5
Іван Франко
Вечоріло. Небо вже зовсім прочистилося, тільки далеко на сході стояла ще темна смуга хмари. Бурлила річка, котячи повні береги темно-жовтої, каламутної води.
Було холодно; від лісу віяло ледовими подихами: там насипало граду майже в коліно. Масу дерев поперевертало з корінням, а купи граду скрізь були перемішані з оббитим листям та обламаними гілляками. Люди, ще бліді від перебутої тривоги, ходили по полях, хрестилися і дякували богу, що градова туча обминула їх ниви.
– Мироне! Мироне! – кликала Миронова мати, ходячи по саду та озираючися довкола почервонілими від плачу очима. Вона оббігала вже всі хати по селу, всі закамарки і всі сади; батько й інші домашні, затурбовані тим, що дитина не вернула ще перед бурею, і боячися, щоб вона не побігла в ліс та не попала там під град, порозбігалися по лісах, шукаючи Мирона. В хаті стояв сум, чяпіла по кутах глуха тривога. Всі сусіди також були затурбовані; деякі й собі пішли шукати хлопця, інші стояли на перелазах та вигонах, розмовляли або потішали затурбовану Миронову матір.
– Та не бійтеся, кумо, – говорила Василиха. – То ж не може бути, щоб він пішов у ліс.
– Рано ходив у Панчужну, – говорила мати. – Прийшов на обід, ззів дещо, як той горобець, та й побіг. Ще питаю його: «Куди йдеш?» А він каже: «Купатися».
– Та там ходили діти до млинівки. І мій Андрусь ходив.
– Отож я й боюся, чи він від млинівки не пішов у Радичів.
– Ні, кумо! Андрусь казав, що від млинівки він вернув додому.
– Але ж дома ніхто не бачив його.
– А не шукали ви в стодолі, під оборогом? Може, запхався де в сіно та заснув.
– Та шукали хлопці. Скрізь по стодолі шукали. Нема. А під оборогом – або я знаю. Та й як би він дістався під оборіг? Там до нього й драбини нема приставленої.
– А йдіть, кумо, йдіть! Хлопець, як вивірка. Хіба йому багато треба, аби вилізти на оборіг. Ану, подивіться!
Миронова мати була ще молода молодиця, здорова й енергічна. Їй не треба було два рази говорити, особливо, коли діло йшло про її любого синка. Вона так само, як Мирон, вилізла по оборожині під оборіг і заглянула до середини.
– Ні, не видно нічого! – сказала вона напів до себе самої, а напів до Василихи, що стояла за плотом у своїм саду. І вже хотіла злазити вниз, коли, втім, щось немов торкнуло її вилізти зовсім на сіно і заглянути ближче. Вилізла і в тій хвилі побачила Мирона, який спав, заритий у сіні так, що здалека зовсім не можна було добачити його.
Мати аж перехрестилася, потім сіла на сіні біля сонного хлопця, відгорнула йому злегка сіно з-над голови і вдивлялася в зарум’янене лице дитини. В тій хвилі Мирон відкрив очі і побачив матір.
– Ах, то ви, мамо? – запитав він.
– Я, синку.
– А довго я спав?
– Уже сонічко заходить.
– Але то мені снилося!..
– Що, синку?
– Що над Ділом стояв велетень – чорний і страшний, – а потому почав вилазити з-за Ділу і хотів засипати градом усе наше село. І сердився страшенно.
– То, синку, справді туча була.
– Справді? І засипало поля градом?
– Ні, синку. Бог милував. Перегнало градову тучу, розірвало її надвоє. Одна часть висипалася на Радичів,, а друга на Панчужну. Такої кари в лісі наробило, що глянути страшно. Не дай боже, якби було се висипало на поля, то було би витовкло все до кореня.
Мирон усміхнувся якимось дивним сміхом.
– Се я зробив, мамо, – мовив він.
Мати глянула на нього зачудованими очима.
– Ти, синку? Що таке ти зробив?
– Я не пустив граду на ниви.
Мати всміхнулася якось маркітно.
– А се ти як зробив?
– Я боровся з тим велетнем.
– З яким велетнем?
– А з тим, що тяг із-за Ділу градову хмару. Я спинив його. Я накричав на нього. Він сердився страшенно, але не міг переперти мене.
Мати всміхнулася знов і повеселіла.
– Се ж тобі снилося, синку.
– І я так гадав, мамо, що снилося. Але коли справді була градова туча і коли справді град пішов на ліс, то се мені не снилося. Адіть, я весь мокрий, так утомився. І руки мокрі зовсім, бо я держав їх виставлені на дощ.
– Пощо, синку?
– А якби я був сховав хоч одну, то він був би переміг мене.
Мати знов усміхнулася, але в її очах заблищали сльози. Вона притулила уста до Миронового чола і почула в ньому гарячку. Потім поцілувала хлопця і мовила:
– Добре, синку, добре. Але нікому не говори про се. І таткові не говори.
– Чому?
– Бо би татко дуже гризся.
– Я не хочу, аби татко гризлися.
– А ти ніколи більше під таку годину не виходи з хати.
– Чому?
– Недобре малим дітям бути самим серед таких страховищ.
– Але ж я не боявся, мамо.
– Добре, добре. Але міг перелякатися і вмерти зо страху. І тоді мама плакала б за тобою.
– Не треба, аби ви плакали.
– Ну, а тепер ходім до хати. Там десь татко вже з лісу вернув.
– А чого ж татко ходили в ліс?
– За тобою шукати.
– Ото, а я й не знав. А я сплю собі тут, як у колисці. А проте добре, що я був сьогодні під оборогом. Якби не я, то був би сьогодні град усі поля витовк.
Мати знов довго погляділа на сина. В її очах мигнула турбота. Вона боялася за здоров’я свого сина. Але разом з тим на дні її душі заклубився якийсь забобонний жах. Ану ж справді у хлопця якась особлива натура? Ану ж він має зв’язок із якимись надприродними силами? Не раз уже в розмовах з нею він закидав такі слова, що вона не то дивувалася, не то жахалася його. І тепер знов! Невже в його словах не хороба, не гарячка, а якась правда, таємна, вища, недоступна їй?
Вона притисла Мирона до себе, перехрестила його і, цілуючи в розпалене чоло, мовила ще раз:
– Добре, синку, добре. Але пам’ятай, не говори про се нікому.
– Чому, мамо?
– Бо всі будуть із тебе сміятися. І тоді твоя мама буде також плакати.
– Ні, мамо! Не треба, аби ви плакали. Не буду говорити про се нікому.
І в якімось дивнім, святочнім настрої обоє, зразу хлопець, а потім мати, злізли з оборогу і мовчки пішли до хати.
Примітки
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 22, с. 48 – 52.