7. Королик і Медвідь

Іван Франко

Ішов Медвідь з Вовком по лісі, аж ось зацвірінькав якийсь пташок у корчах. Підійшли ближче, а то маленький пташок з задертим хвостиком скаче по гілках та й цвірінькає.

– Вовчику-братику, а се що за пташок так гарно співає? – запитав Медвідь.

– Цить, Медведю, се Королик! – шепнув Вовк.

– Королик? – шептав і собі ж переляканий Медвідь. – Ой, то в такім разі треба йому поклонитися?

– Авжеж, – каже Вовк, і оба поклонилися Короликові аж до самої землі. А Королик навіть не дивиться на них, скаче собі з гілки на гілку, цвірінькає та все задертим хвостиком махає.

– Чи бач, яке мале, а яке горде! – бурчав Медвідь. – Навіть не гляне на нас! Цікаво б було хоч раз заглянути, як там у нього в палаті!

– Не знаю, як воно буде, – мовив Вовк. – Я хоч і знаю, де його палата, але заглядати до неї ніколи досі не подумав.

– А що, страшно хіба?

– Страшно не страшно, а так якось не випадало.

– Ну, ходім, я мушу заглянути! – мовив Медвідь. Прийшли до дупла, де було Короликове гніздо, та тільки що Медвідь хотів заглянути досередини, аж тут Вовк сіп його за полу.

– Медведю, – шепнув, – стій!

– А що там таке?

– Не бачиш, от Королик прилетів! А от і його Королева. Не подоба нам заглядати при них.

Медвідь відійшов з Вовком у корчі, а Королик і його жінка влетіли до свойого дупла, щоби нагодувати своїх писклят. Коли по хвилі повилітали геть, наблизився Медвідь до дупла і заглянув досередини. В дуплі було як у дуплі: прогниле дерево, трохи пір’я настелено, а на пір’ї п’ятеро маленьких Короленят.

– Ну, се має бути королівська палата! – скрикнув Медвідь. – Та се якась жебрацька нора. А отсі голопуп’ята – то королівські діти? Тьфу, та й погані ж потерчата!

І, сплюнувши сильно, Медвідь хотів іти собі геть, аж тут маленькі королики як не запищать у гнізді:

– Го, го, пане Медведю! То ти на нас плюєш? Що ми тобі за потерчата такі? Ми чесних батьків чесні діти, а не ніякі потерчата. За сю образу ти мусиш нам тяжко відповісти.

Медведеві аж мороз пішов поза шкірою від сього крику. Він якмога швидше побіг від поганого дупла, забіг у свою гавру, сів там та й сидить. А малі королики в гнізді як розкричалися, то вже кричали невгаваючи, поки батько й мати не прилетіли.

– Що тут таке? Що сталося? – питають старі і подають дітям то мушки, то хробачки, що котре назбирало.

– Не хочемо мушок! Не хочемо хробачків! Подохнемо з голоду, а не будемо нічого їсти, поки не дізнаємося, чи ми потерчата, чи чесних батьків чесні діти.

– Та що вам таке сталося? – допитують старі.

– Був тут Медвідь і назвав нас потерчатами, ще й наплював у наше гніздо, – мовлять малі королики.

– Чи так! – крикнув старий Королик і, не думаючи довго, знявся та й полетів до Медведевої гаври.

– Ти, старий Бурмиле, – мовив він, сівши на гілляці над Медведевою головою, – що ти собі думаєш? З [якої] причини ти моїх дітей потерчатами прозиваєш, ще й у моє гніздо плюєш? Мусиш мені за се тяжко відповісти. Завтра, скоро світ, ставай за мною до кровавої війни.

Що мав Медвідь робити? Війна, то війна. Пішов кликати собі всіх звірів на підмогу: Вовка, Кабана, Лиса, Борсука, Серну, Зайця, що тільки бігає по лісі на чотирьох ногах. А Королик і собі ж поскликав усю пташню, а ще більше лісової дрібноти: мух, чмелів, шершнів, комарів, – і казав їм лагодитися на завтра до великої війни. Вечором зійшлися всі на нараду, як зі звірами воювати.

– Слухайте, – каже Королик, – треба нам когось вислати на звідини до ворожого табору, щоб ми знали, хто у них генерал і яке їх гасло.

Рада в раду, вислали Комара, бо сей найменший і найхитріший. Полетів Комар до медвежого табору, а там саме нарада розпочинається.

– Що нам починати? – говорить Медвідь. – Ти, Лисе, найхитріший між усіма звірами, ти нам будь за генерала.

