Куди діваються старі роки

Іван Франко

Бо адже ж десь вони мусять бути! Пан Богдан Дідицький, щоправда, сказав колись, що

Рокъ старый уже пропалъ

Въ мори вѣковыхъ временъ, –

але всі мої географічні відомості не вистарчають на те, щоб знайти на якій-будь мапі те «море вѣковыхъ временъ». А прецінь мусить се бути немале море, коли стільки тисяч давніх років уже потонуло в нім, а ще й досі кождий новий рік також там знаходить місце. Бо щоб вони були з цукру і розпливалися у воді того моря, сього б я не сказав: борше вже з солі, бо се кождий признає, що не один такий рік прийшовся йому дуже солоно.

А хто знає, може, вони й зовсім не пропадають, але чергуються, так що, приміром, найстарші роки з самого дна вилазять і, обсушившися на сонечку, вертають назад на землю? Дивно лишень, як їм хочеться якраз у таку стулену пору, перед Йорданом, одним лізти в воду, а другим вилазити з води. Тим старим рокам, що з сього світу перед новим роком стрімголов скачуть у те таємниче море, мусило, певно, дуже вже надоїсти на землі, коли, не можучи довше видержати з миром християнським, доходять аж до самовбійства.

Та й справді, удармося в груди і скажімо по щирості, чи не кривдимо ми їх, бідних? Хто з нас коли скаже: «Е, старий рік був добрий рік»? Де там! Кождий радше скаже: «Богу дякувати, що минув! Бодай не вертався і не снився! За його панування жінка мені вмерла, а теща, яку дармо годую, жива лишилася! За його порядкування жито не вродило, а зате дикий мак і блавати – пропав би зі своєю естетикою!» І так кождий знайде якийсь камінець, щоб кинути на нього. А зате кождий з одвертими раменами вітає те молоденьке хлоп’я, молокососа, новий рік, хоч і не знав, чи він принесе бодай половину того добра, що попередній небіжчик. Така-то вже натура людська!

А хто ж тому винен, що старий рік так злобно панував і так погано порядкував? Чей же, певно, не він сам. Бо коли ж йому було, в дванадцяти місяцях ростучи і старіючись, розуму набратися? А ще ж і ви, любі читачі, зразу, скоро тільки настав він, надто таки розпестили його, кланяючись йому, мов божкові, строячи його в цвіти найкращих надій, леліючи його в золотій колисці блискучих ожидань. А до твердої, розумної роботи ви його не заставляли, то й не дивуйтеся, що він вам уродив замість жита мак і блаватки, а замість певної будущини злудні фата-моргана!

Мені жаль їх, тих старих, а так несправедливо укаменованих років. Коли б їм так одному з другим, – гадав я собі, – дати трохи більше часу до розвою, трохи старанніше виховання, не так би вони поставилися! Довго міркував я, як би зарадити сьому лиху, а далі таки не видержав і пішов сам від себе в депутації до пана Палюха, що то «состоитъ надзирателемъ бурсы Народного дома».

– Високоповажний добродію, – зачав я свою орацію.

– Перепрашаю вас, – відрубав мені праведник, – я не єсьм жаден високоповажний, ані не жаден добродій. Правильно говориться: «благородний господине».

– Нехай і так, – сказав я. – Отже, високоблагородний господине (п[ан] Палюх з задоволенням похитнув головою), я тут маю на приміті воспитанника, на котрого настоящем воспитанію дуже багато залежить.

– Очень много зависит! – поправив праведник.

– Ну, нехай собі й зависить! – Я хотів би дати його під ваш високоумієтний догляд.

– Многоуважаємий надзор! – поправив він, не порозумівши.

– Еге, еге, так само, як ви кажете.

– А соізвольте вас спросить, кто он таков? До якой русской партії належит?

– Що з нього зробите, те й буде.

– Очень хорошо. Но на безплатного у нас міста ніт.

– О, він багатий, дармо не схоче. Він сам задармо роздає не одному тисячі і міліони.

– О, єжели так, то прошу. А надолго?

– Отож-то в тім і біда, що ненадовго, – сказав я. – Се, бачите, новий рік. Досі ще він маленький, лежить у побитті, а за кілька день його покличуть до панування, то вже запізно буде до бурси давати. Ходило б о те, аби затих кілька день…

– Перепрашаю вас, господине, – сказав нараз праведник, хапаючи за капелюх, – я не імію времени с вами глагольствовати. Моє почтеніє!

Так розбилася моя добронамірена проба дати новому рокові якесь хоч трохи приличніше виховання від того, яке мали його попередники. «Коби бодай продовжити його вік хоч учетверо, чей би все-таки за той час більше розуму набрався!» – думав я собі і пішов через вулицю до «Народної торговлі».

– Дай боже час добрий і фляшку коньяку! – сказав я, щадячи слів.

Пан Ничай зрозумів мене і не сказав нічого, а лишень почав пакувати коньяк.

– Слухайте, господине, хочу у вас розпитати про одну річ, – сказав я, платячи.

– Прошу, – сказав п[ан] Ничай, числячи гроші.

– Чи не можна би з вашого народно-торговельного і економічного становища продовжити найближчий рік хоч учетверо?

П[ан] Ничай скривився на мене, мов середа на п’ятницю.

– Т-та про мене, – процідив він, – але ви нас заріжете. Тут і так люди не платять довгів, а при такім продовженні терміну…

– Бувайте здорові! Бувайте здорові! – Я вже був за дверима.

– А, то ти! – крикнув до мене чоловік, якого я з розгону, вискакуючи з дверей, мало з ніг не звалив і який за те рівночасно заплатив мені порядним штурканцем у бік.

