2
Іван Франко
Ми сказали, що боротьба за існування – се головна движуча сила еволюції в світі істот органічних. Що се таке тая боротьба за існування, відки вона береться і як проявляється?
Доказана річ, що кождий органічний твір витворює за час свого життя більше сімен, аніж на данім просторі може вижити. Ростини, напр., витворюють стільки цвітового пилу, що якби кожда пилинка запліднилась і доросла, то один рід в скорім часі покрив би всю землю. Деякі риби в однім році кладуть ікри від 100 до 200 тисяч штук. І про вищих звірів, птахів та сисаків можна сказати то само, хоть в далеко меншій степені: всі вони витворюють сімен, плодять молодих більше, ніж в данім часі на данім просторі може вижити.
Що ж з того виходить? Виходить та проста річ, що звичайно одна часть сімен або молодих істот гине, щоб могла вдержатись решта. Не ходить тут о те, як гине. Ростина слабша усихає, не находячи для себе достаточно соків; багато ростин (звичайно також молодих) спасають звірі; багато пилу цвітового розносить вітер, споліскує вода, варить мороз, забирають пчоли. оси, чмелі і другі комахи; багато ікри зістає незаплідненої, багато з’їдають її раки, жаби, качки; багато нарибку з’їдають другі риби та птахи водяні; багато риб нівечать видри, водяні миші, люди; багато звірів гине від морозу, голоду або від других хижих звірів; а і межи людьми чи ж інакше діється? Правду співають у пісні:
Не всі тії сади родять,
Що весною розцвітаються;
до сього можна сміло додати: не все те жиє, що родиться.
Але що ж жиє? Звісна річ, коли яструб спаде згори на перепелята, то хіба те з них останеться живе, котре швидше здужає втекти та сховатись; коли рак залізе до риб’ячої ікри, то остануться лиш ті зеренця, котрі так чи сяк були ліпше сховані або взагалі лежали на кориснішім місці; коли худобина з’їдає молоду брость, то тота гілка останеться нез’їдена, котрої худобина не могла досягнути; коли пчола забирає пилок з цвітів, то вона, правда, забере і переробить на віск зерняток, нехай 1000, – але все-таки троє-четверо зерняток попадуть на женський орган цвіту (карбок) і запліднять його. Що ж остається живим серед усього того знищення?
Остається живим те, що сяк або так корисніше положено, сильніше, тривкіше, розумніше, – одним словом, що ліпше приспособлене до окружаючих обставин. Цілу тоту штуку назвав Дарвін боротьбою за існування; назва, як видно, образова, а не докладна, бо, говорячи о боротьбі, ми, звичайно, розуміємо тут якусь діяльність, оперту на волі, а між тим в органічній природі, як ви виділи з наведених примірів, не всюди можна говорити о діяльності. Ліпше затим буде означити той процес так, як се зробив Спенсер: між усіми творами природи тривають найдовше, удержуються і розмножуються ті, котрі в данім часі найліпше приноровлені і приспособлена до окружаючих обставин.
[В сім строго науковім означенні поняття боротьби за існування дасть розтягнутися справді на всі твори природи, органічні й неорганічні, бо й серед неорганічних творів відбувається вічна зміна, вічне переміщення сил, вічний рух, – а серед тої зміни, звісно, триває найдовше те, що може ставити їй найбільший опір. Сей погляд зістав уже приложений до астрономії і, надіятись, принесе для тої науки чималу користь. Молодий німецький учений Ді-Прель в своїй книжці «Kampf ums Dasein am Himmel» дуже дотепно виказав, що і наш систем планетарний зразу не був таким, яким є нині, і що правильний оборот планет довкола сонця не був зразу такий правильний, але витворився з часом через пристосування планет до окружаючих обставин. Деякі планети, каже Ді-Прель, не попадали зразу в правильний оборот і, звихнувшися з правої дороги, мусили швидше чи пізніше вдаритись о яку другу планету. Такий удар мусив звихнути й рух другої планети; обі ті планети або збивалися докупи і летіли вже іншою дорогою, або розбивалися на окремі кусники, котрі й досі незлічимими громадами блукають в просторі і час від часу попадають на інші, великі планети. З такої-то суміші, з такого безладу повстає те, що ми зовемо ладом небесним, а що й досі зовсім ще не таке правильне, як нам здається, бо процес руйнування недобре приспособлених тіл небесних відбувається ще й досі і, очевидно, не перестане ніколи. – Прим. І. Ф.].
