи звари.

– Пстружків! – меланхолійно осміхаючися, мовив Мошко. – Ох, де ж я пану сендзі візьму пстружків? Я ще сам сего року хіба стілько бачив пструга, що раз навесні в Жаб’ю.

– Як то! – з комічним пересердям крикнув пан судія. – Над Черемошем сидиш і пстругів не маєш? Тьфу! Та ні, се не може бути! Я мушу сьогодні на вечерю мати пструги! Роби, що хочеш, а пструги мусять бути!

– Дай боже, щоб були! – мовив Мошко, й собі ж силуючися на жартливий тон. – Але у мене слаба надія. Нема пстругів у нашім Черемоші. Вибили кльоци, а що було решта, то вилапали гуцули.

– А що ж ти за жид, щоб від гуцула не дістав усього? Зараз вишли рибаків, нехай ідуть на ріку. Ніч погідна, може, зловлять. І знаєш що, Мошку? Я обіцяв пану радникові привезти йому головатицю. Накажи їм, аби мені конче, але то конче, зловили головатицю. Розумієш?

– Розуміти я розумію, але…

– Нічого але! Ніякого але я не чую й не слухаю! Так мусить бути, та й по всьому! А тепер давай горівки та й що маєш закусити, бо я голоден, як вовк. І зараз мені ванькир випорожни і постели, а чисто! Без мух, без блощиць, без стоніг, без мурашок, без вужів і іншого вашого дробу, розумієш? Бо я змучений до смерті, спати хочу! І жадної мені мови, ані розмови, ані балаки ні-ні-ні! Розумієш? Отже linksum! Marsch!

Мошко знав добре пана судію, знав його жарти і його в основі добре серце, але пан судія в своїй добродушності не знав Мошка, не знав особливо того, яким важким камінням на Мошкову душу падали його жарти. Іншим разом він жарт відбив би жартом, на запитання, де ж ті пструги і та головатиця, відповів би, що рибаки всю ніч ходили і нічого не зловили. Але сьогодні? Легко було пану судії говорити: посилайте рибаків! Та чи такий тепер настрій у селі, щоб який-небудь гуцул пальцем рушив, аби допомогти Мошкові, сповнити його просьбу?

А з другого боку, Мошко, хоч не чув нічого і не допитувався про ціль прибуття пана судді, але знав, серцем і перепудженими нервами відчував, що він прибув для сеї справи, держить у своїх руках його долю, і рад би був усею душею зробити для нього все можливе, заспокоїти всі його бажання, задоволити всі його забаги. Він знав, що все се може йому дуже придатися, може заважити на вазі його цілого життя, і йому страх не хотілося обертати дійсно в жарт жартливі накази пана ад’юнкта. Він метнувся робити, що можна, вислав одного наймита в село до рибака Попівчука, обіцюючи йому п’ятку за десять пстружків і десятку за головатицю, але наймит швидко вернув з короткою відповіддю, що: «Попівчук грошей не хоче і на рибу сеї ночі не піде». Так і знав Мошко, що така буде відповідь. До інших рибаків не було що й ходити, се були або свояки, або приятелі Пилип’юків. Мошко попробував іще остатнього способу, післав обох своїх наймитів у ріку, і їм справді удалося зловити сачком пару кленьків. Урадувався Мошко рибками, мов не знати яким добром, велів жінці зварити їх і з тріумфальним видом подав їх на вечерю пану судії.

– Га-га-га! – реготався суддя, побачивши рибу і не дуже й розбираючи, що се не пстружки, а клені. – А видиш, Мошку; що як тебе притиснути, то ти таки до чогось придалий. Недармо каже гуцул, що жид лише печений добрий. Нема пстругів та й нема, а як його приперти до стіни, то таки й пструги вродилися.

– Най пан сендзя їдять на здоровля! – радісно мовив Мошко.

– Ну, але тепер то я вже зовсім серйозно наказую, аби мені на завтра була головатиця. То є не мені, а для пана радника. Чуєш, Мошку?