– Добре, – говорить Лис. – Бачите, якби-то зі звірами була справа, то нам би найліпше мати Медведя за генерала, але сим разом нам треба мати діло з тою крилатою дрібнотою, то, може, я вам тут більш допоможу. Бо тут головна річ – око бистре і розум делікатний. Слухайте ж, який у мене план. Вороже військо буде літати в повітрі, то правда. Але нам про нього байдуже. Ми ходімо просто до Короликового гнізда і заберім у неволю його дітей. Скоро їх будемо мати в руках, то присилуємо старого Королика, щоби закінчив війну і піддався нам, і тоді ми виграли.

– Славно, славно! – закричали всі звірі.

– Значить, – говорив далі Лис, – треба нам іти густою лавою, держатися купи, бо там у неприятеля є й орли, і шуліки, і всяка погана птиця; як будемо йти вроздріб, готові нам очі видовбувати, абощо. А разом, то все безпечніше.

– Правда, правда, – крикнув Заєць, у котрого на саму згадку про орлів аж ноги затряслися.

– Я буду йти попереду, а ви всі за мною, – говорив далі Лис. – Бачите мій хвіст, – се буде у нас бойова хоругов. Усі маєте пильно дивитися на мій хвіст. Поки я буду його держати просто догори, то знак, що все безпечно, що можна йти сміло. Якби я завітрив десь якусь засідку, то зараз похилю хвоста троха вдолину; то знак для вас, що маєте йти троха помаліше і осторожно. А якби вже зовсім біда була, тоді я затулю хвіст між ноги, а ви всі тоді втікайте щодуху.

– Славно, славно! – закричали всі звірі і дуже величали Лисову розсудливість. Комар, вислухавши весь той премудрий план, полетів до Королика і розповів йому все докладно.

На другий день, скоро світ, зібралися звірі до походу. Земля дуднить, галуззя хрустить, рев, крик та писк по лісі, аж сум побирає. А з другого боку птаство почало злітатися: повітря шумить, листя з дерев сиплеться, крик, гамір, крапання, що не дай господи. Густою лавою йдуть звірі просто до Короликового гнізда; густою хмарою літає понад ними пташня, та що, не може їх спинити. Та старий Королик про се не дбає. Побачивши Лиса, як сей гордо машерує поперед війська з хвостом, мов свічка, піднесеним угору, він кликнув Шершня і каже до нього:

– Слухай, небоже! Бачиш ти он сього Лиса? Се ворожий генерал. Лети щодуху, сядь йому на живіт і жали що маєш сили.

Шершень полетів та й просто Лисові на живіт. Почув Лис, що щось там шпортає у нього на животі; от-от би знизив хвіст та обігнався, але ні, його хвіст нині – бойова хоругов, не можна! Аж тут Шершень як не шпигне Лиса в саме болюче місце!

– Ой лишенько! – скрикнув Лис і знизив хвіст наполовину.

– Що там? Що там? – загомоніли звірі.

– Мабуть… якась… засідка, – пробубонів Лис, а сам аж зуби заціплює з болю.

– Засідка, засідка! – пішов голос поміж звірячі ряди. – Осторожно, браття, бо засідка.

Та в тій хвилі Шершень як не вжалить Лиса що мав сили! Лис як не завиє з болю, як не підскочить на півліктя вгору, як не затулить хвіст поміж ноги та втеки! А звірі вже не питали, що там сталося, а в переполоху як не кинуться навтікача куди хто міг, одні через других. А птахи, оси, комарі, шершні за ними, на них, б’ють згори, дзьобають, рвуть, кусають. Страшна була різанина! Звірі, котрі не погибли, ті порозбігалися і поховалися по ямах, а Королик зі своїми птахами та комахами одержав знамениту побіду.

Радісно прилітає Королик до свойого гнізда і говорить до дітей:

– Ну, діти, тепер можете їсти, бо ми віднесли знамениту побіду над звірами.

– Ні, – говорять короленята, – не будемо їсти, поки Медвідь не прийде сюди і не перепросить нас.

Що було робити? Полетів Королик до Медведевої гаври, сів на гілляці над його головою та й говорить:

– Ну, Бурмиле, а смачно воюватися з Короликом, га?

А Медведя, що в війську йшов із самого заду, в часі переполоху добре-таки кабани, серни та олені ратицями попід ребра потолочили, так що він лежав та тільки охав.

– Іди, дай мені спокій, – буркнув він. – І десятому закажу, щоби з тобою не зачіпався.

– Ні, небоже, сього не досить, – мовив Королик. – Мусиш піти до мойого дупла й перепросити моїх дітей, бо коли ні, то ще тобі гірше лихо буде.

Не було що змагатися. Мусив Медвідь іти і перепросити короленят, що вони не є жадні потерчата, а чесних батьків чесні діти.

Аж тоді короленята задовольнилися і почали знов їсти та пити.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 20, с. 95 – 99.