3

Іван Франко

В тій хвилі почувся новий звук, що змусив Мирона звернути увагу в інший бік. Із заходу, з-над Ділу, загриміло. Мирон глипнув у той бік, а те, що побачив там, так зацікавило його, що він не влежав на місці, підвівся на коліна, переліз по сіні до західного краю оборогу і знов ляг на животі і прогріб собі в сіні настільки простору прогалину, щоб міг вигідно дивитися.

Перед ним стелився сим разом без порівняння ширший і величніший вид, ніж до полудневого боку. І тут ішли зразу сточисті сади та огороди аж до річки, простягався за річкою рівний, також уже скошений пастівник, та за пастівником легкими хвилями підіймалися все вище й вище орані поля, тяглися різнобарвними смугами півперек обрію, немов велетенські постави різної матерії: жовтої, зеленої сірої, бурої та блакитної, накладені здоровенною стиртою, якої вершок кінчився далеко-далеко і для ока творив неначе підвалину, постамент для колосальної будови – Ділу, що величезною темно-синьою стіною вистрілював, здавалося, зовсім стрімко понад ту шахівницю піль, одностайний, недоступний, високий аж під саме небо і довгий так, що сягав від одного краю обрію до другого. Його горішні контури, легко хвилясті, вирізувалися ярко на пречистій небесній блакиті, хоч і він сам висів над усім краєвидом як здоровенний шмат тої самої блакиті, тільки густої, якоїсь важкої, темнуватої. Лиш у однім місці, де над лінією тої блакиті, між нею і небом, висіла сіро-зелена латка, гола полонина Хребти-гори, лише там, над тою полониною, стояло те, що так заняло Миронову увагу.

Се була велетенська голова, мало чим менша від самої Хребти-гори, на довгій товстій шиї, що, бачилось, вирячалася з-за гори і не то цікаво, не то з якимось звірячим задоволенням глипала на села, долини, ліси внизу, а оце нараз звернула свої величезні очища просто на оборіг, під яким лежав Мирон.

Він пізнав її зараз. Пізнав і очі, й ніс, більший від ратушевої вежі в Дрогобичі, і низьке, мов праником розплескане, чоло, і густі темні патли, що розкидалися на всі боки, і грубі широчезні губи почвари, що простяглися вшир від огидливого усміху. Йому здалося, що той велетень моргає до нього, мов до старого знайомого, і він усміхнувся. Йому не страшно було ані крихти, – навпаки, його смішили і широкі губи, і довжезний ніс, і розстрапані патли велетня.

– Ага, се, певно, один із тих велетнів, що як один став під Ділом, то другому до Радичева сокиру подав, – мовив сам до себе Мирон. – Ну, ну, нанашку, вилізай із-за гори, покажи, що ти вмієш.

І справді, мов на розказ хлопчини, голова велетня зарухалася. Розуміється, не по-людськи. З нею почало робитися щось таке, що малий Мирон, не зводячи з неї очей, аж зареготався. Носище в неї перекривився, одно око пішло вгору, а друге десь-кудись убік, губи розкрилися і почали роззявлюватися щораз ширше, а з-між них показався червоний язик, що почав висолоплюватися дужче й дужче, звисати нижче й нижче, немовби збирався злизати весь ліс із Хребти-гори.

– Ха, ха, ха! Ха, ха, ха! – зареготався Мирон. – Ото ти вибрався! Та куди тобі, навіжений? Сховай свій язичище, сховай!

І справді, велетень немов засоромився і сховав свій червоний язик якось так незамітно, що Мирон не завважив того. Але його увага була вже звернена на щось інше – на велетневі вуха! Ще перед хвилею їх майже не було видно, а тепер вони раптом хопилися рости. Ростуть та й ростуть просто вгору – як дві товстючі оборожини, як два величезні роги, а тепер уже виглядають, як два вітрила – широкі, замашні. І патли велетня настобурчилися і також ростуть, розвіваються, рвуться та відриваються по шматочку, мов жмені сіна, шарпаного буйним вітром. Малий Мирон дивиться на се все і сміється, сміється сердечно!

– Ну, що? Чого зупинився? – кричав він весело до велетня. – Чому не вилізаєш? Чого лежиш на однім місці та надуваєшся? Вилізай увесь! Покажися сюди! Чи, може, мене боїшся?

Остатні слова вирвалися Миронові якось так, несподівано, та зараз же потягли за собою ціле пасмо думок чи радше уяв. Адже справді, велетень, немов зацукавшися, впирав у нього свої величезні очі, а тепер, ледве прогомоніли Миронові слова, з-над Ділу почулося знов глухе бурчання.

– Ого, ти сердишся! – скрикнув Мирон усе ще в веселім настрої. – І чого тобі сердитися? Вилізай із-за Ділу! Стався мені перед очі!