Історію з паном радником пан ад’юнкт, розуміється, видумав. Ніякої інструкції про головатицю радник йому не давав. Але у пана радника була молода, гарна жінка, до якої пан ад’юнкт, старий кавалер, почував гаряче «поползновеніє» сердечне; а ся пані радникова не раз у розмовах жалувалася, що отсе вже третій рік живе в Гуцульщині і стільки наслухалася про ті головатиці, а ще й досі їй не траплялося навіть на очі бачити сеї риби, не то що мати її на свойому столі. Се згадав пан ад’юнкт іще сьогодні надвечір, коли, з’їхавши з Буківця, уперве почув шум Черемошу. «От би було гарно, – подумалось йому, – вертаючи завтра до Косова, привезти пані радниковій гарну головатицю в дарунку!» В його уяві малювався солодкий усміх, з яким пані радникова буде дякувати йому за пригістник, і задля того сподіваного усміху Мошкові прийшлося проводити безсонну ніч. Пан ад’юнкт, смакуючи рибки, прилагоджені Мошковою жінкою, чимраз більше запалювався думкою про головатицю.

[Буковець – висока гора в с. Ясенові, через яку веде гірська дорога з Косова до Жаб’я. – І. Ф.]

– Слухай, Мошку! – говорив він, усміхаючись, але з безсумнівним притиском у голосі. – Не викручуйся мені, не говори нічого, не бреши та не тумани, бо головатиця мені мусить бути на завтра! Маєш цілу ніч часу. Про мене, хоч сам іди з жінкою й усіма бахурами в воду, а щоб мені завтра рано головатиця ось тут лежала, на столі! Та й то не мала, а порядна, хоч на три п’яді! А не буде, то нещастя твоє. Воліло би тебе не бути на світі!

І пан ад’юнкт моргнув на Мошка, немов натякаючи на щось таємне та страшне. Він то собі на жарт, се у нього був звичайний жест, яким він пуджав жидів, живучи в тій певності, що у кождого жида на сумлінні стільки гріхів та злочинів, що сам він уважає себе гідним шибениці і що, значить, торкни йому насліпо пальцем у сумління, дай йому одним жестом пізнати, що знаєш про нього щось негарне, а напевно збудиш у його сумлінні переполох та тривогу.

Мошко знав сей жест, не раз приймав його за жарт, але сьогодні той жест заморозив його душу, кинув його в дрож і в гарячку. Тепер він не сумнівався, що «пан судія» приїхав у справі Пилип’юка, що знає про кинене на нього підозріння, що пструги й головатиця – се не прості собі пструги й головатиця, але перша, нібито невинна, форма хабара, що «пан судія» власне для того не згадує про ціль свойого прибуття, аби ніхто не міг йому закинути, що ночував у підозреного і вимагав від нього дарунків. З розпукою в серці Мошко почав тепер розуміти, що від тої головатиці залежить для нього дуже багато, залежить, може, все його добро, навіть життя. І тим страшніша була його розпука, коли холодний розум чимраз ясніше говорив йому, що роздобути головатицю сеї ночі без якогось надзвичайно щасливого випадку йому буде зовсім неможливо.

Він ще раз післав слугу в село, обіцюючи двадцять банок за головатицю, але його висміяли. Він післав жінку до інших жидів, щоб ті ужили своїх способів на гуцулів, щоб роздобути на завтра головатицю. Обіцяли, але надії великої не робили. Вода в Черемоші занадто велика, рибаки при такій воді рідко коли приносять головатицю. Надто жінка, вертаючи з села, принесла ще одну неприємну новину: Юра Шикманюк учора, програвши справу в Косові, не вернув із сином додому, але пішов до Коломиї; два гуцули, що вертали з заробітків, бачили його на горі за Косовим на пистинськім шляху. Мошко зразу якось не звернув уваги на сю відомість.

– Нехай собі йде! – буркнув він, махнувши рукою.

Було вже пізно вночі. Суддя давно спав у ванькирі на жидівських перинах. Мошкова жінка з дітьми спали в кухні. Мошко, замкнувши шинок і погасивши світло, пішов до своєї кімнати, якої вікно виходило на подвір’я, далі на Черемош. Але йому не хотілося спати. Перелічивши зароблені сьогодні гроші, він якийсь час сидів у задумі. Що то воно буде завтра? І чим-то скінчиться ота історія з Пилип’юком? І чи роздобуде Дувид та Сруль головатицю для пана радника? І як буде держати себе війт у сій справі – чи потягне руку за Мошком, так, як у справі Юри Шикманюка, чи, може, за Пилип’юками? Адже се його свояки!

