5. Старі знайомі

Іван Франко

Невеличкий смерековий лісок у стіп Чорної гори, та великі зміни зайшли в природі сеї гори за п’ять літ. Невеличкий та дикий і таємний лісок, що перед тим зеленим пластом лежав на спідній похилості Чорної гори і хоч трохи прикривав її щербатий скалистий бік, щез доразу. Черва, яка не раз, мов зараза, спадає на гірські бори, позбавила й Чорну гору її зеленої прикраси. Смереки повсихали, галуззя їх пообкришував вітер, а кора лупалася і відставала сама від голих стовбурів дерев. Сумний вид мертвоти і знищення представляв той лісок.

В одній із безлічі деберок серед висохлого лісу сидить троє людей. Найстарший із них із знаками ран на блідому лиці – то Олекса Довбущук, інші два – се його сини, Ленько й Сенько. Вони недавно вернули з в’язниці і спочивали по досить довгій дорозі.

«Товариші», переловлені стражниками тої пам’ятної ночі пожару,«виспівали» на Довбущуків так багато поганих штук, що їх засуджено на п’ять літ, а Олексу, по виліченні, на чотири роки до тяжкої в’язниці. Отсе вони, відбувши свою кару, вертали додому.

Невважаючи на цілорічне лічення в шпиталі, Олекса Довбущук не міг прийти до повного здоров’я та позбутися всіх наслідків тяжких ран, нанесених йому товаришами. Надто тюрма привчила його до понурої мовчанки, за якою ховалася тільки тупа ненависть до людей та гірке почуття безсильності. Не знати, як і чому, всі його думки сходилися на тім, що тільки Петрій може допомогти йому сяк-так без біди докоротати свій вік. Натомість його сини страх як поступили наперед на дорозі, на яку звів їх перед тим їх отець. У товаристві злодіїв і злочинців вони вивчилися від них докладно того ремесла, а тепер, чуючи себе на волі, вони те тільки й думали, як би найуспішніше занятися своїм ремеслом.

Тихо було довкола. Олекса, змучений довгою дорогою до Перегинська, сидів у німій задумі на камені. У ніг його плив і журчав по грубих плитах маленький гірський потічок. Олекса непорушно дивився в його чисту, скляну воду і не промовив до синів ані слова. Вони також дорогою балакали дещо між собою, але з батьком говорили дуже мало. Ленько тепер, мабуть, надумав щось. Він усміхнувся і, моргнувши на брата, відвів його набік і запитав його:

– Ну, Сеньку, що будемо тепер робити? Слава богу, ми свобідні, час би рушитися куди!

– Хіба я знаю, що зробимо? Ось і тато тут. Поговорімо з ним, що він нам порадить.

– Я й сам так думав, – відповів Ленько, – але, здається, з татом нема що говорити… Прикрутили його товариші, та й оглушила в’язниця. З нього не будемо мати ніякої потіхи.

Олекса зачув тих кілька слів і тільки буркнув підносом:

– Може, й ваша правда. Як не будете, то не будете.

– Та ми хотіли би, – підхопив Ленько, почувши слова батька, – але, не чувши досі від вас нічого, не маємо надії й надалі. Не знаємо навіть, чого ви нам казали йти до Перегинська. Адже нам там нема що робити.

– Хіба я вам казав? – огризнувся отець. – Адже нас усіх трьох, відвели жандарми аж до сільської канцелярії і тільки тоді випустили на волю, коли війт підписав за нас поквитування. А ви, скоро з канцелярії, зараз рушили в ліси, не заходячи до села. Я й сам не знаю, чого я пішов з вами.

– Та ми не дуже далеко від села, – сказав Сенько, – а тут у нас у деберці невеличка криївка. Там ми поховали дещо, то, може, тепер знайдемо та будемо мати на початок.

– Мабуть, не знайдемо, – з прикрим усміхом сказав Ленько. – Я вже одним скоком, ідучи сюди, заглянув до тої криївки. Пусто в ній, хоч копією гони.

– Е, ти заглянув до своєї, – відповів Сенько, – а я до своєї ще не заглядав. Не думаю, аби мою відкрив хто так легко, як я відкрив і опорожнив твою.

Ленько засвистав, покриваючи мішане почуття задоволення і незадоволення, і сказав ніби байдужно:

– А я й не знав, що в тебе є своя криївка.

– Отакої й гни! – відповів Сенько. – Так ти й гадав собі, що я дурень.

Олекса не без деякого задоволення слухав розмови своїх синів, а далі зворушеним голосом промовив:

– Бачу, мої дітоньки, що в вас немалий талант. Нехай вас бог благословить на вашій дорозі, а я вже не маю ані сили, ані охоти ходити за вами і слідити вас. Не знаю, що з вами буде, і не знаю, що зо мною буде, але гадаю, що найліпше буде для нас, коли ось тут розійдемося на різні дороги. Я вертаю до села. Пропали мої ноги для великої дороги. Піду до Петрія і наймуся в нього хоч воробців із проса пуджати, коли не зможу робити ніякої іншої роботи. А ви йдіть собі, куди ваша воля.

