Для домашнього огнища

Іван Франко

Відень, у падолисті 1892 р.

Примітки

Вперше повністю надруковано в серії «Літературно-наукова бібліотека», кн. 11. Львів, 1897, с. 149, накладом журн. «Житє і слово».

Повість написана І. Франком в листопаді 1892 року польською мовою під назвою «Dla ogniska domowego».

Український текст повісті «Для домашнього огнища» І. Франко почав друкувати 1893 р. в Коломиї як додаток до журналу «Народ» з написом на звороті титульної сторінки: «Присвячую Опанасові Мирному. Автор». Але надруковано було тільки пів-аркуша (8 сторінок). На друкованому тексті стоїть дата – 1894.

Деяке світло на причини припинення цього видання проливає листування М. Драгоманова з М. Павликом – редактором «Народу». М. Павлик, згодом видаючи це листування, зазначив у примітці третій до листа М. Драгоманова від 18 (30) жовтня 1893 р., де йшлося про повість Івана Франка «Для домашнього огнища»:

«Вона почала була йти додатками до «Народу», та Мик. Ковалевський рішуче цьому спротивився (диви далі лист із Чернігова), так що я мусив перервати друк повісті» (Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876 – 1896), т. VII (1892 – 1893). Зладив Михайло Павлик. Чернівці, 1911, с. 310).

М. В. Ковалевський (1841 – 1898) – прогресивний громадський діяч, який активно сприяв виданню «Народу» і його поширенню на Східній Україні, в листі до М. Павлика з Чернігова писав:

«Мене дивує, що приложено повість І. Франка «Для домашнього огнища». №№ «Народу» приходять неакуратно, рідко хто одержить повний річник, значить мало надії, щоб одержати цілу повість, а повість така річ, що як не буде середніх карток, то її хоть викинь. Дивує мене, і певне інших українців здивує, чому Франко не помістив своєї повісті в «Зорі», де прочитала б її ширша публіка, – як українська, так і галицька, де би напевне з охотою помістили її, незважаючи навіть на радикальний зміст, бо Франко досить значна сила, щоб звертати увагу на одміни в його поглядах.

Напевно б в «Зорі» Франкові дано і знатний гонорар, котрого він не одержить тут. Нам здається, що Ваша газета не так об’ємиста, щоб містити белетристику, не так багата, щоб оплачувати її, та вона власне рахує на публіку, котрій цікава ідея, факт, котрих не вичитає в «Зорі» і інших газетах». (Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом, т. VII, с. 326 – 327).

1897 року І. Франко зробив спробу видати повість додатком до VI тому журналу «Житє і слово», але надруковано було лише частину твору (96 сторінок), бо в кінці того ж року журнал припинив своє існування.

Повністю опублікувати повість І. Франко зміг того ж таки 1897 року у Львові в серії «Літературно-наукової бібліотеки».

Український текст уривка «Для домашнього огнища», виданого в Коломиї, і відповідний текст першодруку містить кілька різночитань:

«Іменно, іменно, – живо відмовила Анеля, – але ж вечором». – «Власне, власне, – живо відмовила Анеля, – але ж вечором».

Решта різночитань стосуються образу Юлії Шаблінської:

«…якось мимовільно з привички озиралася раптово позад себе, немов боялася, щоб хто її не підслухував». – «З привички озиралася, щоби хто її не підслухував»; «Навіть в тих хвилях, коли сміялася, коли внутрішнє оживлення рум’янило її щоки і маленькі полупрозірчасті уші, коли слова рвучим потоком пливли з її уст…» – «Навіть в тих хвилях, коли сміялася, коли слова рвучим потоком пливли з її уст…»

Текст повісті «Для домашнього огнища» видання 1897 р. і 96 сторінок, що були надруковані того ж року як додаток до VI тому журналу «Житє 1 слово», ідентичні.