Але згадка про Юру Шикманюка надала Мошковим думкам відразу інший напрям. Учорашня побіда в суді тепер ані pasy не тішила Мошка. Тьфу, паскудство! Щоб виграти сю паршиву справу, треба було аж двох фальшивих паперів: фальшивого рахунку видатків й фальшивої оцінки Юрового грунту. Треба було панькатися з війтом, підпоювати таксаторів. А яка з того користь? Ану ж Юра справді витягне справу до Коломиї, зведе на місце нову комісію, зажадає присяги? Присяги Мошко боявся, як огню, та й знав, що вона тут небагато б і помогла йому. Ні, з сього може вийти погана справа.

А найгірше те, що Юра тепер буде Мошковим ворогом. Як він дивився на Мошка, виходячи з суду! Адже його погляд різав Мошка без ножа! Чому він не вернув із сином додому? Чи справді так йому сквапно було до Коломиї? А коли сквапно, то чому відіслав сина додому, чому не їхали оба до Коломиї? Юра неписьменний, а Василь письменний, був у війську, знає в Коломиї, де, що й куди, знає ліпше й суд, і адвокатів. Ні, без нього Юра сам не вибрався до Коломиї! Не на те він лишився в Косові, а сина відіслав додому, щоб самому йти до Коломиї! Що жаб’ївські бачили його за Косовим на пистинськім шляху – хто знає, може, він навмисно вийшов туди і ждав, поки подибле кого знайомого, щоб у село пустити чутку, що він пішов до Коломиї?

Юрові очі, запалені ненавистю і холодною, непохитною злобою, так і стояли в Мошковій уяві. Ой ні, се не Коломиєю, не процесом і не адвокатом пахне! Юра, видно, щось інше надумав! Юра не пішов до Коломиї! Він потайки, верхами та відлюдними стежками, вернув до села. Юра не дарує йому – не так хати й грунту, як радше своєї ганьби, що був жидівським годованцем, а потім і своє стратив, і годованства позбувся. Юра тепер Мошків ворог, буде чатувати на нього, певно, надумав помститися на нім – кроваво, дико, без застанови і без милосердя, як лише гуцул уміє мститися!

Якимось диким вихром закрутилися в Мошковій голові думки, образи, висновки, поки не дійшли до того кінця, до тої ясної, непохитної певності, що властиво тепер, може, в отсій хвилі, найбільша небезпека грозить Мошкові від Юри, – Мошкові й усій його родині. О, бо гуцул у таких хвилях помсти дикий, кровожадний, не знає розваги, ані милосердя. Сидячи на лаві конець стола, Мошко при сих думках мов зомлів, одубів, отетерів із наглого переляку.

Щось душило його за горло, тисло в грудях, висаджувало очі з голови, спирало дух. Коли б так у сій хвилі почувся був стук до вікна або до дверей, коли б двері були нараз відчинилися і в них показався Юра – Мошко, без сумніву, був би в тій хвилі вмер із самого страху.

Але довкола було тихо, спокійно. Черемош шумів глухо; з пригірка від Пилип’юкової хати ще раз застогнала трембіта і затихла. Мов хміль по тиці, так Мошкова душа по тій тиші п’ялася вгору, шукала собі в ній опори, скріплення. З тяжким зусиллям він підвів руку і обтер собі нею чоло – воно було покрите краплистим, холодним потом; потім він іще раз простягнув руку і присунув до себе грубу, в шкіру оправлену книгу – першу-ліпшу, що лежала скраю. Він розгорнув її – се була псалтиря, гебрейська, стара, з заялозеними, пожовклими картками, друкована грубим квадратовим друком. Майже не тямлячи, що й як робить, Мошко ще ближче присунув книгу до себе і обернув на неї свої безтямні очі. Зразу очі скакали по буквах, мов гуцульський віз по камінню, але звільна пароксизм переляку втишувався, квадратові букви почали немов оживлюватися, набирати виразу, в’язатися в слова й речення, і Мошко звільна, мов дитина, що вперве береться читати, або мов реконвалесцент, що вперве по тяжкій слабості береться ходити, почав складати слова в речення, речення перетворювати на образи і ссати, пити всею істотою зі святої книги при помочі тих речень і образів щось немов у спеку холодну, погожу воду.

