4. Тростинка о. Телесницького

Іван Франко

Та десь так за тиждень, за два по початку курсу о. Телесницький виявив вповні свій талант. Се був талант sui generis, будь-що-будь незвичайний. До його повного заманіфестування допомогла одна, здавалось би, проста і незначна річ. Одного дня під час години, не знати як і відки, в руках о. Телесницького появилася невеличка тростинка. Тонкий, може, на півметра довгий, шматок звичайної іспанської тростини. Ми не бачили, щоб він, уходячи до класу, мав її в руках. Аж під час годин – здається, під час німецьких вправ – не знати, як і відки, вона появилася у нього. Мабуть, була досі захована в халяві його чобота. Не скажу навіть, щоб ми завважали її появу. Ми всі писали щось під диктандо о. професора, і коли він, диктуючи, зі звичайним своїм розмахом ходив по класі, ми почули легкий свист. Тільки тоді сміліші зирнули на о. професора і побачили в його руці тростинку.

Розуміється, вид сього педагогічного знаряду не був для нас нічим новим. Ми не ахнули, не зупинилися в писанні; навпаки, можна сказати, що сей вид якось навіть немов додав нам більшої охоти до писання, більшого замилування до мудрості, диктованої о. Телесницьким,

Але в самій поставі, в голосі, настрої та успособленні о. Телесницького ми завважили виразну зміну. Він був оживлений, бадьорий; його очі відзискали блиск, його рухи – живість, еластичність та свободу. Від часу до часу він усміхався солодко, очевидно, любувався якоюсь думкою, може, якимись споминами, що будилися в його душі при свисті тростинки. А скінчивши диктування, він підійшов до одного ученика в одній із задніх лавок, глянув на його розкритий зошит і, не кажучи ані слова, хльоснув його з усієї сили по зігнутих до писання плечах.

– Ой-ой-ой! – скрикнув не так, може, з болю, як із перестраху хлопець.

– Га-га-га! – зареготався над його головою о. Телесницький. – А ти як написав vergeben?

– F-e-r-g-e… – слебезував ученик.

– А фау! А фау! А фау! – навчав о. Телесницький, покріпляючи кожду научку новим ударом тростинкою по плечах.

– Та я вже знаю! Знаю! Знаю! – кричав хлопець.

– Тепер знаєш, але се тобі на завтра, на послізавтра, і присно, і вовіки віком амінь! – зажартував о. Телесницький по-руськи і далі періщив бідного хлопця, а сам реготався, мов божевільний.

– Прошу отця професора! – благав ученик, крутячись на місці, а далі дав нурка і сховався під лавку.

– Зараз вилізь! – кричав учитель.

– Не вилізу, бо отець професор мене заб’ють! – говорив переляканий хлопець з-під лавки.

– Не бійся, вже не буду бити.

Ученик виліз, та в тій хвилі о. Телесницький кинувся на нього, спіймав за волосся і почав товкти його головою до лавки.

– Се за те, що ти ховався! Маєш! Маєш! О, три гудзи на чолі! Маєш мені носити їх до завтра. Га-га-га! Не смій ані змити, ані стерти, щоб я ще завтра бачив їх!

Ми, діти, помертвіли зразу, почувши свист тростинки та ляск ударів. Ми думали, що биття озвірить учителя, розсердить, розлютить його. Але де там! Доконавши сього огидного знущання над хлопчиком, наш учитель був веселий, усміхався, жартував, мало не підскакував, ходячи по класу.

– Отже то, аби ви знали, – говорив він докторальним тоном, немов витягаючи сенс моральний із того, що власне сталося, – що vergeben, verleihen і інші подібні слова мають на початку v, а не f. Хто ще знає таке слово?

– Verdrehen! Verderben! Vermindern! – лунали голоси з різних лавок.

– Fertig! – сказав мій сусід із ослячої лавки.

– Га? Що? – схопився о. Телесницький. – Хто то сказав fertig?

– Козакевич.