Український текст повісті «Для домашнього огнища» в порівнянні з польським має окремі відмінності, головним чином, в останніх розділах. Зроблено деякі вставки, що уточнюють характеристику другорядних дійових осіб, наприклад, жінки-доглядачки в лікарні:

«Тим часом сестра, нагодувавши Гуртера, поклала подушку на її звичайне місце, а потім помогла старому лягти, накрила його коцом і відійшла, не мовлячи ані слова і тільки злегка кивнувши капітанові головою на прощання» (розділ X, с. 113).

Основні ж зміни внесені з метою глибшого розкриття суспільної обумовленості вчинку Анелі, певної реабілітації її в очах капітана Ангаровича і читача. Так, суттєве доповнення вніс письменник в розмову Ангаровича з поліційним агентом Гіршем, який, маючи на увазі головного злочинця – Штернберга, говорить:

«Я певнісінький, що без нього ані ота капітанова, ані її товаришка не була би й подумала про сей гешефт, що він їх наклонив до нього і платив їм тілько малу частину того, що сам заробляв» (розділ XI, с. 123).

Змалювання душевного стану капітана Ангаровича і його роздумів після трагічної смерті Анелі посилюється такими словами:

«А коли ті нещасні, покривджені і втоптані в болото могли простити його жінці, то яке ж право мав він розставатися з нею з гірким ненависним почуттям?» (розділ XII, с. 143).

Що ж до закінчення повісті, то в польському тексті звучить воно зовсім інакше. Після слів: «Ukląkł przed trupem Anieli i całował, i łzami oblewał jej zimne, kostniejące ręce» йде: «Gdy podniósł głowę, zdziwił się ogromnie, widząc że nie sam był w pokoju».

Кінчається польський текст словами: «Biedne dzieci! Biedne dzieci! Płaczcie! Płaczcie! Nieraz jeszcze wszyscy płakać będziemy ó niej wspominając».

В українському тексті I. Франко знімає цю сентиментально-розтягнуту кінцівку, де фігурує і надзвичайно швидке видужання Редліха, і нічим не вмотивоване рішення обох офіцерів поселитися на селі, щоб займатися там господарством, і ідилічна пропозиція Грицька – все робити для своїх «добрих» панів, та замінює її стислим епілогом, що починається від слів: «Сенсаційний процес проти Штернберга, Юлії і їх спільників відбувся геть пізніше…» і кінчається своєрідною авторською характеристикою Анелі:

«На Анелиній могилі нема ні хреста, ні плити з написом, тільки високий кипарис, огороджений залізними штахетами, знімається вгору рівно, мов свічка, в своїй густій вічній зелені – вірний образ замкненої в собі енергії і незламної рішучості».

Правда, в польському автографі повісті І. Франко також дещо переробляв її закінчення: про це свідчать викреслені автором слова Редліха (Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, ф. 3, № 340, с. 143):

«A więc ja ci poradzę. Masz niewielki kapitalik, prawda? Ja mam także cokolwiek. Złożymy się i kupimy sobie folwarczek, kilkadziesiąć morgów gruntu, domek, gospodarstwo. Będziemy żyć i myślę, że zapracujemy tyle, by wystarczyło na wychowanie tych twych dzieci».

Вилучені роздуми капітана Ангаровича (ф. 3, № 340, с. 144): «… І ona tak pragnęła wyjechać na swoje w gory! Jednego tylko się boję, co my za gospodarze! Możemy wszystko stracić, nie rozumiejąc gospodarstwa», а також на тій же сторінці польського автографа звернення Ангаровича до Редліха: «Pójdziemy na wies!»

Закінчення в українському тексті набагато лаконічніше, чіткіше й виразніше з ідейно-художнього погляду.

Український, текст повісті «Для домашнього огнища» подається за першодруком. В нашому е-перевиданні розділам повісті дано назви для орієнтації у змісті. У Франка вони мали тільки римську нумерацію. Додано також план проходу Ангаровича по Львову.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 19, с. 7 – 143.