«Боже, боже мій, почуй, мене! Пощо ти покинув мене?

Далеко від рятунку слова моїх прогріхів. Боже мій, кликатиму тебе вдень, і ти не почуєш, і вночі, і се буде мені мов безумство.

А ти живеш у святім, хвало Ізраїлева; на тебе надіялися батьки наші, надіялися, й ти вирятував їх; тебе покликали, і вибавилися; на тебе надіялись і не засоромилися.

А я черв’як, а не чоловік; наруга людям і нікчемність перед людьми. І всі, бачачи мене, наругалися з мене, говорили ртами та похитували головами…»

Що се було? Мошкові здавалося, що в його нутрі живе щось окреме, незалежне від нього, щось сильне, остре, жорстоке, що водить його очима по сих словах і обертає важку, болючу машину в його голові, а та машина, мов чародійська ліхтарня, освічує найтайніші закутки, найглибші безодні його нутра і показує йому там усяку погань, усякі страховища і всякі кари. Показує йому його самого в образі немилосердного гордяка, то знов у образі збитого, окровавленого та поруганого злодія, зловленого гуцулами на гарячім учинку, то знов у образі отруйника, що ніччю з дрожжю в руках досипає отрути до напою, а потім хтось дає той напій пити його жінці, його хорій дитині замість ліку, а він бачить се і хоче бігти, вирвати їй з рук погане питво або хоч крикнути, остерегти її – і не може рушитися, не може крикнути. І знов він бачить себе одиноким на світі, погордженим, випхненим із людської громади, і ніби його мучить страшенно та самота, і він біжить кудись, довго, без духу, без тями, озирається навколо, шукає, шукає людського лиця, живої людини. Та дарма! Кругом пустиня, безлюддя, мертве каміння та ще мертвіші білі кості. Ах, лиш одну живу людину побачити! Почути людський голос! Знати, що світ іще не вимер, що я не остатній живий чоловік на землі!

Мошко нараз прокинувся з полудрімоти, що насіла була на нього. Чи се йому снилося, чи справді хтось стукнув сінешніми дверима? Ні, мабуть, снилося. А може, жінка… гов, а се що? Знов щось зашелестіло в сінях – чап-чап… Клямка брязь… Звільна відчиняються двері, звільна, широко, і в дверях, мов намальований, розхристаний, мокрий стоїть Юра Шикманюк.

Мошко хотів крикнути, схопитися з місця, тікати, ревти та кликати помочі, але не міг рушитися, не міг видобути з горла найменшого голосу. З рознятим ротом, вибалушеними очима, закляклими на книзі пальцями він сидів, блідий, як стіна, закаменілий, безтямний.

– Добрий вечір, Мошку! – промовив Юра, не то всміхаючись, не то любуючись видом жида, полумертвого з переляку.

І, не дожидаючи Мошкової відповіді, Юра почав наближатися до стола, придержуючи правою рукою щось немале, обвинене сардаком і притиснене до його груді. Мошко в безсильнім переляку ледве здужав підняти одну руку і закрити собі нею очі, з його горла вирвалося щось мов глухий стогін. Юра зневажливо засміявся.

– Ха-ха-ха! Перелякався, Мошку? Чуєш, що скривдив мене, що варто би тобі за се іншого пригістника, ніж я отсе приношу. Ади!

І він розвернув сардак, виняв із нього головатицю і, держачи її обіруч за голову, замахнув нею і положив її на столі, мов довгий, вузький полоть солонини.

– А що? Бачив коли таку? – тріумфально, радісно мовив Юра.

Мошко все ще мовчав, не міг прийти до себе. Він глядів тепер на головатицю такими самими не то переляканими, не то зачудованими очима, як уперед на Юру. Він силкувався пригадати щось, щось таке, що в’язалося з головатицею, але не міг. Страшна хвиля, яку він пережив отсе, змела все попереднє з його мізку, мов хуртовина змітає купу сипкого піску. Лише механічно, з купецької привички, він промовив нарешті:

– Ну, що хочеш?

– А що даси?

Мошко звільна приходив до себе. Він устав з місця, приступив ближче, доторкнувся до головатиці. Холодний дотик слизького риб’ячого тіла вернув йому всю пам’ять.

– Дай десятку! – мовив Юра.