Сказавши се, він устав із місця, приляг до потоку і напився з нього чистої, хоч не дуже студеної води, а потім, не оглядаючися на синів і не кажучи їм ані слова більше, повільною ходою, підпираючися грубим костуром, справився на стежку, що через невеличкий пригірок провадила до села.

Сенько й Ленько сиділи на своїх місцях і не рушалися з них при відході батька, а коли сей щез за пригірком, Сенько промовив, кепкуючи:

– Пішов старий на губи.

– Раз я сказав, що не будемо мати з нього потіхи, то так воно й буде, – доповів Ленько.

Знайшовши в Сеньковій криївці те, що там було заховане – дещо одежі та дещо грошей, переважно таких монет, якими не можна було безпосередньо користуватися, добутих у різних часах крадіжами та рабунками по панських дворах, – брати почули, що невелика їм із того потіха і що сяк чи так треба їм вертати до села і знайти собі безпечний осідок. Лісовими та польовими стежками вони рушили на свою Довбущуківку.

Сумною та непривітною пусткою стояла тепер та невеличка оселя, положена геть на відшибі від головного села, під самим лісом. Здавалося, що ліс розширився трохи і загорнув її під себе. Де-не-де з-поміж густих високих смерічок виглядали повалені останки печей або чорні перепалені обломки бервен. Розвалини хат поросла густа та висока кропива, а по колишніх подвір’ях розсілися розкішні та самозадоволені будяки, загороджуючи доступ до хат. Було тихо. Ні один листок не ворухнувся, лише сонце пражило згори, а небо всміхалося ясно та погідно.

Довго ходили Довбущуки поміж корчами смерічок та кропиви, довго оглядали сумні розвалини своєї батьківщини. Нараз якийсь хрипливий голос звернув на себе їх увагу.

– Що се таке? – запитав Ленько брата.

Сенько не відповів нічого, але зараз почав пробиратися до місця, звідки доходив голос. Незабаром брати знайшли вузеньку стежку, втоптану поміж кропивою, і пішли нею.

На руїнах колишньої пустині з-поміж густих глогових і драпакових корчів виднілося щось немов будка, в якій не раз у бідніших газдів лежать пси. Кілька порохнявих, напівперегнилих дилин, опертих на кроківки, стриміло вгору, творячи яку-таку охорону від непогоди. Ззаду лежала величезна купа ломаччя, хащу та гнилих бервен, творячи непрохідну стіну. На землі замість постелі валялася купа листя із сухої соломи, і на тій нужденній мерві лежала, а властиво сиділа, опершися о грубий пень, стара вже людина. Зразу годі було розпізнати, чи се чоловік, чи жінка. Безладно понавішуване, брудне та діряве курмання – се була вся одежа тої руїни чоловіка, а тільки по довгім, у ковтуни скуйовдженім волоссі можна було пізнати в тій постаті жінку. Її лице було темне, як земля, давно не мите, а запалі очі ясніли з глибоких ямок несамовитим огнем, її ноги були порепані та покриті струпами засохлої крові.

Охриплим, ледве чутним голосом співала вона, не рушаючися з місця і не зводячи очей із одної точки:

Ой за ліс милий, за ліс

Чорні оченька заніс,

І слідоньки забравши,

Серцю жалю завдавши.

Зітхнула, а потім зараз перейшла на іншу нуту:

Мати ж моя, мати, що ти учинила,

Що ти свої діти марне погубила?

– А се хто? – запитав Сенько шептом свого брата.

– Не пізнаєш? Се наша стрийна, Демкова жінка!

– Овва! Ось на яке зійшла! – промовив Сенько і зацмокав.

Демчиха не завважила Довбущуків. Не рушаючися з місця і вдивляючися все однаково в пустий темний простір, вона тоненьким голосом затягнула колискову співанку, немов заколисуючи дитину до сну:

Ой не куй, не куй, сива зазулько, вночі,

Не вибирай си на терниноньку очі!

«Ой як же ж мені поночі не кувати?

Маю дітоньки, нічим їх годувати».

Та нараз зареготалася різким, неприродним реготом і затягнула танечної:

Ой береза дуба везла,

Трохи впріла, трохи змерзла…

Потім зітхнула знов і говорила до себе, немов продовжаючи з кимсь перервану розмову:

– А що ж я їй зробила? Чи зілля винно що кому?.. Чи я винна, що нарвала?..

І безпосередньо по сих словах, звісивши голову вниз, затягнула сумовито:

Кажуть люде, що суд буде,

А суду не буде!