Думка ся, правду кажучи, така проста і близька розумові людському, як усі широкі і правдиві думки, до котрих розум людський звичайно найпізніше доходить. Але погляньмо, яка її сила. Найдовше триває те, що найліпше приспособлене до окружаючих обставин, т. є. що найміцніше, найзручніше, найрозумніше.
[На те, може би, дехто міг закинути, що адже жиють не раз і каліки, дурники та ідіоти. Звісно, що жиють, але жиють хіба в суспільності людській, де обставини дуже вже сложні, як се побачимо далі. Але вже й тут можна так само простим розумом відповісти, що жиють не власною силою, не власною працею і що коли б суспільність від них відступилася, вони погибли би швидко. А се чень повищого закону не тикає. – Прим. І. Ф.].
В холоднім краю найдовше потриває тота ростина, котра може найліпше зносити студінь; в гарячім краю тота, котра може зносити спеку і посуху. На пасовиську рости буде тільки така ростина, котра, раз згризена зверху, може відновляти свою брость; всяка друга ростина, котра сього не може, раз згризена зверху, усохне і загине. Риба в воді тота потриває довше, котра швидше і безпечніше зуміє найти собі поживу; щупак той пережне других щупаків, котрий швидший, міцніший і проворніший ловити, напр., дрібні ковблики; ковблик той пережиє своїх товаришів, котрий здужає швидше і ліпше ховатися та втікати. Ковблики слабші від щупаків, але зате їх множиться далеко більше, так що хоть щупаки і всякі другі хижаки нищать ковбликів чимало, то прецінь їх багато і виховується. Котрий звір не може взяти силою, той бере хитрістю або многотою. Миші всі давно б були вигибли від котів, совів та шулік, якби не ховались по норах; зайці – якби не втікали так прудко.
З того виходить конечно, що кождий звір, кожда істота, котрій миле життя (а се можна сказати і про ростини), по своїй змозі старається чимраз ліпше приспособитись до окружаючих обставин. Старання се не треба брати доконче так, як воно діється у чоловіка та вищих звірів, т. є. з певним розмислом і т. д. Приспособления у нижчих істот відбувається несвідомо, силою т[ак] зв[аного] природного та полового добору, а полягає на двох прикметах усіх органічних істот, на змінності і дідичності.
Кожда істота, приноровлюючись до даних обставин, може під їх впливом, за свого единичного життя, змінятися, правда, не багато, але все-таки й не так дуже незначно, як декому здається. Майже кожда істота чим-небудь не подібна до другої, а відки ж та неподібність? Кождий, напр., знає, як дуже може змінитися чоловік під впливом свого заняття, ремесла і т. д. Не тільки вираз лиця, великість і сила мускулів, але навіть грубість і форма кості – все в нім зміниться в відповідно недовгім часі. Правда, є границі тим змінам, але й то правда, що серед тих границь кожда істота може змінюватись, приноровлюючися до окружаючих її обставин.
Кожда істота може ті за свого життя набуті зміни передавати в певній степені своєму потомству. Як се діється, сього досі наука не вислідила, але що се діється, то певно. Кожда дитина в чім-небудь подібна до своїх родичів; не раз навіть слабості родичів переходять на дітей.
Яка ж буде сила тих природних спосібностей в боротьбі за існування? Найсильніші і найспосібніші істоти, котрі, як ми бачили, переживають своїх менше спосібних товаришів, мають найбільшу можність сплодити численне і сильне потомство і вдержати свій рід, з котрого знов найспосібніші пережиють менше спосібних – се добір природний.