Мошко затрясся. Він бачив сповнення своїх надій, які ще недавно так турбували його, пригадав собі своє положення, з якого отся головатиця була для нього дошкою рятунку, і ціна, якої зажадав за неї Юра, видалась йому смішно дрібною. Він скривив уста до сміху.

– Слухай, Юро! Лиши мені ту рибу. Вона мені дуже потрібна – розумієш, дуже потрібна. Іди тепер спати, а завтра ми сторгуємося.

– Ого-го! Я на таке не пристаю! Я не лишу головатицю на обіцяне. Чи ще ти не досить мене дурив? Гадаєш, що я зовсім глузду не маю і дам водити себе, як кітка за стеблом? Зараз мені гроші сюди, а ні, то беру рибу.

Юра говорив піднесеним, сердитим голосом. Мошко тривожно наблизився до нього.

– Пст, Юро! Тихо, тихо! Тут за стіною пан спить.

– Що за пан?

– Пан сендзя.

– Ну, то що? То я не смію упоминатися за своїм? – мовив Юра бутно, але понизивши голос.

– Тихо, Юро! Не говори, не кричи, бо сам не знаєш, що говориш. Якби ти знав, яке добро ти зробив мені… Ой, якби ти знав! То ти жадав би за сю головатицю не те, не десятку! Слухай, Юро, що я тобі скажу! Ану, признайся мені по правді, чому ти відправив учора свойого Василя з Косова самого?

– Бо я хотів іти до Коломиї.

– А чому ж ти не пішов до Коломиї?

– Бо так мені випало.

– Що тобі так випало?

Юра махнув рукою.

– Ет, не питай, а говори про діло! Купуєш головатицю чи ні?

– Чекай, Юро, чекай, чекай, чекай! Я говорю про діло, сто раз важніше, ніж головатиця. Що таке головатиця? Що вона варта? А ти послухай, що я тобі скажу, чому ти не пішов до Коломиї. Тому, бо потайки вернув сюди в село. А чого вернув? Бо хотів забити мене. Напасти вночі і забити. Правда, Юро? Скажи, що неправда!

Тепер на Юру прийшла черга остовпіння та переляку.

– А ти відки се знаєш? – ледве прошептав він голосом, здушеним зі зворушення.

– А видиш, що знаю! – мовив Мошко. – І ти не смієш відпертися, бо знаєш, що моя правда. Я ворожбит, правда, Юро? Ну, а де твоя сокира, Юро?

– Там… у Черемоші, де я ймив отсю головатицю.

– А видиш, Юро, чому я засміявся, коли ти зажадав за головатицю десятку? Чому я казав: якби ти знав, що вона варта? Я знав, що вона варта, що вона, може, врятувала мене від смерті. Що якби ти зажадав за неї сто, тисячу ринських, то й то не було би задорого. Я засміявся, бо зрозумів, який ти дурень, Юро! Старий, а дурний дурень! ішов мене забити, а не знав, що у мене пан сендзя ночує і що я можу при першім шелесті зловити тебе і віддати в його руки. – Мошко брехав тепер усею силою пари, мов кінь галопує, зірвавшися з припону, бажав зовсім отуманити, ошоломити Юру. – І ще тим дурень, бо не знав, що я виграв справу в Косові не на те, аби тебе скривдити, а лиш, аби показати тобі, який ти дурний та нерозумний, заходячи з Мошком у процес. А мені ані твоєї хати, ані твого грунту не треба. Чуєш, Юро? Ось на тобі за твою головатицю: тут маєш той контракт, що ми зробили на твоє прогодування… не хочеш, як хочеш! А ось той рахунок моїх видатків, що я виложив на тебе, – бачиш, роздираю його перед твоїми очима! А ось тото ошацування твойого грунту, що було читане в суді, – на. Все тобі дарую, щоб ти не казав, ще Мошко одурив і обдер тебе. Не віриш? Думаєш, що я даю тобі якісь фальшиві папери? Ну, візьми їх, в завтра підемо до панотця, нехай він тобі прочитає та й скаже. Я при нім повторю те, що кажу тепер. При нім і спалимо ті папери, то, може, тоді повіриш, що Мошко не є твій ворог. Добре?

– Та… нехай і так буде. Але… Мошку!

– Що таке?