– Еге, я! – відйойкнув я, облизуючися після удару. – А ти хто? Бігме, не добачаю.

– Адже ж Скрудж! [Один із персонажів Діккенсової повісті «Святий вечір». У ту пору ся повість була перекладена на нашу мову і перекладача її, д-ра Є. Олесницького, звали в приятельськім кружку Скруджем.]

– Чи направду? Дорогий Скруджу, ти юрист; скажи мені, будь ласкав, чи з вашого юридичного становища не можна би настаючому новому рокові продовжити дні живота його хоч учетверо?

– В жаден спосіб не можна, – відмовив Скрудж. – По-перше, що вексльовий закон числить проценти від ста на рік; по-друге, що суди засуджують злочинців на роки, а в разі продовження року треба би змінювати закони, а се у нас забрало би хоч сто літ часу, а за той час усі злодії…

– Добре, добре! – сказав я. – Бувай здоров!

Іду я собі дорогою, аж гульк, насупротив мене штильгукає на паличках п[ан] Нагірний, між іншими своїми професіями також редактор «Нового зеркала».

– Пане Нагірний, – кажу я, – змилуйтеся надо мною і над бідним новим роком! Поворуште своїм технічним розумом і зробіть так, щоб тому новому рокові продовжити дні живота його!

– Що ж, голубчику, – відказав мені ласкаво п[ан] Нагірний, – із становища технічного я не маю нічого против вашого плану, бо церкви, які я будую, не бояться зубів часу і постоять щонайменше своїх сто літ, хоч кождий рік буде вчетверо довший, ніж досі. Але зі становища редакторського, то знов інша історія. Вправді, передплатники «Нового зеркала» взиграли би, аки младенці, коли б їм за ціну, зложену на один рік присилано часопись чотири роки, – але що зробить редакція?

– Ваша правда, ваша правда! – сказав я і розкланявся. Ні, мабуть, не з сього боку я взявся до річі! Ніяк не йде продовжати кождому рокові дні життя його! А от якби так зробити, щоб молоді роки, поки ще являться у нас, повчилися трохи розуму у старих? Еге, якби-то знати, де ті старі діваються! Думав було йти до Богдана Андрійовича Дідицького та розпитати його дещо ближче про «море вікових времен», а далі роздумав. Адже й сам Богдан Андрійович не знає сього докладно або знає стільки ж, як про того Мелхіседека, що був взірцем священства для батька Михайла Качковського! [В першім томі біографії М. Качковського, написаної Б. Дідицьким, батько Качковського названий «ієрей по чину Мелхіседекову»] Краще розпитати в якої старої баби, що зуби з’їла. Оттак думаючи, я був уже на Бернардинській площі, де здовж вулиці тяглися ряди прилавків із овочами.

– Може, ви, бабусю, знаєте, де діваються старі роки? – запитав я у найстаршої перекупки, купуючи у неї за два крейцери яблук.

– Знаю, синочку, все знаю. Із старих років робляться добрі давні часи, знаєш, ті славні часи, коли-то ще баба дівкою була.

– Ну, але ж бо говорять, що вони кудись тонуть, бабусю?

– Так, синочку, тоне все лихо, все нещастя, вся погань. А що в котрім році була крихітка доброго, то те пізніше в нашій пам’яті росте-розростається, обливається барвами веселки і жиє безсмертно. Лиш той, синочку, бідний, у кого в жаднім старім році серед купи погані і непотрібства не було ані зеренця чистого добра. Для такого старі роки стаються опирями, що не дають спати ані в ліжку, ані в труні по смерті. Такий чоловік і сам стається опирем, дух святий при нас! Добраніч, синку!

Або ж я знаю! Може, стара й правду казала. Її закарлючений ніс свідчив, що вона якась не проста баба, а мабуть, ворожка.

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Зоря», 1884, № 1, с. 8, під астронімом ***. У цьому ж номері вміщено новелу І. Франка «Вільгельм Телль», за підписом Мирон***, початок розвідки «Польське повстання в Галичині 1846 року», за підписом Ів. Франко. З незначними мовностилістичними поправками оповідання-казка передрукована в збірці «Місія. Чума. Казки і сатири». Львів, 1906, с. 91 – 96.

Датується твір кінцем 1883 р.

Подається за збіркою «Місія. Чума. Казки і сатири»,

Палюх – наглядач бурси Народного дому, «москвофіл»; І. Франко пародіює його мову – суміш російських, українських і польських слів.

«Народна торговля» – кооперативно-споживча спілка. Заснована 1883 р. у Львові.

Ничай Аполлон (1846 – 1918) – один із засновників кооперативних товариств у Галичині.

Нагірний Василь (1847 – 1921) – один з організаторів торговельно-економічних товариств. Архітектор,

«Нове зеркало» – гумористичний ілюстрований двотижневик, виходив у Львові протягом 1882 – 1893 рр. спочатку під назвою «Зеркало», з 1883 р. – «Нове зеркало».

Дідицький Богдан Андрійович (1827 – 1909) – письменник і видавець у Галичині, один з ідеологів москвофільства, засновник і редактор газ. «Слово». В одному місці казки І. Франко назвав Дідицького «Андрієм Івановичем», тобто іменем його батька. Цю очевидну описку виправляємо, змінюючи «Андрій Іванович» на «Богдан Андрійович».

Мелхіседек – біблійна постать, «цар світу», про якого мовиться в біблійній книзі Буття.

Качковський Михайло (1802 – 1872) – громадсько-культурний діяч у Галичині, москвофіл.

Бернардинська площа – площа напроти костьола бернардинів у Львові, тепер Соборна площа,

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 16, с. 188 – 192.