Найсильніші, найспосібніші, а зглядно й найкращі самці будуть мати найбільшу можність здобути собі найспосібніші самиці і через те ще зміцнити своє потомство, передаючи йому суму корисних змін батька й матері. Коли їм прийдеться здобувати такі самиці силою, вони переможуть силою, а зглядно будуть через довгий ряд поколінь вироблювати в собі силу; коли прийдеться єднати уподобання самиць красою і блиском барв, то оп’ять через довгий ряд поколінь в тім роді почнуть витворюватись гарні та блискучі барви.
Звернім увагу ще на одну важну річ. Окружаючі обставини, т. є. загал явищ кліматичних і географічних, не остаються однакі, але в більшій або меншій мірі раз у раз змінюються; через те й приноровлення живих істот ніколи не може дійти до кінця, статися досконалим, бо заким ще довершиться приноровлення до одних обставин, вже ті обставини змінилися. Ще коли б звірі та ростини раз у раз жили на однім місці, то зміни ті були б повільніші, але іменно сама боротьба за існування пре їх чимраз в нові місця, де обставини для них корисніші. Ті неперестанні вандрівки звірів і ростин дуже багато причинюються до викликування швидких і глибоких змін і в цілій органічній природі.
А тепер запитаймося: що се за зміни, в якім напрямі і після яких законів вони відбуваються?
Звісна річ, зміни ті йдуть безпосередньо або посередньо для користі організму. Найнижчі і найпростіші організми, про які тепер знаємо, т[ак] зв[ані] монери, – се прості брилки протоплазми (білковитої матерії, з котрої складається всяке органічне тіло) без ніякого сліду яких-небудь членів, плівок і проч. Вони рушаються дуже мало, живляться так, що своєю масою обливають ті частки матерії, котрі їм служать за поживу, і звільна перетворюють їх в масу, подібну до своєї, лишаючи на боці незужиті часті, а множаться так, що доросла монера розпадається на дві або більше часток, з котрих кожда відтак жиє собі на своюруч як осібна, готова монера. Бачимо затим, що до такої живини не легко навіть приложити назву «організм» в тім щоденнім значінні – «істота з певними органами, т. є. знарядами»; ніяких таких органів у монер нема; вони тільки своїм хімічним складом різняться від істот неорганічних, та ще й тим, що можуть другі тіла (органічні чи й неорганічні) приноровлювати (асимілювати) до свого тіла. От з такого-то або подібного початку розвилися всі органічні твори на землі: ростини, звірі й люди. Погляньмо, як більше-менше йшов той розвиток.
Ми сказали, що первісні живі твори – монери, чи як їх там звати, – були істоти майже плинні і дуже малорухливі. Звісна річ, в первісних, первовічних водах тим істотам не легко було найти собі поживи, бо води ті не були так, як теперішні, повні гниючих органічних часток. Вони мусили переважно черпати свою поживу з часток неорганічних – вуглероду, азоту та кислороду, котрі є в воді, – а тільки деколи їм удавалось досягти яку другу монеру, котру вода зіпхнула з її місця і несла свобідно.
Тут на всякий спосіб корисніше було для таких монер – самим плавати свобідно, бо тоді легше їм було наткнутися на добичу. Але такий перехід від життя, сказати б, осідлого до рухливого мусив повести за собою велику зміну в складі монер. Передовсім, вони не могли вже оставатись такими розливистими брилками протоплазми, – поверхність їх мусила пристосуватися до води, крізь котрої частки “їм треба було пробиратися, мусила потроху окріпнути і заокруглитися – вона сталась тонесенькою плівкою; так само до плавання мусив виробитися який-небудь знаряд, звичайно в виді тоненької ниточки, котра звивається на всі боки і попихає таке малесеньке сотворіння наперед. Значить, будова первісної монери при першій зміні обставин мусила зрізницюватися, мусили витворитися певні часті до певної послуги, т. є. перший поділ праці.