– Скажи, бійся бога, що се тобі сталося? Відки се в тебе… таке… взялося?

– То за отсю головатицю, Юро. За те, що ти приніс її мені сеї ночі. Розумієш?

– Ні, не розумію.

– Ну, то й не розумій. Я ж кажу, що ти старий дурень. А тепер іди спати.

– Та куда мені тепер іти? До Василя далеко, а я весь мокрий.

– Візьми собі мою суху бекешу та й джергу, – ось тут у комірці лежить, іди до стодоли та й зарийся в сіні. А мокре все тут поскидай. Там огрієшся.

І Мошко взяв зі стола лампу і пішов до сіней посвітити Юрі, поки сей перебереться в сухе. А бачачи се, білий велетень, що поруч чорного стояв під хатою і був свідком цілої сцени, в сердечнім зворушенні щиро стиснув обі долоні свого чорного товариша. Та сей при дотику білих, світляних рук ангела підскочив високо обома ногами зробив страшенну гримасу, що виражала нестерпний біль, і, вириваючи свої руки з дружнього стиску, шарпнувся взад усім тілом так напруго, що аж вивернув козла в повітрі і запоров рогами в шутер на подвір’ї.

– Дурню! – скрикнув він люто. – І якого дідька ти в сантименти впадаєш? І зараз стискатися лізеш! Ніби не знаєш, що мені твій дотик пече гірше пекольного огню!

Ангел усміхнувся.

– Ах, вибачай! Я й забув. Я лише хотів погратулювати тобі, що ти гарно виконав мій план.

Чорний. Твій план? Роззяво! Плаксо! Ти здібний видумати якийсь план! І гратулювати берешся, не тямлячи значіння того, що бачиш очима.

Білий. Та вже певно, що твойого диявольського значіння не тямлю. Мені й байдуже до нього.

Чорний. То-то й є! Ти своїми підсліпуватими очима бачиш тут лише побіду добра, ідиллю.

Білий. Може, бачу дещо й більше.

Чорний. Може! Говори-плети! Якби бачив, то, певно, не ліз би гратулювати мені. Не присвоював би собі мойого діла.

Білий. Я й не чиню сього. Я лише кажу, що ти гарно виконав той план рятунку обох сих душ, який я перед тим поклав на божих колінах.

Чорний. Рятунку! Га-га-га! Чудовий план! Щоб змінити постанову Юри, треба було збудити в його душі низький інстинкт захланності, жадобу зиску. Щоб наклонити Мошка до великодушності, треба було струсити до дна його душу жахом смерті. А результат? Мошко лишиться живий, в понятті Юри він буде ворожбитом, добрим чоловіком і добродієм. При помочі головатиці вій піддобрить собі судію, так що той при обдукції буде дивитися крізь пальці на ріжні симптоми, завважені лікарем, і, сконстатувавши брак арсеніку, заспокоїться зовсім і оголосить Мошкову невинність. І життя в селі піде далі своєю чергою.

Білий. А все-таки Юра житиме з сином, і віддасть своє добро внучатам і ті будуть любити його. І, голосячи добре діло Мошкове, він уменшить у селі суму ненависті против жида. А Мошко не забуде тих хвиль, пережитих сеї ночі.

Чорний. І, думаєш, поправиться?

Білий. Називай се, як хочеш, – а все він буде поводитися, тямуючи сю хвилю.

Чорний. Овва! Під острахом! Силуване добро.

Білий. Господь ріжними дорогами тягне людей до добра. Одних страхом, других жадобою зиску, інших особистою амбіцією, ще інших подразненим самолюб’ям; лише невелика часть робить добро з чистої, високої любові до добра. Божа річ цінити, яке добро вартніше. Моя річ – допомагати по змозі, щоб сума добра між людьми все більшала та більшала:

Чорний. Еге ж, еге! Вийшов сівач на поле сіяти, та й сіяв, кидаючи насліпо одно зерно на стежку, друге в терня, третє в буйну пирійку, в надії, що хоч якась частина зійде, і виросте, й достигне, і дасть стосотні плоди. А я собі сію свій кукілець розумно, з гарним обрахуванням. Де не можу зовсім заглушити твоєї пшенички, там хоч запоганю її.

Білий. Що ж, роби, як знаєш і як мусиш! Поборемось!

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 21, с. 459 – 472.