Най на того суд упаде,

Хто судити буде!

Довбущуки стояли недалеко халабуди і мовчки придивлялися Демчисі.

Нараз почули за собою шелест бур’яну і лускіт лому. Обернулися і побачили парубка, в якім зараз пізнали свого молодшого братанича Іванка, Демкового сина.

– Се ти, Іванку? – озвався Ленько.

– Адже ж я! – відповів парубок. – А ви відки тут узялися?

– Вернули з Іванової хати, – відповів Сенько.

– Овва, так скоро? – жартуючи сказав парубок. – Я думав, що ви вікувати там будете.

– Та не зле нам там було, – відповів, також жартуючи, Ленько. – Але що ж, не хотіли пани довше держати та й нагнали нас додому.

– Шкода, бо без вас тут було досить спокійно, – сказав Іванко. – Тільки ось моя мама не може забути того, що сталося з вами всіми. А властиво вона забула все, навіть те, що вона моя мати.

І Іванко добув із кошеля, який приніс із собою, горщик зі стравою, положив його перед божевільною і мовчки чекав, поки вона пообідає. Демчиха, не кажучи ані слова, зирнула на горщик, узяла ложку і почала їсти зовсім спокійно, мов розумна людина. Іванко й оба Довбущуки мовчки придивлялися їй.

– Бачите, що сталося з вашою стрийною! – шепнув Іванко Довбущукам.

Брати насмішливо покивали головами.

– Нічого собі! Їсть добре, а більше їй нічого не треба, – сказав Сенько.

– Чи не нагодував би ти й нас так? – запитав Ленько свого братанича.

Іванко взяв з-перед матері порожній горщик, завинув його в шмату і, не відповідаючи на його питання, забирався вертати. Довбущуки поспішили за ним. Цікаві були дізнатися про все, що бачили.

– Іванку, Іванку, зачекай! Ми змучені й голодні! Чей же не будеш такий лихий на нас і не даси нам отут загибати з голоду?

– Та я не лихий на вас, але не знаю, чого вам треба і що можу зробити для вас.

– Та нам небагато чого треба на початок, – сказав Ленько. – А там ми якось дамо собі раду. Але скажи насамперед, як ти тут заходиш собі світу і що сталося з нашими?

– Що ж я вам скажу? Мені ніколи, робота чекає. А те, що тут сталося, то самі сумні річі. Як вас забрали, Демчиха довго ходила з хлопцем по пожарищі та заводила, а потім, немов щось надумала, прийшла в село, до Петрія. У Петрія була стара, ваша баба. Вона кілька неділь мешкала у Петрія, аж одного вечора нагло занедужала і тої самої ночі вмерла. Мов на нещастя, і Демчишин хлопець занедужав разом і вмер. Демчихи тоді не було дома. Господи милосердний, як бідна прилетіла звідкись! Нам аж серця краялися, слухаючи її ридання. Десь по півночі призналася, що струїла «стару». Небіжка варила собі у горнятку крупи, а вона влила до тих круп розпару якогось зілля. А як «стара» їла, прийшов Демчишин хлопчина, і вона й йому дала тих круп. До доби обоє померли. На другий день покликали громаду, взяли Демчиху і віддали до суду, – та там уже побачили, що бідній Демчисі помішалося в голові. Її привели назад у село і веліли вислати кудись у шпиталь. Але не було кому заплатити за ліки, то так вона й лишилася. І від того часу ціле літо тут просиджує та співає, а на зиму беруть її в село, аби тут не замерзла.

– А де ж ти? – спитав Сенько.

– У Петрія. І там біда. Старий Петрій став такий скупий та понурий, що, хто його давно знав, певно, не пізнав би його тепер. Петріїха послабла, гризеться. Сумно дуже в цілім домі.

– Що ж Петрій робить? – запитав Ненько.

– Що робить? Усе, як мара, шукає якоїсь пивниці, до якої згубив доступ, і ніяк не може віднайти його.

– Що ж то за пивниця?

– Там десь у горах була дебра, а в ній відомий йому вхід до підземного льоху. Не знаю, чи був там направду льох, чи лиш йому снилося. Бо, відхорувавши по вашій хапатні, він пішов раз у те місце і не знайшов ані дебрі, ані входу. Потім, як минуло літо, пішов іще раз і знов не знайшов нічого. Я оба рази слідив за ним. Прийде на місце, дивиться, хреститься, зітхне важко, походить довкола і вертає додому. Отак він робить кілька разів щороку.

– Ну, се йому, видно, зроблено не аби що! – сказав Ленько радісно. – А тепер, Іванку, бувай здоров! Іди, аби не спізнився до роботи! А ми, Сеню, ходім! Часі нам рушати.

– Куди ж ви тепер? – запитав Іванко.

Та на се питання не діждався відповіді.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 22, с. 450 – 456.