Той поділ, те різницювання йде чимраз далі. Коли у первісняків воно ще невиразне і нетривке, коли там одна частка ще може повнити різні послуги (напр., плаваюча ниточка може бути в кождій хвилі назад втягнена до середини і служити до травлення корму і проч.), то о один крок далі бачимо вже виразніші поділи. Первісна комірка, становляча одну істоту, ділиться на кілька комірок, котрі все ще становлять одну істоту. Ті комірки повнять зразу однаку роботу, але з часом приноровлюються кожда до іншої роботи і кожда відповідно до того змінюється. У звірів витворюються вже відрубні нитки або рамена до хапання добичі, відрубний отвір – рот, відрубні прилади до травлення, а у звірів рухливих навіть відрубні точки на тілі, в котрих громадиться більше барвника, дуже чуткого на світло, через що ті точки заступають місце пізніших очей (се т[ак] зв[ані] точки очкові – «ocelli»).
Так само змінюється й первісний спосіб розмножування. Замість простого розділу матерньої комірки на дві самостійні нові комірки, тепер від матерньої істоти відривається одна частинка, котра сама собою не є ще новою самостійною істотою, а тільки немовби насінням, зародом (spora), і тільки по якимось часі розвивається в істоту, подібну до матері. Так запліднюються деякі нижчі ростини і нижчі звірі. Різницювання не стає на тім. Дві такі спори зливаються докупи і творять доперва зарід нової істоти; спори ті, зразу однакі, відрізнюються чим далі, тим більше; для їх витворювання витворюються окремі органи – полові, мужеський і женський. Зразу оба ті органи містяться на однім осібнику, – організм розмножується через самозапліднення; але швидко показується, що для організму далеко корисніше запліднюватись сіменем другого такого самого осібника, і знов організми витворюють різнородні способи для осягнення такого перехресного запліднення.
Таким способом на підставі самих простих, механічних законів можемо витолкувати собі початок усіх різнородних форм живих істот, розвиток їх поодиноких органів і спосібностей, навичок і способу життя. Ті спосібності, змисли і органи розвивалися довгі міліони літ у нижчих родів, заки перейшли до вищих, у котрих розвилися ще далі. Многі з тих спосібностей перейшли від звірів і на чоловіка, котрий і тілесно, і духовно в многих зглядах тільки побільшив, удосконалив і опроцентував талант, одержаний від своїх предків – звірів.
Ми не без причини задержалися так довго над боротьбою за існування, не без причини старались показати на примірах її силу і вплив на розвиток живих істот. В розвитку людей вона також не тратить своєї сили; її закони і в людській історії проявляються виразно і будуть проявлятися, доки будуть люди на землі – конечно, не в однакій формі. Стрібуймо затим на закінчення сього розділу сформулювати ті закони ясно і коротко; ціле наше завдання далі буде лежати тільки в тім, щоб на підставі даних історичних виказати ті нові форми боротьби за існування між людьми, виказати початок, розвиток і причини тих форм, – а може, таким способом з історії, так понятої, здужаємо витягнути яку-небудь певну науку і на тепер, і на будуще.
1. Боротьба за існування, оскільки ми її досі пізнали, полягає на змаганні кождої живої істоти – заховатися при житті і множитися;
2. Позаяк живих істот повстає забагато, вони нищать одні других, – перевага остається за тими, котрі найліпше приноровлена до окружаючих обставин;
3. Приноровлення до окружаючих обставин, таке конечне для життя організмів, доводить до різницювання, до поділу праці, до змін, корисних для організму, до неперестаючого розвитку.
Можемо ще додати:
4. З двох галузей розвитку тота переросте і переможе другу, котра осягає корисніші зміни легшим способом і з меншою затратою сил організму. Се первісна, найпростіша, «звіряча» форма боротьби за існування. Погляньмо, як далась вона чоловікові.
Примітки
Ді-Прель – Прель Карл (друга половина XIX ст.), німецький філософ-спірітуаліст і окультист.
Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 45, с. 83 – 90.