В тій хвилі велетенська голова немов справді оживилася. Вона незграбним і дуже комічним рухом перехилилася на один бік, потім на другий, її шия почала видовжуватися та понижче неї показалися величезні плечі, мов колосальна стіна, що заняла чверть усього Ділу, і ті плечі почали висуватися далі, далі над лінію Ділу, а голова, розростаючися все більше, раз у раз немов хиталася, немов напухала і кривилася то в один бік, то в другий. Мирон не зводив очей із того дивогляду – і сміявся тепер іще дужче.

– Вуйку! – кричав він, плещучи в долоні. – А тобі що таке? Чи танцювати берешся? Чи, може, ти п’яний? Пригадуєш мені – знаєш кого? Того ріпника, що п’яний ішов, танцюючи, по Бориславськім тракті в Дрогобичі. На тракті болото по кістки, рідке і чорне, як смола, а він чалап-чалап то на один край вулиці, то на другий, руками розмахує, голову викривляє, точнісінько, як ти, широкий заслинений рот роззявив і щосили реве танечну пісню:

Заграй мені: тадрітом!

Та й іще раз: тадрітом!

Заграй мені круцю-верцю

Та й іще раз: тадрітом!

– Ха, ха, ха! Вуйку! А може, й ти потанцював би так само? Може, й ти заспівав би «круцю-верцю»? Ану, втни лише!

– Вурр! – загуло з-над Ділу, і легесенько, мов несміло ще, підхопив той гуркіт Радичів і, мов опуку, перекинув його через долину до Мирона під оборіг. Хлопець не злякався, але його сміх затих, і він почав уважніше дивитися на голову того величезного «вуйка». Голова вже розрослася так, що її годі було й пізнати, навіть при живій та передразненій Мироновій фантазії. Вона творила над Ділом величезний темно-синій бовдур, а її патли білими рівними пасмами покрили вже півнеба і якраз добігали до сонця. Тільки дві точки показували ще подобу голови: се були очі велетня. Тепер вони вже нахилялися не над Ділом, а ось-ось близько, над горішнім кінцем села, і не знати, чи від сонця, чи від якогось внутрішнього огню, вони налилися пурпуровою загравою, оберталися на місці, мов два огняні колеса, і Миронові здавалося, що вони з якоюсь дикою злобою дивляться на нього. Він уже не міг сміятися, але його веселий гумор ще не минув зовсім, і він іще раз підняв голос супроти велетня:

– Що, вуйку, сердишся? Хіба ж я образив тебе? Я ж тобі не сказав прикрого слова. А як не хочеш танцювати, то я тебе не силую. Може, заграєш? Га?

Немов відповідь на се питання, загуло сильним громом із вершка Ділу. І Радичів, і Панчужна, і дальші ліси відізвалися тепер сильним риком. І той рик збудив у ярах якусь нову силу. Мов лютий звір зі схованки, вихопився буйний вітер і зашумів, засвистів, заскиглив у лісах, застогнав у крутих берегах річки, покотився по сіножатях курявою розшарпаного з копиць сіна, а по гостинці, що йшов поміж нивами, піднявся до неба сіро-жовтими бовдурами пороху.

І немов у одній хвилі змінився весь кругозір. Хмари загасили сонце, погасли й пурпурові очі велетня, щезла східна, досі ще чиста, всміхнена половина неба, щез привид велетня, все небо заволоклося темною важкою хмарою, а з-понад Ділу понижче тої хмари почали гнати величезні сірі коні на схід, усе на схід, швидко, швидко! Зразу поодиноко, далі рядами, а далі цілими табунами. Вони перебігали все небо за кілька хвилин і ховалися десь там за лісом, а за одним табуном вилітав із-за Ділу другий, третій. Вихор розвівав по небі їх гриви, сотки копит стугоніло по небесному помості, а з-під тих копит бризкали грубі, холодні краплі води, зразу рідкі, а дедалі все густіші.

Кілька тих крапель упало Миронові на лице, вихилене трохи з-під оборогу, – се були немов вимірені на нього стріли невидимого велетня. Він стрепенувся. Він почув виразно, що велетень сердиться на нього, грозить йому чимось, своїм шумом, і свистом, і стогнанням кличе на поміч якісь страшні сили. Вітер ухопився під оборіг, почав шарпати сіно довкола Мирона, а навіть дмухнув якоюсь ледовато-холодною струєю хлопцю за розхристану пазуху. Від того подиху він затремтів увесь, відсунувся трохи від краю оборогу, скулився, зариваючися глибше в сіно, та все-таки не зводив очей із заходу. Хребти-гори ані Ділу вже не було видно. Велетень, бачилось, увесь уже пересунувся на сей бік Ділу і ляг грудьми на Підгір’ї. Але на Ділу чути було тепер ненастанний глухий гуркіт, немов там пересипали великі копиці товченого каміння. Велетень пересував через Діл своє здоровенне черево, наповнене знищенням і руїною, щоб висипати його зміст на плодючі ниви та невижаті збіжжя благодатного Підгір’я.

Мирон увесь тремтів. Він тер долонями своє розпалене чоло, немов силкувався зміркувати, що тут діється і до чого боно йдеться.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 22, с. 40 – 44.