– Козакевич? Ти? Як пишеться fertig?

– На початку еф.

– А пощо ж ти крикнув?

– Та я не знав, чи воно подібне до тамтих, чи ні.

– Так? То ти будеш мене на сміх підіймати?

І тростинка о. Телесницького знов почала свою педагогічну роботу.

Відтепер о. Телесницький уже не нудився, не жовк та не нидів під час шкільних годин. Він мав пишну забаву, що, очевидно, додавала йому гумору, апетиту й здоров’я. Він входив у клас, мов укротитель диких звірів у клітку, і гуляв поміж нами, як необмежений пан наших тіл і душ. Та вдесятеро чуткіше гуляла його тростинка. То значить, не та перша, маленька, жовта, що показала нам о. Телесницького в його новій ролі. Ся перша не видержала довше двох днів напруженої праці. За нею прийшла інша, блідо-солом’яної барви, густо сукувата і значно грубша. Ся була любіша нашому катові, бо її суки причиняли більше болю, від її ударів повставав дужчий крик, писк, лемент, – і о. Телесницький серед того вереску та пекла бігав по класу; регочучись, затираючи руки, підскакуючи та приговорюючи. Він особливо любив острити свій дотеп на прізвищах своїх – не знаю, чи учеників, чи жертв.

– Козакевич! Ти походиш від козаків. Терпи, козаче, отаманом будеш!

І тростинка в роботі, чи була яка причина, чи ні. А що Козакевич був хлопчина малий, слабосилий і мав тоненький, пискливий голос, то при його зойках о. Телесницький реготався і жартував:

– Ов, ти, мабуть, не від козаків походиш, а від кози. Козю-козю-козю, бе! Козю-козю-козю, бе!

І б’є й любується несвітським вереском дитини. А покине сього, дивись, за пару минут чепиться Мороза за якусь помилку в табличці множення і вже знов жартує:

– Мороз – боже його помнож! А ти як множиш, га? Neun mal neun ist neun und neunzig, так? A einmaleins! A einmaleins! A einmaleins! Я вас буду вчити! Я вам покажу!

А коли, було, його рука втомиться й йому прийде потреба відпочити, то він, ходячи по класу, солодко всміхається, дивлячись на перелякані, заплакані лиця дітей. Чим більше було таких лиць у класі, тим веселіше почував себе о. Телесницький.

– Прийдіте, мученици і праведници! – приговорював він, немов присолюючи болючі рани своїх жертв. – Прийдіте, єлика праведна, єлика прелюбезна. Перший Мороз – хтів би добре сісти, та не мож! Правда, Морозе? Другий Корпак – чує, що й у нього щось не так. Третій Скрипух – чує, що задок запух. Четвертий Матківський – і в того фелер таківський. П’ятий Ортинський – дістав за свій розум дитинський. Шестий Федермесер – і в нього ist nicht besser. А семий Алерганд – дістав mit starker Hand.

По кількох неділях такої практики довів клас до того, що діти справді туманіли зо страху і поступи в науці були чимраз гірші. Хоч усі вчилися і силкувалися якмога встерегтися побоїв, але ніяка пильність не помагала. Боязливіші, викликані до таблиці, тратили голос, тратили пам’ять вивченого; інші хоч і вміли, але, переконавшися, що за найменшу помилку їх ждала така сама кара, як і тих, що не вміли нічого, тратили віру в себе, махали рукою і або йшли до класу в надії на ласку божу, що ану ж як-небудь страшний василіянин не догляне, не «вирве» їх, або зовсім не ходили до школи по кілька день, воліючи за неоправдану неприсутність раз дістати кару, зазнавши перед тим хоч кілька день свободи чи то в лозах над рікою, чи в ліску за містком, ніж наїдатися страху і відбирати кару день у день. А в класі тим часом стояла ненастанна тривога, лунав крик, і плач, і лемент, а над усім горував дикий, майже ідіотичний регіт отця-гумориста.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 21, с. 295 – 298.