Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

8. Найфатальніший рік мойого життя

Іван Франко

Позбувшися з класу сього одинокого постороннього свідка своїх подвигів, о. Телесницький міг забавлятися з нами по всій своїй уподобі. Тепер ніхто не стояв йому на перешкоді. До великодня з первісних 80 учеників лишилася в класі лише половина. Найцікавіше було те, що наш добродушний о. ректор немов не бачив і не знав нічого, а втім, хто знає, може, він і пробував уговкати о. Телесницького, та не міг? До нас, дітей, доносилися глухі чутки про ворожнечу, яка повставала против о. Телесницького в місті, і то в різних верствах.

Раз, говорено, коли о. Телесницький з о. ректором показався в цукорні, присутні там багаті купці, жиди, невважаючи на о. ректора, викинули нашого вчителя за двері. Була чутка також, що на Задвірнім передмісті парубки засідалися на нього, чуючи, що він має в суботу приїхати на фільварок, який мали там о. василіяни. Нещастя хотіло, що замість о. Телесницького поїхав інший братчик – і пізнім вечором його принесли зомлілого та покровавленого, а на його плечах написала якась милосердна рука крейдою: «Вибачай, брате, але дідько тебе знав, що ти не Телесницький».

А о. Телесницький учителював і бавився. Остатні місяці шкільного року він майже не вчив, тільки знущався над дітьми. Йому замало було побоїв, він добирав способів, щоб мучити, душі більше, як тіло. Він уже не карав інакше, як лише «на голу», і продовжував кожду кару на п’ять, десять або й більше минут. Коли бідного делінквента з обваженим задом поклали на градусі або на лавці і цупко взяли в руки, о. Телесницький наблизиться і сильно свисне палкою, але не б’є – і регочеться до розпуку, коли бідна жертва, ще не почувши болю, лише чуючи свист палки, зверещить із самого страху,

– Але ж гов! Синоньку! Чого кричиш? Адже ще тобі нічого не сталося! – промовляє він. – Ну, скажи, болить тебе?

– Ні, – відповідає бідний мученик.

– Ну, бачиш. А тепер?

І тут сильний удар паде на голе тіло.

– Ну, тепер-то що іншого. Тепер можеш собі йойкнути.

Улюбленою його забавою був торг з делінквентом.

– Бачиш, ти нині не вмів лекції. Ну, скажи сам, що тобі належиться?

– Прошу о. професора, я вчився! – з плачем запевняє ученик.

– Ну, добре, вчився, але не вмієш. Що ж тобі за се належиться?

Коли ученик не відповідає, він береться сам оцінити число ударів.. Коли ученик скаже мале число, він ніби пристане на се, але жадає, щоб бідний хлопець приймав їх мовчки, без крику, як належну данину. Коли хлопець пристане, він б’є з такою силою, що хлопець, хоч і не рад, мусить крикнути, а тоді о. Телесницький тріумфує:

– Га-га, сину! А де наша угода? Ти кричиш? Ну, вибачай, за се тобі подвоїться порція. Я тому не винен.

Нарешті скінчився той рік, певне, найстрашніший, найфатальніший рік мойого життя. Ми радісно розсталися з о. Телесницьким і більше вже не бачили його. Його перенесено з Дрогобича до Добромиля і зроблено монастирським проповідником. Згадка про нього довгі літа важкою зморою лежала мені на серці, не вигасла й досі і не вигасне до моєї смерті.

Хто він був? Навмисний злочинець, чи sui generis доктринер, що робив се в добрій вірі, чи божевільний, що якоюсь помилкою замість у Кульпарків дістався на вчительську кафедру в Дрогобичі, я й досі не знаю, Я довго не важився відновлювати в душі спомини про нього. Та годі вагатися. Отсе ж і скидаю з душі хоч часть тих важких споминів. Нехай вони п’ятном нестертої ганьби та прокляття впадуть на його пам’ять, і на тих, що поставили та толерували його на тім становищі, і на всіх тих, що вчительство трактують як жорстоку іграшку та задоволення своїх диких інстинктів, а не як велике діло любові, терпливості й абнегації.


Примітки

Кульпарків – тут мається на увазі психіатрична лікарня, яка за часів І. Франка знаходилась у передмісті Львова.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 21, с. 313 – 315.